Підібрана Малоросійським приказом (з наказу влади) чи скоріше царівни-регентші Софії Олексіївни, яка і сама любила, але не любила тих чоловіків, які… не любили жінок, Агафія була молодою і справді дворянського (тут Ларіон Іванов, опікун його, справді не збрехав) роду. Щоправда, збіднілого, зубожілого (чи, як по-їхньому, по-московському, захудалого). Але все ж таки дворянського. Дівиця вже в літах (за українськими мірками двадцять сім — це вже стара діва). А заміж того й не могла довго вийти, що із збіднілого роду. За простого не піде (все ж таки — дворянка), а дворянин не візьме — ні приданого, ні маєтностей, самий лише титул. Так і сиділа в дівках Агафія Єропкіна, чекаючи жениха, щоб і знатний був, і на ній, зубожілій, не погребував женитися. І таки дочекалася: звеліли, щоб ішла за малороса, гетьмана, удівця, п’ятдесяти семи літ від роду. Із себе, запевняли, він ще й нічого. Навіть вдатний… «Пхе, — закопилила було губу Агафія, як почула про вік жениха. — Старий…» «Побачиш його, по-іншому заспіваєш, — запевнив її дяк Ларіон Іванов (йому Агафія, крім усього, ще й була якоюсь далекою родичкою, і він вважав за свій обов’язок десь її „приткнути“). — Та й допоки чекатимеш жениха, щоб і молодий був, і знатний, і на тобі, бідній, женився? До сивого волосся? У тебе ж ні кола, ні двора, тільки й того, що дворянського роду. А сама в старої тітки куток обтираєш… Потрібна ти їй! Йди за Петра і не вагайся. Він хоч ніби і в полоні у Москви, але ж — знатний! Знаменитий козацький генерал, у його Малоросії зело відомий. І з себе — мужик ще добрячий. Не жалкуватимеш. Та й наказ це тобі: вийти заміж за Петра Дорошенка, гетьмана малоросійського, любити його і як треба народити йому дітей. Щоб він корінням в руську землю вріс. Тоді його діти будуть великоросами. Нашими. Ось ти й прив’яжеш гетьмана до Москви, щоб сидів тут і на Україну свою не рипався. Там і без нього є кому гетьманувати. Там любителів булави більше, ніж треба».
Невідомо, чи старалася Агафія Єропкіна, а таки прив’язала до себе — і до Москви водночас, — Петра Дорошенка, та так прив’язала, що він хоч і наприкінці свого життя, а таки відчув себе щасливим. Біля неї гетьман і відігріється за всі зимні роки свої і спокійно віку доживе.
Кажуть, що чоловікові з жінкою можна й за рік нажитися сімейним життям. А йому для цього доля відпустила аж 14 літ. Чому й не нажитися за такий час?
В літо 1684–го вони й побралися — український гетьман у вигнанні і збідніла московська дворянка…
Свадьбувати на Русі зазвичай починали восени, досить пізно, не раніше Покрови і тільки тоді, як все, що вродило в полі, благополучно опинялося в коморі. І в містах, де люди, на відміну від селян, вже не так були зв’язані із землеробством, все одно довго-довго молодих віншували тільки восени.
На Русі, не дуже щедрій на празники, споконвіку весілля було найяскравішим, найбажанішим святом, що запам’ятовувалося на все життя, бо ж тільки раз і випадало за життя. Принаймні для переважної більшості. Та й скільки там сімейних свят назбирувалося в родині: народження дітей, хрестини і… одруження.
Тож було воно святом із свят — навіть для тих, хто його влаштовував, не кажучи вже за молодих, для яких те дійство й затівалося. Наречений — хто б він не був, багатий чи бідний, знатний чи простолюдин, ремісник, купець чи боярин — того дня вперше і востаннє у своєму житті ставав князем. Молодим князем — незалежно від віку.
А втім, молодими князями часто ставали і справжні князі, і теж за віком не молоді. Коли у 1562 році Василь Іванович, великий князь московський, у віці 47 років вдруге брав шлюб, теж на власному весіллі побував «молодим князем», чим дуже тішився.
Дорошенкові випало побувати в ролі «молодого князя», коли йому виповнилось 57 років. От уже не думав, що на шостому десятку, та ще де — у Москві, не обмине сія радість і його. Втретє, після двох його попередніх одружень. Гетьмана застерегли: у Москві весілля йому справлять неодмінно по-московському. А в Москві весілля «уряжали» неодмінно «по старинному обычаю», себто так, як «исстари улажено», коли під час весілля дотримувались прадавнього народного обряду.
