– Я боюся! – зізнавалася Людочка Миколі, коли вони вкладалися спати перед відповідальним днем.
– А як я боюсь, – нервово посміхався наречений. – Вони купили мені ту кляту пижикову шапку.
– О Боже!
* * *– Ой, патку мій, патку! – почула Люся крізь сон коронну фразу Миколчиної мами.
Жінка вбігла до кімнати молодят. Людочка поглянула на годинник – пів на другу ночі.
– Що сталося? – запитали разом Микола й Люда.
– Приїхав дядьо Федя й тітка Ольга.
– То чого ви так кричите? – нервував Микола.
– Та ж немає їх де покласти.
– Як немає? Онде, диван порожній, – вказав на диван, що стояв біля іншої стіни.
– Отож-бо й воно! – сплеснула руками мама. – Ви ж тут… разом… а ще… не в шлюбі.
– Патку мій, патку! – передражнив матір Микола. – Кому яке діло?
– Колінька, синочок! Ну, навіщо ж розголос? Будуть по селу пащекувати, мовляв, до шлюбу віддалася.
– Що сталося, я не розумію? – втрутилася Люся.
– Мовчи! – мимохіть кинула Катерина Степанівна Людочці й звернулася до сина: – Ти лягай на дивані. Дядька з тобою покладемо. А тітку – до неї, – метельнула головою у бік Люди.
Катерина Степанівна говорила усе це поспіхом, раз по раз оглядаючись на двері. Аж тут почувся голос із веранди:
– Катю, та клади нас уже хоч де-небудь.
– Бігом! – мати підштовхнула сина й рвонула до дверей. – Та ж заходьте, я думала, ви до туалету пішли, – ласкаво звернулася до гостей. – Тут у нас наречені. Бачте, на різних ліжках. То вам доведеться так лягти – дєвочки з дєвочками, а мальчики з мальчиками.
Усі стиха посміялися. Катерина Степанівна пішла, а гості ще трохи поперешіптувалися, пововтузилися в темноті, роздягаючись, та вклалися на відведені спальні місця. Людочка відвернулася до стіни й вдала, що міцно спить. Вона підскочила на ліжку з залізним матрацом, коли невідома гепнулася під ковдру. Дівчина намагалася зберігати дистанцію, але сусідка по ліжку відразу поринула у сон, а тоді вже перестала себе контролювати. Вона намерзлася в дорозі й тулилася всім своїм немалим тілом до дівчини, втискаючи Жужу в холодну стіну.
Справжнє безумство почалося наступного ранку о сьомій. Підйом було оголошено по всьому будинку й прилеглих територіях, чомусь голосно гавкали собаки, мабуть, полякалися рейваху, що його зчинили жінки цього роду. Людочка перелізла через товстулю й, стоячи босими ногами на холодній підлозі, намагалася з’ясувати, з чого їй починати цей день. Надворі було ще зовсім темно, крізь шибку виднілося, як сипле мокрим снігом. На Люсю нахлинув сум від сільського краєвиду, від чужої атмосфери, від триденної паніки. Стояла коліньми на ослінчику біля вікна й вдивлялася в суєту за шибкою. Видавалося, що дивиться кіно, німе чорно-біле кіно, наївне й дурне, смішне й незграбне. Актори у цьому фільмі грають бездарно й грубо: вирячують неприродно очі, прикладають руки до грудей, широко відкривають у здивуванні роти. Дівчина підперла руками голову так, що затулила вуха, тому жоден звук не доходив зараз до неї. І це ще більше підсилювало ефект старої стрічки. Люсі зовсім не хотілося переходити на той бік екрана, ставати поруч із недолугими актрисами й акторами різних вікових груп, їй кортіло лише спостерігати. «О-о-о, якби можна було усе повернути назад», – думала, розуміючи, що вона не має жодної сили над обставинами, які оповили її, наче пута. Вона може лише підкоритися. «Підкорююсь!» – сказала вголос й розтулила вуха. Звук життя стрімко ввірвався до її свідомості, дівчина всміхнулася, метельнула головою й пішла будити нареченого.
Святкову ходу селом було призначено на дванадцяту. До того часу молодята мали ще стовбичити, як опудала, у воротах й зустрічати дорогих гостей. Зараз чекали на візитерів із боку нареченої. Ось-ось мав під’їхати найнятий автобус «Кубань».
– Та що вони так довго не їдуть? – хвилювалися численні свати й свахи, поглядаючи раз по раз на годинники. – Уже майже одинадцята. Казали ж їм о десятій бути. Що за дyрні?
