В її розкішних апартаментах за великим столом збиралися за чаюванням десятки чоловіків, і посиденьки затягувались часом і до півночі, і всі лишалися задоволеними — і господиня, і гості. В той неспокійний час номер леді Паджет в готелі «Лондон» був чи не єдиним місцем, де можна було відвести душу в невимушеній бесіді і ще залишатися цивілізованою, порядною і глибоко естетичною людиною.
Про леді Паджет Маннергейм був поінформований знайомим офіцером, який раніше поселився в готелі, як і про її номер, що відігравав в Одесі роль клубу однодумців.
А втім, леді Паджет першою на нього вийшла. Сталося те доволі несподіваним способом. Маннергейм якось зібрався дзвонити з фойє по телефону. Коли відкривав записну книжку в пошуках потрібного номера, з неї випала біла квіточка, молода дама дещо мужицького вигляду, яка стояла поруч і хльостала себе стеком по халявах блискучих чобіт зі шпорами (чому зі шпорами? Ох, ця жіноча слабкість! А леді, певно, належала до сорочого племені, яке так і кидається на все блискуче), з чудовою реакцією, адже Маннергейм не встиг і зафіксувати, що в нього випадає із записника, підхопила квітку і галантно, з приязною посмішкою (некрасива, вона, виявляється, коли посміхалася, навіть ставала досить привабливою) подала йому квіточку. Отакої, подумав генерал, — не він кавалер, а — вона. Цим невідома дама навіть поставила його в дещо незручне становище.
— А ви, бойовий генерале, виявляється, сентиментальний? — подивувалася незнайомка. — От уже не думала, що в фронтовика (вона про нього вже все знала) може зберігатися засушена квітка… Подарунок якихось жіночих ручок, га? Зізнайтесь, генерале, я страх яка цікава!..
— Дякую, — взяв він од неї квітку. — А щодо сентиментальності і… гм-гм… жіночих ручок, ви помилилися, леді… леді…
— Мюріель Паджет.
Йому нічого не залишилося, як і собі відрекомендуватися.
— Карл Густав Маннергейм, генерал-лейтенант, командуючий 6–м кавалерійським армійським корпусом.
— От і чудово, що ми познайомились, — розквітла леді Паджет — і тут вона брала ініціативу в свої руки: — Ще один знайомий — це ще одна опора в цьому такому… гм-гм… розпрекрасному світі! — Виявляється, вона ще й була витіюватою фанфаронкою. — Чи не правда, генерале, ми повинні триматися разом, адже наперед ще невідомо, хто з волі Господа кому знадобиться.
— О, так, леді Паджет. Був би радий, якби я вам хоч колись та знадобився. Загалом, я вельми потішений знайомством з вами.
— Я — теж, генерале. Ви тільки-но прибули з фронту? Як на вашу думку професіонала… Хоча… не буду квапити події і задавати вам запитання про ситуацію на фронті, куди я маю днями виїхати з місією Червоного Хреста — це потім. За більш зручних обставин. А зараз, з вашого дозволу, всього лише одненьке запитаннячко особистого плану. Даруйте, генерале, але я вельми цікавою вдалася у своїх батьків. Як і кожна жінка. Засушена квітка у вашому записнику фронтовика — це вельми інтригуюче. Очевидно, ця квітка є… — вона на мить запнулась, підбираючи російські слова: — Згадала! — ляснула себе стеком по халяві чобота. — Вона є… ваш амулет? Чи як у слов’ян обе… оберіг?
— Н-не думаю.
— Тоді що це… є? Даруйте, моя… е-е… чисто жіноча цікавість.
— Це не є талісман, як можна було б подумати. Хоча… Не знаю, леді, не знаю. Можливо, ви й праві. Швидше всього, це так. Талісман. Амулет. І оберіг. Хоча я ношу квітку швидше всього з поваги.
— О-о, цікаво. До кого з поваги, дозвольте ще поцікавитись?
— До самої квітки, леді Паджет. Я повернувся з Трансільванії, з Карпат. Мій корпус стоїть на захід від Сучави. І там я зустрічав повсюдно ці квіточки з маленькими голівками — білими, жовтими, червоними. Вони всюди витикаються з-під каменя. Звуть цю квітку каменеломка. Або в українців — розрив-трава. Чи ще — ломикамінь.
— Ломикамінь? Як гарно звучить! — захоплено — вона, здається, завжди захоплена, — вигукувала леді.
— В українців, між іншим, багато що звучить гарно.
— Така крихітна квіточка і — ламає камінь?
— Величина і стійкість не завжди співпадають. І в малої величини може бути велика стійкість. Це залежить від духу, від внутрішньої сили, спротиву і впевненості не уступити сильному свого життєвого простору.
