Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич 14 стр.

Як поклали весільні баби молоду посеред широченної постелі, так вона й лежить, і молодому до неї ще треба діставатися. А тільки він починає до неї козаком-пластуном повзти, як відразу ж снопи шелест зчиняють, наче лемент! Мов комусь передати шелестом спішать: «Уже. Лізе… Чуєте?»

Але ж і добре водночас, що на ложі любові снопи лежали. На все життя молоді запам’ятають, як шелестіла-шамкотіла під ними в першу їхню шлюбну ніченьку суха солома снопів на мулькому ложі кохання. Може, в цьому й сенс крився — застилати молодим перше їхнє ложе снопами. Та ще й символіка зберігалась (а руський завжди до символіки охочий) — щоб плодючою і родючою молода була, як плодючою та родючою буває кожна рослина на землі…

А ще що придумали винахідливі московити — наряжають молоду у весільну сороченцію на піваршина довшу за неї саму. А зайвину сорочки на ногах зав’яжуть. Кректали жінки, затягуючи вузол на зайвині сорочки в Агафії, старалися, звелівши молодій лежати і не ворушитися та не заважати їм виконувати весільний звичай. А молода має відбиватися від їхнього намагання зав’язати їй сороченцію вузлом, ногами совгати, брикатися, але так, щоб не завадити їм все ж таки зав’язати, як і велить звичай, сорочку.

Затягуючи вузол, незлобиво посміювались, свої «шуточки-прибауточки» солоненькі здебільшого відпускали, молодій і молодому підморгували.

— Як із сінника вийдемо і залишимо вас удвох, починай, князю молодий, розв’язувати наш вузол. Бо як же дістати молодуху, обминувши наш вузол? — підморгували, шкірили білі зуби. — Як розв’яжеш, твоя молодуха, не розв’яжеш — не збирати тобі сеї ночі меду з квітки…

Зачинивши двері сінника, наказали боярину на коні та з шаблюкою в руці нікого й близько до ранку не підпускати до сінника. Виспівуючи сороміцькі частівки, подалися в горницю свадьбувати…

І зосталися молоді нарешті удовх.

Та ще місяць у шпарку зазирав по широкій постелі, де в довгій, знизу преміцним і хитрим вузлом зав’язаній сорочці, як у захисному коконі, лежала молода. І молодий, колінкуючи, почав визволяти її з того кокона, щоб дістати до зваб її, а молода, тихо й щасливо посміхаючись в передчутті того, що зараз буде, ще й не давалась йому, але так не давалась, як курка, котра від півня втікає — щоби він неодмінно її наздогнав і своє зробив. І щоб пошвидше визволив її з полону льолі лляної й до себе пригорнув.

— Розв’язуй, Петрику, такий у нас звичай. Не розв’яжеш, не візьмеш того, що тобі належить…

— Ще що сказала? Та я все життя козакую, а хіба козак вузла не розв’яже на весільній сорочинці?

— Але це вузол не ваш, а наш, московський, — підохочувала, піддрочувала молода судженого свого, хоч знала наперед — розв’яже. Бо ще такого на Русі, кажуть, не траплялося, щоб молодий у першу ніч та не зумів розв’язати вузла на весільній сорочинці своєї коханої.

— Колись і московський вузол розв’яжемо, — одказував молодий, заходжуючись коло московського вузла, але — весільного. І ревно зайнявся своїм прямим обов’язком. Був охоплений шалом нетерпіння, і руки його чомусь тремтіли — чи від збудження, чи від нетерпіння… Стоячи коло її ніг на колінах, вузол і руками розв’язував, і зубами собі підсобляв — ну й затягли ж московитки, най здорові будуть! Знають своє діло, не одній молодій його, напевне, затягували. Та й самі вони у свій час завмирали на ложі кохання в передчутті-очікуванні, а що ж далі буде, як суджений нарешті розв’яже вузол?.. А далі буде… Вони знали, що далі буде. Бо й у них, як молодими лежали на двадцяти семи снопах, накритих ведмежими хутрами, далі було… Ой, було… На все життя запам’ятали вони, що було потім, тож так ретельно затягували вузол. Довго суджений його розв’язуватиме, довше чекатимеш того, що потім відбудеться, наситишся радістю чекання терпко-солодкого… А як здогадається молодий, то вузол і розв’язувати не треба, а просто визволити молоду із сорочки, і все тут… І молодий здогадався, як то треба робити, щоб довго не морочитись з вузлом. Обціловуючи, лоскочучи її пишними вусами, він розстебнув сорочку, звільнив з неї одне плече коханої, округле й м’яке, потім взявся за руку, визволив її спершу по лікоть, а потім і всю і таким же робом визволив і другу руку — вона німо допомагала йому визволити її з сорочки… Виявляється, на такий випадок все передбачено — у весільної сорочки широкий виріз на грудях, і він просто стягнув з неї сорочку низом і аж зажмурився від захоплення, як побачив її перед собою голеньку в лагіднім і чарівливім сяйві місяченька…

