Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич 12 стр.

Оцінили ту селитьбу в 3502 рублі, що їх було заплачено спадкоємцям Нікітнікова — із царського скарбу. Таким чином, будинок став власністю міської казни, точніше — Малоросійського приказу, а Дорошенка просто поселили там. Очевидно, тимчасово, бо якось він нагадав, аби йому видали царську грамоту на власність, але дяк буркнув, що треба зачекати… «Виходить, — зробив висновок гетьман, — я тут житиму на пташиних правах і недовго. Очевидно, мене ще куди-небудь запроторять…»

А поки що виділили йому на прожиття — все ж таки царський радник, воєвода, державна служила людина, — 600 рублів на рік. Скупувато, але що вдієш.

Зайнялися ремонтом (за государів рахунок, звісно) і ремонтували довго — Дорошенко навіть змушений був поскаржитись на якість роботи: то стеля в кількох місцях після майстрів протекла, то грубки в кімнатах, як затопили для проби, так задиміли і з усіх щілин повалив такий дим, що хоч тікай світ за очі. Але попри все, життя його за Москвою-рікою почалося.

Барський дім стояв першим у садибі, довгою стіною до вулиці, до високого й глухого паркану, в якому була хвіртка, що вела в чистий двір і до ґанку. Позад будинку так званий задній двір, нечистий, у кінських кізяках, поверх яких були викладені з дранки хідники. У другому дворі була стайня, саж, корівник, якісь халабуди для домашньої птиці, там же «людська» — ізба для прислуги — двірні, а вже за нею город і сад. Чим знатніший був власник, тим пишнішим у нього був будинок, здебільшого, в бояр, схожий на терем. Нікітніков, певно, був середньої руки, тож і будинок у нього був відповідно до знатності господаря — теж середній.

Дорошенко жив, звичайно ж, у барському помешканні, і там же частина челяді, решта челядників у людській, на задньому дворі. Що вони робили — чи й взагалі що робили — він не цікавився, все йому було обридлим, і світ білий тоді здавався немилим — на Україну наче хто його за руки, за ноги і за душу тягнув. Але мусив терпіти, все ще вірячи — сподіваючись на чудо, — що йому врешті-решт вдасться хоч коли-небудь повернутися додому.

Правда, на початку, як перебрався, взявся було за старий сад, його треба було де прорідити та викорчувати засохлі дерева, а де й посадити нові, бо старі вже не родили, але захопившись садом, він швидко й охолов до нього. Тільки й устиг посадити кілька вишень на згадку про Україну. Посадив їх у чистому дворі, перед вікнами, щоб вони квітом своїм нагадували йому рідний край. Челядники самі впорядковували сад, щось там шпорталися, але що — він не цікавився. Чи не все одно. Коли садили город, попрохав посадити ближче до двору соняхи — знову ж таки, щоб нагадували йому вітчизну…

Згодом звелів купити кілька підсвинків — щоб саж не стояв порожнім. Та й під зиму матиме м’ясо й сало, бо ж чимось треба челядь годувати. Розпорядився завести курей, а від корови поки що утримався, хоч московити в переважній більшості й тримали їх. Майже на кожному кутку були чималі пустища, де й пасли корів. Там неодмінно був ставок, чи бодай ковбані, де хлюпотілися гуси та качки московитів — у ті часи Москва була як велике село (її ще звали «Большой деревней», і коли москвича де-інде питали, звідки він, так і відповідав: «С большой деревни», і всі знали, звідки). Пустир, повний доброї трави, був і неподалік того місця, де він поселився. І навіть із ставком. На толоку, що починалася за ним, він любив ходити — дивитися на коней, що їх там пас його конюх. Сідав на зеленій траві, милувався кіньми — коней він любив і часто з конюхом всю ніч сидів на луках. Яскраво горіло багаття, коні пирхали — це йому нагадувало далеке дитинство, коли в Чигирині ходив з братами в нічне до Тясмина.

Але здебільшого не знав, де дітися і куди піти. Ходив до Москви-ріки й годинами сидів під вербами. По той бік річки тяглася висока оборонна стіна, що охоплювала царюючий град, через ворота в башті мурашником сунув люд — хто в Москву, хто з Москви гнав на пашу свою худобу, і мукання вранці чулося як у селі. Стрільці його тепер вже не супроводжували, лише двічі на день — вранці й увечері, — вигулькував кінний страж, перехилявся через частокіл у двір і гукав:

— Агов!.. Господін гетьман (іноді: воєвода), ти є?