— Цим вона вам і подобається, генерале?
— Так. Своєю впертістю, затятістю. Своєю вічною боротьбою із сильнішим за неї противником. Сильнішим устократ. З каменем, ясна річ. Але вона, хоч і крихітна і беззахисна, а завжди перемагає каміння.
Хотів було додати, що квітка йому нагадує його Батьківщину, маленьку й беззахисну Фінляндію, яка століттями змушена боротися із сильнішою своєю сусідкою на сході — хоч і досі ще не виграла, але ж і не програла. Все ще, як кажуть, попереду. Вона тримається, бодай і в статусі Великого Фінляндського королівства. Не так, як Україна, яку Росія і геть підім’яла.
Подумав, але промовчав.
— Цікаво, за що ж вона бореться із каменем?
— За свою свободу, леді. За право жити, рости і квітнути так, як вона хоче. На власній землі, бодай і захопленій камінням.
— Ось ви який, генерале?! — зачудовано дивилася на співбесідника. — Ви часом не поет?
— Я тридцять років офіцер, леді. А військова служба не сприяє поезії. Тут хоч би прозою не розучитися говорити.
— Звичайно. Проте повернемось до ломикаменя. Він що — справді перемагає камінь? Отака маліпусінька квіточка, на яку нема чого й дивитися?
— Судячи з назви — так. І з реальної ситуації теж. Ломикамінь вперто росте серед каміння і воно нічого з ним не може зробити.
Леді вже з неприхованою симпатією дивилася на Маннергейма.
— Ось який ви, генерале?! Ви, здається, руський? Німець?
— О, ні, — аж з обуренням вигукнув він. — Я — фін, леді. Фін, і прошу з іншими мене не плутати. Фін! Або, як у нас кажуть: суомалайсет, леді Паджет!
— Фінський генерал і раптом…
— Я руський генерал, леді. Але фін — за національністю, — поправив її Маннергейм. — Хоча дуже хочу стати нарешті й фінським військовиком. Тим більше, Фінляндію чекають великі події.
— Руський генерал, а патріот своєї батьківщини. До речі, генерале, запрошую вас сьогодні увечері на чаювання. Збереться, як завжди, добра компанія гарних людей. І ви теж станете окрасою мого товариства. Чекаю вас, генерале, а тому не прощаюсь. Рада була знайомству.
— Взаємно, леді.
«Одного разу леді Мюріель організувала чаювання для своїх багаточисленних приятелів, яких вона здобувала своєю доброзичливістю та дружелюбністю».
Це він через десятиліття й десятиліття, проминувши вже пік свого неймовірного злету і виконавши те, для чого його й було покликано Провидінням, працюючи над «Мемуарами», згадає далекий 1917 рік, Україну, Одесу на березі Чорного моря, готель «Лондон». З усіх своїх численних знайомих по недовгому проживанню в тамтешньому готелі, а назнав він їх там багато, зафіксує в спогадах лише екстравагантну представницю Червоного Хреста Британії екзотичну леді Мюріель Паджет. З одеського періоду розповість у спогадах лиш про те нічне чаювання, бо воно тільки на перший погляд було дрібним випадком на шляху його багатого на значні події життя, але згадає в своєму «генеральському» стилі: сухо і лаконічно, як про щось випадкове. Власне, кількома «бідними» фразами (можливо, й нарочито не схотів живописати з-за своєї вродженої скромності й бажання ніде й ніколи не виділяти свою персону, а виставляти наперед інших — офіцерів та солдат). А жаль, випадок вартий, аби мемуарист зупинився було на ньому детальніше, адже таке не щодня трапляється. І навіть не щороку. Хіба що раз на піввіку.
Та ось як тоді розвивалися події.
Після чаю й бесіди, що тривала кілька годин поспіль — ні про що зокрема, про все взагалі, а найперше про тривожну обстановку, що тоді набирала обертів в російській імперії, а вже потім гостинна леді зненацька запросить гостей в іншу кімнату — нею виявиться довге вузьке помешкання з блискучою підлогою. (Маннергейм і через десятиліття запам’ятає таку, здається, ніби ж несуттєву деталь, але для нього важливу: блискуча підлога могла виявитись слизькою, тож він з хворою ногою мав по ній рухатись обережно, аби не спіткнутися і зовсім не вивести з ладу ногу, що вже почала гоїтися).
