— Ну як, заспокоїлися? — майже весело спитав він, прямуючи до письмового стола.
Молодий чоловік здригнувся і, квапливо обернувшись, поспішно схопився з свого місця.
— Сидіть, сидіть, будь ласка! — замахав на нього руками старший лейтенант і сів у крісло за письмовим столом.
Перегорнувши якісь папери в папці, яку він приніс з собою, старший лейтенант спитав:
— То ви кажете, що прізвище ваше Голубєв?
— Так точно, — відповів молодий чоловік, знову намагаючись підвестись з місця. — Голубєв Степан Олександрович.
— Вас у сорок третьому вивезли з Києва в Німеччину, і ви працювали потім на верфях у Гамбурзі, так я записав? — розпитував далі старший лейтенант, заглядаючи в папку.
— Так точно, товаришу старший лейтенант, — поспішно підтвердив Голубєв, помітно хвилюючись. — Тільки не вивезли, а погнали. В Гамбурзі я працював на суднобудівних верфях «Блом і Фосс», а потім на «Дейче верфт».
— Ну, а потім?
Голубєв важко зітхнув і витер хусточкою спітнілий лоб.
— Потім нас, тобто мене і інших росіян, хто був молодший і міцніший здоров'ям, вивезли за океан, в Америку. Це було вже після війни…
Раптом Голубєв нервово обернувся до вікна: до нього долинули приглушені звуки радіо.
— Що це?.. — злякано вигукнув він. — Що вони передають, ці мерзотники з «РІАС»? Я чую їхню радіопередачу…
— Заспокойтесь, це не «РІАС», — посміхнувся старший лейтенант. — Це передача демократичного сектора Берліна.
— Не може бути, щоб вони мене залишили… — все ще нервово здригаючись, промовив Голубєв. — Їм не вдалося наздогнати мене, поки я добирався до східного сектора, але вони не залишать мене в спокої. Вони вже повідомили, мабуть, по радіо, що я який-небудь кримінальний злочинець — утікач…
Старший лейтенант присунув ближче до Голубєва графин з водою.
— Випийте і заспокойтесь, — вже суворо сказав він. — Вони справді передали щось подібне до цього по своєму радіо, але ж нам відомі їхні трюки… Продовжуйте, будь ласка.
Голубєв випив декілька ковтків води і обережно поставив склянку на скляний піднос. Рука його при цьому помітно тремтіла.
— Як тільки закінчилася війна, — говорив він далі, розстібаючи комір сорочки, — нас усіх зігнали до таборів так званих переміщених осіб. Відала ними створена західними державами Міжнародна організація у справах біженців. А втім, справедливіше було б назвати її компанією по торгівлі «живим товаром».
Голубєв зморщився, немов від фізичного болю, і важко зітхнув.
— Так, погана це річ — відчути себе рабом, як за часів… Бічер-Стоу! У розкішному готелі «Кургауз» в курортному містечку Бад-Кіссінген, в американській зоні окупації Німеччини, нас без особливого зволікання продали американським промисловцям, посадили на пароплав і переправили за океан. Ввіз нашого брата у Сполучені Штати був на той час дозволений спеціальним законопроектом конгресу. Було серед нас чимало простих, чесних людей, — дешевої робочої сили, але ще більше, мабуть, військових злочинців, зрадників усіх мастей, есесівців—гестапівців і агентів фашистських розвідок…
— Розкажіть, будь ласка, докладніше про себе особисто, — перебив його старший лейтенант.
— Вибачте, — зніяковів Голубєв і знову простягнув руку за склянкою. — Такого довелося надивитися… Ну, а про себе що ж іще? В Америці нами, російськими хлопцями, відразу ж зацікавилася одна білоемігрантська контора по вербуванню агентури для американської розвідки. Нас там почали обробляти спочатку підкупом, потім погрозами. Ми до того часу встигли вже у всьому розчаруватися і, як кажуть, набратися лиха. От мені і запропонував тоді мій приятель Василь Кравець: «Давай, каже, підемо до них на службу. Хай вони засилають нас на батьківщину своїми агентами, а ми там самі у всьому признаємося. Розкажемо, від якого життя пішли на це… Адже немає іншої можливості вирватися звідси».
Голубєв витяг хусточку і довго тер почервонілі очі. Старший лейтенант терпляче ждав.
Через деякий час Голубєв вів далі свою розповідь вже зовсім тихо, майже пошепки:
— Страшно було зважитися на це, але іншого виходу у нас не було. Як тільки ми дали свою згоду, нас знову переправили через океан, у Західну Німеччину. Потримали деякий час на збірному пункті завербованих на шпигунсько-диверсійну роботу в Оберферінзі, передмісті Мюнхена, а потім зарахували у шпигунську школу в Обераммергау, теж поблизу Мюнхена. А коли ми закінчили, нарешті, школу, видали нам ось такі «Записні книжки парашутистів».
З цими словами Голубєв простягнув старшому лейтенантові невелику, трохи більшу від сірникової коробки, жовту книжечку із штампом військового відомства США.
Старший лейтенант розкрив її і прочитав на першій сторінці:
«Ця форма заведена для всіх парашутистів. Вона служить для обліку виданих коштів і повинна зберігатися в потайній кишені парашутиста, поки він перебуває на службі».
— З виданих коштів, — посміхаючись, зауважив Голубєв, — залишилось у мене тільки ось це. — Він подав старшому лейтенантові скляну ампулу в якимсь порошком і додав — Ціаністий калій. Рекомендується як диверсійна зброя. Спеціальна інструкція приписує також, на випадок «провалу», за допомогою цієї ж отрути кінчати самогубством.
Голубєв хотів додати ще щось, але в цей час пролунав різкий телефонний дзвінок, і він замовк на півслові.
Старший лейтенант зняв трубку.
— Товариш Лунін? — почув він голос свого начальника.
— Так точно.
— Ну, ми все з'ясували. Київський інженер Олександр Андрійович Голубєв справді робив свого часу запит про сина Степана Голубєва, 1925 року народження, у 1943 році насильно вивезеного до Німеччини. Останній лист від сина прийшов у грудні 1944 року з міста Гамбурга. Батьки Голубєва загинули під кінець війни, тому точних прикмет їхнього сина не вдалося поки що взнати. Запитайте у нього домашню адресу його батьків.
— Скажіть, а ви не забули ще вашої київської адреси? — звернувся старший лейтенант до Голубєва.
— Як же не пам'ятати! — жваво вигукнув Голубєв. — Київ, вулиця Котовського, будинок номер тридцять, квартира двадцять сім, третій поверх. Чудово все пам'ятаю! Вікна виходять у двір. У дворі під вікнами — три дерева: дві тополі і один ясен.
— Не повторюйте його відповіді, — пролунав у трубці голос начальника. — Я все чув. Адреса збігається, хоча в той будинок попала фашистська бомба і на його місці споруджено тепер новий будинок. Ну, у мене все поки що. Продовжуйте допит.
Старший лейтенант поклав трубку на важелі апарата і хотів поцікавитися ще чимсь, але Голубєв квапливо перебив йото:
— Я розумію, товаришу старший лейтенант, всього цього, звичайно, дуже мало, щоб повірити мені… Але у мене є ще й інші докази.
Він почекав якусь мить, переводячи подих, і почав говорити раптом швидко, наче боячись, що йому можуть перешкодити:
— Я тому і тікав до вас, щоб повідомити про це. Мій друг, Василь Кравець, про якого я вже говорив вам, учора вночі несподівано розбудив мене. «Знаєш, Степане, — сказав він, — мені не довіряють». — «Як не довіряють? — здивувався я. — Звідки тобі це відомо?» — «Сам подумай, — відповів Василь. — Вони вивели мене тільки що із складу диверсійної групи і навіть, здається, встановили стеження. Хтось їм доніс, мабуть, про мій настрій». — «І мене, значить, можуть тепер запідозрити?» — злякався я. — «Поза всяким сумнівом», — «втішив» мене мій приятель. І от ми тоді вирішили негайно тікати до східної зони Берліна різними шляхами, щоб заплутати сліди. Мені повезло, а Василь, мабуть, попався до них в лапи…
— І це все? — здивовано запитав старший лейтенант.
— Ні, що ви, товаришу старший лейтенант! Головне ось що: один з учасників диверсійної групи, в яку входив і Василь Кравець, минулої ночі повинен був сісти у диверсійний літак і вилетіти, до Греції. Дальший маршрут його лежить на Західну Україну. Американський літак скине парашутиста там недалеко від містечка Лужково. Це десь трохи на південний схід від Хлуста. Диверсант — уродженець Закарпаття і добре знає цю місцевість.
Старший лейтенант швидко записував, зрідка допитливо поглядаючи на Голубєва, а коли Степан зупинився, щоб трохи перевести дух, квапливо запитав його:
— Коли ж саме повинні скинути диверсанта над територією Закарпатської області?
— Цього я не знаю, — зітхнув Голубєв. — Випадково тільки удалось взнати Василеві, що в Лужкові є місцевий житель Пенчо Вереш, який повинен подати сигнал літакові і організувати «прийомку» диверсанта… От і все, що мені відомо, — з полегшенням закінчив Голубєв і жадібно допив воду, яка залишилася у склянці.
— Ще одне запитання, — промовив старший лейтенант. — Вам знайоме прізвища диверсанта?
— Зенон Турениця.
— У вас є ще які-небудь важливі повідомлення? — запитав старший лейтенант.
— Це, мабуть, найважливіше, — відповів Голубєв. — І потім це цілком точно, а решта, на жаль, не дуже певно…
— Ну, тоді продовжимо нашу розмову трохи, пізніше, — закінчив старший лейтенант і поспішив, повідомити свого начальника про тільки що одержані відомості.
Сумніви майора Кірєєва
Майор Кірєєв, похмуро вдивляючись у відображення свого намиленого густою піною обличчя, перебирав у пам'яті події останніх днів.
Зовні неначе все було гаразд. Остання операція вдалася блискуче: іноземний агент Іглицький (він же Джонсон) не тільки здався майору Кірєєву, але ще й повернув йому креслення, які викрав у інженера Гурова.
Кірєєв однак все ще не хотів вірити в цю надто вже легку, як здавалося йому, перемогу. Звичайно, становище у Джонсона було майже безвихідне. Контррозвідники оточили його, як дикого звіра. Він майже не відстрілювався. Вистрілив тільки двічі, та й то для того лише, щоб стримати автоматників, виграти час.
Навіщо однак потрібний був йому цей час? Зв'язатися по радіо із своїм резидентом? Можливо. Адже у нього знайшли рацію (він і її здав під час капітуляції).
Але що ж він міг повідомити по радіо своєму резидентові? Про безвихідність свого становища і намір здатися радянській контррозвідці? Навряд…
А тимчасом Джонсон зовсім не схожий був на переможеного, коли він з піднятими руками вийшов з дачі.
Кірєєв провів бритвою по намиленій щоці і зморщився — лезо бритви якось деренчало, це свідчило, що воно «не бере». Кірєєв дужче закріпив лезо і провів ним по другій щоці.
Неполадка з бритвою відвернула на декілька секунд увагу майора, але незабаром він знову почав думати про те ж саме. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що Джонсон обдурив його. Джонсон не один рік займався агентурною роботою і мало не у всіх європейських державах. Такі хижаки не здаються так просто…
Але що ж робити із своїми сумнівами? Піти до полковника Нікітіна і розказати все? З ним можна, звичайно, поговорити відверто — він людина чуйна, зрозуміє, мабуть, причину сумнівів, але вимагатиме і більш переконливих фактів. А де їх візьмеш?
Майор Кірєєв був людиною діяльною. Він не міг довго роздумувати. Закінчивши голитися і критично оглянувши у дзеркало своє схудле за останні дні обличчя, він старанно протер його одеколоном, одягнув кітель і пішов на роботу, вирішивши сьогодні ж ще раз побувати на дачі Джонсона.
… Полковника Нікітіна теж цілий день турбували тривожні думки про «справу Джонсона». «Цікаво, що думає про всю цю історію майор Кірєєв?» — багато разів питав він себе.
Полковник знав Кірєєва вже досить давно. Якось їм довелося разом виконувати серйозне завдання генерала. Робота була напружена, нервова. Полковник Нікітін в таких випадках був неговіркий, дратівливий. Він вимагав від своїх підлеглих, щоб його розуміли з півслова, з непомітного жеста, з міміки, з виразу очей. Кірєєв у такій обстановці був майже ідеальним помічником. Але головне його достоїнство полягало в тому, що він умів передбачити черговий хід ворога. Це не було однак лише витонченою інтуїцією, надчуттєвістю, якою так люблять похвастатися деякі розвідники. Кірєєв більше покладався на розум, на точні закони логіки. До того ж, як справжній контррозвідник, він мав не тільки тверезий розум, а й фантазію, яка давала змогу уявити найнеймовірніший маневр противника.
Роздуми полковника Нікітіна перервав черговий офіцер, який доповів, що майор Кірєєв просить прийняти його в терміновій справі.
— Про вовка помовка, а вовк тут, — усміхаючись, сказав Нікітін і простягнув руку Кірєєву, коли той зайшов до кабінету. — Я щойно думав про вас і хотів уже посилати за вами.
Пильно подивившись на майора, він додав:
— Мабуть, я не помилюсь, коли скажу, що ви зайшли до мене в зв'язку з справою Джонсона?
— Так точно, товаришу полковник, в зв'язку з цим.
— Ви мені нічого поки що не кажіть. Давайте спочатку я сам висловлю вам свої міркування. Порушу, так би мовити, узаконений порядок спершу вислуховувати підлеглих, а вже потім висловлювати істину, — зауважив Нікітін з посмішкою. — Ну, а тепер поговоримо серйозно. У вас є, мабуть, якісь нові факти, невідомі мені?
— Так точно.
— Мені хочеться перевірити себе і розгадати дещо без цих додаткових фактів. Турбує мене в цій справі легкість удачі. А коли маєш справу з таким противником, як Джонсон, легка удача не може не здаватися підозрілою… Чи все ви знаєте, Антоне Івановичу, про цього Джонсона?
Кірєєв попросив дозволу закурити. Глибоко затягнувшись і повільно випускаючи дим через ніс, промовив неквапливо:
— Насамперед, він дуже досвідчений агент міжнародної категорії…
— А те, що він, Джонсон, — племінник Джорджа Стефенса, одного з крупних промисловців Сполучених Штатів, — примружившись, запитав Нікітін, — і що він має диплом вихованця Колумбійського університету — це вам відомо?
— Мені особисто це не було відомо, але я весь час відчував, що це ворог материй.
— Отже, він не міг здатися так просто, навіть потрапивши в пастку, — зробив висновок Нікітін і, піднявшись з-за стола, повільно почав ходити по кімнаті. — Подивимося тепер, що він міг зробити з обстановці, яка склалася. І Джонсон і його начальство добре знали ціну кресленням Гурова. Знали вони і про те, що Гуров і його співробітники майже півроку над ними працювали. Обставину цю я підкреслюю тому, що на випадок зникнення креслень чи знищення їх довелося б багато потрудитися, перш ніж відновити все у первісному вигляді. Отже, такий противник, як Джонсон, міг би і знищити їх. Адже для цього досить було тільки чиркнути сірником. Чому ж він цього не зробив?
Полковник знову сів за стіл і мовчав так довго, що Кірєєву здалося, ніби він чекає від нього відповіді.
— Джонсону, очевидно, треба було повернути нам ці креслення, щоб приспати нашу пильність! — переконано сказав Нікітін. — Створити враження цілковитої капітуляції, тоді як насправді він знайшов, видно, якийсь інший шлях викрадення креслень… Але який? — знову запитав Нікітін. — Рація, звичайно, відпадає.
— Рація відпадає тільки частково, товаришу полковник, — обережно зауважив Кірєєв. — Тільки лише в розумінні неможливості передачі креслень з її допомогою. Але рація тут відіграє все-таки якусь роль. Адже Джонсон користувався нею незадовго до того, як здався нам. Лампи його рації не встигли ще охолонути, коли я їх помацав.
— Який же висновок робите ви з цього?
— Джонсон, мабуть, зв'язувався з резидентом для того, щоб повідомити його про новий план викрадення креслень Гурова.
— Що ж, з цією догадкою можна погодитись, — подумавши трохи, сказав Нікітін. — Але який же все-таки цей новий план?
Майор Кірєєв мовчки вийняв з кишені фотографію і поклав на стіл перед Нікітіним. її взяв полковник і з цікавістю почав роздивлятися.
— Якщо не помиляюсь, — зауважив він, — це зовнішній вигляд дачі Джонсона?
— Так точно, товаришу полковник. Зверніть увагу на вікна. Бачите, як вони прикриті диким виноградом? У кімнатах дачі завжди була напівтемрява. Спочатку ми якось не врахували цієї обставини, але, відвідавши сьогодні ще раз дачу, я зрозумів, чому над одним з вікон її виноградні лози грубо обірвані. З тієї ж самої причини, звичайно, зірвана і гардина, яка прикривала вікно зсередини…