— За московським звичаєм, то й за московським, — погодився гетьман (а втім, Петра Дорофійовича після повернення з В’ятки в стольному граді величали не інакше, як воєводою). — Як кажуть, в чужий монастир зі своїм уставом не сунься.
Правда, спершу він і не збирався справляти весілля — третє одруження за піввіку — який з нього молодий? Та й не дома, в чужім краї, постійна непевність у завтрашньому дні, коли мусиш голову сушити, куди тебе завтра, у яку В’ятку знову закине Кремль, а це викликало тривогу за будучину, якої в нього може запросто не виявитись. То яке весілля? Зійдуться, гадав, та й житимуть. Але зовсім іншої думки, як виявилось, була Агафія.
— Без свайби, — заявила йому, — я за тебе не вийду. Я вперше заміж іду, то як без свайби? Ні, ні, просто так збігатися я не згодна. Не по-Божому це, не по-християнському. Та й не по-нашому, не по-руському це.
Дорошенко подумав-поміркував і погодився.
— Бути по-твоєму. Заради тебе і я молодим побуду.
— Для мене ти завжди молодий, Петрику, — з недавніх пір вона почала його так звати — Петриком. Це його тішило, і в такі хвилини він справді відчував себе молодим. І навіть… навіть щасливим. У Москві! Це ж треба! Посміхався (чи не вперше посміхався, відколи потрапив у Москву) у пишні вуса, у яких було лише кілька сивих волосин.
Мовби ж і рідні — та ще близької — в Агафії Єропкіної не було, а коли ясу про весілля пустили, де й взялися родаки, і зголосились, взявши на себе клопоти, зробити все як слід.
Вони й готували весілля. Потрібні були «батьки» для нареченого і нареченої — знайшлися й «батьки». Ще вибрали, як велить звичай, тисяцького і його жону, дружок молодому та молодій, боярина — щоб усе як у людей було.
У ті дні приємної метушні й клопотів Агафія квітла й молоділа, всюди встигала і все у неї ладилось. Дорошенко, спостерігаючи за нареченою, тільки дивувався — та вона, виявляється, таки гарна! Як маківка квітне! Най здорові будуть дяки Малоросійського приказу, що підібрали йому таку лепську наречену. Коли б іще Бог віку доточив, пожив би з такою, порадувався б життю, хоч уже й пора, як кажуть, збиратися з ярмарку.
Підготовка до весілля наростала з кожним днем. Від молодого вимагалося лише одне — давати гроші, все інше вертілося і готувалося без нього.
Якісь молодиці й бабусенції переповнювали в ті дні його садибу (і де вони набралися? звідки?), ними верховодила щаслива й усміхнена Агафія, а він лише збоку милувався нею. Жіноцтво під орудою молодої зробило кілька походів на базар, накупили і їдла, і питва. В горниці застилали лави хутрами, на столі, засланому обрусом, поставили, як того й вимагає звичай, сіль в золотій солонці (принаймні запевняли, що вона — золота, бо так за обрядом треба було, щоб золота), поклали весільні калачі. А тим часом у дворі біля барського будинку мужики, озброєні інструментами, споруджували якусь дерев’яну прибудову до будинку, що звалася у них сінником, і де, сміючись і галасуючи, часом із солоними «прибаутками», готували молодим постіль для першої шлюбної ночі. Постіль на полатях виклали з «тридев’яти» (27 штук) снопів. Неодмінно такою має бути постіль для молодих — з тридев’яти снопів житніх. Застелили її ведмежими хутрами. По кутках нашвидкуруч збитого з дошок сінника повтикали по стрілі, а на них повісили шкурки соболів. Біля полатей із снопами поставили кадку з пшеницею, а в неї повтикали великі свічі. Розвішали ікони.
Саме ж весілля мало відбутися в горниці будинку, що її для такого випадку нарекли Золотою палатою. Першою в Золоту палату прибула наречена в супроводі жони тисяцького, боярині поперед неї несли коровай, на якому лежали монети. Потім прийшов «батько» молодого зі своїм почетом. І коли всілися за столи на лавах, накритих хутрами, всілися тісно, плече в плече, так що жодного вільного місця вже не було. Та ось з’явився молодий. Його почет вдавав, що прибули вони здалеку, лунали вигуки «тпр-р-у!», наче коней спиняли, хоч усі вибралися з сусідньої кімнати.
Шум, вигуки, сміх.
Залунали пісні та московські «прибаутки». Молода зі своїм почетом вже сиділа за столом. Як і велить звичай, місця біля неї молодому не було — по ліву руку од неї і по праву сиділи дружки.
«Батько» молодого забідкався.
— Як би нам молодому князю та викупити місце за столом?