Кімната чомусь була незвично порожньою. А втім, умеблювання в ній все ж таки було: в кінці біля вікна самотньо і явно не до місця стояв маленький столик для гри в карти і два стільці. Трохи осторонь стояв ще один стілець, а на ньому спиною до стіни сиділа жінка, про яку можна було сказати: не молода, але й не стара, не красуня, але й не потворна — така собі, поглядові на ній ні на чому було зупинитися. З тих представниць прекрасної половини роду людського, на яких ніхто й ніколи не звертає уваги. Бо — немає на що звертати. Сіренька пташка із явно стомлених життям і власними невдачами та невезіннями. Так здавалося після першої миті знайомства з незнайомицею.
Жінка, що сиділа спиною до стіни, дивилася прямо поперед себе і на тих, хто зайшов, уваги не звернула і голови не повернула. Якась передчасно зів’яла. Чи стомлена від людської присутності.
— Панове, хвилинку уваги, — злегка ляснула в долоні леді Мюріель Паджет. — Прошу знайомитись, це, — показала на жінку на стільці, — ясновидиця.
Зробила паузу, оглядаючи гостей, чи вражені вони? Маннергейм тим часом подумки порпався в своїй пам’яті, не такій вже й багатій на невійськові поняття: ясновидиця, яснови… за містичними уявленнями людина, яка володіє чародійною здатністю розпізнавати явища, недоступні для сприйняття звичайній людині… віщунка… Пророчиця. Угадниця. Чи то пак, провидиця. Кажуть, що деякі люди володіють даром ясновидіння, пророцтва, хоча це… Він скептично дивився на жінку — ну чим вона може подивувати його, який вже нічому не дивується? Хоча є нагода перевірити, що ж воно таке насправді — ясновидіння. Не інакше, як це витвір фантазії — в кращому разі. Або ж — в гіршому — окозамилювання, гра на публіку…
— Отже, панове, перед вами ясновидиця. Коли хочете, пророчиця. Вона може вгадувати… пардон, передбачати майбутнє, те майбутнє, яке ще завтра-позавтра тільки настане — такий у моєї знайомої, цієї чудової жінки, рідкісний, феноменальний дар, хоч вона його й не афішує. Для мене та моїх гостей зробила виняток. Коротше кажучи (протягом цих слів жінка навіть не ворухнулась і не повернула голови, чим, здається, заінтригувала присутніх), хто з вас бажає дізнатися за своє майбутнє, про те, що його чекає в будучині — далекій і близькій, — прошу написати на папірці п’ять запитань. Але не більше. На кожне з них ви отримаєте вичерпну відповідь на тему: що зараз з вашими рідними, що буде з ними в майбутньому і що вас чекає у днях і роках, які ще не настали, але неодмінно настануть. Крім, звичайно, кінця, про нього з етичних міркувань гуманна пані ясновидиця говорити не буде. А про житейські перипетії, злети службової кар’єри — будь ласка.
Маннергейм, який до того не брав участі в подібному дійстві, чи, як він скептично висловився, ворожінні на кофейній гущі, спершу було навідріз відмовився і вже хотів залишити кімнату з ясновидицею, в чиєму ясновидінні він дуже сумнівався, але його почали вмовляти — особливо старалася леді Паджет, а їй він чомусь відмовити не міг. Махнув рукою.
— Гаразд, робити все одно нічого. Треба ж хоч коли-небудь і порозважатися. Це, кажуть, корисно для організму. Та й погоджуюся заради вас, леді Паджет — жінкам я (чи не вперше скупо всміхнувся) ніколи не відмовляв і тому й нині відмовити не можу.
— Зважте, генерале, що це не традиційне ворожіння…
— А що ж це, дозвольте поцікавитись?
— Це… — на мить задумалась леді, — щось більше. Хоча я й сама ще не розібралася в цьому, але здібності в ясновидиці ледь чи не містичні. Зброя віщунки — слово.
— Тут я з вами згоден, леді. Що слово може бути зброєю. У нашій «Калевалі» (Маннергейм так і вимовив «нашій» — з повагою і гідністю) слово є головним знаряддям, хай і містичного ворожіння. Герої «Калевали» здавна надавали слову надприродної могутності. І це, звичайно ж, так: слово і вбиває, і лікує. А ще коли людина володіє даром передбачення.
— Ось-ось! Наша ясновидиця і володіє, як на мене, чи не містичним даром передбачення — і тут їй немає рівних. Іншої такої я ще не зустрічала, хоч мене й попоносило по світах.
