Чи звернула тоді увагу юна Гончарова на немолодого вже поета, свого негаданого кавалера, що з’явився в Москві, як з неба впав? Чи дідьком із шкатулки вискочив, навряд. Поезією — ні тоді, ні пізніше, ні взагалі будь-коли, Наталія не цікавилась. Отже, літературна слава Пушкіна, бодай і як геніального поета, першого поета Росії — як і матір, — мало її цікавила, а ось дивитися на нового «ухажера» далебі не було на що.
В одному з ранніх віршів юний Пушкін про себе відверто (і в той же час явно бравуючи, дещо перебільшуючи сказане, щоб викликати незгоду з його ж власною оцінкою самого себе та заперечення, що він, мовляв, ще й нічого) писав (тоді ще французькою), що він — «настоящий демон в шалостях, настоящая обезьяна по виду…»
Може, він тут дещо й переборщив, однак вродою чи бодай просто приємною зовнішністю він таки не відзначався.
Через кілька років він напише про себе та про свої зовнішні дані й по-руському (знову ж таки не без бравади, не без солодко-потаємної думки, що хтось йому неодмінно заперечить):
І це була правда, адже в першу мить він відштовхував красунь вередливих своєю невродою (як, до речі, й малим зростом), але вже в другу, як магнітом, притягував до себе писаних вродливиць — що було, то було. Тож спершу юна Наталі не виділяла його з натовпу своїх поклонників, молодих і гарних. Навіть коли він посватався, хоч і дала згоду, але якось мляво і байдуже — не відштовхуючи його, але й не обрадувавшись йому — Пушкін то й Пушкін! Заміж треба йти, а кращої пари на обрії щось не видно. А він, так захопившись праправнучкою Дорошенка, відразу ж вирішив і женитись на ній. Хоч ще рік тому писав:
Був певний, що «законная жена — род теплой шапки с ушами: голова вся в нее уходит», тому, мовляв, треба зберігати волю і незалежність… І раптом, побачивши якесь дівча, стрімголов вирішив на ньому женитись. Справді, був «огончарований».
В серпні 1828 року Наталі Миколаївні Гончаровій виповнилось шістнадцять — і найчарівніша, і найхвилююча пора в житті кожної дівчини. І юна праправнучка Дорошенка вперше в своєму житті наділа довге плаття світської левиці і почала виїжджати у світ — і товариство подивитись, і себе показати. І вже при першій з’яві на балу справді своєю незвичайною вродою привернула до себе увагу юнацтва.
В Москві зашушукались-зашептались про юну діву Гончарових. Досить було їй з’явитися на тім чи тім балу, як її миттєво оточували вершки тодішньої блискучої московської молоді, юнаки все із знатних сімей, кожен з яких міг скласти добру пару, навперебій запрошували її на танці…
Олександра Пушкіна, двадцятидев’ятилітнього молодика, вже тоді не просто відомого чи модного поета, а поета, якого вважали гордістю Росії, і всі багли з ним познайомитись, бо він справді з’явився на поетичному небі Росії, як болід, юне дівчисько Наташка Гончарова — в принципі ще ні се, ні те, бо, крім вроди, вона нічого не мала, але давно відомо, що любов сліпа, — захопила й покорила з першого погляду, і він, досвідчений в любові, попався, як молодий сокіл в сильце. Сам зізнавався:
— Все! Догулявся! Я — вже переможений! Я в ногах у юної діви. Дорошенко, хитрий малорос, здається, мене подолав!