Не поїде, поки Дорошенко на його очі не з’явиться.

— Та ось я, — озивається гетьман з ґанку. — Ще не вмер…

— А мені велено й на мертвого подивитися, аби переконатися, на якому світі нині перебуває пан гетьман… Покедова! Старшому скажу: господін гетьман живий і нікуди не втік.

Вдруге він вигулькував під вечір, аби пересвідчитись, що господін гетьман за день не втік (чи не помер), щоб вранці знову примчати, і так день за днем, день за днем…

Життя було нудним, не знав де себе подіти і для чого вранці прокидатися. Найгірше, як надходила осіння моква. На вулиці куди не глянь — самі лише високі частоколи, переважно з дуба, і що там за ними в дерев’яних ізбах чи кам’яних будинках — не дано нікому знати. Там своє життя, відгороджене високим і щільним частоколом від світу білого. Хрипло гавкають пси за частоколами. Пустка. На вулицю в суцільну темінь і потикатися небезпечно, між садибами чималі пустирі, куди грабіжники і вбивці затягують жертву і де її вже ніхто і ніколи не знайде.

У такі пори року хоч вовком вий. Частокіл і в Дорошенка глухий, як у маленькій фортеці, він надійно відгороджує його маленький світ від великого. Але ж і слова ні до кого мовити. Челядь сама по собі, а він сам по собі. Нічого не хотілося і ні до чого душа не прагнула. Сон здебільшого утікав до ранку, накинувши щось на плечі, він виходив на ґанок, курив, думав — ані звуку не доносилось з Москви, що пірнула на дно чорної пітьми. Без свого ліхтаря за браму й не потикайся, ще занесе тебе в якусь яму чи яр…

Гнітила самотність, відчуття одинокості — найгірше з усіх почуттів, що має чоловік. Та ще відчуття, що ти чужий в чужині. Відсутність поруч рідної душі. Люблячої. Яка б створювала тобі рай у чотирьох стінах. Ні друзів, ні рідних. Мати далеко звідси на Україні, вік свій нелегкий доживає з чернечим ім’ям Митродара. Ігуменя дівочого монастиря Покровського, що неподалік Сосниці. Мо’, і йому податися в ченці? Але ж ні… Хотілося ще жити повнокровним життям і любити жінок. Чи бодай одну. Він же козак! Який з нього чернець? Був козаком, починав з козацтва, козаком і завершить свій земний шлях.

Старший брат, якого він з неволі визволив, зі своїм сімейством теж мешкає в Сосниці, менший Андрій, як і старший теж, полковник Брацлавський, третій брат, Степан, не брав участі ані в громадському, ані в політичному житті, тихо жив собі як обиватель в Чигирині «на прадідівських своїх добрах», отримавши у спадок дідизну, там і помер.

Четвертий брат Антоній у братів своїх не вдався, наче й не їхній, не Дорошенків, у яких чоловіки — всі козаки-військовики, постригся в ченці й був ігуменом Чигиринського монастиря. Де він нині, живий, чи на небесі Господь його забрав — він не знає.

Сестра року 1666 вийшла заміж за генерального писаря Лівобережної України Семена Глуховського, а через рік стала вдовою і жила в Чигирині, а де нині — Бог його відає.

Батька вже давно немає. Так і розпалось колись велике і дружне сімейство Дорошенків.

Намугикував пісню про свого славетного діда (гетьман Михайло накладе головою через рік по його народженні, у 1628 році в бою під Бахчисараєм, той дід, яким він так пишатиметься: «З 4000 козаків перейшов цілий Крим!»):

Гнав жур з голови й душі, а він не втікав, не полишав його. У душі все бриніло й бриніло, наче то він волав темної глухої ночі на розпуттях, колись велелюдних, а тепер пустельних.

— Гей, хто в лісі, озовися!

Ніхто не озивався, ніхто не приходив до нього в його невольницькі ночі. За тином притаїлася хижа, ще молода Москва. Не вирватись з її пазурів — ач, скільки нахапала собі народів, а все їй мало, Бог зна куди розширює свої границі. Україну заковтує — і коли вона вже подавиться! Але полонителька тільки набирає силу, рік від року міцніє, оборонними стінами себе оточує. І за тими стінами має він скніти, ніби ж і вольний, і в той же час у неволі. Вольний невольник. А в неволі і життя не життя.

Смоктав ночами люльку — подругу вірну козацьку.

