. — Христос воскрес із мертвих!»»
У церкві співали мелодії з Леонтовича — кажуть, він загинув химерно однієї зеленої ночі, а це було взимку, а його композиції французькі діти співають, а в нас у церкві, з ладаном» Вийшов із церкви»
Виходило світло, виходило темно, і йшли за обрій, щоб більше не повернутися» Шуміли трамваї, часом давили людей, а назавтра об’ява:
< Комендант міста наказує...
Колись Карк бачив, як автомобіль задавив велосипедиста. Летіли обидва.
Що думав велосипедист? І уявив: Сиваш 31, тривожна ніч, море і 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедія інтелігенції Лівобережної України...
...Нюся. Вона така лагідна, а візерунки нагадують гетьманщину.
Було сумно.
Вечорами сидів з Нюсею або ходив до відомого українського діяча — з боротьбістів 32 — з рудою борідкою.
Слухав його плани за те, як утворити нову партію,— викинути «Р» з РКП 33, викинути «У» з КП (б) У 34, утворити єдину КП. Це фантазія, це романтика.
Український діяч ще видавав поганенького журнала й не міг його видавати — самоокупність сувора, а в нім не було німецького духу.
І була лагідність і скорбота в сірих очах, і було м’яке тіло.
Фантазії розцвітали під блакитним небом.
Блакитне небо проточувалось на всі вулиці великого промислового міста.
XI
Зазеленіли міські сади. Виходили няньки й діти, і тут же бліді обличчя з вокзалу — невідомі, невідомо, в невідомість. І хотілось кохати і не хотілось кохати.
Редактор Карк виходив у зоологічний сад і прислухався до неясного шуму, що туманів між дерев.
Тягнуло кудись, а на серці наростало слизьке, наростала злість на всіх. У редакції він не хотів стрічатись. Не говорив із відповідальним. Про що говорити?
Була й на нього злість. Росла. Торік думав: раг?епи 6, а відповідальний ріс, і була вже злість. Образливо було за себе, за руду борідку, за тисячі розкиданих по Україні невідомих і близьких. А відповідальний ріс, знову лаяв інтелігенцію, і хотілось плюнути йому межи очі за його неправду, за його лицемір’я. Годинами стояв біля букініста, а недалеко бандурист набринькував про славу України.
Пішов до Нюсі. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.
Тоді він говорив — суворий, ніби з борами говорив:
— Ні, Нюсю, я так не можу. Мені важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах — одні продаються, одні — вискакують — темні, невідомі, раг?егш. Бувші соціал-демократи метрополії беруть. Соціал-демократи!,, Розумієте — в митрах соціал-демократи. Це — жах. Я не можу. Це — жах.
Нюся втішала, він заспокоювався, і вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.
Редактор Карк:
— Мені сняться зелені сни — навкругй простори, а на мене лізуть гадюки. Я їх б’ю, а вони лізуть. Я не символіст, а вони на мене лізуть.
Нюся:
— Покладіть на мої коліна голову.
Він клав, і вона пестила йому м’яке волосся.
Вона усміхалась:
— Губ-трамот! Губ-трамот!
І він усміхався хворо:
— Губ-трамот! Губ-трамот!
А потім він знову думав про браунінг, і було тоскно, бо хотілось жити, руда борідка теж хоче жити — одірваний від життя із своїм журналом радянський автомат.
І було його шкода. А от варязька сила — велика, велетенська, напирає, ще напирає. І мовить руда борідка з сумом:
— Не придавіть зовсім!
...Підхопився. Хотілось вилаятись, кріпко, цинічно, матюком* У голову лізли соціал-демократи в митрах...
Простогнав:
— Нюсю!
Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя — воно було мертве. Сказала схвильовано:
— Ідіть випийте води!
Редактор Карк підвівся і, як хворий, пішов до дверей.
XII
Вогкий грунт притягує: вогкість на сонці. Майже щодня ходив у ярок і вбирав у легені вогкість. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаєте, сонце вміє жити: ранком воно веселе, вдень — працьовите, увечері — задумливе, коли за обрій відходить, а біля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.
Удень бачив, як гурток дівчат біля акацій із сапками. Смішні в шумнім місті: у них такі ноги бронзові й м’язкі. Знаєте: грунт, рілля — пухко; тільки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, і зелина буйно б’ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненні життя, а в притягненні природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов із цеху на повітря після нічної зміни» Цокотіли молотки, гуділи машини — і все задумливо» А вгорі одне небо з зорями — і тільки» За заводським парканом тиша — ніч» Тоді в голові мудро, тоді в серці мудро, тоді я цар життя, і моя голова підпирає темно-синю височінь»
Редактор Карк заговорив до дівчат:
— Відкіля ви?
— Хі! хї! хі!
Але одна сміливо сказала:
— Що тобі, паничу? Подивись на себе: тобі жити два дні» Хіба тобі до дівчат?
Здригнув»
— Відкіля це ти знаєш?
