І всі вони, стоячи біля труни батька, триматимуть кожне в ручці по заячому хвостику, щоб батько хоч на тому світі заспокоївся, бо ж нагадував перед кончиною, щоб дітям дали ті хвостики.
І чому Агафія не трапилась йому раніше? І нажився б із нею сповна, і налюбився б, і не лишив би дітей своїх такими малими…
Але спасибі долі, що хоч наприкінці віку, а таки послала йому Солодку Гапочку…
З трьох шлюбів, що випали на його долю, гетьман Дорошенко загалом мав шестеро дітей — трьох дочок і трьох синів. Старших дітей, двох дочок від перших двох дружин, Петро Дорофійович ще встиг повидавати заміж: дочку від Єфросинії Яненківни Марію видав за стольника Головіна, москаля, видав, вже перебуваючи в Москві, а ось старшеньку Любу від першої дружини ще в Україні видав заміж за Юхима Лизогуба, полковника Чернігівського, що походив із старовинного українського козацько-старшинського роду (у вітчизняній історії згадки про Лизогубів збереглися починаючи з 1659 року). Через рік, як він поселиться в Ярополчому і вже буде батьком маленького Сашка від Агафії Єропкіної, Люба з чоловіком і дітьми приїде в Ярополче і якийсь час гостюватиме в батька та в своєї московської мачухи. Агафія Борисівна зустріне свою малоросійську падчерку з чоловіком та дітьми як рідну, і Петро Дорофійович буде за це вдячний дружині.
А ось з трьох синів гетьмана, прижитих ним з Агафією Єропкіною, в Ярополчому по смерті батька залишиться тільки старший Олександр, а його менші брати Олексій та Петро, як свідчать документи, року 1710 поїдуть за рубіж — «для науки за море». Куди саме поїдуть і яку науку здобуватимуть юні Дорошенки — даних не збереглося.
Про їхню подальшу долю з сімейного переказу відомо лише ось що. В червні 1709 року полтавською битвою (нещасливою для Карла XII та його українського спільника гетьмана Івана Мазепи) Росією практично була виграна вся Північна війна зі Швецією (хоч вона ще й триватиме до 1721 року). На Україні тоді почнеться масовий терор. Гетьман Мазепа, якому так і не вдалося за допомогою шведів здобути для рідної вітчизни волю, разом з Карлом XII відійде за Дніпро в турецькі володіння і 2 жовтня того ж року помре у Бендерах.
Молодий цар молодої Російської імперії Петро I на радощах перемоги, зруйнувавши гетьманську столицю Батурин та вирізавши во славу Росії від малого до великого усіх її мешканців (загалом біля 26 тисяч!), розпочне на Україні кривавий терор, підозрюючи всіх і вся в симпатіях до Мазепи. Настане 1710 рік, а репресії російської окупаційної влади проти українців в Україні не затихатимуть, а тільки посилюватимуться. Кожний українець вважався потенційним ворогом Росії, прихильником Мазепи (якби це було так, то Росія тоді була б одним ударом викинута з України, чого через відсутність єдності серед українців, на жаль, не сталося) — їх хапали сотнями й тисячами, гнали до Сибіру або й нищили на місці, піддаючи жахливим тортурам. В першу чергу тих, хто виступав за незалежність України (чи хоча бодай розкривав рота за автономію України у складі Росії) — їх теж знищували. Піддавали репресіям і просто за найменшою підозрою, не кажучи вже за доноси. Хапали навіть тих, хто просто дотримувався прадідівських звичаїв (співав, наприклад, українських пісень). Доходило до абсурду — переслідували навіть за прізвищами. Якщо українське прізвище, значить, мазепинець, значить, сепаратист![8]
Олексій та Петро, які хоч і були московитами (руськими по матері, по духу й по вихованню та за місцем проживання) і народилися в Московії, але ж носили не просто українське прізвище Дорошенко, а прізвище одіозне і небезпечне. Особливо в часи скаженого Петра I, бо воно належало стійкому борцеві за незалежність України, гетьману, який, будучи при уряді, боровся з Росією, аби вирвати з її лабет свою Батьківщину, себто по суті був предтечею Мазепи. А це було вельми небезпечно, коли в Україні лютував терор «старших братів». Хлопці й злякалися — не вистачало ще з-за батькового прізвища потрапити на дибу, адже при переході кордону їх запросто можуть схопити російські вояки і відправити до московського воєводи як мазепинців. (З таким прізвищем і не бути мазепинцем? Та хто їм повірить?). І хлопці нічого кращого не придумали, як з переляку поміняти своє прізвище.
