Найзаповітніша мрія - Шевченко Наталка

Наталка Шевченко

Найзаповітніша мрія

Сьогодні надзвичайно осіннє небо. Непривітне, похмуре, низьке, задраповане важкими хмарами, свинцево-сірими, немов лаштунки в театрі після провальної вистави. І настрій у мене теж вкрай осінній. Свинцево-сірий, важкий і низький, провально-театральний. Я шукала батькові документи, а натомість знайшла свій шкільний зошит із єдиним твором у своєму житті, про який стараюся не згадувати. І це ж треба, знайти його саме зараз! Ну як навмисне…

Сіро-зелена обкладинка, розлініяні сторінки. Звичайнісінький зошит, у моєму дитинстві таких були тисячі та мільйони. Без малюнків, кіноакторів, без «Тачок» та «Барбі», без кольорових обгорток, ретельно підписаний… Я неначе бачу себе, тодішню, що, висолопивши від старанності язика і поглядаючи на дошку зі зразком, виводить у відповідних графах:

Я, теперішня, розгортаю розлініяну пам’ять точно посередині. І бачу його.

Я добре пригадую, який галас спричинила в школі ця заповітна мрія. Аж до директора дійшло, а це не кіт начхав. Наш директор цілком справедливо вважав, що для розв’язання дрібних проблем у нього є підлеглі, отже, моя мрія – моя проблема – була, так би мовити, крупного калібру. Не з останніх була проблема.

Утім, ні, не була. Є. Бо вирішити її тоді не вдалося.

Узагалі ніколи не вдалося.

Розгортаю зошит, дивлюся на круглий дитячий почерк. Виявляється, демони можуть ховатися і серед учнівських рядків. Коли я вперше випустила їх на волю, аби глянути в їхні потворні пики, мені заледве виповнилося десять.

Найзаповітніша мрія у мене з’явилася в п’ять, після чергового візиту додому. Спочатку – уривчаста, нечітка, несформована, вона розпливалася, немов чорнильна пляма на промокальному папері, водночас лякаючи мене своєю гостротою. Я ще не здатна була усвідомити її, як слід – дітям деколи властиво мріяти підсвідомістю – та вже знала, що вона неправильна. Соромітна, ганебна мрія.

І, поза тим, я дуже хотіла, аби вона справдилася. А інакше який сенс мріяти, правда ж?

На перших у своєму житті шкільних канікулах я поділилася нею із бабусею. Баба Олена з властивою їй дошкульністю і селянським прагматизмом дещо відкоригувала мрію, порадивши поміж іншим тримати її в таємниці. «Бо інакше не збудеться», – сказала вона. Я поміркувала над цим. У бабусиних словах був сенс. У дитинстві ми віримо в такі речі. Що наші ляльки оживають вночі, але тільки коли ми спимо і не можемо їх бачити. Що це Дід Мороз (про святого Миколая ми тоді ще не знали), а не батьки, кладе нам подарунки під ялинку. Що фея справді може подарувати тобі сукню і кришталеві черевички, як Попелюшці. І що мрія не справдиться, якщо патякати про неї навсібіч.

Я не помітила тоді безнадії в бабусиних очах, лише пізніше, згадавши ту нашу розмову, зрозуміла – бабця знала, що моя мрія не збудеться ніколи. І сумувала від того не менше, аніж я, коли я це втямила.

Поза тим, мені вистачило б здорового глузду тримати мрію при собі і без бабусиних настанов, якби не надзвичайні події, що протягом двох діб одна за одною падали мені на голову, як кам’яні брили. Остання ледь не розтрощила мене, і поруч не було нікого, хто пожалів би мене. Нікого, хто міг би вислухати. І моїм слухачем став звичайнісінький шкільний зошит.

Я не пригадую, коли саме усвідомила, що мій батько – алкоголік. Він не усвідомлює цього і досі, а я… я була лише дитиною, пересічною дівчинкою, дуже тихою, спокійною, врівноваженою – так вважали мої вчителі. І вони помилялися.

Я не була спокійною – я була заляканою. Я до дрижаків боялася усього і всіх, а найбільше – власного батька. Я остерігалася пискнути зайвий раз, я ніколи не скаржилася на біль, якщо він не ставав нестерпним, і не плакала, навіть коли невдало впала на гірці та зламала носа. Кров хльостала з ніздрів, як вода з пожежного брандспойта, а я похапцем витирала сльози, аби ніхто не побачив, що я плачу. Та зі мною була бабуся, вона побачила і мої сльози, і те, як я намагаюся їх приховати. І теж заплакала.

