— Ви, значить, гадаєте, — квапливо промовив Нікітін, зупиняючи Кірєєва, — що Джонсону потрібно було для чогось яскраве світло? Але як же ви зразу не звернули уваги на обірвані лози винограду і зірвану гардину?
— А ми, товаришу полковник, зразу ж звернули увагу, але вирішили, що Джонсон збирався тікати через це вікно.
— А тепер?.. — нетерпляче спитав Нікітін.
— А тепер напрошується інший висновок — Джонсону потрібне було яскраве світло…
Нікітін неголосно, але рішуче плеснув долонею по столу:
— Так, це вірно! Йому потрібно було світло, щоб сфотографувати креслення!
— Я теж так гадаю, товаришу полковник… — зауважив Кірєєв і мимоволі подумав про те, як легко працювати з людиною, яка розуміє тебе з півслова. — Очевидно, Джонсон застосував для цього апарат для мікрофотозйомки, — додав він.
Але Нікітін уже не слухав майора. Думки його були зайняті новою догадкою. Він вийшов з-за столу і поквапно ходив по кабінету, зрідка, за давньою своєю звичкою, поляскуючи пальцями.
— Значить, креслення Гурова тепер на мікроплівці… — замислено промовив він, ні до кого не звертаючись, — Куди ж однак міг він цю мікроплівку заховати?.. — І, зупинившись перед Кірєєвим, запитав: — Ви обшукали його?
— Звичайно, товаришу полковник. І його обшукали і на дачі нічого не залишили без уваги. А сьогодні я знову все обстежив там якнайпильніше.
— Що ж він проковтнув її, чи що? Що ви думаєте відносно цього, майоре?
— Думаю, що він ухитрився все-таки заховати її кудись, і можна не сумніватися, що скоро хто-небудь із-за кордону завітає до нас за цією плівкою.
— Треба б поставити таємну охорону біля дачі Джонсона. Ви не догадалися зробити це, Антоне Івановичу?
— Догадався, товаришу полковник…
Відпустивши майора, Нікітін ще деякий час ходив замислений по кабінету. Потім сів за стіл і почав переглядати принесені черговим офіцером папери. Креслення Турова однак не давали йому спокою доти, поки він не звернув уваги на підкреслене олівцем генерала повідомлення з Берліна про визнання, зроблене Голубєвим, який утік із західнонімецької шпигунської організації.
Того ж дня полковник Нікітін ще раз зустрівся з майором Кірєєвим. Він дав Кірєєву прочитати донесення з управління Радянської військової адміністрації у Берліні і звернув його увагу на передбачувану висадку парашутиста, про якого повідомляв Голубєв.
В районі висадки десанту
Вже другий день провадилося спостереження за будинком Пенчо Вереша, однак нічого підозрілого поки що помічено не було. Наведені про Вереша довідки теж нічого не дали.
Майор Кірєєв нервував. «Чи не занадто пізно встановили спостереження за цим Верешем? Може, він давно вже встиг прийняти парашутиста і допоміг йому сховатися?» — думав майор.
Щоб розвіяти ці сумніви, Кірєєв зв'язався з авіаційною частиною місцевого гарнізону і з прикордонниками. Виявилося однак, що випадків порушення кордону за останні дні помічено не було. Довелося набратися терпіння і вести далі спостереження за Пенчо Верешем.
Майор влаштувався в одному з будиночків селища і з горища за допомогою бінокля ретельно вивчив житло, в якому мешкав Вереш. Зовні все здавалося в ньому звичайним і не викликало підозрінь. Сам Вереш був людиною немолодою, ніде не працював і жив на пенсію за сина і на деякі доходи від городництва. Город його був тут же, біля дому, і виходив у поле. Пенчо майже весь день порпався на ньому, прополюючи і поливаючи грядки.
На третій день спостереження за Верешем Кірєєв спробував пробратися в його житло. Для початку він направив до нього лейтенанта Шагіна.
Пізно ввечері лейтенант під'їхав до будинку Вереша на легкому візку і, зіскочивши з нього, не поспішаючи підійшов до дверей. Вереш, який завжди лягав спати о десятій годині, цього вечора чомусь дуже засидівся — крізь щілини віконниць на його вікнах було видно світло.
Шагін постукав тихо, але енергійно. Двері розчинились через стільки часу, скільки треба було б для того, щоб пройти через одну з кімнат (ту, в якій горіло світло) до дверей будинку. Вереш відчинив Шагіну, не запитавши навіть, хто стукає до нього в такий пізній час.
