Ось уже й лишилася позаду Москва-матушка — так її, здається, величають самі руські.
— Це ж треба, — Дорошенко, зупинивши коня, обернувся і востаннє подивився на захисні мури царевої столиці. — Аж сюди колись віхолою налітали козаки гетьмана Сагайдачного!
Коли б польський королевич Владислав, якому Сагайдачний в році 1618 допомагав здобути корону Московської держави, не замирився з московитами і не повернув назад, бувши всього лише за кілька верстов від столиці — під Тушино, — наробили б тоді московитам лиха! Не такі-то вони, московити й непереможні, як здається. Коли Виговський вщент розбив їхнє військо під Конотопом, цар уже рихтувався тікати з Москви, будучи певний, що тепер Виговський неодмінно прийде Москву брати… Виговський тоді не прийшов — Москва врятувалася. А втім, нема чого й ходити на Москву, коли б заодно всі в Україні стояли, цар би й носа не зважився сунути на Україну.
Але не стали заодно. Ні в часи Виговського Івана Остаповича, ні за його гетьманування — ось чому він і опинився в московській неволі. Разом з Україною.
Тільки й радощів було, що Москва вже лишилася позаду. Попереду воля. Так тоді здавалося. Принаймні Дорошенка не полишало відчуття, що нарешті він вирвався на волю з Москви-камен, що душила й гнітила його всі ці роки. Як залишився позаду останній московський мур, зітхнув на повні груди від простору, що слався перед ним аж до обрію, і, не втримавшись, крикнув до осіннього неба:
— Еге-ге-ге-ге-е!!!
— Ге-ге-ге-ге-е!!! — понеслося луками кудись удалину, де, зливаючись з небом, темніла стіна лісу.
Не захотів сідати в бричку — козак же, а не тлустий лінивий панок, половину життя провів у сідлі бойового коня, яке військо, яких козаків водив за собою, а це ось веде п’ять підвід з бричкою і табунцем коней, та все ж… Відчуття волі п’янило, простори, далина надихали. Геть швидше подалі від Москви-камен, там, у Ярополчому, він сам собі буде господарем… Гарцював, то вперед виривався і нісся, аж курява здіймалася на путівці, то з гиком і свистом повертався до валки.
— Га? — кричав до дружини. — Ти мене кликала?
Очі горять, білозуба посмішка сяє, «гетьманка» з пером на потилицю збита, під вусами козацька, ще з України, люлька, за плечима кирея крилами має…
Агафія з брички милувалась «своїм генералом», і для неї він і справді був молодим козаком. Мріяла, як заживуть вони у свою волю в Ярополчому, неодмінно худобу розведуть, щоб було що на стіл ставити. З собою Агафія везла кілька мішків, вузлів та торбиночок з різними сіменами — і жита, і ячменю, і вівса (для коней), і проса, і гречки, і ще бозна-чого. Будуть і млинці, і каші, і пиріжки зі свого врожаю. З овочевих везла насіння гарбузів, огірків, капусти, моркви, гороху, цибулі, часнику, ріпи — по весні збиралася зайнятися городом, а поле, худоба — то для чоловіка. Раділа, зарані уявляючи, що на її землі родитиме та скільки живності у дворі мукатиме, хрюкатиме, кукурікатиме, гелготатиме…
Повернули на дорогу, що вела на Звенигород, колись вороже Москві незалежне князівство, спустилися в долину Москви-ріки, і на протилежному її високому березі забіліли собори… Від Звенигорода до Волока вже рукою подати. Оскільки ж він на Ламі, то й — Ламський. На зорі освоєння слов’янами тих країв там перетягували («переволакивали») торгові судна з однієї річки в іншу — так волок з’єднав Новгородську землю через Москву-ріку з верхів’ям Оки та Волги через Шошу і Ламу. У 1544 році великі князі московські назавжди приєднали Волок до Москви. З 1761 року він стане повітовим городком Волоколамськом.
А вже за Волоком — з десяток верст понад Ламою — Ярополче, осереддя землі їхньої обітованої, маленький їхній рай — принаймні таким він має для них стати на все життя, що його ще у них зосталося. До Москви Петро Дорофійович мав хату в Прилуках, що її купив «за власну свою суму», ще будучи прилуцьким полковником, в центрі міста біля ринку, напроти Пречистенської церкви, і хутір в дубовім гаї з двома садами, сіножатями. Все те, як стане гетьманом, подарує Густинському монастиреві. Та ще в Чигирині мав дідову, потім батькову хату — в рівних частинах з братами. Але жив, будучи гетьманом, у казеннім будинку, який усі називали будинком гетьмана.