На яке саме — цього ніхто ні тоді не знав, ні тим більше тепер не знає. І вже й не знатиме ніколи, бо так і залишилося загадкою, під яким саме прізвищем молоді Дорошенки повернулися в Росію. Сини не відкрилися навіть матері, і Агафія Борисівна втратила дітей назавжди, бо так до самої своєї смерті їх більше не бачила і нічого про них не чула — де вони поділися і що з ними, і під якими прізвищами сховалися діти її від російського терору, коли, розпочавши охоту за українцями в Україні, російська влада почала виловлювати їх і в Росії. Під яким прізвищем Олексій та Петро Дорошенки дожили свій вік — того, повторюємо, мати їхня рідна не знала. Сини боялися, що влада їх може виявити через матір, і тому сховалися й од рідної маменьки, простіше, відцуралися від неї, і досі невідомо, де вони померли і чи лишилися у них нащадки.
Агафія Борисівна перед кончиною тільки й мовить:
— Двох синів мала, але їх у мене немає, залишився один, третій, Олександр, який не злякався і славетного батькового прізвища не поміняв… А Петрику ще й повезло, що він не дожив до такої ганьби, коли сини одмовились од його фамилії…
З усіх дітей своїх Петро Дорофійович особливо виділяв первістка Сашка. Надії на хлопця покладав великі — перший-бо син. Продовжувач роду, майбутній козак Дорошенко (а як поталанить, то мо’, й гетьманом, як прадід його і батько стане, чи полковником, як дід). Радувався йому, як нікому з своїх дітей — метикований хлопець, викапаний Дорошенко! Виросте — козарлюгою стане! Не переведуться в Україні Дорошенки, ще і ще водитимуть своє військо хорошенько! А тоді зненацька як прозріння найшло (чи похмілля — гірке і тяжке). Не стане його син козарлюгою, ой не стане! А тому і рід Дорошенків в Україні (принаймні по його лінії) урветься. Вчив його, малого, навіть мови своєї, і хлопець спершу з охотою повторював українські слова, але для нього, як швидко виявиться, це була всього лише гра, і вона, як і кожна гра, швидко йому надокучить.
— Не муч дитину своєю мовою, бо вона йому, руському, та ще й у Московії, ні до чого, — втрутиться практична Агафія. — Сам подумай. Я не проти, але ж… Нащо дитині якась там українська мова, як у неї є своя мова. Себто руський язик. Сашко народився в Росії, в Росії живе, тому й руський. Є і буде. А що батько його з України, то чи має це якесь значення для сина? Він руський, як і мати його, себто я, твоя, Петрику, Солодка Гапочка…
— А що коли Сашко як виросте, та поїде в Україну служити? — з останньою надією чіплявся Дорошенко за те, за що вже вчепитися не було можливості.
— Ну й що з того, що поїде? По-руському говоритиме в Україні, що ж тут дивного? І цього буде досить, і всі його в Україні поймуть.
«Поймуть…»
Такою вона виявилась, Солодка Гапочка. А ще виявилось, що за неї, Солодку, доводиться тепер гірко розплачуватися. І він сповна заплатив. І вже тоді іншими очима глянув на свою дружину, наче відкрив її заново. А відкривши, тяжко зітхнув, і нічого не сказав, тільки тінь впала на його біле лице з чорними вусами. Та ще про себе сам собі сказав: «Ой, Петре, Петре, виявляється, є у тебе син, якого насправді в тебе й немає — Москва його забрала. Вона й тут тебе перехитрила».
І все йому звідтоді стало зрозумілим і ясним. Любов — любов’ю, ночі, повні утіх, хай і будуть твоїми ночами, повними утіх, а діти твої не будуть твоїми дітьми, а тільки її, Москви, дітьми. А українськими їм стати зась!
І жаль відчув невимовний, що син його — насправді не його. І його сином вже ніколи не буде, а, отже, й ніколи не знатиме вітчизни свого батька. Бо Московія буде його вітчизною, і тому ніколи він не стане козаком України чи її полковником і ніколи не водитиме славне лицарство, не буде попереду його, як був попереду він, батько його, і прапрадід його, про якого й досі співають в Україні пісень і ще віками співатимуть… Відібрала в нього Московія сина. При живому батькові.
Щось звідтоді наче обірвалося в душі й згасло назавжди. І більше вже не мав він ніяких претензій до сина — якщо він руський, то хай і буде руським. Тільки дивно йому було і незбагненно: як це? У батька-українця та раптом руським виявився рідний син? Терзав себе і не знаходив відповіді, бо й не міг її знайти. Та й чи була вона взагалі?