Проникнути в дім Гончарових було відносно легко — спільні друзі та знайомі провели і представили господарям нового поклонника Наталі, — але й тільки…
В домі Гончарових, збагнувши, що від них хоче Пушкін, і з якою метою прибув і яким бажанням горить, не ахнули, не заметушилися, не знаючи, де посадити дорогого гостя, — зустріли його більше ніж байдуже. А причиною тому було те, що Наталія Іванівна, господиня, розраховувала знайти для своєї дочки кращу партію, далебі кращу, а тому на пропозицію поета (а він відразу ж вирішив брати бика за роги) відповіла непривітно (навіть визивно продемонструвала свою непривітність), нарочито невиразно, що, мовляв, Наталочка ще досить молода, дитя по суті, і т. д. і т. п., а тому треба… почекати. Хоча прямо мовби й не було відмовлено — і на тім, як кажуть, спасибі, якусь щілину надії в стіні байдужості йому було залишено, але такий прийом поета з його пристрасною натурою, святим нетерпінням і бажанням пошвидше оволодіти красунею, як по серцю залізом різонув. Більше того, прощаючись, його, навіть для годиться, не запросили у них бувати ще.
Це вже було занадто!
Це вже була відверта демонстрація несприйняття.
Невдоволений жених вилетів од Гончарових, як ошпарений. На нього напала звична хандра, і він звично занудив світом. Знову ніде не міг знайти собі місця. Москва враз йому обридла і наче у печінках його всілася. З відчаю та ще з бажання загубитися в світі кинувся в рятівну в таких випадках для нього мандрівку. Кажуть, опинився на Кавказі, а коли повернувся і примчав у знайомий вже дім на Нікітській (не міг не помчати туди, хоч перед тим і дав собі «страшну» клятву — більше до Гончарових ані ногою!), проте його там знову чекав «нелюбезный» прийом. Ще більш «нелюбезный», як першого разу — це ж треба! Невже він і справді невиграшна партія для юної московської діви? Він з розгубленості аж злякався — а що коли це крах його сподіванням?
Схоже було на те. Якби він взагалі вдруге не з’явився в Гончарових, там, здається, його відсутності навіть не помітили б! Це ж треба! Наталія Іванівна до такого незавидного (з її дзвіниці) претендента на руку дочки й уваги не звернула. На заміжжя Наталі вона покладала стільки надій, у тім числі й фінансових, що до Пушкіна віднеслася «молчаливо и холодно», а дочка (о боги!) — «небрежно и без внимания».
Йому здавалося, що це не просто все, це — кінець світу! І його, звичайно, життя. Втратив ґрунт під ногами. Москва перестала для нього існувати. Кляв Москву (хоча при чім тут Москва?), друзів, які, як йому здавалося, не так, як треба, представили його Гончаровим, і чи не найбільше перепадало в ті дні гетьману Дорошенку, котрий в даній ситуації взагалі був ні при чім. Хитрий малорос! Підступний малорос! (Олександр Сергійович в побуті був дещо марновірний, крім того, мав колосальну уяву, і те, чого не було, створював легко і просто). Це він мстить поету за те, що недоброзичливо відгукнувся про нього у примітках до «Полтави» (гетьман, мовляв, більше за всіх ненавидів руських!). От клятий малорос і налаштував проти нього свою праправнучку!
Зрештою охолонувши, сам із своєї багатої уяви посміявся і залишив гетьмана у спокої. Треба просто шукати нові, зовсім інші підходи до Гончарових, брати їх в довготривалу облогу, виявляючи при цьому, крім настирливості, ще й велику терпеливість та винахідливість. Зрештою, він і не таких вередливих красунь вкоськував, дасть Бог, і Наташку Гончарову, це невинне дівча, приборкає і приручить — кожному овочу свій час.
І поет знову вдався до свого вже перевіреного способу рятування, коли не знаєш де подітися — мандрівки. Куди — не мало значення, аби вперед, аби кудись рухатись, аби свіжий вітер в обличчя (як акулам свіжа вода при рухові), аби змінювались краї і люди. Кинувши все після негостинного прийому в домі Гончарових, «со смертью в душе» (власне зізнання), геть із Москви куди очі дивляться, поет невдовзі опинився в друга-приятеля в Тверській губернії, звідти подався в Михайлівське і лише пізно восени повернувся до Петербурга, де його, до речі, вже чекала догана шефа жандармів Бенкендорфа за самовільне відлучення. (Поет був під наглядом, що в першу чергу й відштовхувало від нього Гончарових).
