Нарешті підійшли до Держвидаву. Там ми обтрусились бід дощу й зустріли ще кількох творців читанок («папа рєжєт, мама клєіт»).
У кімнаті Аркадія Любченка |5, автора «Буремної путі», кількох /талановитих оповідань і не закінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко 1б, автор «Байківкиці» й закінченого роману «Малоросія», і каже до мене:
— А в цьому році вашого прізвища в держвидавівському календарі не буде.
— Під рубрикою «історичні події»? — питаю я.
¦ — І під рубрикою, і без рубрики! Ніяк не буде!
— Та невже? — кажу я й сідаю до столу, щоб трохи поплакати.
І я плачу гіркими слізьми, Тоді Пилипенко, Юліан Шпол
33
2 М. Хвильобий
і Олесь» Досвітній (як і Аркадій Любченко) починають утішати менСо Але як утішити? Я говорю крізь сльози:
— За що? За що? — І, вийнявши з кишені жменю підсмаженого насіння, вибираю гарбузові кабачки й зі смаком лузаю гарбузові кабачки (мовляв, «за що? за що?»).
Нарешті, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената — Раїси Азарх 17о Вона зустрічає нас милою усмішкою»
— А...— говорить Раїса Азарх,— Дуже рада вас бачити!- А тебе, Мсоїаз, особливо!
Вона мені пропонує перевидати мої твори під ыазвЪю «Твори»» звичайно, відмовляюсь. Словом, я проти. Вона — за. Я проти! Вона — за! Виявляється також, що за і мої приятелі, як от Аркадій Любченко0 Тоді я погоджуюсь, і ми складаємо умову.
..«І от умову складено. Я знову перечитую свої оповідання . (до речі, страшенно нудно перечитувати) і сідаю писати «вступну новелу». Але що писати? Знаю тільки, що написати обов’язково треба, бо ж і я все-таки несу відповідальність за себе.
...І от я відповідаю. По-перше — «твори». Це зовсім не «полное собрание сочинений», це не претензія — це непереможне бажання моїх меценатів: Раїси Азарх, Сергія Шшшпенка й Аркадія Любченка. Отже, за всякими справками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатів,
А тепер про зміст. Свою наймолодшу .збірку 18 я писав на початку двадцятих років нашого століття (в 1921 —1922). В кімнаті, де я працював, було страшенно тісно (жило багато народу), так що я міг сідати за стіл лише вночі. Саме тому, мабуть, у моїх творах і мжичка.
Ні, мабуть, не тому: я просто фіксував настрої двадцятих років.
Тепер про форму. Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер’янство, я... романтик! Саме відси й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років (я думаю прожити сто п’ятдесят).
Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нічого оригінального. Вони мають рацію: весь я в лабетах пільняківщини 19 та інших «серапіокових братів» 20.'
Мова. Мова моїх творів надзвичайно кострубата. Окремі вирази бувають буквально безграмотні. От приклад: «Балачки його нічого собою не уявляли». Про мову моїх творів можна прочитати у професора Сулими 21.
От і все. А; коли сказати, що я можу- бути автором тільки одного твору, який хочу написати через багато років і до якого я дійду, очевидно, через етюди, то це вже буде рішуче все!
Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять ошянопері вальдшнепи — все те, чим там пахне сумновеселий край' нашого строкатого життя» Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард» Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки («садок вишневий коло хати») 22 і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни» Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку. Ну, і так далі»
А тепер — поки що до побачення! Зараз іду в робітничий квартал до радянських робітничих домиків і буду там слухати, як заливається гармошка бродячого музики»
Вона заливається якось сумно, і я думаю: тут я все-таки не зустріну професора Канашкіна, і я пригадую,* що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Він починається десь у минулих віках і шкутильгає осінньою елегією через шведські могили, через Сорочинський ярмарок і далі, аж до гофманської фантастики (між іншим, можна сказати не тільки «Три мушкетери» 23, але й «три м у ш к е т о н е р и». Мушкет, аркебуза — це одно, а мушкетон — це .старовинна рушниця з набоями в кілька куль, що одразу летять у кілька сторін)»
...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропічна злива — густа, запашна й надзвичайно тепла. Я — вірю!
