Весілля
Кінець тієї осені видався щедрим на опади, мокрий сніг валив і танув безперервно, змішувався із глевким ґрунтом, перетворюючись на сіру неприємну масу. Ця погода наводила на песимістичні думки про те, що життя – повне багно.
Наречені сподівалися, що станеться диво: вдарять морози й скують до бісової матері усю цю погань, та Бог мав щодо цього власні плани. Ерзац-весілля у селі Коромислинці, на малій батьківщині Миколи Бабенка, було призначено на перше листопада. Їхати від міста не сказати, що довго, а надзвичайно довго. До столиці швидше можна дістатися. Що далі від центрального автовокзалу обласного центру відпливав рейсовий «ЛАЗ», то більше щемило у Людочки в грудях. Їхали до села без Олега Тимофійовича й Ірини Романівни, бо вони забажали бути присутніми лише на церемонії. «І дійсно, – думала Жужа, хапаючи повітря через раз, бо в салоні автобуса так смерділо бензином, що дихати на повні груди було неможливо, – дійсно, навіщо моїм їхати зараз? Весілля лише через два дні. Що їм там робити? Приїдуть уже на саму цере-мо… урочисту ходу», – подумки зареготала від пафосного слова «церемонія».
Людочка й уявити не могла, що їх тріумфально зустрічатимуть на сільській автобусній станції. Кілька десятків літніх людей бозна-чого пускали сльози на свої усміхнені обличчя, чоловіки, заточуючись, трясли в повітрі бутлями з горілкою, дві жінки тицяли Людочці до рук здоровенну хлібину на вишитому (а справді з намальованим гаптуванням) рушнику й лізли цілуватися. Спочатку дівчина намагалася чинити опір, але такі намагання зів’яли, так і не розпустившись, як сказав би поет. У дядька з великим драглистим носом кольору підмерзлої бараболі матеріалізувався баян. В інструменті западало декілька клавіш, але музиканту було не до якості, він брав кількістю та гучністю. Коли натовп рушив вулицею, баян надривно заграв, баби затягли надтріснутими голосами: «Ой, цвєтьот каліна», діти, що бігали навколо галасливого гурту, намагаючись перекричати жінок, волали: «Женіх і нівєста, тілі-тілі тєста». Малих шибеників відганяли, наче надокучливих мух, хворостинами та копняками й сунули почтом далі.
Пройшовши зо два кілометри, процесія звернула ліворуч та виштовхнула Люсю наперед. Біля кожної хати згуртувалося по купці людей, які з цікавістю розглядали міську прийду. Дівчина подивилася назад, мала-бо надію, що побачить там коханого й він бодай пояснить, що відбувається, але Колі, попри його високий зріст, не було видно. Бо всі мешканці села Коромислинці вродилися напрочуд справними. «Родичі, бляха-муха», – подумала Жужа, і їй нестерпно захотілося плюнути під ноги. Людочка вловлювала погляди людей, що стовбичили по обидва боки від шляху. Баби, тітки, дядьки, діти, усі, хто там був, усі, хто на неї дивився, перешіптувалися, гигикали, затуляючи долонями роти, хитали головами й зітхали неприродно глибоко.
– Мені здається, я беру участь у якійсь недолугій виставі, – прошепотіла Люся нареченому на вухо, коли вони врешті-решт опинилися поряд.
– То тільки початок, – відсторонено повідомив коханий, а в Людочки від того передбачення похололо у грудях.
Увійти до хати змогли аж через годину. До цього надворі частувалися, цілувалися та знайомилися. Бабці, тітки, дядьки, племінники, двоюрідні брати й сестри, родичі родичів, родичі сусідів і самі сусіди сунули й сунули до Людочки. І не просто сунули, а ще й смачно цілували її тричі. Дівчина так вжилася в роль постійної цілувальниці, що в якийсь момент припустилася помилки, яка викликала неабиякий резонанс у оточуючих. Було ось що.
Люся, залишившись дивним чином на самоті, побачила бабу в зеленій картатій хустині, яка саме виходила з кухні. «З цією я, здається, ще не знайомилася…» – промайнуло в голові. Вона підійшла до баби, міцно обняла її, притисла до грудей, поцілувала кілька разів, на що отримала у відповідь такі самі гарячі поцілунки та обійми й… почула гучний хоровий регіт за спиною. «Та це ж кухарка», – кричали родичі й хапалися за животи. «Дурненька…» – ця заява мало не вивела Людочку з себе, бо вона думала, що то звернення стосується саме її. «То ж дурненька Тонька-кухарка». До Людочки підійшла мама Миколи й розтлумачила, як нерозумній дитині: «Та баба – не родичка. Вона кухарка. Готує добре. Але вона тойво… цейво… Вона дурна, розумієш? Ну, больна вона, самашедша». Людочці після цього зізнання знову захотілося плюнути собі під ноги. Їй здалося, що всі в цьому селі трохи з’їхали з глузду й що божевілля тут передається за допомогою слини. Якби не Микола, який у цю хвилину підійшов до дівчини, вона б рвонула до автостанції, сіла у перший-ліпший автобус і ніколи-ніколи більше не згадала цю фантасмагорію.