Як старший в московському роду Петра Дорошенка Олександр по смерті батька успадкує Ярополче. Одружиться доволі рано (не без допомоги матері) з Параскевою Пушкіною з прадавнього роду Пушкіних, який започаткував колись у Московській Русі боярин Пушка (був він царським воєводою над пушкарями, тому й прозвали його Пушкою). А вже через Параскеву Пушкіну син українського гетьмана Дорошенка породичався з Олександром Пушкіним, який звідтоді вважав малоросійського гетьмана одним із своїх предків. (Як тепер достеменно відомо, предок Олександра Сергійовича Абрам Петрович Ганнібал, знаменитий «арап Петра Великого», родом був із султанату Логон, що знаходився південніше озера Чад, серед пісків екваторіальної Африки — тепер територія Чаду і Камеруну).
Мати доживе віку свого при синові в Ярополчому. Після смерті чоловіка Агафія, хоч і була молодшою за нього на чверть віку, втратить смак до життя («Без Петрика і життя мені не життя, а таке… існування»), якось швидко почне старіти. Напнута чорною хусткою, завжди у все чорне вбрана, сновигатиме вона тінню селом, і її поза очі називатимуть монашкою. Щодня ходитиме в церкву Святої Параскеви, де під правим крилосом лежатиме її чоловік, і молитиметься.
Коли йтиме селом — в церкву чи з церкви повертаючись (а більше вона нікуди не ходитиме) — висока, худа, передчасно постаріла, вся в чорному, із скорботно стисненими губами, малеча од неї з ляку втікатиме, а дорослі казатимуть:
— Знов монашка до свого гетьмана в церкву ходила…
Особливо лякало ярополців, коли Агафія, повертаючись з церкви, раптом починала до когось невидимого (чи тільки їй одній і видимого?) посміхатися і… наспівувати. А наспівувала вона пісню, що складена була не зовсім зрозумілою їм, а тому і якоюсь дивною мовою, не руською, звичайно: «Ой, лихо — не Петрусь, лице біле, чорний вус…» І так співала, що люди хутчій од неї втікали…
Господарчі справи Олександра Дорошенка йтимуть все гірше й гірше (господарем він виявиться таким собі), тож доведеться частину маєтку продати. Але, як росіяни кажуть: нет худа без добра. Під свою дачу ту частку купить і сусідом Дорошенків стане немолодий вже, але родовитий генерал-поручник Загряжський (мовби малорос). Він і накине оком на старшу доньку (синів в Олександра не буде, народжуватимуться все дочки) Олександра та Параскеви Дорошенків — Катрю. Кажуть, що вона була нічого з себе, а ось долю мала не зовсім щасливу — довго, дуже довго не могла знайти собі пари. Аж тут генерал-поручник її побачив, новий сусід Дорошенків…
Побачив, посватався (він уже багато років був удівцем) і згоду отримав. Незважаючи на значну різницю з ним у літах, Катерина Дорошенко (у заміжжі Загряжська, вона й започаткує рід Загряжських, з яким потім породичаються Гончарови) буде щасливою. Життя її, усім забезпечене, мине спокійно, тихо, при повному достатку. Влітку вони житимуть в Ярополчому, а на зиму перебиратимуться до Москви у власний будинок чоловіка.
Старший їхній син Іван Загряжський і стане батьком Наталі Загряжської, майбутньої тещі Олександра Пушкіна, яку віддадуть заміж за напівпоміщика, напівкупця Миколу Гончарова.
Років із сто тому гончарів почали виселяти з центру стольного граду на його околицю, за Москву-ріку, на правий берег Яузи — з причин безпеки. Робота їхня пов’язана з вогнем, а вогонь був найбільшою небезпекою для дерев’яних руських городів. До всього ж, щоб зліпити горщик чи миску, потрібна глина, пісок і вода. Все це було на березі Яузи — в річці вода, пісок на березі, а в урочищі, що споконвіку, чи не з в’ятських часів, звалося Глинищем, було скільки завгодно глини.
Так за Москвою-рікою на березі Яузи виникла спершу церква «Успіння в Гончарах», потім вулиця Гончарна, а з часом і слобода з виселенців-переселенців Гончарна — московський центр тодішнього гончарного виробництва.