Почали торгуватися. Зрештою, місце викупили в дружки за хустку, і молодого врочисто посадили біля молодої.
Як всі вгамувалися, священик прочитав молитву, і дружки заходилися розчісувати молодому волосся.
«Добре, що в мене хоч є що розчісувати», — жартував молодий.
Потім молодій розплели косу і наділи на голову кіку, а зверху накинули фату, а потім з піснями й побажаннями заходилися молодих обсипати хмелем та обмахувати соболями.
Тим часом дружка молодого різав хліб (перепічку) і роздавав його — спершу молодим, потім і гостям. Кожний, беручи шматочок, осіняв себе хрестом, бажав молодим щастя і врочисто його куштував.
А вже тоді вирушили в церкву. Молода їхала в кареті, десь для такого випадку найнятій, бо жених своєї не мав, а попереду карети несли коровай і запалені свічки. Молодий супроводжував молоду верхи на коні. Коли ж повернулися з вінчання, коня молодий, як і велить звичай, віддав на всю ніч своєму боярину — верхи він оберігатиме першу шлюбну ніч молодих.
У Золотій палаті, де гості їли й пили, молодим нічого не можна було їсти. Пити ж і поготів. Вони мали лише сидіти і радуватись.
Казання здійснив найстаріший за віком боярин — побажав усіх гараздів молодим, довгого віку, любові та злагоди і діток купу. («Чи ж не насміхається боярин, — трохи непокоївся Дорошенко. — Міг би дітей і не згадувати — які діти в моєму віці?»), по-батьківському благословив молодих.
І лише тоді під співи та здравиці боярин урочисто передав молодому жону його, що аж тепер стала його законною. Гості — їм ще веселитися до ранку, та й завтра триватиме весілля, — гуртом провели молодих на сінник. Попереду дружки несли замотану в обрус смажену курку, в сіннику, всадовивши молодих на постіль, розірвавши курку, зі сміхом та усілякими побажаннями погодували молодих. А тим часом жона тисяцького обсипала їх хмелем. Молоді їли з апетитом — зголодніли за день, і апетит той був доброю ознакою.
Свахи їх підбадьорювали:
— Їж, їж, князю, маєш цілу нічку трудитися!
Як молоді впоралися з куркою, їм піднесли води помити руки та вмитися, і все з тими ж смішками та жартами всі вийшли, зачинивши двері сінника, — до ранку. І до ранку навколо будинку, як і годиться, із шаблюкою в руці їздитиме на коні боярин молодого, охороняючи першу шлюбну ніч молодих, їхні перші любощі. Ой, не так спокій, як нічку любощів — гарячих та ніжних…
За Москвою-рікою царюючого граду, за високим дубовим частоколом в просторій горниці боярського дому хмільні гості сидять за довгими столами, що аж гнуться від яств і питія (чим при своїй постійній бідності споконвіку славилась Русь, та й нині, слава Богу, славиться) на широких дубових лавах, засланих відбірними вовчими хутрами, п’ють-гуляють напропале. «С русской удалью» свадьбують в малоросійського гетьмана і водночас царського воєводи Петра Дорошенка гості дорогії, знатнії, все дворянських родів.
Найняті музики, перебираючи струни своїх дзвінчатих гуслів, розважають гостей грою та співом про князя молодого Петра та княгинюшку Агафію… Крізь настіж відчинені двері клубами виривається з будинку терпке повітря гулянки, від якого в непившого аж в горлі шкребе. Вже скоро північ. Десь у тім боці, де Кремль, все шириться й шириться золотиста тремтлива смуга, що охоплює півнеба — ось-ось має зійти місяць. А поки що над стольним градом густа чорнота ночі. І на тлі її слюдяні шматочки, повставлювані в густе переплетення віконних рам (скло і до того ж товсте, зелене і ще непрозоре, тільки-но починає де-де з’являтися в Москві), світяться, як жовті вирла якогось стоокого нічного чудиська.
Густими в’язкими слізьми стікають у важкій задусі горниці товсті, в дитячу руку завтовшки, сальні свічки, що на час весілля замінили дешеві і звичні тоді для Москви-камен вічні руські лучини.
На чолі весільного столу, наче поважні старшини, стоять відра з винами білими[6], та не прості, а по 12 літрів, а біля них московські відра, ще щедріші, по 14 літрів кожне хмільного царського зілля. Кожен весільчанин, якщо тільки він ще має змогу встати без сторонньої допомоги і не втратив координації рухів, встає, підходить, зачерпує коряком царського вина і, перехрестившись, неспішно цмулить його стільки, скільки хоче — за здоров’я, звичайно, молодих, за їхнє щастя-долю. Питія вистачить (недарма ж колись великий київський князь Володимир, вибираючи релігію, застерігав: «Русь веселієм здавна славиться»), до ранку ще далеко, пий-гуляй, християнська душа, на те і свадьба.