— Чому ж ви не питаєте, хто до вас завітав? — весело спитав лейтенант. — Адже можуть і грабіжники ввірватися.
— А в мене нічого грабувати, — спокійно відповів Пенчо, запрошуючи Шагіна до кімнати.
Лейтенант, переодягнутий у цивільний костюм, зняв кепку і переступив через поріг.
— Я до вас, папашо, ось у якій справі, — з удаваною ніяковістю промовив він. — Коня мені треба напоїти, чи не можна відро роздобути?
— А чому ж не можна?
З цими словами Вереш не поспішаючи пішов через задні двері в коридор, який виходив, мабуть, у двір. Незабаром звідти пролунав гуркіт залізних відер.
Залишившись у кімнаті сам, лейтенант швидко її оглянув. Все тут було дуже просто і ніби на виду: стіл посередині кімнати, дерев'яний диванчик біля вікон, старовинний комод, овальне дзеркало на столі, декілька стільців вздовж стін.
Світло до другої кімнати падало так, що можна було роздивитися ліжко — мабуть, там була спальня Вереша.
Ледве Шагін встиг поглянути на всі боки, як Пенча вже зайшов до кімнати з відром води у жилавій руці, яку було видно з-під засуканого до ліктя рукава,
— Ось, візьміть, — промовив він, ставлячи відро на підлогу.
— Навіщо ж ви самі несли, папаша! — з жалем похитав головою Шагін. — Сказали б, де взяти, я б миттю… — Недобре вийшло, слово честі!
Вереш недбало махнув рукою:
— Та що там!
Лейтенант швидко схопив відро і вибіг з дому. Кінь його, який справді томився спрагою, опустив морду у відро і, форкаючи, почав жадібно пити. Напоївши коня, Шагін ще раз подякував Верешу і, скочивши у візок, торкнув віжки.
Через декілька хвилин лейтенант вже доповідав майору Кірєєву:
— Цей Пенчо — справжній артист. Настільки у нього все натурально, що просто сумніваєшся, чи це та сама людина? Прямо як по нотах розігрує доброзичливого дідугана.
Розповівши. Кірєєву подробиці свого візиту до Пенчо, Шагін з цікавістю заглянув йому у вічі, чекаючи, що вирішить майор.
— А, ви що ж, думали хіба, що як тільки, до нього зайдете, то відразу і застанете йога за передачею таємних повідомлень по рації? — посміхнувся Кірєєв. — Або що він в цей час готує вибухівку для диверсійного, акту? Ні, дорогий! Не так все це просто, на жаль. Але вже і те добре, що ми розташування його кімнат тепер знаємо і. обстановку в них.
— Треба думати, що сьогоднішня, ніч пройде спокійно, — чи то запитав, чи то зробив висновок лейтенант.
— А це ще побачимо, — знизав плечима Кірєєв. — Хто у нас сьогодні в дозорі?
— Єфрейтор Марченко, — товаришу майор.
— Ну гаразд, ідіть відпочивати.
Було біля дванадцятої години ночі, але спати Кірєєву ще не хотілося. Він погасив світло, відчинив вікно і запалив папіросу. Ніч була темна, душна. Дуже пахло квітами, що росли під вікном. Навколо було тихо, тільки десь далеко тріщали коники…
І раптом пролунав різкий звук телефонного дзвінка, ший здався майору незвичайно голосним. Кірєєв здригнувся від несподіванки. Скочивши з підвіконня, він майже бігом кинувся до телефонного апарата.
— Біля телефону майор Кірєєв.
— Говорить черговий хазяйства Пчелов, товаришу майор. — (Пчелов був командиром авіаційної частини). — Повідомляю, що, здається, з'явився довгожданий птах. Курс у всякому разі збігається. Ви зрозуміли, товаришу Кірєєв?
— Зрозумів.
— Тоді дійте. Птаха засікли п'ять хвилин тому — значить, хвилин через п'ятнадцять він буде у вас. На зворотному курсі ми його приземлимо, звичайно.
«Як же це виходить, — подумав Кірєєв. — Пенчо Вереш сидить собі дома, а літак, якому він повинен подавати сигнали, вже майже в районі, де повинні вистрибувати парашутисти. Та чи той де Вереш? Чи немає ще й іншого Верегла?..»
Майор засвітив світло і, поглянувши на годинник, швидко кинувся до кімнати, в якій спав лейтенант.
— Шагін! — крикнув він. — Вставайте швидше!