А коли ворухнувся, щоб спрагло згребти в обійми її розкішне тіло визрілої жінки, яка давно вже знудьгувалася за любов’ю, як спраглий за цілющою водою — ой, зашелестіли під ними снопи — лунко, і, здавалося на всю Москву. Він сполошено завмер, як наче б його щойно застукали на чомусь сороміцькому… А місяць у шпарку зазирав, заливаючи ложе любові тремтливим злотом-сріблом і молоду на ньому. Він відмахнувся від того шелестіння під ним — хай шелестить хоч і на всю Москву — що йому з того! Це його нічка, і він має право і снопами шелестіти, і — шелестітиме до самого ранку.

Навалився на неї своїм міцним тілом, і вона, з охотою пірнувши, наче загубившись під ним, а, знайшовшись, так і прилипла до нього — і грудьми, і животом, і ногами, і лоном своїм, і вони, переплітаючись розпашілими тілами, завертілися в’юнами на снопах, і вона тихо і радісно крикнула, як його гаряче й тверде тіло почало увіходити в її дівоцтво, що так довго чекало цього, а він, цілуючи її, шепотів, шепотів, шепотів…

— Яка ж ти солодка, Гапочко моя… Скільки тебе не пий, а все одно не вип’єш усю…

Ось звідтоді, з ночі їхньої першої і на все життя стане вона для нього Солодкою Гапочкою.

І звідтоді, з ночі їхньої першої, і почалася остання любов гетьмана…

Ось вже позаду залишилася і друга фортеця Москви — Китай-город з його 14 потужними вежами і товстелезними — до 6 метрів завтовшки, оборонними стінами, на вершку яких були обладнані бойові майданчики з гарматами, що заряджалися з дула. Гармати націлені на Москву-ріку, як ніби там був край міста. Тоді ж як за рікою і ген-ген тягнулися посади стольного граду. А вже за ними починався ще один — другий пояс — укріплень, що й замикав у кільце тодішній град на обох берегах ріки. У білій фортечній стіні (вибілена білим тальком, тому цей край Москви тоді звався Білим городом, або ще — Цар-городом) — 11 проїзних веж-воріт (всього їх у стіні 29).

Із зовнішньої сторони потужної стіни столицю оперізував глибокий рів (через нього напроти кожної вежі були підйомні мости), наповнений водами з річок Чорторий та Сивка.

У вежах високі шатрові крівлі, на деяких, як на пагодах, їх по кілька — траплялися вежі і з сімома дахами.

Як свідчить історія, випробування оборонної смуги не довелося довго чекати. Відразу ж по закінченню будівництва Білого города під Москвою з’явилася орда кримського хана Кази-Гірея. Наткнувшись на небачену раніше кам’яну стіну, що оперізувала місто (татари були вражені, де вона взялася?), і вогонь, здавалось, безлічі гармат з неї (гармати безперервно стріляли більше доби з оборонних мурів, і гуркіт той з околиць долинав і до Китай-города, і до самого Кремля, не кажучи вже, що пережили за ту добу безперервної пальби налякані москвичі), ординці так і не зважилися на приступ. Повернувши коней геть від неприступного граду (степовики взагалі не дуже полюбляли — бо не вміли — штурмувати укріплені міста), розсіялись у степах за Доном.

Московити три дні святкували перемогу, процесії мирян з хоругвами й хрестами на чолі з попами ходили вулицями, ще і ще освячуючи оборонні стіни Білого города та дякували Богу за безкровний порятунок (тільки й того, що потрудилися пушкарі, витративши, правда, гору-горенну ядер). Але уряд Москви стривожився. Те, що татари відступили, ще нічого не говорило, вдруге вони можуть і не відійти, тож вирішено було для повної впевненості в безпеці збудувати додаткову оборонну стіну, аби ще надійніше захиститися від набігів степовиків, які вже не одне століття шарпали Русь, і року 1591 було зведено ще один мур, що охопив уже всю територію столиці. Так виникла третя і остання захисна лінія Москви. Простяглась вона на 15 кілометрів і була дерев’яно-земляною фортецею. Мала 50 веж, 24 з яких були проїзними. Вежі, що виходили на південні дороги, якими частіше всього й рухались орди татар, — Калузьку і Серпухівську — змурували з каменю, решта ж, як і вся стіна, являли собою дерев’яні зруби 7–8 метрів заввишки, наповнені добре втрамбованою землею. Збудована всього лише за один рік, нова столична фортеця отримала назву Скородом. Проте під час польської інтервенції часів Лжедмитрія її було майже повністю зруйновано (вороги руйнували, які брали стіну, потім народне ополчення, яке визволяло Москву). Пізніше, як уляжеться воєнна веремія і Москва на якийсь час отримає передих, на місці Скородома збудують новий «Земляний город» — насип без городів і терас, але з бастіонами, на яких поставлять гармати. Тоді ж один з іноземців зазначить, що Кремль за трьома лініями укріплень почувався так надійно, як «серце в тілі». Москва вже тоді вважалася «удвічі більшою за Прагу», «більшою за тосканську Флоренцію» і «більшою Лондона».

