Коля мигцем зганяв на пошту, купив конверт і марку, аби, не чекаючи довго, відправити закодованого листа Сергію Лобастому у далекий Мурманськ.
Відповідь не забарилася. За два тижні Людочка принесла конверт, який Коля з радістю вихопив із її рук і навіть розцілував молоду дружину. Люся вмостилася біля свого судженого, й вони разом взялися за читання.
«Привіт, Великий! Я все зрозумів. Не треба було так шифруватися. Коротше, коштує усе на двох триста доларів штатівських. Очевидно, що на одного вдвоє дешевше. Надіслати мені потрібно всі паспортні дані, ці гроші й чекати. Сергій».
Микола інстинктивно перевернув аркуш на зворотний бік, аби впевнитися, що це закінчення листа. Тоді дав його Людочці. Вона тихенько промовила:
– Я прочитала, але не розумію, про що йдеться.
Розповів їй у всіх деталях про свою розмову з Малим, про листа, написаного відразу після його від’їзду.
– Тобто він може зробити тобі виклик?
– Чого ж лише мені! – підвищив голос. – Можна й обом.
– Але в нас немає триста доларів.
– А сто п’ятдесят є?
– А сто п’ятдесят, уяви собі, є! – Людочка радісно побігла до шафи й витягла з-під чистих, складених кипкою простирадл три папірці по п’ятдесят доларів.
– Це звідки? – відверто здивувався Коля.
– Це мені тітка Маша на весілля подарувала. Сказала: «Сховай, бо пізнаєш, почім ківш лиха». У неї син Льоша працював у Сирії, звідти й привіз. Давно вже. А вона боїться звинувачень у валютних махінаціях, от і віддала мені замість подарунка на весілля.
– Оце так! – зрадів хлопець. – Це, Людасик, знаки. Це підтвердження, що нам потрібно йти цим шляхом, – заговорив патетично.
Вирішили поки що відрядити одного члена родини в дальню путь. А вже потім, коли чоловік влаштується, – викличе дружину.
– Я думаю, що через місяць і ти будеш там! – Микола метельнув головою ліворуч. Людочка подумки відзначила, що там – Схід. А ціль Колі Бабенка – Захід і лише Захід. Дівчина не стала вказувати чоловікові на його топографічний кретинізм, а підтримала гарячу бесіду-мрію.
– А в яку країну він робить виклик? – несподівано запитала.
Микола довго думав, тоді згадав розмову з Малим і вніс ясність:
– У Скандинавію. Здається, Малий казав щось про Скандинавію. А вже куди там точно, не має значення. Хоча ні, пригадую, що він наголошував саме на Швеції. Казав, якщо виклик буде до Фінляндії, все одно треба гребти до Швеції. Там, каже, більше шансів отримати громадянство.
– Більше шансів? А що, можуть і не дати?
– Та ні, не думаю. Скоріше за все, справа лише у часі. Ну, наприклад, фіни дають через місяць, а ці через тиждень-два.
– Так швидко?
– А що там тягнути? – розпалився. – Найголовніше, що ми у них про це попросимо, а там уже справа техніки.
Відтоді Микола працював виключно на ідею втечі. Узяв відпустку за свій рахунок, збирав потрібні документи, оформлював закордонний паспорт. Поки робився документ, відіслав Сергієві усе, що той просив, і, затамувавши надовго подих, почав очікувати. Минув місяць, а відповіді не було ні з ОВІРу, ні з Мурманська. Микола засумував, дедалі частіше впадав у депресивні ями, лаявся з Людочкою з будь-яких приводів – зганяв на ній злість. Дівчина якийсь час мешкала в мами. Тоді їй стало шкода свого непутящого чоловіка, й вона повернулася. Вони кохалися від нічого робити, для того, аби скоротити важке очікування. На початку жовтня Микола, який упродовж трьох місяців двічі на добу заглядав до поштової скриньки, дістав звідти довгоочікуваний лист. Розірвав конверт, не заходячи до квартири, й радісно вереснув, бо то був офіційно завірений виклик із печаткою.
До аркуша додавалися пояснення. Сергій писав:
«Друже! Тобі поталанило. Виклик не фіктивний, а справжній. Робив для себе, але, на жаль, зараз не маю як виїхати. Його мені надіслав Тойво Йоханміклактолайнен (Коля читав прізвище по складах, та не міг дочитати до кінця). Він зазвичай не вказує прізвище запрошеного, надсилає порожній бланк. Тому я вписав твої дані. Тепер мусиш мені дякувати безмежно. За таким викликом дадуть візу стовідсотково. Ти лише повинен знати, як його звати, звідки він родом, де ви познайомилися і таке інше. Я на іншому аркуші усе тобі нашкрябав. Прочитай, вивчи й знищ. Ну, це я приколююся. Ну, давай, привіт дружині.