– Ми трохи відпочинемо, мамо! – звернувся він до старої, яка тихо заплакала, витираючи кінчиком зеленої картатої хустини сухі очі.
У Коромислинцях усі баби носили зелені картаті хустини. Не була винятком і божевільна Тонька-кухарка.
– Колінька, синочок, що сусіди скажуть…
– А мені плювати, – прошипів син і легенько підштовхнув Людочку в спину, направляючи її до вхідних дверей.
Знадвору чулися пісні, розмови про холодець, салтісон і «сладке». Будинок виявився вологим і від цього холодним. У одній із трьох невеличких кімнат сиділи, притулившись один до одного плечима, двоє вже немолодих інтелігентних людей. Микола відразу звеселів:
– Дядя Міша! – закричав.
Дядько здригнувся, як від пострілу.
– Привіт, племіннику! – сказав бархатистим баском і встав, аби потиснути руку родичу.
– Ось! – вказав хлопець на Людочку. – Знайомтеся, Люся. Люда. Можна Людочка.
Дядя Міша подивився відверто-зверхньо, промовив добре поставленим голосом:
– Привіт, блоха. Михайло Михайлович, директор птахофабрики… з Молдавії.
– Люда! – обізвалася дівчина й сильно стисла простягнену руку. – По-перше, я не блоха. Я ж не називаю вас слоном… – хотіла щось додати, але Коля її сіпнув.
– Ви відпочивайте, – улесливо промуркотів.
– Здається, тут лише одна кімната тепла, – незадоволено буркнув Михайло Михайлович. – Чи, може, ви тут хотіли? – ворожо подивився на Людочку.
– Та ні, ми підемо в іншу, – голос Колі звучав незвично, солодко й невпевнено.
Коли молодята вийшли, хлопець тихенько причинив двері, аби ті, не дай Боже, не грюкнули, й узявся до Люди:
– Ти зі своїми амбіціями… Це ж дядя Міша з Молдавії. А ти – слон, слон.
– А чого він мене блохою обзиває? Хіба йому можна?
– Йому можна! Він директор.
– А чий він брат? Мами чи батька?
– Нічий він не брат. Далекий родич. Він приходить у гості тільки до особливих людей… – подумав. – Воно тобі не треба. Бодай одні інтелігентні люди будуть на цьому весіллі.
– А мої? – дівчина вважала своїх батьків не менш інтелігентними, ніж цей директор.
Коля завів дівчину до холодної спальні, вони вляглися на вологе ліжко, вкрилися товстою ковдрою, що відгонила пліснявою, обнялися, згодом вгрілися й поснули. Здалеку долинали голоси знервованих жінок і чоловіків, які готувалися до знаменної події – чужого весілля.
Людочка прокинулася на світанку й здивувалася, як довго спала. Адже вчора вклалися рано. І ось тобі маєш, продрихли аж до наступного дня. Дівчина відпочила, заспокоїлася. Тепер її навіть тішив такий стан речей. У кімнаті стало тепло. Підвелася з ліжка й побачила Миколчину маму, яка підпихала коцюбою вугілля у грубці. Жінка була вдягнена у фуфайку, закутана в ту саму зелену хустину, на ногах – шиті валянки, брудні калоші від яких залишила біля дверей.
– Спи, спи, ще рано, – мовила і стомлено всміхнулася.
– Дякую.
Катерина Степанівна спантеличено поглянула на дівчину, бо не могла второпати, за що їй кажуть спасибі. Людочка заглибилася в подушки-перини-ковдри й примусила себе знову заснути.
– Вставайте вже! Десята! – голосно по-військовому випалила Олена.
Увійшовши до кімнати, розсунула вузенькі штори.
– Чого? – крізь сон промимрив Микола.
– Ти можеш лежати. Твого костюма ще не привезли.
– І шапку, – почулося з-за дверей.