Ночі — кінця краю. І сьогоднішній, і завтрашній, і позазавтрашній. Життя, яке він завжди так любив, втрачало свій смисл. Та й для чого так жити? Аби в Москві-камен довше протягнути? А яка різниця, скільки проживеш, коли вже немає до чого рук докласти? А все тому, що раніше, — до московського полону, — жив не для себе, і коли випало, бодай і примусово, пожити нарешті для себе, — не зміг того збагнути і сприйняти. І усвідомити, що можна жити просто так, як Бог на душу покладе, простим обивателем, день до вечора прожив, і добре, і слава Богу, жити, не служачи великим цілям, а просто насолоджуючись буттям у світті білому під ясним сонцем, де кожному з нас побувати випадає — якщо випадає! — всього тільки один раз, після того, як людина вирине з мільйоноліть небуття Вічності, і перед тим, як знову пірне в небуття мільйоноліття Вічності. І те, що побувати в гостях у білого світу саме тобі випало, як найбільше щастя, гостювання на празнику життя — треба цінувати, як найбільшу милість Божу, а він не цінував, бо втратив свою велику мету, заради якої досі жив. Настав час, коли треба було жити для себе, а він не вмів жити для себе і навіть не уявляв, як це можна… для себе жити? Ще не старий, потрапивши в полон самоти, навіть не підозрював, що то не він нудив світом, то його самотність скніла… Любові хотіла, тепла і ласки жіночої, що ними він, бувши таким вдатним з себе, на якого жінки завжди кидали захоплені погляди, а йому все було ніколи. І тепер, коли те, чим він досі жив і для чого жив — Україна, отчизна його мила — відійшло, і він залишився сам-один, треба було жити заново і жити для себе, отримуючи від життя всі його маленькі і водночас такі великі радощі, що їх дано отримувати кожній людині, але не кожній воно випадає…

— Женитись тобі треба, Пйотр, тоді й ночами спатимеш, — сказав йому якось дяк Ларіон Іванов (певно, стрільці донесли, що гетьман ночами двором вештається, люльку смалить). — Під теплим боком у баби, та ще після добрих любощів… О-о! Як тоді чоловіку спиться!

— Поїду в Україну, знайду собі пару…

— Заради пари? Аж в Україну цурганитись? — подивувався дяк. — Нікуди і їхати не треба — у Москві ми тобі хіба ж таку пару не знайдемо! Москва ніколи бідною на баб не була! Підшукаємо зазнобушку, спатимеш у неї під боком, як убитий! — шкірив зуби дяк і підморгував, додаючи круті слівця, на які вони, московити, були зело швидкі й гаразді.

І таки підшукали. Зазнобушку.

Все відбулося аж до обиди просто (доброго коня і то довше вибирають!). Якось невдовзі після тієї розмови запросили його до приказу. Дорошенко приготував чергову порцію скарг (москалі такі, не поскаржишся, вважають, що ти ледь чи не в раю розкошуєш, та й скаржитись треба було зазвичай разів з декілька, поки подіє), та тільки почав було їх викладати, як Ларіон Іванов і руками замахав.

— Потім, Пйотр, потім! Сьогодні про інше поглаголимо. Бо що ти за козак, якщо самотній, га? Бабу тобі треба, ядрьоную бабу.

— Молодицю? — не второпав гетьман.

— Хай буде по-вашому — молодіцу.

— Так би й сказав, дяче, а то — бабу. Баба у мене є — мені їсти варить.

Дяк зареготав від душі.

— Тобі потрібна не така баба!

В Україні баба є баба, а дівка — дівка, молодиця — молодиця, а в них, москалів, хто в спідниці — ото і баба. Хоч їй і вісімнадцять, а все одно — баба. Ну й москалі! А втім, зі своїм уставом в чужий монастир не ходять.

— Пйотр, бобилем жіть ніззя! — повчально казав дяк. — Баба мужику потрібна. Та ще такому, як ти.

— І чого це Малоросійський приказ почав шукати жінку для засланця?

— Така у нас служба, Пйотр.

— Хочете мене ще міцніше прив’язати до чужини своєю жінкою? І кого ж ви мені підшукали?[5]

— Дворяночку, інакше й бути не може. Кров з молоком! Молода, здорова і з себе — о-о!.. Будеш з нею тішитись та любитися, — дяк вжив солоніше слівце. — А ти… Москва, Москва!.. І така вона, мовляв, і сяка!.. А Москва тобі дворянки не шкодує, аби жив ти з нею у своє задоволення і ночами спав, а не двором з нудьги тинявся.

— Ти справді… генерал?