Сергій».І дійсно, був тут іще один аркуш, блакитний, видертий із блокнота, містив коротку легенду про Миколу Бабенка і його найліпшого друзяку Тойво Йоханміклактолайнена, про те, як і де вони познайомилися, про звички фіна, його хобі й вади. Виявилося, що той фін не має однієї ноги, а замість неї протез. Найважчим завданням було вивчити напам’ять кляте прізвище Йоханміклактолайнен.
* * *Сиділи на кухні, нудьгуючи, пили «Совєцьке», яке тримали на Новий рік, мляво спілкувалися.
– Завтра заберу паспорт, махнемо до Пітера. Отримаю візу і гайда, – розмірковував Микола, і його тіло вкривалося гусячою шкірою.
– Чому до нас ніхто не прийшов? – дівчину хвилювало, чому друзі й подруги, яких вони запросили сьогодні в гості, проігнорували запрошення.
– Що з собою брати? Теплу одежу брати? Звичайно, там же холодрига, – Микола.
– Може, в нас уже не залишилося друзів? – Людочка.
– Книжок треба захопити. Підручник із англійської, – Микола.
– Ми самотні, зовсім самотні, – Людочка.
– Ні, книжки буде підозріло. Чого це я в гості їду з підручниками? – Коля.
– Можна було хоча б моїх запросити. Вони б не відмовилися, – Люся.
– О, треба ще дві пляшки шампаня купити й дві пляшки горілки, – Коля.
– Вони горілки не п’ють, – Людочка відповіла на чоловікову репліку, не усвідомлюючи, про що він говорить.
– Ще й як п’ють, – Микола, як і дружина, говорив сам із собою.
– Шампанське – так, а горілку – нізащо, – Люся мала на увазі своїх батьків, про яких щойно говорила.
– Та фіни все хлещуть, що горить, – Микола гнув свою лінію.
– Фіни? – Люся вирячила очі.
– Ну! – не зрозумів її Микола.
Допетрала, що чоловік не з нею спілкується, впритул подивилася на нього, впевнилася, що більш за все бажає, щоб він поїхав. Причому якнайдалі. Вона підлила у келихи, побігла до програвача, ввімкнула веселий рок-н-рол у виконанні Жанни Агузарової, підхопила чоловіка й пішла з ним у танок. Вони стрибали по ліжку, наче малі діти, а коли пісня скінчилася, Микола повернув Людочку до перерваної розмови.
– Потрібно добренько продумати, що з собою брати, а чого не потрібно. Я дзвонив Малому, він порадив їхати з речами до посольства. Бо, каже, за справжнім викликом можуть дати візу відразу. Якщо не скористаєшся вчасно коридором, то віза прогорить. Тому, давай, матінко, збирай свого чоловіка.
Жужі не сподобалося звернення до неї як до матінки, проте вона з запалом почала вигортати все з шафи й розкладати на дві купки: в одну те, що точно не потрібно брати, в іншу речі, які, можливо, й знадобляться милому на чужині.
Під посольством
Неабияк здивувалися, побачивши велелюдну чергу біля входу до посольства. Бабенки, вивантажившись із потяга, подалися у провулок, де розташувалася Фінська амбасада. Було по десятій ранку, а людей набігло сотень зо три. Вартовий зі скляної будки пильнував чергу, щогодини повідомляв, що до посольства запускають не більше ста відвідувачів за робочий день. Натякав, аби зайві не морочили собі і йому голови. Людочка цікавилася у сусідів про особливості потрапляння всередину. У черзі ніхто нічого не знав достеменно. Біля зніяковілих людей ходили гарно вдягнені молодики й пропонували:
– Десятий – сто.
– Двадцять другий – сімдесят.
– Дев’яносто п’ятий – сорок.
Людочка, яка, на відміну від свого чоловіка, за всім пантрувала, побачила, як одна знервована дама повелася на пропозицію патлатого модника й відійшла із ним убік, а повернувшись, дивним чином перескочила з кінця черги на початок та невдовзі увійшла до посольства.
– Сьогодні нам нічого не світить. Ми в черзі які? – звернулася Люся до чоловіка, усе зрозумівши.
