— У якій країні? — поцікавиться генерал-лейтенант, — відбудеться зі мною сіє диво?
— Все, — як риску підвела ясновидиця. — Над сказане ви більше не почуєте од мене ані слова. І так навіщувала вам задосить. А почутому од мене можете й не вірити, але воно неодмінно збудеться і в тій послідовності, у якій я назвала. Це після того, як ви створите армію і приведете її до перемоги… Все, все, — виставила вона наперед руку, наче відгороджуючись від нього долонею з розчепіреними пальцями. — Я дуже втомилася, відшукуючи у вищих сферах ваше майбутнє. Прошу мене залишити одну. А перед вами, пане генерале, схиляю голову — на знак поваги перед вашими майбутніми заслугами. Ви з тих, хто буде навічно належати історії, не тільки своєї країни, а й усього людства. Таке моє пророкування і воно збудеться!
І все ж генерал-лейтенант посміхнувся скептично на одержану інформацію про такі свої… гм-гм… справді ледь чи не гераклівські подвиги. Такі герої хіба що в «Калевалі», а він усього лише простий смертний. Та ще подумав: яку армію він приведе до перемоги? Російську він вже залишає назавжди, та й розпадається вона, іншої на обрії не видно. Про фінську армію він щось нічого не чув, немає її — та й не потрібна вона глухій провінції чужої імперії. Не видно на обрії і високих постів, та і які пости у відставного генерала? Та й кому взагалі потрібен відставний вояка? А те, що вона йому щойно навіщувала, схоже на диктаторство. Гм… Фін — диктатор Росії? Фантастика! Не має він анінайменшої схильності до диктаторства, за натурою він демократ, тож не може стати таким собі новітнім самодержцем… Маячня все це, казочки для дорослих!
Розчарування ясновидицею було повне. Пошкодував, що дозволив себе втягнути в несерйозне дійство, схоже на ворожбу. Хіба він хлопчик? Несолідно для генерала брати участь в якомусь там… забобонному дійстві.
Принаймні так тоді думалось…
Наступного дня, а саме 8 листопада, газети повідомили, що уряд Керенського повалений, владу в колишній столиці російської імперії захопили Ленін з Троцьким, ставши на чолі більшовицького заколоту, що вони його назвали революцією — соціалістичною чи вже якою там… («Ця новина, — зазначатиме Маннергейм у спогадах, — була абсолютно спокійно сприйнята в Одесі. З друзями-офіцерами ми сперечалися про те, що треба було б організувати відсіч цій диктатурі меншості, але мені прийшлося усвідомити, що ні вони, ні суспільство в цілому не вважали за необхідне приступити до будь-яких дій».)
І тоді Маннергейм, виправивши своє командировочне посвідчення з Одеси на Петроград, почав збиратися в дорогу. Буцімто для лікування, хоча ще й сам тоді гаразд не розумів, для чого він їде в російську столицю, тільки відчував: він мусить їхати. Негайно! Адже поруч імперської столиці — його батьківщина. Тож його наче голос предків кликав: їдь!
Таким чином перше пророцтво одеської ясновидиці про те, що його чекає найближчого часу довгий шлях, збулося одразу, хоч він і не вважав те за пророцтво. Просто та жінка вгадала, та й по тому.
А тим часом одеське бабине літо в ранзі пізнього літа було у всій своїй красі. Не хотілося й думати, що десь далеко на півночі — і в Росії, і вдома теж, — в цей час вже мрячлива сіра холоднина, здебільшого безпривітна, з вітряними чорними ночами, повними холодного дощу — щоправда, на півночі Фінляндії вона вже святково біла від перших снігів.
Він з насолодою вдихав солонуватий вітер із запахом водоростей, що долітав з Чорного моря, і вітер той нагадував йому батьківщину, Балтійське море з Фінською затокою. Вокзал кипів од метушні та галасу, сюди й туди снували пасажири з бебехами, дерли горлянки вантажники, пропонуючи свої послуги, і над усім тим сум’яттям моторошно, із затятою впертістю кричав прив’язаний до вуличного ліхтаря чийсь осел, облізлий і старий.