Відразу ж за системою укріплень «Земляного города» починався міський вигін — громадський пастівник, на якому випасалася худоба москвичів та їхні коні, а в озерах галасувало птаство — качки та гуси, — яких москвичі любили розводити, і чи не кожна сім’я тоді мала по сотні голів цих птахів.

Але й третьою лінією не вичерпувалася оборона Москви. За Скородомом («Земляним городом»), за столичними заставами починалися передові форти — укріплені монастирі, так звані сторожі. Були вони як у самій Москві, так і за Москвою. На луках по той бік «Земляного города» неприступними фортецями стояли Новодівичий, Данилів, Симонів, Донський, Крутицький, Новоспаський, Андроньїв монастирі. Колись вони стерегли переправи на Москві-річці та Яузі від татарських наскоків, і кожний з них був як окремий городок-фортеця, оточений надійними стінами. У найбільших з них у ті смутні часи стояли ще й гарнізони стрільців та пушкарів. Але в часи, про які йде мова, спустошливі набіги ординців, що були гірше мору й чуми, вже канули в минуле. Та й фортеці з їхніми оборонними стінами й вежами з розвитком артилерії своє первісне значення вже втрачали, але стояли — а раптом? І як у сиву давнину на стінах бовваніли гармати, які вже й самі не пам’ятали, коли востаннє посилали ядра в нападників, яких давним-давно вже не було (навпаки, тепер Москва успішно виступала в ролі нападника, захоплюючи чужі землі та приєднуючи їх до своїх володінь, що росли й росли — щороку і щороку), а вежі все ще пильнувала сторожа. Теж, либонь, вже не знаючи, для чого вона в спеку і холод гибіє біля веж, як нападників і на показ не було. Але такою була царева служба, тож і стерегли те, що стерегти вже й не було потреби… Взагалі, то були незвичні часи — є оборонні стіни і вежі і гармати на них, але немає їх кому брати приступом.

І стіни та вежі потихеньку — час своє брав, та й негоди своє додавали — неухильно руйнувалися, і вже ніхто не лагодив їх і не зміцнював. Навпаки, москвичі, зводячи будинки, потихеньку цупили, де не було сторожів (а то і в сторожі купуючи за царське вино), з мурів каміння.

А в ровах з водою, де колись сторожі ловили карасів (хіба ж такі попадалися! Острогою, бувало, ледве візьмеш такого!) тепер і болото вже висохло, і в рову буйно росли бур’янища та кропива вище людського зросту. Непроходимі чортополохи раювали у вогкій землі ровів, у них, казали, водилося різне бісівство, і сторожа, особливо вночі, боялася і близько підходити до рову, аби не зашелестіти в чортополох — в обійми чортівні й того бісівства…

Погожого осіннього дня, коли сонце лило на Московщину останнє тепло перед зимовою негодою, а в прозорому, вже прохолодному повітрі кружляв багряний листопад, на вулицях Москви з’явилася валка підвід. Проторохтівши попід вежами другої лінії оборони за Москвою-рікою, вона невдовзі поминула й третій мур — Скородом — «Земляний город», виїхала за Москву й повернула на північний захід. Складалася з п’яти підвід з усілякою «рухляддю» та челяддю. За валкою гнали коней, пов’язаних по двоє.

Попереду котила невелика ресорна бричка (через півтора століття Микола Гоголь напише про таку бричку, що нею «їздять холостяки: відставні підполковники, штабс-капітани, що мають біля сотні селянських душ, словом, усі ті, кого звуть панами середньої руки»).

Ось такий пан «середньої руки» гарцював поперед брички і всієї валки на вороному коні. Коли проїздили останні ворота в Скородомі, нудьгуюча сторожа побажала Дорошенку щасливої дороги, назвавши його боярином. Дорошенко сміявся, блискаючи білими зубами під чорними вусами.

— Чула? — гукав дружині. — Ким я вже тільки не був: джурою, козаком, писарем, полковником, гетьманом був, бранцем був, в’ятським воєводою був, радником царя був і заодно його гостем, а це ось ще сподобився й боярином стати…

— Забув додати — молодим князем нещодавно був, — додала Агафія.