«Приїхав я в Петербург, — ділився враженням з сестрою, — і опинився ніби в карцері, з яким я декілька разів був знайомий в ліцеї. Мене щось давить, душить, коли довго засиджуюсь на одному місці».
Холодний прийом у Гончарових терзав його щодня, і тільки постійна переміна місця трохи заспокоювала, давала хоч якої рівноваги і сили. Тож з однієї поїздки мчав в іншу. Навіть за кордон просився, бодай хоч і в Китай — не пустили. Дарма. Китай — то була б ще одна багата сторінка в його творчості й житті — якби його пустили.
«В Петербурге тоска, тоска», — писав другу.
Всі думки і помисли, і сподіванки на краще були в Москві, в будинку на Нікітській, де його вже вдруге зустріли так негостинно. А тут ще почали доходити чутки, що буцімто «його Гончарова» виходить… заміж. Можна було збожеволіти!
Але він був упертим і свого таки домігся. Через два роки у квітні 1830 року в його відносинах з Гончаровими нарешті почала скресати крига відчуженості та недовіри — вперше голубим весняним небом заблакитніла в душі поета надія.
Ледь чи не ламаючи перо, нервово писав в одному з листів:
«Бог свидетель — я готов умереть ради нея, но умереть для того, чтобы оставить ее блестящей вдовой, свободной хоть завтра же выбрать себе нового мужа — эта мысль — адское мучение».
Мабуть, в недобру, просто фатальну для нього мить він те писав. Такі миті бувають в житті кожної людини, коли лихо, що до того спало тихо, раптом проснеться, і — горе, горе щось тоді пророкувати самому собі чи давати якісь небезпечні обіцянки. Вони можуть — під руку мовлені, — швидко збутися.
Тож і виходить, що написав він ті рядки згарячу, наврочуючи собі, накликаючи на себе лихо, не подумавши, що зло може не спати і прислухатися. Написав обіцянку, що стане пророчою, адже мине всього тільки сім років, і все точно так і відбудеться — після сумних подій на Чорній Річці: дружина його, як відомо, залишиться «блестящей вдовой» і, як він і віщував, мимовільно, швидко знайде собі нового мужа — Ланського.
А поки що він турбувався про матеріальне благополуччя майбутньої сім’ї (стосунки з Гончаровими тоді швидко покращувалися, справа йшла до завершального і щасливого кінця):
«Моего состояния мне было достаточно. Хватит ли мне его, когда я женюсь? Я ни за что не потерплю, чтобы моя жена чувствовала какія-либо лишенія: чтобы она не бывала там, куда она призвана блистать и развлекаться. Она имеет право этого требовать. В угоду ей я готов пожертвовать всеми своими привычками и страстями, всем своим вольным существованием. Но, все-таки, — не станет ли она роптать, если ея положеніе в свете окажется не столь блестящим, как она заслуживает и как я желал бы этого?»
5 квітня на Паску він зробить офіційну пропозицію і — ура, ура! — вона буде нарешті прийнята. Майже дворічна облога Гончарових увінчалася повним успіхом: «неприятель» викинув білі прапори. Хоча Наталі Іванівну, як і раніше, насторожував той факт, що претендент на руку її дочки все ще перебував під наглядом поліції. (З листа Пушкіна Бенкендорфу: «…г-жа Гончарова боится вверить свою дочь человеку, имеющему несчастіе пользоваться дурной репутацией в глазах государя»). До всього ж претендент на руку і серце дочки був усього лише літератором, не мав звань і добрих статків.
«Я женюсь, т. е. жертвую независимостью, моей беспечной, прихотливой независимостью, моими роскошными привычками, странствіями без цели, уединеніем, непостоянством… Счастіе есть цель жизни, но я никогда не хлопотал о счастіи: я мог обойтись и без него. Теперь мне нужно его на двоих, а где мне взять его?»