Потяг вже стояв біля перону під парами — машиніст визирав з будки і меланхолійно спльовував, спостерігаючи за вокзальною метушнею, час од часу його паровоз, наче сердячись, пшикав клубами густої пари — вона чомусь була запашною і її навіть хотілося попробувати на смак. Принаймні так забаглося Маннергейму. Можливо, в передчутті мандрівки. Він любив переміну місць, власне, звик до неї — військова служба, що завжди на колесах, привчила, а цього разу мандрівка мала бути особливою — додому. Він уже майже прийняв рішення не повертатися до лав російської армії — додому, додому! Хай і блудним сином, але — додому. Вперше після тридцяти літ служби чужій імперії додому не в гості, а — назавжди. Вдихаючи пару з паровозного котла, відчував нетерпляче збудження: швидше б уже додому… Раніше дорога з Одеси до Петрограда займала максимум два дні, але нині, коли всюди розгулялася пані анархія, безлад і беззаконня, це займе, очевидно, кілька діб. Поїзди ходили вщерть переповненими (на дахах і там не знаходилось місця!), пасажирів набивалося стільки, що й не повернешся, та він заздалегідь подбав про зручності — в межах можливого. Комендантом Одеси був колишній командир Охтирського гусарського полку, з ним Маннергейм був знайомий, він же й розпорядився виділити колезі-генералу та його супутникам (а їх назбиралося з півтора десятка) окремий вагон. Що взагалі було чудово!
Вже забігали поміж вагонами провідниці. Друзі-офіцери і просто товариші за службою, які проводжали Маннергейма, дістали шампанське, за командою леді Паджет відкоркували його, випили за добру дорогу до Петрограда, який тепер належав якимось — страшно подумати — Ульянову та Лейбі Бронштейну, чиї більшовики, що всупереч їхній назві насправді були в меншості, і захопили столицю Романових.
— Панове, за відновлення на святій Русі законної влади Романових! Ура, панове, ура!
— Ура, ура!.. Будемо вірити, що червона зараза довго не протримається біля захопленої влади!
Ось тоді, як офіцери галасуючи, один поперед одного виголошували ура — патріотичні тости, до Маннергейма підійшла леді Паджет з дивними словами про те, що й вона… ясновидиця.
Генерал-лейтенант вирішив вже нічому не дивуватися — та й подумки він уже був у дорозі.
— Я тому ясновидиця, що можу із стовідсотковою точністю сказати завтра про те, що буде… сьогодні!
Безтурботно сміялася, стримано посміхнувся й Маннергейм.
— Я рада, генерале, що ви повертаєтесь в рідні краї. Перше пророцтво щодо дороги, яка вас чекає, вже збувається, збудеться і решта. Я вірю, ясновидиця не помилилася, ви й справді станете великим, справжнім фіном своєї чудової Фінляндії!
— Дякую, леді Паджет. Крім усього, я високо ціную ваш гумор. У принципі, я теж можу впевнено сказати завтра про те, що буде… сьогодні. І певний, що й у вас все буде добре.
— Я завтра нарешті відправляюся на румунський фронт — майже на зміну вам. Принаймні в ті місця, звідки ви повернулися — в румунські Карпати… Підкажіть, як називається та квітка, що ви її привезли з румунського фронту?
— Каменеломка, леді.
— По-українському, пригадую, красивіше.
— Розрив-трава, або — ломикамінь.
— О, як гарно — і розрив-трава, і ломикамінь! Сподіваюсь, я ще зустріну її на фронті в Трансільванії.
— Неодмінно, леді. Смію думати, вона й вам стане талісманом.
— А я тим часом побажаю вам, генерале, аби вам і вдома, у вашій милій Фінляндії, завжди допомагав ваш талісман… Я пам’ятаю вашу розповідь про те, що ломикамінь, крихітна квіточка, успішно протистоїть натиску каміння. Більше того, вона з ним успішно бореться за життєвий простір, за місце під сонцем.
— Життя таке, леді, що хочеш бути вільним і незалежним — борись. А тим, хто не бореться, умови життя диктує каміння.
— Бажаю і вам перемогти каміння. І вам, і вашій Фінляндії. Думаю, що переворот в Петрограді, падіння російської імперії вам, фінам, тільки на руку — чи не так?
— Більшовики спробують не випустити Фінляндію на волю. Їм теж потрібна російська імперія, тільки під іншими прапорами. А суть буде одна і та ж. Якщо не гірше.