Але Чигирин уже спалений і знищений дотла, а з ним і батькова хата. А будинок гетьмана він, здавши булаву, вже втратив назавжди, тож повертатися йому в Україну вже ніби й нікуди. (В Сосниці, куди він перебрався після зречення влади, нічого не встиг збудувати). Та ще двадцять років тому король Ян Казимир подарував йому як гетьману містечко Гуляйполе, в якому він жодного разу не був, а тому ніколи й не заявляв про свої права на нього. Та й не вважав його ніколи своїм. І ось в році 1684 після всього, що сталося з Петром Дорошенком — багаторічна боротьба з Росією в ім’я незалежності України, втрата гетьманства, відконвоювання до Москви, без права повернення на батьківщину, воєводство у В’ятці, — надала йому, як царевому воєводі (після В’ятки він уже вважався царевим воєводою у відставці) і раднику царя та у зв’язку з одруженням з Агафією Борисівною Єропкіною село Ярополче на річці Ламі Волоколамського повіту з присілками Спаським, Суворовим, Нікольським та Бігуновим (присілками звалися малі села, часто й крихітні, на кілька дворів, що розташовувалися поблизу великого) — всього разом 1000 дворів. Це замість платні в 1000 рублів, що їх одержував Петро Дорошенко, будучи в’ятським воєводою. Як було сказано в дарчій грамоті, село Дорошенкові надавалося «на кормлєніє». Тоді ж дяк Іванов застеріг гетьмана і воєводу: тепер Пйотр Дорошенко не може вимагати від влади платні як і взагалі засобів для існування, село Ярополче, що надається у його власність, і є йому платнею і засобами для існування — як він буде в ньому господарювати, так і житиме.
Ярополче колись називали «красним селом». Себто гарним. І, звичайно ж, багатим. Вигідним «для кормлєнія» тому, кому й давалося село. Але в часи Дорошенкового воєводства у В’ятці воно вже було геть спустошене — попередній його власник, «захудалый вотчинник», пропивши все, що мав, заліз у великі борги, виборсатись з яких він уже не міг і невдовзі сконав од білої гарячки, а село було забране за борги в цареву казну. І подароване за службу «воєводі Дорошенкові». Село було на тисячу дворів, що витяглися понад Ламою. В центрі — барська садиба, великий двір, оточений високим дубовим тином — в часи недавнього татарського лихоліття то був хоч якийсь прихисток, — з міцними воротами. За панським будинком — господарський двір, стайня, будівлі для худоби, сажі для свиней, овен — сушильня для снопів, гумно — для обмолоту зерна, яма для овочів, за ними город і сад.
Із зовнішнього боку понад тином ще й у ті часи місцями виднілися залишки рову, зарослого кропивою, свідчення того, що раніше жили «с великим береженьем» од лихих людей. Сам будинок був чималий, на п’ятнадцять помешкань, міцний, з рубленого дерева, зведений на високому кам’яному підмурівку. То був звичайний барський терем, але вже тоді він вимагав доброго ремонту — ним і займеться Агафія, як вони поселяться в Ярополчому. У неї раптом проклюнеться бажання до господарювання, чому Дорошенко буде дуже радий, бо в самого не лежатимуть руки до газдування. А жінці хочеться — хай і займається. До тридцяти літ тулилася бідною родичкою по чужих кутках, то хай хоч тепер душу відведе вже як господиня.
І дорога була легкою, і коні бігли жваво, і день у Підмосков’ї був як на замовлення, і на душі було безжурно, і Дорошенка попереду його маленької валки не полишало відчуття, що нарешті він вирвався з неволі. Все! Кінець московському полону! Віднині він вільний козак — гуляй, душа! А що ще треба мандрівнику? Воля та дорога, що ніколи не кінчається…
«Ніколи не кінчається?..» — хтось наче скептично його перепитав.
І в щойно ожилій душі наче щось обірвалося. Чому не кінчається? Кінчається. А ця поїздка, що нею він так тішиться, і є його останньою поїздкою. І дорога, якою він їде, ось-ось добіжить до Ярополчого. І — тпру! Розпрягайте коней. Далі йому вже немає путі. Висилкою з Москви його просто загнано в глухий кут. З Ярополчого дорога вже нікуди не поведе. Вона — в один кінець. До Ярополчого… А далі… Далі — все. Навколо ж ніби воля, а він в глухому тупику. Невже його й тут перехитрили дяки московські? І він сам ускочив у підготовлену для нього пастку — село Ярополче, тисяча дворів з чотирма присілками, надане йому «на кормлєніє».
В Петра Дорошенка залишалося життя, як йому виповнилося 57, ще на чотирнадцять років. Багато це чи мало? А втім, скільки не живи, а завжди здається, що мало — така вже природа людини. До того Петро Дорофійович ще вірив (десь, у якомусь закапелку душі, ще жевріла надія), що ось-ось він повернеться до милої свої вітчизни. Щоб бодай хоч віку дожити серед своїх у рідному краї. Хай ще рік-два покарають його полоном московити та й відпустять. А мо’, так складеться, що й сам вирветься з неволі, хоч дяки невтомно його застерігали: візьмеш ноги в руки — то знай: стрільці доженуть і на місці порішать. Такий наказ служиві мають. А доти, доки житимеш у Москві-матушці, тебе ніхто й пальцем не зачепить. Але вірити, що доведеться віку звікувати в Москві-камен, не хотів. Ось-ось він повернеться… Але чомусь оте ось-ось не наставало, хоч виглядав його… Для втечі потрібні були надійні помічники… І потім… Куди тікати? На Лівобережжі його в один мент схоплять люди Самойловича, а вже Самойлович з охотою передасть непокірного московському воєводі, якому служить… А Москва тоді неодмінно пошле на плаху. Обухом по голові і — під лід Неглінної чи Москви-ріки. Вже бачив, як то робиться. Нарочито йому те дійство показували, щоб боявся і сидів у Москві, як миша в норі…
Тікати в Польщу — душа не лежала. Міняти Москву на Варшаву — хрін рідьки не солодший. Та й у Москві до нього ще ніби й по-божеськи ставляться, а хтозна, як воно буде у Варшаві? Полякам гетьман, який мріє про незалежну Україну, від Москви й Варшави незалежну, теж не потрібний. До турків чи татар? І зовсім душа протестувала. Ненадійні спільники. Сьогодні обіцяють Україні допомогти за волю боротися, а завтра на твоїх очах зачнуть Україну грабувати, люд її в неволю гнати, а його знову ж свої проклинатимуть — досить з нього! Скільки не звертався до мусульман — нічого путнього з того не виходило… Залишається Сірко, Запоріжжя. Січове товариство його прийме з дорогою душею, захистить і не видасть, але… дістатися до Дніпрових порогів, до Низу козацького одному? Годі й думати про таку мандрівку… Потрібні спільники, а їх не було. Принаймні надійних і вірних. Щоправда, якось один було до нього підкотився. Землячка з себе удавав. І рідною гетьману мовою говорив. Мабуть, і справді був землячком, тіко Москві-камен служив, винюхуючи, хто з його земляків у Москві чим дихає… Клявся-божився, що допоможе гетьману з Москви втекти. Гетьман його про поміч і не просив, і не бідкався, що, мовляв, потребує допомоги, аби втекти в Україну. А він підкотився і давай на відвертість викликати. Допоможу в Україну втекти. З доброго дива почав балачку про це, ні сіло ні впало. Є, мовляв, у нього надійні люди, допоможуть. І коні є добрі, в Підмосков’ї стоять. Біля стрілецького воєводи своя людина — захистить, коли що… А ще землячок почав вивідувати, чи є в гетьмана в Україні спільники? Серед старшин, козаків?.. І серед поспільства… А-а, ось воно де собака заритий! «Для чого тобі таких людей, якщо вони у мене є, треба знати?» — «Дак пан гетьман як повернеться в Україну, на Батурин треба йти, гетьманську столицю треба брати й Івашка Самойловича з гетьманства скидати…» — «Так відразу й на Батурин? — ущипливо запитав гетьман. — Івашка Самойловича скидати і булаву брати?..» — «А як же інакше? В Україні є люди, які царем недовольні, вони тільки й чекають повернення Дорошенка з Москви, щоб заколот… е-е… повстання проти царя підняти…» О-он воно що! Бовкни він про своїх спільників, як царські воєводи помчать на Україну їх виловлювати і до Сибіру запроторювати… Відповів: а нащо йому Батурин брати, як він вже Москву взяв і в Москві йому добре… А від добра добра не шукають… Землячок розчаровано (навіть приховати свого розчарування не зміг) відвалив. Несолоно сьорбавши. А він тоді подумав, що дяки з Малоросійського приказу кепсько працюють. Та й, певно, не мають кращих вивідників, коли на такого поклалися. І зробив для себе висновок: вуха в Москві треба тримати сторчма, щоб справді не зашурготіти під лід Москви-ріки. Довіряючи, Москва йому не довіряє і пильно за ним слідкує, певна, що гетьман і спільників має в Україні, і готовий хоч зараз в Україну дременути — щоб її проти Москви підняти. І звичайно ж, щоб татарам Україну віддати — таке і Самойлович Москві нашіптує… Все робить, щоб Москва Дорошенка в Україну не відпустила. Боїться, аби Дорошенко, повернувшись в Україну, не відібрав у нього булаву й себе гетьманом не проголосив… Тож і настрахопуджує Москву, а Москва Дорошенка боїться. Як і Самойлович…
І раптом подумав: а навіщо йому якийсь Волок? Що — на ньому світ клином зійшовся? Як і на Ярополчому. Повернути б оце коней на південь, рвонути на Україну.
А там — що буде, те й буде. А більше копи лиха не буде — це вже тими, хто до нас жив, перевірено. І так його захопила несподівана думка, що він на своєму гнідку аж на місці завертівся. Хто не ризикує, той не виграє. Поки в Москві спохопляться, пройде чимало часу, ого, де він буде!.. Наче шукаючи підтримки своєму потаємному задумові, глянув на жону — Агафія саме груддю годувала маля, щось ласкаво до нього агукаючи.
Глянув і… і відчув, що йому вже розхотілося тікати на Україну, де його напевне ж ніхто вже й не жде, не виглядає (хіба мати, якщо ще жива), де ні хати у нього немає, ні такої дружини, яка он у бричці пишною груддю годує сина їхнього…
Агафія, Солодка Гапочка його, відчувши на собі погляд чоловіка, звела голову, поправила пасемко, що впало їй на лоба, і посміхнулась йому. І здалося гетьману, що в підмосковному бляклому осінньому небі знову лагідно і тепло засяяло сонце — хай вже й осіннє, але ж ще не зимове. До зими ще далеко, до зими вони ще встигнуть нажитися, бо ж ще попереду їх чекає бабине літо. А їм і бабиного літа вистачить.
— Ти чого, любий? Засмутився? — ласкаво запитала жона, і він відігрівався в її посмішці, посміхнувся й собі у відповідь. Та так, що і в молодості своїй далекій нікому так не посміхався.
— Ой, лихо — не Петрусь, лице біле, чорний вус, — раптом проспівала дружина, чітко вимовляючи українські слова (він колись жартома проспівав їй цю пісню, а вона, виявляється, і запам’ятала її!) — Чого ти, біле личко, чорний вус, сумуєш? Ми ж їдемо не куди-небудь, а додомоньку, в наше царство-государство…
Він хотів було заперечити, що його рідний дім — Україна, але чомусь не заперечив. Тим більше, вона так гарно наспівувала: «Ой, лихо — не Петрусь, личко біле, чорний вус…»
І він поспитав, киваючи на згорток в її руках:
— Смокче?
— Смокче, смокче наш Сашко, — радо одказала вона. — Аж грудь мені теребить, такий нетерпеливий. Виспався і зголоднів…
Слухаючи її щасливу мову і оте «Ой, лихо не Петрусь, лице біле, чорний вус», він подумав, що, власне, вже двічі полонений: вперше його полонила Москва, вдруге — ця жінка. І — диво з див! — він чомусь не пручається, не силкується вирватись зі свого другого полону. То який сенс тепер повертатися в Україну? Пізно. Раніше треба було про це думати, а тепер уже все… З Москви він ще міг би вирватись, але від Солодкої Гапочки, від жони своєї коханої і матері сина його, йому вже не вирватися ніколи. Та й чи треба? Справді, від щастя за щастям не бігають. Що він міг для України зробити — зробив. Тепер поживе для себе. Та й хто його з Росії відпустить — ні Москва, ні Агафія, Солодка Гапочка його. Та й тут, в чужому краї, виявляється, теж можна жити. Була б лише поруч кохана.
— Петрику, я вже погодувала Сашка. Ти не хочеш пуцьвірінка нашого потримати на руках?
Ох, ці жінки (чи, як московити кажуть, баби), таки знають, як чоловіка загнуздати.
Далі їхав обережно (гнідий, наче відчувши урочистість дійства, сам перейшов на тиху ходу), як узяв теплий, нагрітий грудьми Агафії сповиток на руки.
— Таки вкоськали москалі козака, — сказав, підморгуючи до сина в сповиточку.
І відчув, що його нещасливий московський полон непомітно став для нього щасливим полоном.
Не водити йому вже більше військо — ні хорошенько, як співається в пісні, ні — ніяк…