Олена цикнула на того, хто це сказав, і продовжила, звертаючись лише до Людочки:
– У тебе багато роботи. Поки вдягнеш ось це, – вказала на стос речей на столі. – Умиватись у літній кухні.
Насупившись, Люда намагалася згадати, де знаходиться літня кухня.
– Літня кухня – це звідки вчора виходила Тонька слабоумна, – Олена, прикривши рота долонею, засміялася й вийшла з кімнати, сміх підхопив той, що говорив про шапку з-за дверей.
За хвилинку дівчина чула регіт знадвору. Прочалапала босими ногами по холодній дерев’яній підлозі до столу й роздивилася одежину, що принесла сестра Миколи, – сіру вовняну спідницю в густу складочку, синю, також вовняну, кофтину, білу блузку з величезним гаптованим коміром та коричневі чоботи без підборів. Спочатку закортіло жбурнути увесь старомодний крам до грубки, але, зиркнувши у вікно, передумала. «І то правда, куди я у своїх модельних черевичках і коротенькій спідничці попруся». Переодяглася, зібрала волосся в хвостик, накинула пальтечко й вийшла на двір, де вирувала звична суєта: місили болото, носили величезні хлібини з однієї хати в іншу, бігали за собакою, який норовив прокрастися до кухні, де мали справу з м’ясом. Лише зараз Людочка побачила, що на подвір’ї стоїть дві хати. Дівчина пішла обдивлятися, що там.
– Заходь, заходь, дитинко, – донісся ніжний голос із кутка, де на низенькому ослінчику сиділа згорблена бабця, яка скубла курку.
Стара поманила дівчину до себе рукою, до якої прилипло біле пір’я.
– Я Миколчина бабця. Марина, – Людочка здивувалася, що стара не захотіла традиційно для цієї місцевості її обняти й поцілувати. – Сідай!
Сиділи у тиші, яку порушував ритмічний цокіт великого годинника. У хаті баби Марини було тепло, затишно, спокійно. Акуратні смугасті ряденця вкривали підлогу, чистенькі каструлі й казани стояли рівними стосами на полицях. Особливо Людочці сподобався мисник. Такі вона бачила лише в музеях. На ньому, наче в магазині елітної порцеляни, примостилися розписані керамічні тарілки, тарілочки, горщички, глечики та чашки. Людочка почала розповідати про себе, про своїх батьків, про те, як вони з Миколкою планують жити.
– Я задоволена, що він обрав тебе, – тихенько сказала бабця Марина.
– Я також, – сказала Люда й відчула, що бреше.
Старенька метельнула злегка головою.
– Але я не задоволена, що ти обрала його.
Бабусі Марині було вісімдесят дев’ять років. Не мала жодного дірявого зуба, а волосся зберегло каштановий колір і густину, яким позаздрили б молоді модниці. До того ж, на відміну від інших мешканців села, бабця Марина була особою харизматичною.
– Вона в нас із якогось-там роду… Але ніколи про це не говорить, – з долею іронії розповідав про бабу онук. – От дід у мене був, ото дід, – описував із захватом. – Шкода, що ти з ним не встигла познайомитися.
– А що за рід? – хотілося більше дізнатися саме про бабцю.
– Та Бог її знає. Дід іще той був стрибайчик, – Микола розплився в широкій усмішці. – Коли йому було вісімдесят, а бабі шістдесят сім, вона його впіймала з сорокарічною. Уявляєш? Кажуть, тут півсела – дідові діти.
– Що ж тут веселого?
– Та, кажу, молодець дід, боєць. У вісімдесят років сорокарічну шкварити. Дід усе життя на пасіці. Здоровим і помер. Нічого не боліло. Двох років до ста не дожив. Дружину собі примусово взяв… Не давалася йому… Не того, казала, ти поля ягода… А він таки домігся свого… – Микола сидів біля полумиска смажених чорних зернят, розповідав Людочці про діда, смачно спльовуючи шкаралупу на підлогу.
Дівчина осудливо дивилася на таке свинство. Микола простежив за її поглядом і, простягнувши руку кудись за спину, вийняв звідти віник, а тоді демонстративно потрусив ним у повітрі. Потім кинув його на місце й продовжив лузання.
– Ходи, нівєста, плаття міряти, чого баламбаєшся без діла, – закричала що є духу Олена, грюкаючи в шибку знадвору.
Люду повели до сусідки, вона так і не второпала, чому саме туди. У невеликій кімнатці зібралося чимало молодих і не дуже дівчат, що гомоніли й перебирали біленькі букетики, різноколірні стрічки, рушники й хустинки з різноманітними візерунками й орнаментами. На ліжку, розкинувши кінці, наче руки, лежали три тернові хустки.