— Але це вже залежатиме від вас, фіни. Візьмете приклад з ломикаменю, каміння вам не буде диктувати свої умови.
Через шість діб — аж через шість довгих-довгих діб, замість колишніх двох, — після всіх численних злих пригод, яким, здавалося, не буде кінця-краю, Маннергейм нарешті дістанеться Петрограда.
В столиці самодержавної, а тепер більшовицької Росії він пробуде тиждень, і цього виявиться цілком досить, аби переконатися: зміцнюючись, радянська влада стає загрозою для національно-визвольних рухів колишніх підневільних народів російської монархії. В тім числі й для фінської держави. Ось тоді він остаточно й безповоротно вирішить не повертатися в Росію до її армії — він уже відчув себе громадянином Фінляндії.
Треба було готуватися до тяжкої боротьби за волю. Тим більше, червона загроза, перейшовши кордони Фінляндії, вже повзла по її теренах. Перебуваючи в Петрограді, він використав час для зустрічей з офіцерами, які вже були в цивільному. Так безпечніше. У всіх був гнітючий настрій, всіх охопив страх — перед загрозою більшовицьких арештів. Він якось заїкнувся, що, мовляв, краще загинути з мечем в руках (можливо, висловився дещо патетично, але в цьому був переконаний), аніж отримати кулю в спину, але старі знайомі, раніше, здавалося, безстрашні вояки, лише опускали очі. Боротьбу з більшовиками вони вважали безперспективною справою, зарані приреченою на неуспіх. І він зрозумів, що віднині покластися можна лише на власні сили. А збагнувши, заквапився в Гельсінкі.
Російська столиця була на осадному становищі, без дозволу Петроградської ради більшовиків ніхто не мав права її покидати — незбагненно — чому? Невже всі поставали заручниками більшовиків? — і навіть право на виїзд було заборонено видавати — допоки не будуть виловлені противники нового режиму, чи що? І все ж Маннергейму вдалося вирватись — при допомозі солдат з прибалтійських теренів, які того дня чергували на Фінляндському вокзалі. Зачувши фінську мову Маннергейма (російської вони майже не знали), зраділи як своєму і пропустили його на перон.
Того дня, коли він прибуде до Гельсінкі, над столицею сіятиметься занудлива мжичка, погода буде похмурою — моква, сльота, якась безнадія, невпевненість. Рідкі перехожі, попіднімавши коміри, швидко перебігали вулиці. Над усією Фінляндією висіло сіре, безпросвітне небо, з боку Фінської затоки неслися важкі снігові хмари, але на душі в генерал-лейтенанта буяла весна — додому, нарешті він повернувся додому, скинувши з шиї осоружне ярмо чужої служби, повернувся в свою предківщину, в край «Калевали», повернувся з передчуттям непростих випробувань, що його чекають в рідній країні Суомі. На вокзалі його чекала дружина, теж усміхнена, як весняне сонце, і в душі його було умиротворено і спокійно. Що з того, що попереду в нього буде тяжка і довга боротьба за незалежність, але він був готовий до неї. Перед внутрішнім зором його все ще стояла залита сонцем бабиного літа Одеса, у вухах лунало пророцтво ясновидиці, що він виграє і приведе армію до перемоги. Ту, неіснуючу фінську армію, яку йому ж і треба було ще створити. Але відбулося головне: нарешті фін повернувся у свою Фінляндію — після 30 літ служіння чужій імперії, яка поневолила його маленьку, але для нього таку велику Батьківщину. Повернувся, аби російський генерал Маннергейм нарешті став фіном Маннергеймом. Ні, ні, він і до того був фіном Маннергеймом і завжди про це пам’ятав, як ніколи не поривав коріння свого, але тільки після 1917 року він вже стане тим, ким і мав стати волею Провидіння: Великим Фіном Маннергеймом, який принесе волю своєму народові (власне, народ Суомі з ним здобуде свою волю, попрану ще в 1809 році), батьком фінської незалежності, бо тільки з Маннергеймом, генерал-лейтенантом царської служби, Фінляндія нарешті стане Фінляндською республікою, державою в Північній Європі, а не генерал-губернаторством, главою якого був російський самодержець, представлений генерал-губернатором; не бідною, загнаною в глухий кут провінцією у складі своєї хижої сусідки, яка хоч і скинула самодержця Миколу II Романова, але навзамін — святе місце не буває порожнім — здобула нового поневолювача, тільки вже в ранзі «найвидатнішого пролетарського революціонера і мислителя, геніального продовжувача революційного вчення К. Маркса і Ф. Енгельса (далися йому ті німці!), засновника комуністичної партії Радянського Союзу, вождя Великої Жовтневої Соціалістичної революції, творця першої в світі соціалістичної держави, великого стратега і тактика світового пролетаріату…» і т. д., і т. п., але ж недарма самі росіяни кажуть: хрін від редьки не солодший. Була російська імперія Романових, стала імперією Леніна — Троцького (пізніше Сталіна та його прісних), а що від того змінилося? Імперський дух Москви, жадоба зусібіч захоплювати й приєднувати сусідів, здавалася невмирущою на тисячоліття: Росія — третій Рим, а четвертому не бувати! Але то тільки так здавалося — ломикамінь тому й ломикамінь, що рве каміння.