Лейтенант миттю скочив з ліжка і, ще не зрозумівши після сну, що трапилося, схопив штани і одягнув їх з незвичайною спритністю, виробленою тривалим тренуванням у військовому училищі. Ще декілька секунд — і він уже натягував на свої широкі плечі гімнастьорку.
А майор Кірєєв тимчасом дзвонив черговому місцевого гарнізону.
З його уривчастих слів лейтенант зрозумів, що майор просить підняти по тривозі черговий підрозділ для спіймання парашутиста.
— Наших теж піднімайте по тривозі! — закінчивши розмову з черговим, обернувся Кірєєв до Шагіна. — 1 швидко за мною до будинку Вереша!
Поки Шагін побіг будити солдатів, Кірєєв поспішив до будиночка Пенчо. У зарослях чагарника тихо оклякнув його єфрейтор Марченко.
— Ну, як тут у вас? — ледве переводячи дух, спитав його Кірєєв.
— Все в порядку, товаришу майорі — бадьоро відповів єфрейтор.
— Хіба Вереш не виходив?.. — здивувався Кірєєв.
— Ні! Спить, як бабак!
«Що ж робити, хай йому чорт! — Лоб майора зразу став мокрий. — Невже помилились? Як він може спати, коли літак ось-ось буде над Лужковим?»
Кірєєв прислухався, намагаючись впіймати шум авіаційного мотора, але замість цього почув лише важке дихання Шагіна, який підбіг до нього, і приглушений тупіт солдатів, які бігли.
— Шагін, — наказав Кірєєв, — стукайте до Вереша!
— А коли це не той?
— Стукайте, вам кажуть! — майже крикнув майор.
Лейтенант кинувся до вікна будинку Вереша, а єфрейтор Марченко побіг у двір до другого виходу. Шагін стукав спочатку тихо, потім все голосніше і голосніше, але ніхто не озивався.
— Ламайте двері! — наказав майор, вихопивши пістолет з кобури.
Лейтенант і два дужих солдати налягли на легкі двері, і вони з гуркотом злетіли із завіс. Кірєєв засвітив ліхтар і першим вбіг у будинок, освітлюючи одну за одною обидві кімнати. За ним ішли Шагін і Марченко. Лейтенант заглянув під ліжко, єфрейтор розчинив гардероб.
— Проґавили, значить, Марченко? — роздратовано промовив Кірєєв. — Джека швидко!
— Єсть, Джека! — відповів молодший сержант, відпускаючи накручений на руку поводок овчарки, яка рвалася вперед.
— Дайте Джеку понюхати що-небудь, і нехай візьме слід! — наказав майор.
Вибігши у двір, він поспішно поглянув на небо. Літака все ще не було чути.
Кірєєв зняв кашкета і ребром долоні змахнув піт з лоба.
— Чорт би його взяв, гада! — почув він приглушений шепіт єфрейтора Марченка. — Через димар він вискочив, чи що? Адже я очей не зводив з його дверей…
— Припинити розмови! — незадоволено промовив Кірєєв.
— Джек взяв слід, товаришу майор, — доповів Шагін. Кірєєв побачив високу фігуру молодшого сержанта, який пробирався через городні грядки слідом за Джеком.
Майор наказав лейтенантові силами чергового підрозділу гарнізону оточити лужок, на який, найімовірніше, міг бути скинутий парашутист, а єфрейтору Марченку і автоматникам скомандував іти за ним.
Проминувши город, Джек рвався вперед все швидше і швидше. Тепер за ним доводилося вже бігти, а Кірєєву все ще здавалося, що вони йдуть дуже повільно.
— Шумить наче, — задравши догори голову, невпевнено промовив єфрейтор Марченко, який біг поруч з майором.
Кірєєв зупинився і прислухався. Так, тепер і він почув далекий, але вже виразний шум авіаційного мотора.
А Джек все тягнув і тягнув уперед, пориваючись Через широкий луг до узлісся. Селище. залишилося далеко позаду, коли літак почав робити широкий розворот. І майже зараз же, метрів за триста від групи майора Кірєєва, на узліссі часто заблимало червоне очко сигнального ліхтаря.
— Вперед! — неголосно сказав капітан, виймаючи пістолет і кількома великими стрибками обганяючи Джека.
Попереду все ще сигналили. Світло спалахувало то з короткими, то з довгими проміжками. Скидалося на те, що сигнальник передає щось за допомогою азбуки Морзе. Та ось ліхтарик спалахнув востаннє і більше не засвічувався.