– Вибирай! – наказала одна з дівок Людочці, лиш та переступила поріг.
Люся насупилася, показуючи, що не виконуватиме накази незнайомок.
– Мені не подобається жодна. Це ваші? Хочете моєї поради? – Людочка вдавала з себе леді, але нахабний сміх дівчат звів нанівець намагання видаватися інтелігентнішою за них.
– Мені ще зарано, – сміялася та, що звернулася до Людочки, а за нею гигикали й інші. – Хоча, якби тебе тут не було…
Раптом дівчата замовкли, поглядаючи на Олену, яка вставила своє слово:
– Ти, Оксано, тут свої права не качай. Ти лише дружка. А виступатимеш, то й дружкою не будеш. Не схотів тебе Коля. Він у нас тепер городський.
– Ага, схотів оцю тлю, – Оксана тицьнула пальцем в бік Людочки, яка оніміла від її нахабства. – Ну, подивіться, подруженьки, на мене. Моцна, роботяща, в господарстві усе маємо, – розвела руками й показала на шафу й телевізор, ніби це й було усе її господарство. – Він іще лікті кусатиме. Людочка подумки погодилася, що хтось там кусатиме лікті, їй хотілося якнайшвидше йти звідси, вона була зробила крок до дверей, як її перехопила Олена.
– Давай плаття! – скомандувала до Оксани. – Зараз будемо мірятися, – це вже до Людочки.
З іншої кімнати почулися примовляння, на кшталт молитви чи мантрів:
– Боже, Боже, яка краса! Як у принцеси!
Оксана вийшла до загалу, її обличчя видавало внутрішній екстаз. Де й подівся ворожий настрій, вона погладжувала однією рукою купу нейлонових мереживних хвиль. Жужа, уздрівши витвір базарного «от кутюра», мало не зомліла. Синтетична тканина вульгарно виблискувала, рукави були такі широко-круглі, що дівчина не уявляла, як у таких можна буде їсти чи пити, чи бодай поворушити рукою. Вона не хотіла натягати цей несмак, але що поробиш, під гучні оплески й зітхання дівчат таки вбралася. Сукня виявилася на кілька розмірів ширша, ніж потрібно.
– Хто ж знав? Ми найменше взяли… – ніяково виправдалася Оксана. – Тут іще є пояс.
Рвонула до шафи й витягла білий шматок тканини, який Людочка підперезала на талії. Вигляд Жужа мала жахливий, як на її смак. Спідниця сукні нагадувала за розмірами бочку. Ні, не бочку, а пухову ковдру. От якби людину обгорнути тричі пуховою ковдрою у районі стегон, вона б виглядала так, як зараз Жужа. Навколо лунали суто позитивні відгуки: «Так пишно!», «Гарно, коли широченько», «Стільки рюшок», «Ніби задовга». Остання фраза різонула по серцю, бо саме довжина сукні подобалася. Вона була у саму підлогу, а тому за наявності підборів…
«О Боже!» – заплющила очі наречена, коли отара дівчат заходилася підшивати поділ плаття. «Це ж імітація весілля», – без емоцій думала. «Нехай тішаться», – продовжувала думки, коли їй до голови чіпляли величезну корону-вельона з довжелезною фатою. Побачивши себе в повному костюмі, Людочка розреготалася, тицяючи пальцями у дзеркало шафи, качалася по ліжку, тріпала ногами в білих дерматинових черевиках на грубих підборах.
– Це в неї істерика, – вирішили дружки й допомогли «нівєсті» роздягтися.
– Мене мама не впізнає, – резюмувала Люся й знову залилася сміхом.
– Аби тебе наречений упізнав, – додала Оксана.
* * *Наступного ранку почали з’їжджатися родичі Бабенків, ті, що жили далеко. Цілісінький день їх розквартировували спеціально приставлені для цього свати й свахи. Шаленими темпами на подвір’ї зводився намет, задля якого виламали п’ять метрів дерев’яного паркану. І ця довжелезна споруда виповзала на вуличку, перекриваючи рух транспорту. Лише піші могли дістатися на інший бік села. Третій день село пило-гуляло, хоча молодята все ще лишалися молодятами, тобто ще не розписалися і не стали офіційно чоловіком і дружиною. Село не відало, що насправді цього не відбудеться, село не знало, що в сільраді домовлено про фіктивність акту. Тобто все буде як зазвичай, лише попросять розписатися на порожніх аркушах, вправлених у гарненьку палітурку, на якій буде написано «Свідоцтво про шлюб».