Людочку від цих слів сіпало, Микола тримав її за руку й не давав втратити самоконтроль.
– Вони назвали моїх дурнями, – прошепотіла дівчина.
– Вони так звикли. Для них це нічого не значить, – заспокоював Микола, хоча сам помітно нервував від панічної біганини.
– Їдуть!!! Їдуть!!! – заволали діти, які бігли до будинку з великої вулиці.
Малеча, підскакуючи, підкидала черевиками й гумовими чобітьми болото, яке шлейфом бризкало позаду них.
– Нарешті! – прошаруділо в натовпі.
Микола, Людочка, діди, баби, тітки, дядьки, молодиці з дітьми на руках, божевільні кухарки в картатих зелених хустинах, клоновані свати й свахи згуртувалися водночас позаду наречених. Людочка змерзла, хоча на її величезне плаття накинули важкого чоловічого кожуха. На ногах були теплі шиті валянки. Її попередили, що до сільради доведеться йти лише в сукенці та демісезонних шкірзамінних черевичках. Поки що дівчина про це не думала, намагалася не дивитися на коханого, бо її розбирало й вона боялася розреготатися. Шапка сиділа на його, не звиклій до головних уборів, голові, як ковпак блазня. Темно-брунатний костюм нагадував шкільний стрій. Микола скидався на школяра-переростка, який десятий рік поспіль лишається у випускному класі. Про краватку Люся воліла не згадувати й зареклася ніколи в житті не піднімати з глибин пам’яті цей дикий візерунок і кольорову гаму. Черевики – звичайні. Поверх святкового вбрання зараз Микола мав ще й новеньку фуфайку, яку пообіцяв рідним зняти під час святкової ходи. Утім, він би волів залишатися в фуфайці, ніж хизуватися цим костюмом.
– Їдуть!!! – підхопили за дітьми дорослі й цим словом зустрічали нечисленну делегацію з міста.
Першим із відчинених дверей автобуса вийшов величезний велотренажер. Точніше, він не вийшов, а його винесли. Людочка здивувалася, припустивши, що хтось із її рідних додумався приперти громіздкий подарунок у село лиш для того, аби потім везти його назад до міста.
– Навіщо було його сюди пхати? Як ми це повеземо назад? Хто їх просив? – питала у Миколи.
Натовп говорив «О-о-о!», «О-го-го!», «Оце так штука!» й зацікавлено роздивлявся залізну розкаряку, що її ніяк не могли виштовхати з дверей. Коли велотренажер опинився перед молодятами, наперед вийшов Михайло Михайлович, директор птахофабрики з Молдавії, й почав командувати родичами Люди.
– Тепер обережно несіть до хати. На болото не ставте. Отак, отак, – розсунув руками натовп, починаючи з молодих.
Тренажер несли святково вбрані Людин тато й татів брат.
– Це що, подарунок від твого дяді Михайла? – не могла второпати Людочка.
– Та ні, – нарешті зізнався Коля. – Це дядя Міша попросив йому купити. Я купив і попросив дядю Олега, аби він привіз, як їхатиме.
– І час вибрав підходящий! І зі мною не порадився! Чого це мій тато має карячитися?
– О, ти вже справжня дружина. Тобі ще качалку, – іронізував Микола.
Тепер із автобуса виходили жінки. Першою Людочка побачила свою любу тітку Марію. Вона мешкала на Донбасі, але з нагоди Людиного весілля прилетіла. Загалом в автобусі налічувалося десять душ – найближчих і найдорожчих для Люсі людей. Лише тепер вона зрозуміла, що таке родина. Їй хотілося, щоб перекошений паркан, біля якого вони стовбичили, розділив два світи – її і Миколин. Щоб сталося щось таке апокаліптичне, аби вони більше ніколи не змогли бути разом.
– У що це ти вбрана? – Ірина Романівна не могла відірвати погляду від своєї дочки.
– Вони так захотіли, – виправдалася та.
А на подвір’ї починалося справжнє сільське весілля. Тих, хто щойно виліз із задрипаної «Кубані» й мав намір привести себе до ладу після довгої дороги (вмитися, перевдягнутися, подивитися в люстерко), почали частувати самогоном. Наливали стограмові гранчаки й примушували спустошувати враз. Міські гості переглядалися, ніяковіли, дякували й намагалися відмовитися. Люсина мама пояснювала, що вона не п’є горілки, але її слова тонули у хоровому припрошуванні. Людочку й Миколу повели до намету. Там всадовили на почесні місця. Після них під брезент почали ввалювати гості. Жужа побачила, як її рідні туляться купкою у дальньому кутку тимчасової споруди.