З усіх весільчан тільки один сидить не в горниці за столом із яствами-питієм — боярин молодого. Власне, він сидить, але на коні вороному, і має всю ніч з шаблею в руці крутитися в дворі і, як велить звичай, чатувати першу нічку молодих, їхні медові любощі на сіннику, а тих цікавих, які захочуть носа сунути в шпарку чи бодай наблизитись до едему молодих, відганяти пріч шаблею. Киш, киш від сінників! Не підете добром, шаблюкою пожену. Та й чого там підслуховувати? Хто вже був молодим і нічку в сіннику нічкував, той знає, що там робиться, а хто ще не був, так чого квапитись, надійде йому черга, сам побуде там і тоді теж усе спізнає — кожному овочу свій час.
Підкоряючись кінному боярину (а втім, то вони просто перевіряють, як він ревно виконує покладені на нього обов’язки), весільчани зі сміхом повертаються в горницю пити-гуляти і далі свадьбувати.
Близько півночі нарешті з-за Кремля вигулькнув місяць, висвітлюючи зубчасті стіни і вежі, швидко піднявся над Москвою і задоволено засяяв уповні, з ледь видимою, правда, щербинкою. І верхівцю на чатах під місяцем з жовтим пласким лицем степового ординця не так вже сумно самому. Та й жіночки ні-ні, а винесуть на тарелі добру чарку вина царського з солоним огірком на закуску. Перехилить боярин чарку, сидячи в сідлі вороного, рукавом губи утре, захрумтить огірком і знову кружляє в дворі, і на лезі його шаблі, яку він грізно тримає напоказ, — місяць промінням грає і сам з пласким лицем жовтого ординця зазирає у сінник — а як там молоді? Не зазирай, не зазирай, там все гаразд, бо ще такого на Русі не бувало, щоб молодий князь та не справився з молодою княгинею на широкому ложі сінника, засланому двадцятьма сімома снопами і накритому ведмежими хутрами.
Десь угорі над весільною постіллю, певно, була зручна шпаринка між нашвидкуруч збитими дошками та обаполами, тож місяченько через неї і зазирав у сінник — за молодими кортіло попідглядати небесному молодику, чи що?
Хай зазирає, хай дивиться — йому все можна. Та й знає він, що в таку ніч у весільному сіннику русичів має відбуватися і відбувається — не першу ж бо нічку сяє він над Руссю, яка свадьбами споконвіку славиться.
Вже перші московські півні почали пробувати злегка хриплуваті зі сну голоси (хтось, проснувшись в цю мить на Русі, послухає перших півнів, перехреститься: «Поють півні на святій Русі», перевернеться на другий бік, поплямкає, наче до чого приміряючись, і знову безпечно захропе на всі заставки!), спохопившись, струсять із себе дрімки-соньки, починають перегукуватись сторожі десь на вежах Кремля, Китай-города, чи й Скородома за Москвою-рікою на численних воротах оборонних мурів, що охоплюють царюючий град трьома кільцями: «Пантруй!..» Поперегукуються та й знову задрімають — до других півнів…
Пантрують…
Спить Москва — від царя-батюшки й до останнього холопа. І навіть сторожа спить, не сплять тільки весільчани в будинку за Москвою-рікою, за високим дубовим частоколом, та ще молоді на сіннику…
Але ж і звичаї у цих незбагненних московитів, дивується і без того подивований молодий. Хоч зайве помешкання і є в будинку, але молодим на першу шлюбну ніч неодмінно збудують сінник, а в ньому такі широченні полаті змайструють, що двом на них і загубитися можна, а на них покладуть 27 снопів — що це — магія? — з цьогорічного врожаю, хутрами їх понакривають і — готове ложе любові. Але ж і тріскотлива та шурхотлива та постіль! Тільки-но ворухнешся, не кажучи вже про щось інше, як такий шелест зчиниться! Заледве чи не тріск! І снопи як зашелестять, то здається, що їх чути на всю Москву, принишклу в місячному сяйві ночі, і молоді сторожко завмирають — чи не підслуховує хто бува шарудіння снопів під ними? Не хихикає хто бува, не підморгує прискаленим оком, не заходиться смішками — людська природа завжди цікава, особливо до того, що сороміцьке чи заборонене. Та й знають вони, чого це на сіннику в шлюбну ніч під молодим на широкому ложі шелестять снопи…