Рід Гончарових теж започаткувався в Москві, на Яузі, в Гончарній слободі. І прізвище їхнє звідти. «Чей это малец бегает?» — «Да гончаров сын». Так він і став Гончаровим, і діти його теж поставали Гончаровими. А гончарами були й за фахом. Але вже якийсь Афанасій Гончаров із Гончарної слободи, розчарувавшись в професії своїх предків, кинувши все, подався шукати легшого хліба і більших статків. Був він такий собі на умі, метикований, грамоту знав, особливо лічбу, а за натурою — пройда. Чи — пролаза. Про таких казали: ти його в річку вкинь, ти його хоч у тій річці й топи, але він все одно випливе — з рибиною в зубах. Доля й кинула Афанасія, сина гончара, в гущу життя, і він невдовзі — потинявшись тими краями — у двадцять літ виплив прикажчиком в одного багатого заводчика. І так повів справу, що став тому заводчику за рідного сина (хлопець був з прицілом), а коли багатій помирав, то одружив прикажчика зі своєю єдиною донькою. Яка вже вона там була — краля чи така собі — невідомо, а відомо, що після того одруження Афанасій, син московського гончара, став єдиним спадкоємцем чималих скарбів заводчика, свого тестя. Та й сам їх згодом примножив. Мав паперову фабрику, залізні заводи, займався виготовленням парусини, що її охоче закупляла Англія. Своєму синові Миколі залишив уже колосальне багатство. Син його теж примножив. Але вже його син Афанасій (названий так на честь діда) зумів усе те пустити за вітром. Як свідчить сімейна легенда, у його кабінеті по кутках стояли парусинові мішки, туго набиті грошима та золотом, і все те добро Афанасій успішно розтринькав. Як і його батько, він теж мав лише одного сина і теж Миколу (названого так на честь свого діда), який і був власником «економії Ярополець». Себто був сусідом Загряжських. І на літо частенько приїздив до Ярополчого відпочивати. Там його син Іван і зазнайомився з дочкою генерал-поручника Загряжського Наташкою, онукою Олександра Дорошенка, правнукою Петра Дорошенка. Була вона юна і нічогенька з себе — особливо замолоду. Молоді й побралися — дочка генерал-поручника і син багатого заводчика і купця Іван Гончаров. Все б нічого, але Гончарови на той час уже були бідними. Та якісь лише статки у них ще залишалися, і вони викручувалися. У них народилося шестеро дітей і серед них Наталія — майбутня дружина Пушкіна.
На той час із фантастичних багатств Гончарових вже точно не лишилося й сліду. До всього ж чоловік почав страждати психічним розладом, і йому рік від року ставало все гірше й гірше. Сім’я змушена була перебратися до Москви, у власний дім на Нікітській, де у них і почалося нове життя, досить тяжке в матеріальному відношенні. Наталі Іванівна мала чималий клопіт з хворим чоловіком, минуле багатство змінилося бідністю, для того, щоб зовні підтримувати бодай видимість колишнього благополуччя, господиня викручувалась, як могла, з останніх можливостей вдаючи, що вони, Гончарови, багаті дворяни. Чоловік тижнями перебував у якомусь своєму світі, часом не впізнаючи навіть дружину та дітей, і це теж лягло каменем на Наталі Іванівну.
«В такой-то обстановке, среди забот о показном богатстве и скрытых от посторонних взоров лишений, среди буйных припадков сумасшедшего отца и вспышек раздражения деспотической помещицы-матери, в атмосфере, пропитанной ханжеством и лицемерием, воспитывалась красавица Наталия — Наташка вместе с двумя старшими своими сестрами. Воспитание ея, конечно, ничем не отличалось от обычного в те времена выращивания московских барышень или, как называл их Пушкин, „московских кузин“: безусловное повиновение родительской воле, французский язык — в ущерб русскому, немножко музыки, немножко „приятных“ рукоделий вроде вышивания бисерных подушек, и очень много жеманства и искусственной щепетильности. Главной заботой Натальи Ивановны, разумеется, была мысль о том, как бы по возможности скорее и выгоднее „пристроить“ своих дочек. Но так как две старшыя, не одаренные красотою или заменяющим ее крупным приданым, не находили себе удачи и начинали уже „засиживаться“, то, естественно, все надежды и внимание были обращены на младшую дочь, внешние качества которой не могли не бросаться в глаза. Ее и начали „вывозить“, едва только достигла она установленного обычаем возраста. Нечего и говорить, что в то время была она „дитя едва лишь из пеленок“ и на все смотрела глазами своей заботливой матери, зорко следившей по сторонам, не встретится ли подходящая партия. Найти партию было, однако, не так-то легко. Светские молодые люди на балах и вечерах увивались вокруг юной красавицы, осыпали ее комплиментами и мадригалами, — но не решались идти дальше, очевидно, осведомившись о „существенном“. Один только Пушкин, со свойственной ему стремительностью, сразу, очертя голову, решил довести дело до конца…» (П. Морозов. «Семейная жизнь Пушкина», 1910 р.).