– Двісті четверті, – відказав, дивлячись на напис, зроблений самопискою на тильному боці долоні.
– Є два варіанти. Бачив отих чуваків, що ходять між людьми?
– Ті, що виголошують цифри?
– Ага!
– Бачив.
– То вони пропонують місця. Самі, вірогідно, займають чергу, а таким, як ми, лохам продають. Що ближче, то дорожче.
– А, дев’яносте – сорок, це за дев’яносте місце сорок чого? – Микола намагався говорити якнайтихіше, бо оточуючі вслухалися, аж на них ворушилися шапки.
– Доларів! – пояснив дід, що стояв попереду.
– Що ти така збуджена, Жужо? Ми все одно не купимо чергу, бо в нас немає доларів, – Микола заспокоював дружину, яка нервово тупцяла на місці.
– Ми не купимо, але продати можемо, – в очах жінки заграли бісики.
– Ти зовсім здуріла?! Що продати? Ми ж двісті четверті. А приймають лише сто, – тицьнув Люсі під ніс долоню з цифрами «204».
– Миколо, припини, йо-майо, тупити. Розслабся. Слухай сюди, – Жужа висмикнула його з черги та поволокла до парку. – Нам однаково немає куди податися на ніч… Отож прийдемо через три години, коли всі трохи розсмокчуться й почнемо займати чергу на завтра. Оскільки нас двоє, займемо на двох. А тоді мою чергу продамо.
– Та ж записують лише за наявності виклику.
– Охоронець не розвертає виклик, ти, довбня. Через скло покажеш складений. Збрешемо, що на двох.
– А як виявиться…
– Не бійся! Ти ж почав авантюру, то продовжуй, – відчувала, як у ній кипить адреналін. Було цікаво щось таке заборонене втнути. – Зараз треба купити поїсти, зайти в кафе, наповнити термос гарячою кавою й готуватися до ночівлі.
Надворі вирувала люта зима, хоча був лише жовтень. Сіяло колючим снігом, перспектива провести довгу північну ніч надворі не надто звеселяла Миколу, але він не міг дозволити собі видатися менш сміливим за дружину, тому погодився на її пропозиції. Вартували в холодній підворітні з десятої години вечора до самісінького ранку. Микола втратив усілякий інтерес до життя відразу після опівночі. Жужа бігала колами – грілася сама й зігрівала своєю енергією ще з десяток таких самих полярників. Дівчина сміялася, розповідала вигадані історії, присідаючи та тупцюючи, й час від часу трусила Миколу за плече, будила й примушувала пити гарячий напій, який віддалено нагадував каву. Щогодини до будки на перекличку підтягувалася купка замерзлих, припорошених снігом людей. Людочці й Миколі було присвоєно номери шість та сім. Тобто Миколині шанси зранку потрапити до посольства були дуже великі. Єдине, що могло звести їх нанівець, – смерть від холоду.
– Колю, рухайся, бо дупа до асфальту примерзне, – жартувала Люда й штовхала його в бік.
Він сердито кидав у простір прокляття, підмощував зручніше спортивну сумку, на якій, власне, й сидів, невдоволено брав із рук дружини пластмасову чашечку, що парувала у темряві. Ця ніч нарешті скінчилася. Тьмяне пітерське сонце повільно вилазило з-за горизонту лише для того, аби знову заховатися за сірі снігові хмари. Дмухало вологою морошкою. Людочка помітно тремтіла й клацала зубами, Микола був більш жвавий. Підійшовши до свого місця у черзі, прокашлявся й отримав сотню запитань від сусідів-очікувачів.
– Це ще хто такий?
– Ти тут не стояв. Ми цілісіньку ніч тут промерзли.
– Бач, упхався…
– Та це мій чоловік, – перекрикуючи галас, пояснила Людочка.
Хвиля невдоволення вмить спала.
– Котра година? – запитання повисло у холодному повітрі.
– Дев’ята двадцять, – відповів хтось.
Хлопець оглядівся, позаду – довжелезний ланцюг, утворений із людей.
– Звідки їх стільки взялося? – звернувся до дружини.
– Ми правильно зробили, що пересиділи тут, – вдивляючись у людську юрбу, сказала Люся й смачно чхнула. – Ти стій, я піду походжу.
Подалася в кінець черги, сором’язливо промовляючи: «Сьоме – сто». Невдовзі до неї наблизився огрядний дядечко й тактовно запропонував відійти у двір одного з будинків. Махнула рукою до свого Миколи, який не випускав її з виду, й, задоволена собою, пішла за незнайомцем.