— Хто-хто?

— Ну, козацький генерал?

Він посміхнувся у вуса, милуючись нею, власне, її визрілою молодістю, що була схожа на спілу вишню в соку, яка сама просилася до рота. Вона ж його посмішку зрозуміла по-своєму.

— А мені дяки вуха прогуділи… Генерал, генерал… Ларіон Іванов, той, клишоногий, старшой їхній все нашіптує: виходь за нього, Агафіє, не прогадаєш. Жених шо нада!.. То ти генерал чи хто?

— І не генерал і не чи хто. Я — гетьман.

Вона запитливо закліпала.

— Малоросія? — здогадалася.

— Ні, — сказав він і аж образився, — Україна.

— А по мові ти — малорос.

— І по мові я українець.

— Я в цьому не тямлю, — вона намагалася говорити примирливіше. — Хай буде по твоєму.

— Красно дякую, пані.

— Пані? Як ти гарно сказав. А що таке — па-ані?

— Ну… госпожа.

— А-а… А що таке… гетьман?

— Ну, генерал. Вроді того.

— Так би й сказав одразу, що генерал, а то… Не генерал, не генерал!.. А дяк Іванов краще знає, хто ти є. Сказав, що ти генерал, значить, ти і є генерал… Може, я ще й вийду за тебе, гетьмане, котрий генерал. — Засміялась. Господи, яка вона приваблива, коли сміється. — Вийду, якщо ти мене… візьмеш.

— А ти справді… дворянка? — запитав, підлаштовуючись під її манеру говорити. — Бо й мені дяк Іванов вуха прогудів: дворянка, дворянка…

— А тобі тільки дворянка потрібна?

— А тобі тільки генерал?

— Ні.

— І мені теж ні… Аби жіночка була гожа.

— А ти придивись до мене. Я теж гожа… Як по-нашому то — красива. Правда? Якою я тобі здаюся?

— А такою… Наче я тебе вже сто год знаю.

— І ти чомусь мені таким здаєшся.

Блиснула зубами — наче два разки намиста сяйнули. Очі сині. Руса коса до пояса. Як у простолюдинки. Високі груди. Та й стегна круті. Міцна. Дебела. І — молода. Така б йому підійшла, хоч і їхня. Хоч і московка. Але дарма, що чужачка. Вона швидко своєю для нього стане. Та й чи, власне, не все одно, якого вона роду? Щоправда, на дворянку вона чомусь і не схожа, а схожа на просту сільську дівку, здорову, гарну і не ледачу. А втім, у полоні не доводиться вибирати. Дають — бери.

— У вас у Малоросії…

— У нас в Україні, — поправив він її.

— Гаразд, у вас в Україні всі такі?

— Які?

— Красиві. Чи тільки ти один такий?

— Українці всі вродливі.

— Це ти за ними скучаєш, то вони тобі й здаються ледь чи не янголами.

— Мабуть.

— А хіба ми, руські, не такі?

— Такі та… трохи не такі.

— Як не такі, то чого ж ти в нас живеш?

— Неволю не вибирають.

— А-а… Дяки й тобі допекли?

— Якби ж то тільки дяки.

— Звідки ти такий… узявся?

— Мене привезли. Ваш стольник із стрільцями.

— У гості? — гмикнула вона.

— Атож. Але без права залишати вашу… розпрекрасну гостину.

— Це добре, що без права. Виходить, не втечеш од мене, — сяйнула зубами і синіми очима.

Він вже не криючись милувався нею. За жінками знудьгувався, а тут така… Не міг од неї очей відвести. Дяки Малоросійського приказу йому й справді набридли. Як і їхня Москва-камен. Але з такою, як ця, синьоока русявка, він би не проти й спізнатися.

— А ти звідки взялася? Як сніг на голову літнього дня. Де тебе дяки розкопали?

— А я… негадана-неждана.

Агафія Єропкіна і справді з’явилася у його московському полоні неждано-негадано. Що в Москві його зацікавлять жінки, ще вчора він би й не повірив. Та вчора її, здається, ще й не було. І бути не могло. А сьогодні вона вже є, і він вже боїться її втратити. Серед білого дня з нічого виринула. І в нього з’явилося таке відчуття, що він її знає вже давно-давно, але зустрілися вони тільки оце. І почувався він з нею молодим, гей, молодим! Тільки непокоївся: дяк Ларіон Іванов її, дворяночку молоду, всім царевим гостям пропонує, чи тільки йому? Було б непогано, коли б тільки йому.