..ІГОліан Шпол, автор комедії «Катіна любов, або Будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і — дивно! — з його капелюша тече чомусь синя вода.
’* Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вай руку! Завтра піду на могилу комунара, автора «Ударів молота і серця» 24. Я понесу йому пучок синьооких фіалок і там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я — вірю!
ЖЩТЯІ
Коли за лісом зав’яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвіт стелиться, а він зав’яне — в рселях сутеніє, розливаються цебра синяви — тихої, блідої, і вмирають каганці Тічки тоді бігають, тріщать тини, скаженіють пси, найбільш крихкотілі,— дужі пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотілі в спорзній солоднечі гризуться» Спорзно тоді в повітріс Тому наші прадіди теж у цей час бігали тічкою, а наша кров — прадідівська, червона і теж горить,
А от клуніо Так, клуні! В них торішня солома, а на ній зеленіє кохання» І до клунь тріщать тини. І риплять вони теж спор-зно. Хто знає, як у ці ночі клуні риплять? Солома зітхає, так вона зітхала віки, навіть коли татарські загони блукали по степах на Україні.
І от: на однім боці Ворскла — Дамаївка, на другім — хутір Комарівка. Недалеко гетьманський ліс, а далі — Диканька (ди-каньське пиво й меди опішнянські — недалеко біля Полтави) * Дивишся на гетьманський ліс, згадується: гетьманщина, Гоголь \ татари, Карло XII2 і т. ін. Тоді могили жевріють, ніч, день, ранок, світанок — все одно... Над степами гойдається шу-ЛІК&...
Із Дамаївки приїздили двоє: Павло й Мишко-комуніст. Приїздили на човні до Степанового городу. Степанова дівка — Гандзя, казали — повна пазуха грудей. У Степановій клуні спала й Оксана. З Оксаною от що: їй 17 літ, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить «корольком», груди що яблука тверді, й несе їх уперед, от і спокушала парубків.
Казали:
— Оксано, пора на вечорниці!
А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворота солом’яного діда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав:
— Сарае іди носювати в клуню!
Оксана:
— Що ви, тату?
— Сарас, сьоб мені сього гріха більс не було.
І виштовхав із хати, а сам пішов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пішла до Гандзі. Та ж спить з парубками вже шостий рік» Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возі, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, і Мишко ліг біля Оксани.
Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекає. Тоді виходили з клуні, щоб парубки не почули, і через город до дощок — прали удень білизну там. Сюди приставав Павлів човен.
Комарівка була на узгір’ї, і з дощок майоріли силуети будівель. З річки йшов дух — може, татарський, задвістілітпо-задній, може, з баговиння, і річка була далека в своїй глибині, вона з Дніпра в Чорне море бігла, думалось, що й вона морськими синіми бурями дихає, казали — Комарівка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по 'Комарівці — сірі, тихі — і далі — далі.с» І Оксана мріяла. А Гандзя булькала у роді ногами, спідницю закочувала й співала:
Маруся отруїлась,
В больничной дом везуть.
І груди її високо підіймались, ніби хотіли полинути в темно-сині простори» І ще вона співала, і співи лагідно лунали за рікою. А потім зітхала й нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзш й теж хвилювалася й думала про очерети, про комуніста, про комуністів, про продподаток — батько лаявся — а вони полинуть восени — качки, про качок думала, а куди — невідомо» І мріялось, і ще мріялось..о
Нарешті з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб ніч не почула. Павло гребе, мов справжній рибалка, а Мишко в душогубці з очима заплющеними — боязко. І Гандзя завмирала, і Оксана завмирала, і всі завмирали. Ах! Павло.*. Павло... поспішає — міцний, бадьорий і злий.