Ворожіння (чи то пак, віщування) відбувалося за такою схемою. Кожен з присутніх написав на папірці п’ять запитань щодо себе та своїх рідних і близьких, якщо хотів дізнатися про їхню долю, як і про свою, і подав ясновидиці. Маннергейм, мить подумавши, згадав дочок — одна на той час знаходилась в Лондоні, друга в Парижі, і вже давно він не мав од них вістей і не знав, як вони там? У другому запитанні поцікавився про інших своїх рідних, особливо про брата й сестру, од яких теж не мав відомостей. У третьому й четвертому щось запитав про війну та політичну ситуацію в країні; хоч йому й так усе було ясно, а ось п’яте приберіг для себе особисто — що його чекає завтра-позавтра і взагалі — в майбутньому? А втім, що тут особливо гадати — військова кар’єра його закінчилася, імперії, якій він служив, вже немає, пора повертатися додому, а там — як Бог дасть. Хоча був наперед упевнений: повернувшись на батьківщину, сидіти склавши руки не буде — натура не дозволить. В міру сил та можливостей працюватиме на благо вітчизни, тим більше, має чималий досвід військовика, у Фінляндії він теж згодиться.
Про дочок, як підійшла його черга, ясновидиця відповіла, що з ними все гаразд, він скоро їх зустріне. (Це й справді швидко збудеться). Як і брата й сестру, в них теж все в нормі, хвилюватися немає підстав. Їх чекає звичайне життя — без злетів, але, слава Богу, і без падінь. А ось…
І тут ясновидиця вперше звела очі — вони в неї виявилися надто якісь проникливі, наче пронизувала ними наскрізь людину, й уважно подивилася на генерал-лейтенанта, подивилася наче аж вражено і з мимовільною повагою. І це спершу не сподобалось Маннергейму: «Що вона бабляється в моєму майбутньому?» — незадоволено подумав.
Пророчиця раптом голосно вигукнула:
— О-о!.. Ваше майбутнє, пане генерале, таке… таке, що не кожному із смертних подібне випадає. Для своєї країни ви станете, як… як батько нації!
— Вельми розчулений, — з легкою іронією вклонився генерал-лейтенант. — Батьком, до речі, я вже став, але тільки для своїх чудесних доньок, за якими я так скучив. Але дозвольте поцікавитись, шановна пані, що ж я таке, даруйте, втну, що мене чекає таке… мм… незвичайне, якщо вірити вашим словам, майбутнє?
— Що ви там вчините — не знаю, — зізналась віщунка, — я політикою не цікавлюся. Я кажу лише те, що бачу у вашому майбутньому, що вас там чекає через роки та роки і що з вами станеться…
«Про моє майбутнє ясновидиця змогла розповісти багато дивного», — запише він до своїх спогадів і далі сухо й скупо занотує кілька фраз провидиці про ту дивовижу, що, коли вірити, чекала його в далекій і близькій будучині.
А буде — знову ж, якщо вірити віщунці, — ось що. Найближчого часу Маннергейма чекає довгий і трудний шлях («Поїду в Петроград, а потім і додому, — подумав він ледь чи не розчаровано. — Але це я і без неї знаю. Що ж тут… пророкувати?»).
— Не кваптеся, — ніби вгадала ясновидиця його думки. — Не вдавайтеся до скепсису і не збивайте мене з процесу ясновидіння. Я кажу вам лише те, що бачу у вашій будучині — вас веде Провидіння Господнє, ви станете дуже і дуже великою, знаменитою і славетною на віки людиною. Іншої такої, як ви, у вашій країні не буде.
Хоч стій, хоч падай!
Але й це ще не все. Виявляється, він отримає високе («Дуже високе», — уточнить віщунка) призначення і приведе армію до перемоги.
ПРИВЕДЕ АРМІЮ ДО ПЕРЕМОГИ.
Це його навіть заінтригувало. Та і який генерал не мріє привести армію до перемоги? Для цього він і є командуючим. І він, Маннергейм, теж не проти. Але — яку армію? Російської вже немає, а на овиді ніяких інших армій не передбачається… А віщунка тим часом ще і ще його приголомшувала. (Невже й справді за невидиму нитку розмотувала клубок його життя, яким він ще не жив, бо воно ще тільки мало відбутися — в недалекому майбутньому, не пов’язане ні з Одесою, де, власне, він перебуває тимчасово, ні з Румунією, де стоїть його — поки що його — 6–й кавалерійський армійський корпус, ні взагалі з фронтами Першої світової…) А пророчиця знай своє торочить: йому, Маннергейму, буде виявлена велика шана (Де? Коли? Ким?), а потім він добровільно відмовиться від високого поста. Через незначний проміжок часу відправиться у дві значні зарубіжні поїздки — розмотувала далі передбачниця клубок його ще не прожитого ним життя, — для виконання відповідального державного завдання, з яким успішно впорається (Якої держави завдання?), а коли повернеться з поїздки, то отримає призначення на ще вищий пост, хоча діяльність його буде короткочасною на тому посту, хоч і значною. Мине багато років — на цьому дива ще не закінчувалися, — і він знову займе високий — чи не найвищий у країні, — пост.