– Вас скоро повезуть до Куоволо на перший допит, – поділилися досвідом.
Самі вже пройшли цю процедуру.
– На перший? – Люді хотілося знати, скільки їх буде загалом, цих допитів.
У світлій, чистій просторій їдальні за загальний стіл вони сідали поруч, щоб поспілкуватися, обмінятися думками. Меню не відрізнялося від шведського – стандартний набір необхідних мікроелементів, жирів, білків і вуглеводів. Щоправда, тут насипали-наливали фіни, ніяких шведських столів. І справді, це ж не якась Швеція, де мешкають самі лосі, це наївна мати-Фінляндія, де також мешкають самі лосі, якщо вірити шведам. Споконвічна війна щодо того, хто ж таки зі скандинавів більший лось, точилася і тут, у їдальні. Головними захисниками фінських інтересів були національно виважені волонтери, які, накладаючи страву, не забували запитувати: «Вам багато, середньо чи зовсім трошки?», й додавати: «Це вам не Швеція!»
– На перший? – Люся вдруге поцікавилася інформацією щодо допиту.
– Угу! – відповів Вася, відправляючи до рота тоненько порізану шинку. – Тоді, в разі відмови, а вона обов’язково буде, очікуватимете на другий допит.
– І так до трьох разів, – Олег наситився й сидів, склавши руки на грудях. – Он, бачите чорнявку з апетитними сідницями? – Вказав поглядом на струнку африканку. – Летиція! – Набрав повітря у груди. – З Нігерії. У неї дві відмови.
– А третьої не буде, – це вже Вася. – Бо коли їй давали перші дві, у Нігерії було все спокійно, а місяць тому почалося.
– Що? – Люда занепокоїлася.
– Війна якась чи кланові розборки. З її родини всіх перерізали. Сюди приїжджали представники посольства, повідомили їй, – він трохи помовчав, а тоді повів далі: – У нас, совєтікусів, шанси дорівнюють нулю. Ще не чув, аби хтось отримав дозвіл на проживання.
– А як же? – Людочка розгубилася.
– А отак же, – передражнив Олег. – Треба щось придумувати.
Олег демонстративно склав губи трубочкою та відправив поцілунок Васі. На останніх словах чолов’яги Люда, закотивши під лоба очі, почала сповзати на підлогу.
– Ой, що ти? – в один голос закричали друзі-росіяни.
– Нічого, нічого, – заспокоїв їх Микола, який встиг підхопити дружину. – З нею це трапляється. У її стані це нормально.
Хлопці перезирнулися.
– Вона хвора? – на обличчях з’явилася посмішка. – Це шанс!
– Вона вагітна, – озвалася, оклигавши, Люся.
– І це шанс, – зраділи.
– Ви так думаєте? – очі в Миколи зволожніли.
– Звичайно! Хто насмілиться вас видворити звідси з дитинкою на руках, – Олег обдивився Людочку. – Щоправда, допоки ти народиш, можете отримати принаймні одну відмову. Вони там до шести місяців це розглядають.
– Мені народжувати у травні.
– За місяць? – здивувалися. – Куди ти все ховаєш? – запитав Вася й неболяче вщипнув занадто худорляву, як для вагітної жінки, Людочку за передпліччя.
Вона кинула в бешкетника недоїдений шматочок сиру, Вася відповів хлібною кулькою. Почалася весела перестрілка, якій поклали край суворі офіціанти-червонохрестівці.
* * *– Мені кепсько, – канючила Людочка другу добу поспіль. – Поклич когось.
Микола лежав на ліжку, гортаючи підручники з англійської, якими зусібіч обклався.
– Сходи до медпункту, – запропонував, ліниво розтягуючи слова.
– Йди зі мною, – вередувала Люся.
– Не видумуй. Йди сама. Ти ж не при смерті. Заразом подихаєш. Це корисно для малюка, – й знову занурився у читання.
Жужа подалася до санчастини, пересилюючи різкий біль унизу живота.
– Заходьте! – почула з-за дверей, у які щойно постукала.
Люся за період вагітності, під час якої частенько втрачала як не свідомість, то рівновагу, наловчилася м’яко й безболісно падати. Ось і цього разу вона, постукавши й почувши заклик заходити, бозна-чого почала втрачати зв’язок зі світом, відтак повільно опустилася на підлогу, впираючись лобом у двері. Медсестра, не дочекавшись, аби відвідувачі зайшли, сама відчинила. Спочатку здивувалася, що ніхто не стоїть перед входом. Опустивши очі, відскочила назад, даючи змогу зіщуленому тілу ввалитися до медпункту. Людочка миттєво приходила до тями після непритомностей. Після удару об підлогу вона швидко підвелася, обтрушуючись та перепрошуючи. Медсестра, підтримуючи під пахви, всадовила пацієнтку на високу кушетку й почала її оглядати, ставлячи прості питання. Людочка багато чого не розуміла з того, про що в неї допитувалися. Врешті-решт, відлежавшись на твердому лежаку, зібралася йти до своїх хоромів. Медсестра знаком вказала їй почекати. Тоді мовила:
– Мар’ют. Мар’ют Карі. Лікар.