Збентежено ховалась в очеретах вона — ніч. Зорі горіли хоробливо й у солодкій тузі падали на поверхню.
...Потім учотирьох ішли в клуню спати. В клуні на возі Гандзя здержливо реготала — і солодко було. Тріщав віз — і було тьмяно. На вулиці, і по городах, і по садках блукали зайві парубки й лякали ніч штучним іржанням:
— І-го-го! І-го-го!
ї чути було ще тоскний заспів:
Не за Леніна, не за Троцького... 3
А в другім кінці співали:
Чий я козак, звуся Воля,
Українець з Гуляй-Гїоля.
Гей шумуй, моє вино,
Йде за правдою Махно!4
/ Біля Оксани лежав Мишко, мовчки цілував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цілував. Оксана пручалась тихо;
— Господи, не треба, у мене руки брудні.
Мишко важко дихав і уперто не пускав її руки. Було тремтіння. І так цілу ніч: він її руки цілував, а вона пручалась, Іноді він її брав за груди, але зараз же «вибачався» і казав, що це якось так. Світало — і вони розходились. Дивно, яка ніч була коротка! Оксана козою бігла додому, і цілий день туманіло в голові.
...А від дощок відшщвав човен, а десь дзвеніли червоні дзвони зорі.
Минали дні, і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки є село і хутір — а що тут раніш було? До татарви? Га? Так, село і хутір — і далі-далі», А що через сорок віків? Га? Гоголь, Мазепа , Карло XII.
Моя люба соціалістична Україно! Степи, шуліка, і літнє сонце відходить за обрій., а за ним молочна стежка співає білих, а може, й червінькових пісень, мукають корови, з пасовиська бредуть — і далі-далі,, Ферми, електричні плуги... машини, фабрики, заводи... Ах!., І далі-далі,,. Молочна стежка співає — яких пісень?,.
Ішло літо, куріли сіновали, думали підстрижені луки. Проходили громовиці, відходили блискавиці — далеко-далеко, тільки на обрії блимало золото, і ріка тихо хоронила післядо-ицовий глибокий смуток.
Мишко казав Оксані:
— Я скоро поїду до міста. І ти поїдеш. Я докінчу вчення — тепер тихо. Тепер можна, і ти будеш учитись. Тепер усім можна, тепер для бідних школа,
Оксана не любила комуністів, усе село не любило, а в Миш-чиних очах стояло кохання, і вона вже любила комуністів»
...У липні ночі були душні, із степів дзвонило — неясно, із невідомих химерних дзвонів. Тоді Мишко казав:
— Оксаночко, яке життя! Хоч би скоріш до-міста. Як мені хочеться до міста. У Київ поїду я...
Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києві невідоме життя, думала про великі міста, де курить химерно, і хотілось до великих міст/до життя.
І ще проходили дні, і в спогадах поринали ночі, І знову куріли сіїновали. Але стало неспокійно.
В Дамаївілі партизани вбили двох комуністів, а Мишко втік.
Із повіту приїхав карний загін, І Мишко знову збирав прод-податок, але в Комарівку їздив рідко, бо боязко було. Коли приїздив — був несміливий, прислухався, не говорив про чудесне, тільки Оксані чудесно було.
І от: Оксана до колодязя йшла, назустріч — Гандзя.
Г андзя:
— Чула... виїздить твій?
Захмарилось обличчя:
— Не знаю,
Оксані й гарно було, і погано було — чи візьре й її з собою?
Каже Гандзя:
— Не випускай: комуніст гарний — може, ожениться,... Та тільки чорт їх розбере. Мій дід кріпак був, розказував, як колись такі ж паничі теж установлювали власть* Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тільки.
Оксана замислилась і пішла на вигін, дивилась і прислухалась, як за суховієм вечір тече» Згадувала, що комуніст їй казав»
Він такий несміливий, а каже так хороше* оовНа світанку після однієї солодкої ночі Мишко віддався Оксані й Оксана віддалася Мишкові» Гандзя й Павло спали, а вони не спали» Тоді в клуні було тихо, тільки зрідка миша шаруділа в золотій соломі».о
Ах, яка тоді була чудова яіч!