Коли Маннергейм повернеться на Батьківщину, новий фінський уряд на чолі з П. Е. Свінхувудом, який щойно вирвався з сибірського заслання, першим своїм актом проголосить незалежність Фінляндії. 6 грудня 1917 року парламент затвердить це доленосне рішення, якого Фінляндія чекала більше ста років. Рада народних комісарів Росії, керована Леніним, визнає — змушена буде визнати, щоправда, як час покаже, всього лише про людське око, незалежність Фінляндії, та все ж…
Карл Густав Маннергейм, «Мемуари»:
«Не дивлячись на те, що радянський уряд формально визнав нашу незалежність, він, звичайно ж, не прислухався до прохання парламенту про виведення російських військових частин з Фінляндії. Їхнє перебування на фінській території мало досить визначальну мету: приєднати в подальшому нашу державу до Росії».
Але більшовики не врахували одного: у Фінляндію вже повернувся фін Маннергейм, і Фінляндія не тільки де-юре, а й де-факто мусила стати незалежною.
Перше пророцтво одеської віщунки збулося досить швидко: довгий шлях генерал-лейтенанта Маннергейма, що розпочався в Одесі в листопаді 1917 року і прослався через Київ і Петроград, щасливо завершився в Гельсінкі. Так же швидко почне збуватися і її друге передбачення: високе призначення, що чекало генерал-лейтенанта, і перемога, до якої він приведе армію.
Ту армію, якої насправді ще не було, але яка мала бути. Бо допоки ж од молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчатиме? Відблагоденствували в російській імперії, пора вже було нарешті й заговорити — рідною мовою, в рідній країні, в сім’ї вольній, новій, заговорити на повний голос.
І народ суомі заговорить — з допомогою Маннергейма. Тож мине не так і багато часу, і все з того, що напророчила йому віщунка в Одесі, збудеться один до одного.
А поки що друзі вручать йому національну фінську шапку (з Північного Льодовитого океану вже насувалися холоди), традиційну їхню круглу плескату шапку з хутряною околицею, що опускається на вуха й шию, і він відчує себе в ній причетним до свого народу. Російський генерал нарешті стане тим, ким і мав бути від Бога і ким власне й був усе життя — суомалайсетом, як самі себе називають фіни. Одночасно з шапкою, на знак того, щоб він ніколи не розлучався зі зброєю в священній боротьбі за волю, — друзі піднесуть йому ще й фінський ніж — короткий ніж з грубим лезом та білою кістяною ручкою з якимись письменами, знамениту їхню фінку, що її носять у піхвах, і він скаже, як клятву виголосить:
— Нарешті я фін! Дякую тобі, Господи, що Ти благословив мене народитися фіном і дав мені найчудеснішу у світі Батьківщину — синьооку Фінляндію! А далі я вже створю себе сам, стану тим фіном, яким і належить мені бути!
На календарі стоятиме осінь 1917–го, і до смерті його в 1951 році ще залишатиметься ціле життя, те життя, що подібне до раптової з’яви наднової зірки у Всесвіті. Коли вона негадано спалахує, то світність її тоді в максимумі порівняна з сумарною світністю всіх зір її галактики! Або навіть і перевищує її!
Йому й судитиметься спалахнути яскравою зорею у небі Вітчизни, тією зорею, що коли вже і її не стане, то все одно світло від неї йтиме і йтиме — віки та віки…