За два кроки від майора тепер починався ліс, і Пенчо Вереш був, очевидно, десь зовсім близько. Кірєєв зупинився, щоб за звуками його кроків визначити, куди попрямував Пенчо, відчувши небезпеку, — в тому, що він виявив переслідувачів, не було сумніву. Однак навкруги було тихо.
Кірєєв подав автоматникам сигнал, щоб вони розійшлися в сторони і взяли Вереша в кільце.
Але тут Джек, який впевнено йшов по сліду Пенчо, несподівано зупинився і, відшукавши в траві якийсь темний предмет, з приглушеним гарчанням почав трясти його. Молодший сержант-провідник Джека — нахилився і намацав руками кепку.
Не могло бути сумніву, що кепка належала Пенчо Верешу. Але чому він загубив її тут? Майор нахилився і, освітивши кишеньковим ліхтариком собаку, побачив, що Джек стоїть на задніх лапах біля дерева, розлючено дряпаючи кору стовбура.
— Ану, хто-небудь до мене! — покликав Кірєєв. Звідкись із темряви виринули єфрейтор Марченко і ще декілька автоматників.
— Трусніть, хлопці, це деревце! — наказав їм майор.
Вони міцно схопилися за досить тонкий стовбур дерева і почали його розгойдувати. До них приєдналися ще декілька чоловік, і скоро вгорі хтось злякано скрикнув.
— От і добре! — радісно промовив Кірєєв. — Подав нарешті свій голос Пенчо Вереш. Прошу вниз, Вереш, з то так і впасти недовго.
Солдати стиха засміялися, а з дерева пролунав хрипкий від страху голос:
— Добре, злізу, тільки заберіть геть вашого собаку. Через декілька секунд, важко дихаючи і сердито
шморгаючи носом, з дерева повільно зліз Вереш.
— Кому це ви ліхтариком сигнали подавали, шановний? — спокійним, майже веселим тоном запитав Кірєєв: тепер, коли зрадник був у нього з руках, до нього повернувся добрий настрій.
— Який ліхтар? — слізливим голосом промовив Вереш. — Нема в мене ніякого ліхтаря. Чого причепилися до старого?
— Досить тобі придурюватися, Вереш! — починаючи сердитись, прикрикнув на нього майор. — Кажи, де парашутиста повинен зустріти?
Вереш мовчав. Чути було тільки його сердите сопіння.
— Не зволікай, Вереш! — грізно продовжував Кірєєв. — На шкоду собі гаєш час. Ми і без тебе їх виловимо, а за те, що допомогти нам не хотів, — тобі ж гірше буде.
Вереш все ще вагався.
— Ти що думаєш, ми не знаємо, кого ти зустріти повинен? Зенона Туреницю доручено тобі зустріти. Адже так?
— Гаразд, пішли, — похмуро промовив Пенчо Вереш і насунув на голову простягнуту Кірєєвим кепку.
Догадка полковника Нікітіна
Повідомлення від майора Кірєєва полковник Нікітін одержав тієї ж ночі, коли парашутист приземлився в районі містечка Лужково. Сам Кірєєв прибув до Москви через декілька днів. Доповідав він Нікітіну коротко:
— Взяти парашутиста допоміг нам Пенчо Вереш… Адже він цілком був у наших руках, і йому нічого більше не залишалося робити… Але ми і без нього зловили б парашутиста, бо на ноги був піднятий увесь місцевий гарнізон. Допит парашутиста не дав нічого цікавого. Він зразу ж все виклав: підроблені документи, гроші, отруту, зброю і радіостанцію. Повідомив і завдання, з яким прибув до нас. І навіть зауважив зітхнувши: «Ех, громадянине начальнику, якби не попався вам так по-дурному, сам би прийшов і у всьому зізнався! А тепер хіба ви мені повірите?..» Не дуже я у все це повірив, звичайно, але, знаєте, може виявитися, що є в цих словах і частка правди. Нікітін здивовано звів брови:
— Чому так вирішили?
— Поки що лише невиразні догадки, — непевно відповів Кірєєв. — Безперечно тільки одне — не йому було доручене завдання роздобути мікрофотоплівку Джонсона. Він, мабуть, і не чув нічого про цього Джонсона. Льотчикам нашим вдалося, як я вже доповідав, приземлити і літак, який доставив до нас парашутиста, але екіпаж літака теж не повідомив нам на допиті нічого цікавого.