Коли батько, «прийнявши на грудь» кілька «чекушок» (ну от хіба це правильно, коли десятирічна дівчинка знає, що таке «чекушка», не кажучи вже про «прийняти на грудь»?) і похитуючись, мов човен на хвилях моря, заходив до моєї кімнати, аби перевірити щоденник, я німіла від жаху. Він гортав щоденник мовчки, а я обливалася потом навіть узимку і нестерпно хотіла в туалет – хоча й знала, що все минеться. Він нічого мені не скаже. Казати було нічого, бо щодня у щоденнику з’являлися тільки відмінні оцінки, а поведінка називалася не інакше, як зразкова.

– От моя дівчинка! – бурмотів він нарешті, і язик у нього заплітався, як і ноги, коли він рухався. – Розумна, як я! Не те що той вилупок!

«Той вилупок» – це мій старший брат. І батько помилявся що до нього. Ростик не був дурним, де там! Він хапав на льоту все, ніколи не готував уроки вдома, але знав їх назубок, читав ще більше, аніж я, і завжди вмів мене розсмішити. Але він був сином алкоголіка, з деструктивною поведінкою і нульовою мотивацією до навчання. А ще в алкоголіків, якщо хтось не в курсі, не буває здорових дітей. Ми з братом – чудове тому підтвердження.

Батько ніколи не бив мене. Навіть пальцем не торкався. Для биття йому цілком вистачало матері й брата. У нього був своєрідний кодекс честі – дуже своєрідний, на мій смак. Бити не просто так, а за щось. Син не вивчив уроки – трісь. Жінка криво на нього глянула – бац! Не приготувала їсти вчасно або витратила гроші (його гроші!!!) на нову кофтинку для доньки – я навіть згадувати не хочу, що тоді робилося. Ось чому я завжди дивилася в підлогу і до школи вдягалася, як маленька жебрачка. Окрім школи, я нікуди не ходила. Однокласники дражнили мене, а я відчайдушно намагалася завоювати їхню любов тим, що давала списувати все, що попросять (а якщо не просили, пропонувала сама), покірно залишалася на всі шкільні чергування, витирала дошки, мочила ганчірки, замітала класи, перевертала стільці після останнього уроку. Я робила все, аби мене хоча б хтось, та полюбив.

І нічого не допомагало.

Я також щосили намагалася полюбити батька, знайти в ньому щось хороше, як мене вчили в школі. Я шукала і шукала те хороше, та все було марно. Він пиячив, гамселив маму від дурної голови, бив брата так, що той зомлівав від крику (зазвичай батько робив це тоді, коли мама була на нічній зміні, ну, щоб ніхто не заважав), гуляв з якимись страхітливими тьотками, зраджував маму… Він був вилупком і залишається ним досі. На жаль, я надто пізно зрозуміла, що такі істоти не вміють любити. Нікого, навіть себе.

А моя бідна мама ще й досі жде від нього якщо не любові, то бодай вдячності.

Рятувалася я читанням – у моїй сім’ї читати любили всі, окрім батька. Йому було ніколи за горілкою, та інші члени нашої так званої родини: мама, бабуся, я і мій брат – читали запоєм, ночами, без упину, втікаючи від реальності або створюючи нову… Рост пачками тягав мені пригодницькі романи, у кожному з яких дитина, що жила нібито в рідних батьків, виявлялася знайдою, і, звісно, за якийсь час поверталася до батьків справжніх, до тих, хто шукав її, сумував за нею. Я ковтала ті книги жадібно, як пігулки від болю, і раз у раз безпорадно питала брата:

– Правда ж, наш батько нам не рідний?

– Правда, – не кліпнувши оком, брехав мені Ростик і віддано дивився на моє лице, копію батькового: ніс, брови, зіниці, вуста – усе таке, як у нього. – Правда, Марічко, як Бог святий. Це не наш батько.

Він дуже оберігав мене, мій братик, і в чомусь мав тоді рацію, хоча навряд чи замислювався над тим.

Бо той, із ким моя мати занапастила сорок п’ять років свого єдиного життя, – не наш батько. Він ніколи не був нашим і ніколи вже не стане. Я ніяк до нього не зверталася, не наважувалася про щось запитати перша, на його питання відповідала стисло, і старалася за першої-ліпшої нагоди зникнути з-перед його очей. Від гріха подалі.

Я ніколи не називала його «тато». Та і який він мені тато? Тато – це той, хто підкидає тебе аж до неба, а ти не боїшся падати, бо знаєш – тебе неодмінно впіймають. Тато – це той, хто катає тебе на копках-баранках, надуває повітряні кульки, водить до зоопарку і купує там білі хмаринки цукрової вати – скільки ти попросиш. Тато везе тебе до лікарні, коли ти хворієш, і провідує щодня чи хоча б через день, якщо він працює. Тато сердиться, коли ти запізнюєшся з побачення на десять хвилин, і хвилюється – якщо на двадцять. Тато каже тобі: «Ніхто не вартий моєї маленької принцеси» і «Я ще перевірю, які у нього наміри!»

Тато тебе любить.

Так що він мені був не тато. І навіть не батько. Він, по суті, ніхто. Донор сперми, якому не вистачило розуму і совісті лишитися для мене безіменним.

І я дуже боялася, що схожа на нього більше, аніж просто зовні. Хоча цей страх – бути на нього подібною – прийшов трохи пізніше.

Того дня, коли я написала злощасний твір, я мала б святкувати день народження. Почалося все напередодні, у неділю – батько вкотре повернувся додому після тижневої відсутності й обурився, що мати не виявила належної радості з приводу повернення годувальника. Те, що мати зазвичай з боєм і криком видирала в нього якісь копійки нам на їжу, як і те, що вона гарувала вдень і вночі, мов скажений віл, заробляючи не менше від нього, звісно, нічого не важило. Все одно годувальником був він. Ми були дармоїдами, що надто швидко росли, забагато жерли і від нас усіх у нього лишень голова боліла, і як би добре було, аби ми всі пощезали.

Я лежала на крихітному дивані у своїй крихітній кімнаті та слухала крики, що долітали до мене з коридору. Крики гучнішали, досягли крещендо, а потім запанувала тиша і раптово спокійний, дещо вкрадливий батьків голос сказав матері:

– Ну давай, зроби це, курво ти драна.

Передчуття біди буквально підкинуло мене на місці. Я боялася батька, коли він кричав, та коли він говорив так, мене охоплювала справжнісінька паніка. Я зірвалася на рівні ноги, кулею вилетіла в коридор, де і виявила, що мама гайнула до ванни з якоюсь мотузкою і збирається вдушитися. Вона замкнулася там, хоча встигла побачити мене. Мабуть, в тому стані я для неї вже нічого не важила.

Я не знаю, чи хотіла вона цього насправді. І не хочу знати. Я тямила лиш одне: з мамою може статися лихо. З моєю мамою. Вона, брат і бабуся були сенсом мого життя.

Я не дуже чітко пригадую, що робила тоді. Здається, відчайдушно билася грудьми об двері ванної кімнати, як метелик об скло, і кричала: «Матусю, рідненька, не роби цього! Будь ласка!!! Матінко, люба, а як же я?! Я люблю тебе, мамо!»

А поруч зі мною стрибав батько. Саме стрибав, інакше це не назвеш. Його красиве лице перекривилося, чорні густі брови зламалися кутиками, як крила птаха на зльоті, губи скривилися у сардонічній посмішці. Так, він сміявся. Це дуже кумедно, коли твоя дитина захлинається риданнями аж до судом, а дружина, доведена до відчаю твоїми брудними, дешевими походеньками, хоче вкоротити собі віку. Це так смішно, що можна обреготатися.

У голові в мене промайнула думка, що саме так виглядає чорт. У школі постійно казали, що чортів не буває, але вони помилялися. Та й що могли знати про це педагоги? Вони не бачили мого батька таким. Вони взагалі його не бачили – хіба одного разу, коли він мужньо спробував відвідати батьківські збори замість мами і прийшов до шостого «Г» класу.

І все б нічого, та я навчалася у четвертому «Б». Похвальна грамота батькам за моє комуністичне виховання того дня лишилася не врученою.

Бачили б мої вчителі, яке це виховання!

У посмішці батька прослизало іще щось, окрім глуму, та тоді я була ще замала, аби втямити, що саме. Зараз я, звісно, тямлю. У ній була хтивість, самовдоволеність. Вона стікала оливою, була масна, як денце форми для випікання тортів. Батько тішився, що він такий самець, такий мачо, і всі його хочуть, навіть ціною власного життя.

Боже, як я тоді його ненавиділа! Сильно, безмежно, як може ненавидіти лише дитя, яке надто довго намагалося полюбити. Боляче згадувати це, але я ненавиділа й маму – бо в глибині душі знала, що й вона про мене не думала. Жоден із цього дорослого, дієздатного подружжя і на мить не замислився, що відчуває маленька дівчинка, на чиїх очах відбувається така гидота.

Коли все повітря вийшло з моїх легень, я осіла біля дверей ванної, як сніп, і впала у дивний стан, схожий на кататонію. Я не могла ворушитися, говорити, навіть плакати не могла.

Я затихла, і мама нарешті вибігла з ванної. Мама тицяла мені під носа ватку з нашатирем, це допомагало, як мертвому кадило. Батько знизав плечима, сказав: «Поглянь, до чого ти її довела» – і пішов у спальню. Він утомився і мусив відпочити. Мама викликала «швидку», і мене забрали до неврології якоїсь там лікарні. Дорослої лікарні. Мене оглядав черговий лікар, нейрохірург, трохи старший за мою маму, років сорока п’яти. Він щось вколов мені – щось, від чого я отямилася, зробив енцефалограму й розпитував, що сталося. Я збрехала, що отримала двійку в школі. Він спитав, як це мені вдалося в неділю. Я промовчала, і він дещо зрозумів. Вивів мене в коридор, де чекала мама, і похмуро сказав:

– Можете забирати. Хоча я прогнозую вашій доньці великі проблеми у майбутньому.

– Які проблеми? – мама виглядала, як лань, заскочена світлом фар. Розчахнуті сині очі, повні сліз, губи тремтять, і руки теж.

– Різні. З нервовою системою. З головним мозком. Була би моя воля, я б її вам не віддав. Така гарненька, мила дівчинка. І що ви собі думаєте? Ви придурки, – він так і сказав. – Збайдужілі придурки. І ви, і ваш чоловік.

Мама здригнулася.

– Я лише хочу, аби в моїх дітей був батько.

– О, ну чудово, – лікар фиркнув. – А де ви збираєтеся його взяти?

Він розвернувся і пішов до себе в кабінет, білі двері закрили від мене його напружену спину, і я подумала, що ніколи більше його не побачу. А ще подумала, що він пожалів мене. Жалість. Хтось сказав, що вона принижує. А я хотіла б якомога більше такого «приниження» у своєму житті.

Усі прогнози лікаря справдилися. Я мала всі ті проблеми, що він напророчив. І він – саме він – допомагав мені боротися з ними. Допомагає й досі. І зве мене «дівчисько». Я вже давно доросла тітка, але як приємно це чути! «Моє дівчисько приїхало! Чого так довго не дзвонила, ти, мала нечема?! Зухвале дівчисько, ти з ким це сперечаєшся?!»

Мені подобається думати, що він – мій тато. Деколи я так і думаю. Потай від усіх. Потай від самої себе.

Додому ми з мамою поверталися на таксі. Усю дорогу вона розповідала мені, як зрадів тато моєму народженню, як приїхав до пологового забирати маму з оберемком білих гладіолусів, і де він їх узяв, адже це такі рідкісні, дорогі квіти, і як купив акушерці дефіцитний «київський» торт, і шифонову косинку для мами, і як тішився тому, що у нього знайшлася саме дівчинка, маленька лялечка, яку він дуже любить.

Цю сімейну легенду я знала напам’ять. І часто питала себе, що я зробила не так? Чому батько більше не тішиться мною? Чому він п’є? Може, він би не пив, якби я була кращою? Іще кращою?

Легенда замовчувала відповідь на всі ці питання.

А наступного ранку я збиралася до школи. Мама на кухні пакувала солодощі, аби я роздала їх однокласникам і вчителям. Моє ім’я та прізвище мали написати на шкільній дошці, і всі дякували б мені за цукерки, і вітали. Коротенька мить штучної симпатії, раз на рік.

Жалюгідно мало.

Я вже склала свій ранець. Я терпіти його не могла і хотіла шкільну сумку на ремені через плече, як доросла, але мама була непохитною. Ранець корисний для осанки. А сумка шкідлива. Крапка.

Мама дуже дбала про те, аби все йшло мені на користь. Майже все.

Отже, я полізла до альбому з сімейними фотографіями. Хотіла знайти бабусине фото і взяти його з собою до школи. Хотіла, аби бабуся цього дня була зі мною, не лише в думках, а й на світлині. Мені вже принесли вітальну телеграму на красивому бланку з червоними трояндами. «Моя рідна онучко, Марієчко, з днем народження!» – написала бабуся.