Їхала вона в передній ресорній бричці з бабою-нянькою, яка й тримала у сповиточку маля.

— Як там наш малий Дорошенко? — підскакавши до брички, крикнув гетьман. — Спить?

— Спить, Петрику, та уві сні росте.

— Хай росте, великим буде.

Агафія — рада-радісінька, як ніколи. Хоча вона, здається, ніколи й не сумувала — такою веселою чи що вдалася. А раділа від того, що нарешті вони вибиралися з Москви, їдуть у своє (СВОЄ!!!) село Ярополче, де й поживуть нарешті як… як бояри. А чого? Дорошенко заслужив на таке життя, допоки ж йому обтирати в Москві-камен чужі кутки?!

І була вдячна дякам Малоросійського приказу, що вони, розробляючи тільки їм відому й зрозумілу задумку, як при допомозі русачки прив’язати непокірного гетьмана до Москви, щоб він і думати забув про якесь там повернення в свою Україну, звернули на неї увагу і саме їй запропонували «взяти в ще один полон гетьмана».

Агафія Борисівна Єропкіна блискуче втілила в життя задумку дяків — українського гетьмана таки прив’язали до Москви міцніше будь-якого царевого указу. А втім, що самотньому чоловікові в цьому світі треба — приголубить його тепла жінка, він і розтане. І тоді з нього ліпи що хочеш. Агафія виявилась з породи тих жінок-однолюбок, які якщо вже й закохувались, то на все життя, коли світ для них — окрім чоловіка — переставав існувати. Принаймні нічого для неї не важив. Головне — чоловік. Він для неї і коханий, і цар, і Бог, і увесь білий світ. Іншою Агафія просто бути не могла за своєю натурою, Малоросійський гетьман, якого їй підсунули радше з політичних мотивів, стане для неї і першим, і єдиним чоловіком — як глянула в його карі очі, на біле лице, на чорний вус, так і сказала собі: мій.

Кожна жінка — це Боже створіння, вчила її ще бабуся. І Господь жінку створює не просто так, а для когось. Для — ЄДИНОГО. Тож і треба чекати його, ЄДИНОГО, бо тільки з ним і буде щастя. Чекати треба терпеливо, стільки, скільки б не довелося. Може, і все життя. Що з того, що до якоїсь вибранець швидко приходить, а до котроїсь і все життя, але все одно треба чекати. Бо жінка для чекання і створена. Чекати, і він прийде. Неодмінно прийде, адже Господь не допустить, щоб жінка в самотині жила. Бо Господь для кожного чоловіка створює жінку. Чоловік, може, ще й не знає, одинакує собі, а жінка для нього вже й підібрана. І тебе, Агафіє, Господь для когось же створив. Чекай. І не гніви Господа нетерплячкою та наріканням на самотину. Він з’явиться, як Господом і задумано…

Вона й чекала. Того, для кого була створена. З п’ятнадцяти років — бідна небога у тітки своєї на утриманні, — виглядала судженого, виглядала аж дванадцять років, вже й віру було — що він таки з’явиться — втрачала, але нарешті під тридцять дочекалася.

Медовий місяць видався їм обом довгим роком, але все одно коротким. Тож воліли обоє, щоб все їхнє подальше життя було таким — медовим. Як тільки він її не називав (на свій, український манір): Гафія, Гафа, Гафійка, Гапа, Гапонька, Гапочка… Часто під ранок, як вони лежали, потомлені коханням до солодкої знемоги, наспівував їй українських пісень, щось на кшталт: «Де зірала зіронька, зірала, з ким ти, Гапонько, стояла?»

— Та з тобою, Петрику…

Вона його називала Петриком, а він її — Гапочкою.

— Ти така солодка, — завжди казав, лоскочучи її лице пишними вусами.

Звідтоді й звав її Солодкою Гапочкою, і вона так звикла до свого українського варіанту свого імені, що тільки на нього й відгукувалась, і навіть цуратися почала свого справжнього, руського імені Агафія, бо воно нагадувало їй самотність, її донедавна нужденне життя в тітки на правах бідної родички, а Гапочка — любов, солодкі ночі з ним, єдиним. З ім’ям Агафія вона вже згасала, втрачаючи віру й надію на краще, а з ім’ям Гапочка в неї почалося нове, до того не знане їй життя, якому вона не могла нарадуватися, адже нарешті одержала все, що й належить одержати жінці від чоловіка. Навіть більше, з бідної покоївки в багатої родички вона негадано за чоловіком стала власницею — подумати тільки, власницею! — маєтку! І прийшов до них дарунок як з різдвяної казки про бідну царівну, яка врешті-решт таки дочекалася свого Іванка-царевича. По весіллі їх привітали дяки Малоросійського приказу.