«Так швидко вийшло заробити гроші, – раділа. – Зараз продам місце цьому дядькові – буде Миколі копійка на перший час».
– Ти чого, шалава, мені хліб перебиваєш? – різко урвав плин приємних думок хриплуватий чоловічий голос.
– Не зрозуміла? – подивилася прямо в очі супутникові. Той був сердитий, ба навіть розлючений.
– Ще раз наголошую – це мій бізнес.
– Не зрозуміла? – повторила Люся.
– Коза! – випалив дядько й взяв Людочку за барки. – Щоб я тебе тут не бачив. «Сьоме – сто»… Буде в тебе номер на кладовищі – сьоме сто.
– Я міліцію покличу, – пригрозила, озираючись навсібіч.
– Клич, лярва! Я скажу, що ти мені місце пропонуєш за двісті баксів.
– Але я тут ночувала… Це моє місце. Вистраждане, – заплакала не від страху, а від розуміння, що ніяких грошей не матиме.
Дядечко розгубився, відпустив дівчину, почав її погладжувати по плечу, заспокоюючи.
– Та чого ти? – запитав усе ще погрозливо.
– Ми… приїхали… Я цілісіньку ніч холола-мерзла… – розмазувала сльози по обличчю рукавом балонової куртки, схлипуючи, розповідала про свої біди. – Він просидів у підворітні на сумці… Я йому каву… А сама й разу не попила… Він спав… А я бігала до того списку… Хай би він сказився… – наостанок Людочка вклалася обличчям на груди незнайомцеві, здригаючись усім тілом.
Дядечко ніяковів та переминався з ноги на ногу, тримаючи дивну дівку в обіймах.
– Досить уже. Бо побачить хтось із моїх хлопців – засміють, – відсторонив Людочку від себе, витяг із кишені картату хустинку й тицьнув її до рук дівчині. – Давай так… – замислився. – Я дам тобі двадцять доларів, а ти мені місце. Лише нікому не кажи, що я його у тебе купив. Чоловікові скажеш – рекет забрав. Але скажеш так, щоб усі чули, – змінив батьківський тон на жорсткий. – Мені тут самодіяльності не треба. Бо кожен захоче у цьому бізнесі працювати… Йди вже, дурепо, – вклав до нагрудної кишені Жужі банкноту й підштовхнув її в спину.
– А далі що? – запитала.
– Як почнуть пускати, замість тебе хтось стане… Я підведу, – незнайомець смачно сплюнув убік.
Людочка побігла до Миколи. Той відразу побачив, що вона плакала.
– Що там? – метельнув головою туди, звідки прийшла дівчина.
– Там мене мало не вбили. Так, виявляється, не можна. Тут свої правила, – відчула, що до її розповіді прислухаються, й додала: – Рекет… Замість мене потім когось поставлять.
– Задарма? – Микола почервонів від злості.
– А не хочеш задарма, то йди, нехай тобі пику натовчуть, – не витримала. Тоді згадала про долари й зиркнула на кишеню, аби впевнитися, що гроші не стирчать назовні. – Бо я мало не отримала, – зізналася і шморгнула носом.
Микола мав намір вступити у дебати, та раптово черга загойдалася, зашуміла, нею пройшовся нервовий буревій, за мить почали потихеньку відкриватися двері посольства. Людочка інстинктивно озирнулася, аби подивитися, чи не йде барига, і ніс до носу стикнулася з ним. Він пропхався крізь щільні ряди з жінкою середнього віку. Поставив її, наче ляльку, за Миколою, а Людочку потяг за собою.
– Колю! Колю! – кричала вона, тягнучи важку сумку, яку Микола щойно передав дружині на зберігання, вийнявши лише документи.
Він не чув Жужу, бо наказали заходити першій десятці. Юрба почовгала до входу. Чоловік зник із поля зору Люсі.
Він вийшов у образі бога-переможця, з широкою усмішкою. На порозі глибоко зітхнув, надів шапочку «фінський будиночок» й веселою ходою попрямував до дружини.
– Є! Людко, є віза! Можна хоч зараз їхати! – закричав, підхопив дівчину й закружляв із нею.
До щасливої пари підходили, цікавилися, що там і як, про що питають, чи комусь відмовляють. Людочці хотілося з усіма поділитися інформацією, але Микола був невблаганний.
– Зайдете самі, про усе дізнаєтеся, – відповідав хвалькувато.