— Знаю! Тепер усе пішло на комунію. Всі знаємо» І заспівала:
Ципльонок жареной, ципльонок вареной,
Ципльонок тоже хочіть жить.
Я не совецькой, я не кадецькой,
А я народной комісар.
ї говорила:
— Бач, і той лізе в комісари — ципльонок»
— Да»»»— сказав і одійшов» Думав..»
...Увечері бачив Шкіца. Дивно: почав одягатися краще, навіть надто. І комуністи одягаються краще, може, й не всі — неп.
Шкіц організовує трест і вже не говорить про Україну, тільки іноді мало.
Але він каже:
— Практика — річ велика» Це життєва пошлість, але й життєва мудрість. Треба жити. Так після 'пожежі: стоїш на руїнах — важко, бо смердить трішки й нагадує.», та треба жити.
Карк нервово кинув:
— Після пожежі не смердить!
Шкіц уперто заявив:
— Після пожежі маленький дим і... смердить.
І розійшлись.
Знову наростала злість. І на Шкіца. Був самотній, сунула непереможна жахна стихія: степова пожежа... А потім буде дим. Крізь дим вирисовується дірка на чолі...
...Цілу ніч горів степ, бігли отари товару, ревли, і душно було в повітрі.».
Так снилося.
Справа посувається до розв’язки. Як ви гадаєте, чим закінчиться новела? Американці не читають творів із нещасним кінцем, слов’яни навпаки — така вдача в тих і других» Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закінчиться вона»
Проте над новелою я працював чимало» Я нарочито не знаю, чим вона закінчиться»
, ^ Я не хочу бути зв’язаним» Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте — інтересно, до чого я прийду?
XIV
Уривок із мого щоденника. Міркую про сучасну українську белетристику» Думаю так: іде доба романтизму. Хто цього не розуміє, багато втратить» Реалізм прийде, коли з роб-факів вийдуть тисячі, натуралізм — коли конче запаскудимо життя.
XV
В новелі два головні типи: Карк і Шкіц» Я хотів, щоб Нюся кохала Карка, а Шкіц Нюсю» Вони не покохали, і не треба. Проте не можна в кожній новелі про кохання — як ви гадаєте?
XVI
Навіщо стільки розділів?
Така психологія творчого інтелекту: дати якомога більш навіть тоді, коли не можна.
XVII
Ранком заявив відповідальному, щоб підшукав йому заступника»
Спокійно: х — Добре.
Чуття казало:
— Тепер багато знайдеться.
Стріча.® руду борідку — це не відповідальний. Хазяйка стала суворіша» Шкіц у тресті заправило»
, Каже:
— Практика — велика річ, хоч і життєва пошлість.
Тільки Нюся» А хазяйка стала ще нахабніша.
Не знав, що буде далі, і не цікавився. Без посади? Добре» Далі. Однаковісінько.
ішов міський вечір: фаркали ліхтарі, шумувало на тротуарах, а брук — тихше.
Сидів проти Нюсі. Нюся не говорила про Хмельниччину — дивно.
З вікна видно третину міста — з другого поверху. Місто загадкове, надмрійне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарські часи в Німеччині, потім бараки з тифозними — тифозні залишились, а вороги прийшли. Тифозні в гарячці, а палати сумні. І думають палати велику народну думу: де правда?
...Ішов міський вечір, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук — тихше...
— А я вам хочу ще сказати.
Це Нюся.
Карк:
— Говоріть
— Не думаєте ви, що на Волині й сьогодні ліс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волині,
...Як і завжди в тиху погоду, струмками відходив за обрій дим — над вечором, над містом.
Редактор Карк:
— А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця.
На столі стояли фарфорові чашки. Це ті, що лікар ховав.
Карк згадав: український мужик ніколи не бачив фарфорових чашок, а потім він пішов у повстанці — і бачив чашки. Але він не пив з тих чашок — йому ніколи. Український мужик і на заводі — він усюди український. Буває він пролетар — таких багато. Він більшовик і вміє умирати.
Це було в листопаді. Український мужик біг обідраний і темний, з гарячима очима, з порожніми руками на багнети — чимало їх бігло. Вони уміли умирати. Тоді вітер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стінки розстрілювати, А він казав:
— Простіть, господа... чи то пак, як вас»..
Було ще й у ярках — ярки багато знають...
Я: на те революція, на те боротьба.
Він, редактор Карк:
— А все-таки вклоняюсь тобі, мій героїчний народе! Твоєю кров’ю ми окропили три чверти пройденої нами путі до соці-лізму. Почалося з волинців та ізмаїльців35 у Петрограді; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах і на тихих чебрецевих ланах.
Так от. Карк казав:
— Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?
Нюся підвела очі, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:
— Я так її, я так люблю мою Україну убогу 36, що прокляну святого Бога, за неї душу погублю.
...Було тихо. Вулицею пролетіла прольотка. Карк схилив голову: — Нас не зрозуміють: як погубити?
...Було тихо.