– Ану, Колю, наливай! – скомандувала.
Хлопець схопився за пляшку шампанського, на горлечку якої було зав’язано бантом червону стрічку. Пляшка напівсолодкого ігристого напою – єдиний екземпляр питва промислового виробництва.
– Стоп-стоп-стоп-стоп-стоп! – скоромовкою прощебетала дружка праворуч від Люсі, вихопила пляшку з рук Миколи й пояснила зі знанням справи:
– Вам не можна! – сказала, почервонівши й потупивши погляд. – У вас попереду перша шлюбна ніч.
Протягом години, що лишалася до виходу процесії, молодят разів двадцять піднімали, проголошували тости, наливали холодного «сітра», примушували його випити до дна й запрошували сідати.
– У мене ноги тремтять від цих вправ, – змучено скаржилася Людочка. – Я б із задоволенням кудись ішла.
Вона дочекалася цього задоволення. Після тосту «на коня» гості вервечкою потяглися з намету. Усіх двісті чи триста односельчан без будь-яких команд вишикувалися в шеренгу по четверо. Перша четвірка – наречений, наречена та двоє свідків із червоними широкими стрічками через плече. На стрічках візерунчатими золотими літерами виведено «Свідок». Людочка й Микола відвоювали у запеклих боях, що точилися два місяці до весілля, відсутність на їхніх тілах стрічок із підписами «Наречений» та «Наречена».
Сказати про дорогу до сільради «Болота було багато» – це те саме, що схарактеризувати Другу світову війну як тимчасовий конфлікт. Людочка спочатку чесно намагалася стрибати, аби не замастити білі черевики. Але згодом, взявши приклад із Миколи, який чалапав по грязюці, не дивлячись під ноги, вирішила не перейматися й собі пішла з високо піднятою головою, розплескуючи навкруги жовту багнюку. Раз по раз її відтягували назад за фату й поділ сукні, який тримали дружки, вдвоє вищі за Люду дебелі дівки. Йшли довго. Людочка змерзла. Змерз навіть Микола. Він позбувся фуфайки, така була умова, але шапка залишалася на його голові як символ зрілості й достатку.
– Я задоволений, що в шапці, – говорив, хапаючи дрижаки.
Іноді він намагався запхати руки до кишень, аби трохи погрітися, але чоловіча частина «свідків» одразу осмикувала його, аби припинити неподобства.
– Я точно захворію. У мене всі ноги мокрі, – мовила Люся й наважилася подивитись на черевички.
Їх не було видно. На білі панчохи налипли дві глиняні кулі.
– Подивись, я ніби в глиняні горщики взута.
Молодята відверто заіржали і, хоч як їх штовхали під боки, не припиняли тішитися. Від сміху бодай трохи зігрілися.
* * *Наступного тижня в будень Жужа й Коля тихо-мирно, без суконь і шапок, розписалися у міському РАЦСі. Увечері розпили пляшку червоного вина, з’їли фірмове мамине м’ясо по-французьки та на десерт – торт «Наполеон».
– Як чудово! – говорила Ірина Романівна, піднімаючи келих.
– Як чудово! – повторював Олег Тимофійович, смакуючи салатом «Олів’є».
– Як чудово! – усміхався Микола, витягнувшись на зручному дивані.
– Як чудово! – муркотіла Людочка, дивлячись на себе у дзеркало.
Усі подумки неінтелігентно матюкалися, згадуючи сільське весілля.
Сімейне життя
Сімейне життя почалося з обмірковування й обговорення планів утечі з Батьківщини, які набули промислових обсягів і заповнили увесь життєвий простір новоствореної сім’ї. Микола розпочав активне листування зі своїми колишніми колегами-моряками. Один із них був запрошений і невдовзі пристав на пропозицію завітати до Миколи на гостину. Тепер дружбак мешкав не в далекому Мурманську, а в сусідній області. Його також звали Коля. Щоб не переплутати, називали один одного Великий і Малий. Той інший був дійсно малий на зріст, десь такий, як Людочка. Він дівчині не сподобався. Почав обдивлятися, наче товар, скривився й, плеснувши Миколу по руці (мабуть, хотів по плечу, та не дотягнувся), проговорив надтріснутим голосом:
– А пам’ятаєш, як ми «запалювали» з дочкою капітана?
– Не ми, а я! – хизувався Микола, й трохи не переймаючись, що його почує дружина.
– Це ти так думав, – беззвучно реготав Малий, примружуючи й без того вузькі очі.
Людочка вказала на продукти, залишені в холодильнику, й дременула на роботу.