У неї такі тугі зітхання, як яблука з антонівки, і величезні очі, де цвіте життя, щирість і тихий сум кохання»»» Хто бував на соломі?»» Тоді було передосінньо» На вигоні вистукував перепел, а серця не чути було» Ішов дух від свіжих снопів і нагадував широкі, безмежні лани» Крізь щілину жевріла зоря» Тоді Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвітуть на серці чайні троянди» А Оксана не призналася Гандзі — їй гарно було хоронити в собі велику таємницю зачаття» Тільки в її кривих японських очах відбився передосінній зажурний шелест тополі і серпнево виглядали її груди, наче стіжки молоді на стерні блідій»
Оксана вже не ходила до дощок вичікувати човна із-за коси» Вона знала, що скоро приїде Мишко, забере її з собою і вони поїдуть у далеке, невідоме місто» Туди — далі-далі, де курить і дзвонить життя, найбільше, наймолодше» Боялась тільки, щоб повстанці Мишка не вбили: вони частіш чужинців убивали, а він був чужинець — з іншої губернії»
Потім пішли дощі і зелика зажурилась» Зрізали очерет, і сумно стало на річці» В Дамаївці майже кожного дня ховали когось, і похоронні дзвони заповнювали річку — голу, сиротливу, осінню, заповнювали її глибінь» Комарівка слухала ці дзвони й дивилась на хмурий гетьманський ліс, на змарнілі степи»
Потім, іще пішли дощі»
III
Зими не було, й знову було мокро й осінньо» Мишко чекав наказу виїхати до міста й уже майже не їздив у Комарівку» Партизани вже не ховались у лісах і приходили з повинною» Ліси були нудні й жорстокі, чорні, як смерть, вишкірялись навіть» Оксана почула, що вона завагітніла» Уночі вона лапала свій живіт, їй здавалося, що він росте й вона це почуває» Виходила на. вигін, дивилася на поле, на тумани, до станції (за сорок верст Кочубеївка була), і були гони, і верстви, і тракт, і стовпи, і було тоскно, і хотілося невідомого» А вдома батько сюсюкав, і мати сюсюкала, і комунію лаяли, і ще раз її лаяли»
Дівчата повернулися з буряків і вечорниці улаштовували — і не хотілось на вечорниці. Увечері батько приносив газету й крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Київ, про місто. А батько ще приносив газети — у волості їх багато,' й ніхто їх не читав, вони лежали в шафі в писаря і їх крали в нього курії, а на базарі говорили про Петлюру6, про румунів, про кінець Радянської влади.
За цілий місяць Мишко приїздив один раз — і вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворість, про нудоту й ще про щось — Оксана не пам’ятає. А вона брала його біленьку руку й гладила нею свій живіт і усміхалась загадково. Потім вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторі почали ходити темні чутки, що повстанці нахваляються вбити Мишка. Тоді прийшли тривожні ночі. У вікна бив напівдощ, напівсніг, у бовдурі гув вітер, і снились далекі, брудні дороги без кінця, без краю. Верстви, гони, стовпи і шляхи, і знову шляхи...
.Л знову зими не було, і було мокро і осінньо... І припадала осінь до Оксаниного серця і стискала його.
Але не гадала Оксана, що в цій чвирі життя кине свою першу важку тінь на її прекрасну молодість, і тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навіть здивувалася: як, невже зовсім? їй сказали, що зовсім. Вона не заплакала, вона навіть не почула, як їй заболіло — так пекуче заболіло. Вона пішла на Полтавський шлях і дивилась у той бік, на Полтаву. І пригадала липневу ніч і неясні дзвони із степу. Потім сіла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вітер носився по Комарівці — чіткий, колючий, жорстокий. І знову, як крізь сон, солодкі ночі й зорі в синім мареві. Але треба було щось думати. І надумала: