Батько не привітав мене і нічого не подарував. Він ніколи не робив нам подарунки, і вітання теж були не в його стилі.
На тому знімку, що я шукала, я, п’ятирічна, сиділа на колінах у бабусі. Маленька, кругленька, чорноока, в ошатній сукеночці, на голові – жовтий бантик у червоний горох, поруч, на дивані, моя улюблена іграшка-пищалка, двоє білих пластмасових кошенят у зеленому кошику. Бабуся, запнута білою хусткою, урочисто дивилася в об’єктив поверх моєї маківки. Ця світлина і досі моя улюблена.
Я знайшла її доволі швидко, а поруч із нею лежав аркуш. Звичайний, сіруватий, схоже, що з якогось нотатника, складений навпіл. Я розгорнула його, якусь мить помилувалася маминим почерком – у неї й досі дуже гарний почерк, мабуть, із каліграфії вона мала лише «відмінно» – і почала читати.
«Любий Толю!
Ну чому ти не приходиш до мене в пологовий? Я чекаю на тебе шостий день, нас уже скоро будуть виписувати. Наша дівчинка гарненька, спокійна і дуже схожа на тебе. Така чорноброва… Толю, знаєш, як мені прикро, що ти жодного разу нічого мені не приніс, я не бачила тебе під вікном, сусідки по палаті думають, що я розлучена, а це принизливо!!! Я не винна, що вона – не хлопчик, і я казала тобі, що не хотіла цієї дитини взагалі, ти наполіг, аби я її народила, ти не дозволив мені зробити аборт, то скажи, де ти тепер?! І, будь ласка, не пиши мені більше дурниць, я не збираюся лишати її в пологовому, я не буду відмовлятися від неї, ну сам подумай, що люди скажуть?! Приходь до мене, будь ласка. Записку тобі передасть чоловік моєї акушерки, він твій колега.
Приходь, я чекатиму.
Твоя Галя».Я розгублено кліпала очима, і все дивилася, і дивилася на ту злощасну записку, немов чекаючи, що всі слова з неї зникнуть і все стане, як було. Марно. Слова, написані простим олівцем, палали перед моїми очима, мов вогняні знаки апокаліпсису. Я й уявлення не мала, що таке «аборт», але головний посил «листа на волю» зрозуміла більш ніж добре. Ніхто мене не хотів. Ніхто не чекав моєї появи на світ. Від мене не відмовилися лише через страх людського осуду. У цьому вся моя мама, до речі. Фраза: «А що скажуть люди?» – на її погляд, може слугувати аргументом у суді. Залізобетонним.
Я була б рада забути це, справді. Я понад усе хотіла б засвітити цей спогад, як засвічує фотоплівку неуважний фотограф, але цей спогад не зникає, і не тьмяніє з роками. Я знов і знов бачу себе, збентежену, випатрану, знищену… бачу свої руки, що жмакають записку із силою, якої вистачило б, аби витиснути воду з каменя, і бачу маму, що забігає до кімнати, усміхнена, сяюча, вродлива. Вона вміє рухатися швидко, не стрімко, а просто жваво, і все-все встигає. Завжди. Не те що я, пригальмована…
– Доню, то ти йдеш чи ні? Я вже поклала цукерки тобі до ранця. Не забудь пригостити однокласників…
Плівка спогадів крутиться далі. Мама помічає, що я тримаю в руках, і блідне. Різко і дуже помітно, так, що ніжно-рожеві рум’яна на щоках стають яскраво-червоними, мов у мотрійки.
– Це… ну, це, розумієш, доню…
Я розумію, звісно. Що тут не ясно?
– Ідіот!!! – мама скрегоче зубами, і її красиве лице затьмарюється. – Якого милого він зберіг листа? Чортів алкоголік!!! Я не знала… доню, послухай…
Але я не хочу слухати. Не хочу більше нічого чути. Мама любить мене. Я це знаю. Я мушу це знати. Однак те, що мене не хотіли, що я прийшла у цей світ ніким насправді не бажана, мене знищує. Розтрощує, як асфальтовий каток – кришталевий келих. Я майже відчуваю, як тріщать мої кістки. Це дуже боляче.
У ті часи, коли я народилася, немовлят сповивали тугіше, аніж сосиску целофаном, і моє життя було так само щільно сповите брехнею. Брехня вибухала у хмарному небі мого дитинства до отруйності яскравими вогнями, бо вважалася «лжею во спасіння». Не вірте. Не буває спасіння в неправді. Звісно, тут не йдеться про дрібниці. Можна сказати «ні» у відповідь на питання «Чи не надто я товста у цій спідниці?» – та не можна казати дитині, що її люблять і що вона бажана, якщо насправді це не так. Краще вже промовчати. Перевести розмову на інше. Опустити очі.
Бо прийде день – а він неодмінно прийде – коли дитина, а чи вже й доросла людина, наступить на правду, і та вибухне під нею, як протипіхотна міна. З усіма сумними, нищівними наслідками.
Я дивлюся і дивлюся на маму, бачу, як ворушаться її підфарбовані вуста, і посміхаюся. Покірно розтискаю пальці і віддаю їй паперову бомбу з минулого. Недоладно киваю, і кажу:
– Я вже запізнююся, ма.
Перед очима в мене звідкілясь виникає букет білих гладіолусів. Якусь мить ці квіти плавають у мареві непролитих сліз, а потім чорніють, скручуються і в’януть. Брехня, усе брехня. І квіти, і торт, і хустинка.
І батькова радість від мого народження.
Плівка обривається. Іде затемнення.
Наступний спогад уже не такий опуклий, хоча й доволі яскравий. Я сиджу в класі, за першою партою, і, не відриваючи ручки від паперу, пишу Той Самий Твір, що поставить на вуха всю школу. Строчу, як Анка-кулеметниця. Віра Василівна, моя класна керівничка і викладачка української мови та літератури, посміхається мені ширше, ніж зазвичай. Може, радіє, що я так стараюся, а може, надто туго затягнула свою «дульку» на маківці. Ця зачіска їй геть не личить і робить її схожою на гіпотетичну матінку Цибуліно, але очі у неї добрі, а руки спрацьовані, як у моєї бабусі.
І я зовсім не хочу підкладати їй свиню, як потім скаже директор. Я просто пишу те, що думаю. Хіба не цього вчать у школі?
Маму викликали до директора за тиждень. Я вже сиділа у приймальні, і моє лице, коричневе з переляку, дуже пасувало за кольором до шкільної сукенки. Мама увійшла до кабінету, взявши мене за руку і сіла на стілець для відвідувачів, не чекаючи запрошення. Я лишилася стояти. Мама виглядала радше здивованою, аніж розгніваною. Її постійно викликали до школи через Роста, а через мене – ніколи. Я гадаю, їй було просто цікаво, що ж я накоїла.
Наш директор, Сергій Петрович, воссідав на монументальному шкіряному кріслі з підголівником, як Зевс-громовержець на троні. Він володів феноменальною здатністю кривитися всім тілом, демонструючи своє незадоволення. Більше того, він умів кривитися всіма частинами тіла одночасно. Кривилися брови, губи, ніс і навіть вуха. Про руки, ноги і спину я вже мовчу. Ось і тоді, увесь перекривлений, мов лекало, він глипнув на мою маму важким олов’яним поглядом, буркнув щось невиразне у відповідь на її привітання і без жодних передмов почав читати мій твір уголос, декламуючи, як бездарний актор на сцені провінційного театру.
«Моя найзаповітніша мрія.
Понад усе на світі я хочу, щоб мої батьки розлучилися. Спочатку, дуже давно, я хотіла, аби мій батько помер, але бабуся пояснила мені, що зичити смерті будь-кому – гріх. Навіть такому одноклітинному, як мій батько. Я знаю, що гріх – це дурне, застаріле слово, але я більше не бажаю батькові нічого поганого. Я думаю, він буде щасливішим без нас. Він постійно каже, що ми йому осточортіли. Усі. Я, мама і брат.
Наша сусідка сказала якось, що мама могла б відсудити собі дві кімнати із трьох, бо в неї двоє дітей. Та якщо їй вдасться отримати лише одну кімнату, це нічого. Ми з братом можемо жити у бабусі. Поки що. Там хороша школа, хоч і сільська. І я все-все вмію робити. Я вмію садити картоплю, і полоти, і вибирати. Умію кропити колорадських жуків, і можу носити воду з колодязя, і годувати худобу. Я вмію варити гороховий суп, замітати і прати. Мама каже, що мене вже можна віддавати заміж. Але я не хочу заміж. Мені не подобається, як ведеться в шлюбі моїй мамі. Батько п’є і б’є її та мого брата; мене він не чіпає, але одного разу він ганявся за мною і мамою із сокирою навколо нашого будинку. Це тривало недовго, але я дуже злякалася. Потім він випустив сокиру з рук, упав на неї і заснув, бо нажерся, як свиня. Так каже бабуся. У неї є свині, але вони не нажираються так, як мій батько, і я не знаю, чому так говорять і причому тут узагалі свині. Я дивилася на батька і дуже хотіла його вдарити, але не змогла, бо я – боягузка.
Мама каже, що всі п’ють, коли розмовляє з бабусею. А бабуся каже, що це не аргумент. І питає, чи піде мама стрибати з сьомого поверху, якщо так усі робитимуть? Чи вріже собі носа, якщо це стане модно? Але мама помиляється. Не всі п’ють. Тато Оленки Гладкової не п’є. І тато Валі Німералової теж. І тато Тані Козаченко. Я це знаю, бо вони часто приходять по доньок після уроків і завжди тверезі. А ще бабуся часто повторює, що в мами був інший вибір. І що за вибірки Бог дає витрішки. Здається, я здогадуюся, про що йдеться.
Я вже знаю, що не всі мрії збуваються. І не думаю, що ця моя може справдитися, чесно. Але принаймні вона в мене є!»
– Ось, – гнівно гримнув директор, відклавши мій зошит убік і чухаючи перекривлену щоку. – Помилуйтеся, будь ласка, громадяночко, кого ви нам виростили! А ми вам ще грамоту за комуністичне виховання дітей! А ви нам таке! Таку свиню підкласти вчительці! Що за хворі фантазії в голові у вашої доньки? Що за побрехеньки?! Та хто повірить, глянувши на вас, що ви живете з алкоголіком?!
Я спробувала глянути на маму очима директора. Він мав рацію. Ніхто не повірить, що моя мама, жива ілюстрація до вірша Симонова «Польським жінкам» – елегантна, як іменинниця, струнка, граційна, вбрана, як картинка – живе з пияком. Я сама в це майже не вірила. І про всяк випадок втягнула голову в плечі, чекаючи прочухана. Та мама дивилася лише на директора. Її підмальовані брови здійнялися у фальшивому здивуванні, і вона дуже лагідно спитала:
– Вибачте, я, мабуть, недочула… ви назвали мою доньку брехухою?!
Директор крякнув від несподіванки.
– Що ви там казали про хворі фантазії? – правила далі мама.
– Та, якщо це правда, – затинаючись на кожному слові, вимовив директор, – тоді я…
– Тоді ви що? – мамині брови повернулися у вихідне положення. – Не розумієте мене, так?!
– Відмовляюся розуміти, – директор розвів руками. – Та прошу зрозуміти мене, громадяночко. Я мушу вжити відповідних заходів.
– Цікаво, цікаво, – мама, що вже вставала зі стільця, сіла знову і спрямувала свій небесний погляд кудись за лисину директора. – З цього місця, будь ласка, детальніше, громадянчику. Яких саме заходів і до кого? Ну, говоріть, не встидайтеся!
Директор затнувся. Потім невпевнено промекав:
– Я… я мушу повідомити про це у… до…
Мама терпляче чекала.
– Ваша донька бажає смерті власному батькові! – не придумавши гаразд, куди ж йому слід повідомити, Сергій Петрович знайшов прихисток від безпорадності у фальшивому гніві. – Як вам це подобається?!
Він уже не лише кривився, а й сіпався. Я злякалася, що йому стало зле.
– Ніяк, – сухий мамин голос шурхотів, мов пропечена фольга. – Та навряд чи мрію про розлучення можна прирівняти до смерті. Ви зі мною згодні?
Це була улюблена тактика моєї мами. Якщо вона хотіла вийти переможцем з дискусії, то будувала репліки так, аби в кінці із нею не могли не погодитися. Ми тоді й близько не чули ані про Дейла Карнегі, ані про прикладну психологію, та інтуїції мамі було не позичати.
– Так, але ж спочатку…
– Спочатку було слово, – засміялася мама самими вустами. Очі її лишалися холодними, як крижинки. – Навіть два слова. Ірма Юріївна, так?
Нарешті директор перестав сіпатися. І кривитися. Він отетерів. Вирячився на маму так, наче в неї виросли ратиці.
– Зрозуміло… – після паузи завдовжки з вічність процідив Сергій Петрович крізь стиснуті зуби, і здавалося, що він давився кожною літерою. – Тепер ясно, чому у вас виросли такі діти!
– От і добре, – легко згодилася мама. Підвелася, знову взяла мене за руку. – Ходімо звідси, доню. Тобі треба відпочити. Поїдеш до бабусі на кілька днів, добре?
Це було не просто добре. Це було чудово. Баба Олена мешкала на Полтавщині, в хаті-мазанці з глиняною підлогою і малюсінькою пічкою, та вміла так зігріти любов’ю все і всіх навколо, що я не проміняла б ту хатинку і її товариство на всі вигоди міського помешкання. Я жила в бабусі майже постійно, з трьох місяців (вона забрала мене від батьків до себе зі словами «Бачити не можу вашої божевільні!», давши мамі можливість повернутися на роботу) і аж до самої школи, з короткими наїздами додому, де мала прекрасну можливість побачити, як горілка робить з людини мавпу. Я вдячна їй і Богу за те, що шість з гаком років у мене все-таки було справжнє дитинство.
Якби не вона, я б не витримала три п’ятирічки пекла поспіль. Просто не витримала б і край.
– Мамо, а до чого тут наша викладачка англійської? Нащо ти згадала Ірму Юріївну? – спитала я, стоячи на шкільному ґанку. Мама, поправляючи на мені ранець, сумно всміхнулася.
– Та так, спало на гадку дещо… бідна його дружина! Бідні ми, жінки…
– Але ж Ірма Юріївна не дружина Сергія Петровича!
– Так. У тому-то й річ!
Я помовчала, не дуже тямлячи, про що йдеться.
– Ти не сердишся на мене? – врешті-решт несміливо спитала я.
Мама заперечливо похитала головою.
– Ні. Я ніколи не ображаюся на правду, ти ж знаєш. І серджуся лише на себе. Пробач мені, доню. Пробач…
Співзалежність – страшна річ, зокрема, й тим, що виникає поза твоїм бажанням. Можна скільки завгодно не хотіти хворіти на грип, та ти занедужаєш, якщо живеш із хворим. Можна опиратися співзалежності, та, якщо варишся в одному котлі із залежним, цей опір нічого не дасть. Спрацює лише бажання одужати. Одужати самому, вижити, виплисти і не йти на дно із тим, кого влаштовує життя в болоті.
Ця історія не має доброго кінця. Мама не розлучилася з моїм батьком. Вона терпіла і досі терпить і його, і від нього так багато, що це терпіння давно межує з глупством. Мій брат, на жаль, успадкував від батька багато вад; при всій своїй доброті він не міг протистояти спалахам люті, що виїли його зсередини, зруйнували шлюб, відштовхнули від нього жінку, яку він обожнював, і котра – єдина – любила його і досі любить. Рост почав пити, покинув роботу, перебивався якимись каламутними, випадковими заробітками й помер у тридцять п’ять років, уві сні. Його виснажене, вимучене серце зупинилося назавжди, і це розбило наші з мамою серця.
Я так сумую за ним, дедалі сильніше з кожним роком. Я пам’ятаю про нього все, і добре, і погане, однак для мене Рост завжди лишиться любим братиком, який захищав мене, вмів мене розсмішити, заохотив до читання і пишався моїми досягненнями куди більше, аніж батьки. Я й досі чую, як він, уже дорослий, зі сльозами в голосі питає маму: «За що тато так мене не любить?»
Та ні за що, Ростику, рідненький! Просто так. Без жодної причини…
Я пройшла крізь підлітковий період тихо, як і в дитинстві; відчайдушно закохуючись в будь-кого, хто мав необережність обдарувати мене лагідним поглядом, і мовчки страждаючи від потаємного кохання. А коли виросла, то за першої-ліпшої нагоди вискочила заміж, просто аби втекти з дому якнайшвидше. Та втекти від себе неможливо, і сім років мого шлюбу довели це неспростовно, як теорему Піфагора. Я, котра засуджувала маму за терпіння, сама терпляче зносила від чоловіка те, за що будь-яка інша жінка, яка поважає себе, виштовхала б його втришия. Та я не знала, як це – поважати себе. Я цього не вміла. Мені ніхто не показав. Бабуся Олена завжди шанувала себе, та була надто далеко, аби надихнути мене на те саме.
Порочне коло розірвалося зі смертю Ростика. Мені здалося, що якимось дивом, якимось містичним чином до мене перейшли його волелюбність і стійкість. І здатність діяти теж. Я спокійно спакувала речі і повернулася до батьків. На той час «любий татусь» уже переніс перший інсульт і ледве рухався по хаті. Однак пити не перестав.
Нині я збираюся до нього в лікарню, бо шляк трафив його вдруге. Лікарі сяк-так поставили його на ноги і слізно попрохали нас забрати його додому, бо він дістав їх усіх до печінок. Він матюкався, повзаючи палатою, так, що змусив би пекти раків будь-якого одеського биндюжника. Він гидив, де стояв, і охочих підбирати за ним лайно не знаходилося.
Окрім моєї мами.
Мама тягне його, як схимник вериги, і була б рада кинути, але надто пізно. Жалюгідний, тремтячий, матюкливий, зарослий, як лісовик, зі слиною, що тече з рота, – кому він потрібен? Де поділися розвеселі тьоті, що стрибали в ліжко до молодого красеня, підхихикуючи: «Жінка – не стінка, можна й посунути»?! Де так звані приятелі, що радо ділили на трьох пляшку оковитої, та не могли знести і грама чужої біди?
Немає, нікого немає. Лишилися тільки ми з мамою.
Зараз я прийду до нього, і перше, що він спитає мене, чи принесла я цигарки. Я відповім, що лікарі забороняють йому палити, і він скаже: «Та пішли вони всі!!!» Потім він спитає, де його «чекушка», а я відповім: «Там, де й цигарки». «То якого йуха ти тоді прийшла, курво?!» – зареве він скаженим бугаєм. А я, пересмикнувши плечима, відгукнуся: «Хотіла б я сама це знати, тату».