– Якщо ти хочеш накивати п’ятами, потрібно в Лобастого купити фіктивний виклик, припустимо, до Фінляндії. Туди зараз усі пруть, – після того, як за Людою зачинилися двері, Малий став серйозним.
– А Лобастий що, також повернувся?
– У тому й справа, що ні. Він досі ходить у море, – задумливо промовив Малий. – Знав, до кого клеїтися. Тому в нього все в порядку. Це ми з тобою вибрали, бляха-муха, дочку капітана. Зависоко взяли.
– А я думаю, хто мені тоді заважав? – Великий грайливо схопив Малого за шию.
– Дурний ти, хоч і Великий, – Малий безцеремонно поліз до холодильника та витяг звідти мисочку, в якій мокнув білий квадратик бринзи. – Хіба я тобі заважав? Я використовував свій шанс. Та ти думаєш, у неї лише ми були? – голосно засміявся. – Коли тебе списали… коли тебе застукали, а тоді списали, я до неї ще півроку ходив. А вже коли мене списали, то виявилося, що наших там побувало о-го-го.
– Т-а-а-ак, Лєнка була ще та курва.
– А то… А твоя, ця, хоч щось уміє?
– Не твоя справа. Їж давай, і поговоримо детально.
– А ти змінився. Такий правильний став.
– Це ти змінився. Слизький став.
– Морем вивчений, то й слизький…
– Розповідай!
І Малий розповів, що найкращий спосіб покинути ненависну Батьківщину – виїхати за запрошенням, краще за реальним, дійсним, але якщо немає такого, то можна зробити й фіктивне, просто дорожче буде коштувати. Мовляв, зараз усі повії фінками поставали, заміж вийшовши, то й немає багато питань, чого ти, припустимо, їдеш, де взяв друзів чи знайомих у холодній Суомі. Просто кажеш: подруга, чи там, сусідка, сестра чи однокурсниця. А до моряків узагалі питань не виникає про знайомства. Бував, мовляв, у деяких країнах, познайомився. А далі на свій розсуд: або просиш притулку в самій Фінляндії, або преш далі, до Швеції. Микола Малий пропонував саме цей шлях. Казав, що ходять чутки, ніби Швеція більш лояльно ставиться до біженців, швидше надає статус, громадянство, більше вірить розповідям про дисидентство. Радив, як безпрограшний варіант, говорити, що ти представник секс-меншин. У Швеції цю тему просто обожнюють.
– Поспішив ти, Колян, одружитися, – Малий голосно гикнув.
– А мені казали, що одруженим візу легше відкривають, якщо вони без дружини їдуть.
– У цьому є сенс. Щоб виїхати звідси, треба бути одруженим, а щоб залишитися там – голубим.
Ще товариш розповів багато цікавого про життя за бугром, але здебільшого з чужих вуст, колись від когось почуте. Аж захлинався від щастя, коли мова йшла про вісімдесят сортів сиру, різновиди ковбас і напоїв.
– Та що я, не бачив цього в Греції? – Бабенко подивився на товариша зверхньо.
– Ой, Колян, здається мені, те, що ми з тобою за ті два дні бачили в Греції, – ніщо порівняно зі справжньою Європою.
– Ти-то два дні був, бо один рейс витримав, а я двічі ходив.
– Та хоч мені не розповідай про свої рейси, я ж не дівка дурна, аби вестися на твої романтичні теревені про те, що ти бачив і де побував, – Малий знав про Миколу більше, ніж той хотів розповідати оточуючим.
Через три години Великий провів старого друга на залізничний вокзал, повернувся додому й почав писати шифровку Лобастому.
«Привіт, Сергію! Пише тобі твій друг (тоді «друг» закреслив і написав «товариш») Микола Бабенко. Мені конче необхідно з тобою поговорити щодо однієї справи. Не хотілося б писати про це на папері. Коротше кажучи, пам’ятаєш, ми з тобою обговорювали одну тему, яка тебе хвилювала. Ту, яка спочатку мене не зацікавила, але потім я також став на твій бік. То хочу запитати, чи ти можеш мені чим-небудь допомогти. Кажуть, тобі пише твоя сестра, що вийшла заміж за фіна (читай між рядків). То передавай їй привіт. Буду чекати, що ти мені подзвониш, як тільки отримаєш цього листа. У мене все добре. Працюю. Одружився нещодавно. Як будеш передавати привіт, то передавай від двох, від мене, Бабенка Миколи Васильовича, та від моєї дружини, Бабенко Людмили Олегівни. А тепер бувай.
Микола».