Нюся заговорила ледве чутно:
— Моя мама рада, что нема вибухів, а я не рада. Свідомістю моєї мами життя керує, а моєю ні. Чого це? Я вночі прокидаюсь і прислухаюсь, і мені здається, що я в оселях і там громи. Потім гайдамаччина, махновські рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як мені хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, і там реп’яхи. Коли підходила до них, відтіля пурхали горлиці й летіли до лісу. Потім до нас прийшли селяни, лаяли нас, і ми поїхали в місто.
Карк підвівся й нервово заходив по кімнаті. Пішов до вікна. Вбирав у груди свіже повітря. На першому поверсі грали на піаніно щось стародавнє, далеке. Було в голові: чия музика? Верді37?
Стукало в голову:
— Ала-верди! Ала-верди!
І ще:
— Губ-трамот! Ала-верди!
Нюся покликала:
— Вам боляче? Скажіть правду!
Він:
— Не згіаю, я дивлюся в гору — там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю. Налетить вітер, развіє його — я про дим — і нічого не буде. Загориться будинок, і довго на всю вулицю йде дух. Тоді буває тоскно.
Нюся:
— Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молоді, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морі — величний малюнок. Над ними буревісники, над ними в замарах сховано блукають бурі. Під ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. І от під малюнком напис: «Козаки випливають грабувати турецькі міста». І текст відповідний... Може, й козаччина через сто літ буде дим.,.
Карк зблід і схопився з канапи. Але не повірив тому, чого хотілось. І було тоскно.
Карк пішов у свою кімнату,. сів біля столу, в якому був браунінг.
Так просидів до трьох годин ночі.
„.Близько вікна пролетіла пташина, гасли зорі. На міській башті загорівся циферблат.
х?шНовелу скінчено... Що? Так, скінчено...
...Велике промислове місто, велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки...
...А проте чудові легенди революції теж виростають тут.
Нарешті коментарій і дійові особи:
1. Автор.
2. Читач. , і
Читач. Послухай, шановний авторе, де ж твоє авторське
обличчя?
Автор. Любий мій читачу, це ж Карків щоденник (для того: розкрити природу типа), і тільки зрідка проривався я. Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе?
Автор. Милий мій читачу, редактор Карк дума<є, що я — раг?ешіи.
Читач став біля вікна і замислився.
Автор. По-моєму, я виконав своє завдання. Га?
Читач мовчав.
У кімнату влетів запашний вітер.
У далекій кузні співали молотки.
За вікном стояв город у вечоровій задумі. ^
А на горизонті відходило шосе в степову бур’янову безвість.
КІТ У ЧОБОТЯХІ
Отже, про глухе слово: Гапка. Гапка — глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то — глухо.
А от гаптувати —1 це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом.
...А то буває гаптований захід, буває схід, це коли підводиться або лягає заграва.
Гаптований — запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах — трави, коли йде з них дух біляплавневої осоки.
- Гапка — це глухо. Ми її: товариш Жучок.
І личить.
...От вона.
Це тип: «кіт у чоботях»? Знаєте малюнки за дитинства: «кіт у чоботях»? Він дуже комічний. Але він теплий і близький, ж неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях ОССНИо
«Кіт у чоботях» — це товариш Жучок» От„
А тепер я питаю:
— Відкіля вони вийшли — товариші Жучки? Скільки їх вийшло? Га?
, А пройшли вони з краю в край нашу запашну червінькову револшціЮо Пройшли товариші Жучки, «кіт у чоботях»»
»»»Ах, я знаю: це Жовтнева тайна» Відкіля вони вийшли — це Жовтнева тайна»
„.„Сьогодні в степах кінноти не чути, не бачу й «кота в чоботях»»
Відкіля прийшов, іуди й зник»
„.Зникли, розійшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки»
«Кіт у чоботях» — цо муралі революції»
1 сьогодні, коли голубине небо, коли вітер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душі васильковий сум»
?
Так! Я хочу проспівати степову бур’янову пісню цим сіреньким муралям» Я дуже хочу, але —
— Я не можу: треба, щоб була пісня пісень, треба, щоб був —
— Гімн»
Тому й васильковий сум: хіба я створю гімн «коту в чоботях», щоб понести цей гімн у глухі нетрі республіки?
Хіба я створю гімн?
От її одіж:
— Блуза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок,
чоботи» ' _
Блуза колір «хакі», без гудзиків, колір «хакі» — це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур’янах, біля шахти — де колір «хакі».
> Вся революція без гудзиків, щоб' було просторо, щоб можна розправитись, зітхнути вільно на всі легені, на всі степи, на всі оселі»»»
— На весь світ!
Спідничка теж «хакі», а коли й не так, то все одно так, бо колір з бур’янів давно вже одбився в ній» Так, і спідничка теж «хакі»» Вона трішки подерта спереду, трішки ззаду, трішки по боках»
Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором «хакі», тому й сорочка була зелена — тіні з бур’янів упали на сорочку.