«Но если мне откажут, — думал я, — поеду в чужие края, и уже воображал себя на пироскафе… В эту минуту подали мне записочку — ответ на мое письмо. Отец невесты ласково звал меня к себе. Нет сомненія, — предложеніе мое принято. Наденька, мой ангел, она моя! Все печальные сомненія исчезли пред этой райскою мыслію. Бросаюсь в карету, скачу, — вот их дом, — вхожу в переднюю, и уже по торопливому пріему слуг вижу, что я жених… Отец и мать сидели в гостинной. Первым встретил меня с отверстыми обьятіями отец… В матери глаза были красны. Позвали Наташеньку — она явилась бледная, неловкая. Отец вышел и вынес образ… Нас благословили. Наташенька подала мне холодную, безответную руку. Мать заговорила о приданом, отец — о саратовской деревне, — и я жених».
«Итак, это уже не тайна двух сердец. Сегодня эта новость домашняя, завтра — площадная. Так поэма, обдуманная в уединеніи, в летнія ночі, при свете луны, печатается в сальной типографіи, продается потом в книжной лавке и разбирается в журналах дураками…»
«Все радуются моему счастію, все поздравляют, все полюбили меня. Дамы в глаза хвалят мой выбор, а заочно жалеют о бедной моей невесте: „Бедная! Она так молода, а он такой ветреный, безнравственный“».
Будуть ще сварки з тещею, коли він у відчаї писатиме:
«Грустно, тоска, тоска… размолвки… колкіе, обидные; ненадежные примиренія… Словом, если я и не несчастлив, по крайней мере — не счастлив… Черт меня догадал бредить о счастіи, как будто я для него создан…»
Але у квітні, як його пропозиція руки і серця Наталі Гончарової буде нарешті прийнята, у нього з’явиться зовсім інший настрій.
«Участь моя решена — я женюсь! Та, которую любил я целые два года, которую везде первую отыскивали мои глаза, с которою встреча казалась мне блаженством, — Боже мой, она почти моя!»
І, зрештою, вона таки стала його.
18 лютого 1831 року відбулося весілля Олександра Пушкіна і Наталії Гончарової.
До трагічного кінця його залишалось шість років. Всього тільки шість років — на все про все. На поезію, на любов, на саме, врешті, життя. Добрих три роки — 1828–1831 — відводила його доля від Наташки Гончарової, але так і не відвела — натиск поета виявився неспинимим, і він таки отримав те, від чого його, як могла, відводила судьба. Але — не відвела.
Чи йому так на роду було написано?
А що записано в Книзі Доль, те людині не дано переписати.
Весілля відгуляли в лютому, а в кінці травня Наталія Іванівна, стомившись від затяжної, що йшла з поперемінним успіхом війни з зятем (нею самою і затіяної — вчила зятя, як йому — з її точки зору — треба жити), кинула все, в тім числі й війну, яку взагалі, як свідчить досвід людства, неможливо довести до переможного кінця ні з того боку, ні з того, поїхала (на велику радість зятя) у Ярополче — на все літо.
Молоді, залишившись у Москві, зажили у своє задоволення, а теща у своєму сільському маєтку теж намагалася зажити в своє задоволення. Там і відходила від зятя, як він від неї у Москві.
По приїзді відвідала могилу Дорошенка на березі Лами, поклала вінок (на прохання дочки) з написом: «Милому прапрадедушке от благодарной праправнучки на память о 18 февраля 1831 г.» (День весілля).
А втім, Наталія Іванівна і деякі претензії пред’явила прадіду (вона завжди була невдоволена і невідомо від чого, просто такий уже в неї був характер):
— Міг би і кращого зятя підібрати Наталоньці, а не якогось, прости Господи, піднаглядного поета! Увесь у боргах! Що заробить, те відразу ж і розтринькає. І знову бере в борг, сочінітель, одне слово… (Теща подумки все ще воювала із зятем і подумки все ще навчала його уму-розуму, як сама те розуміла).
До кінця свого життя вона жалкуватиме, що коли б не поквапилась, могла б і кращого зятя знайти своїй Наталоньці, з доброю калитою і, головне, сановитого, з чинами і званнями… До кінця свого життя вона так і не збагне простої істини: коли їй у зяті доля не послала самого Пушкіна, хто б і знав, що в купецькій Москві була така… нічим не знаменита Наталі Іванівна Гончарова?..