– Люда. Люда Бабенко. Реф’юджі.
Лікарка засміялася, оцінила почуття гумору українки, тоді, трохи повагавшись, довірливо сказала:
– Ти вагітна, – вимовила, наче то була новина для Людочки.
– Уже вісім місяців, – фраза про місяці проголошувалася так часто, що Люся говорила її без акценту.
Після повідомлення про такий значний термін вагітності лікарка по-театральному вилупила очі, схопила дерев’яну слухавку й приклала її до невеличкого Людиного пузика. Довго прислухалася, тоді стала серйозною, погрозила Людочці пальцем й набрала номер телефону. Після короткої телефонної розмови сказала, що Жужа мусить їхати до лікарні. «Ага! На наступному тижні… Таке вже проходили», – подумала Люся, згадавши Швецію.
– Терміново! – суворо додала фінка.
Лікарка вивела вагітну українку на подвір’я, де їх уже чекало авто. Жужа страшилася пускатись у невідомість без Колі. Озираючись на бунгало в надії побачити там чоловіка, всілася на переднє сидіння.
Недовго їхали прямою трасою. Після вказівника обіч шосе машина звернула на лісову широку ґрунтову дорогу. Слово на табличці було таке довге, що Люся встигла прочитати лише перші літери.
– Кууса… – вголос промовила.
– Куусанкоскі! – пояснила лікарка. – Куу-сан-кос-кі! – повторила по складах.
На галявині, посеред густо висаджених рівненьких сосен, виднілася блакитна одноповерхова будівля.
– Госпіталь, – розтлумачила Мар’ют.
Мар’ют носилася з одного кабінету до іншого, а Людочці наказала спокійно очікувати на ослоні в коридорі.
– Зараз зроблять аналіз крові, знатимемо, що робити далі, – повідомила, вийшовши з чергових дверей.
Чекали висновків півгодини, аж поки медсестра в охайному зеленкуватому костюмі винесла рожевий папірець. Мар’ют перекинулася кількома словами з колегою, ознайомилася з діагнозом, наблизилася до Людочки, взяла її за руку. «З таким виглядом повідомляють, що хтось помер», – промайнуло в голові вагітної.
– Терміново потрібно лягти до лікарні. Дитині погано. Їй не вистачає кисню. Їй там затісно, – свої пояснення фінка густо приправляла жестами. – Гемоглобін – 65. Це дуже погано! – в очах з’явилася тривога.
– А що зі мною робитимуть?
– Тобі поміняють кров.
– Поміняють кров?
– Поміняють кров.
Роуву[8] Бабенко повели вглиб лікарні до вільної палати, що була розрахована на двох. Про це свідчило двійко обладнаних медичними приладами ліжок. Тут був окремий душ і туалет, що привело Людочку в ступор. Їй запропонували зняти речі, помитися та переодягтися у лікарняне. Невдовзі Жужа вже лежала на ліжку у рожевій байковій піжамі та теплих, м’яких, білесеньких махрових шкарпетках, насолоджувалася легкою класичною музикою, яку ввімкнула медсестра. Усе було прекрасно! Окрім одного – до неї причепили дві крапельниці, по одній до кожної руки. З ідилічною картинкою «Буржуа на відпочинку» дисонували чималі прозорі поліетиленові торбинки, наповнені темно-брунатною кров’ю, що баламбалися на вершечках штативів. Людочка спостерігала, як фінська кров просувається тоненькими катетерами до її тіла. Від цього споглядання жінку нудило, але новизна відчуттів пересилювала відразу. Жужа мала отримати чотири дози вітамінізованої крові, тому лежати тут їй довелося три дні. Приймати їжу, відвідувати туалет чи просто прогулюватися коридором лікарні крапельниці нітрошки не заважали, бо їхали поруч із Людочкою на колесиках. Вона з задоволенням блукала напівпорожнім шпиталем, міцно вхопившись за штативи.
Наступного дня до дружини навідався Микола, який все ще не міг прийти до тями після раптового зникнення Жужі з табору.
– Ти хоча б повідомила.
– Я хотіла, але…
– А тут класно!
– А то!
– Ти ніби руда стала, – Коля провів рукою по волоссю дружини. – І веснянки, – тицьнув пальцем під око Люді.
– Це пігментні плями, – усміхнулася.
– Це чужа кров! – виголосив вердикт.
Люсі здалося, що, отримавши фінську кров, вона вже наполовину стала фінкою.
До Валкеали Жужа повернулася з гемоглобіном сто тридцять – силою, яку відчувала на фізичному рівні, а ще з поруділим волоссям і смачними крапками ластовиння на обличчі. До того ж живіт почав зростати, як міфічна крива соціалістичних темпів виробництва. Мешканці біженського поселення нарешті сприйняли Люду як майбутню маму. Багато хто дивувався, як жінці так швидко вдалося стати вагітною. Упродовж наступних кількох тижнів Люся жодного разу не знепритомніла, була весела й стала схожа на маленького пузатого гномика. Дитинка більше не витягувалася, а лише лоскотно переверталася всередині Людочки, яка за весь час уперше відчула до малюка ніжну материнську любов.
– Мій хлопчик. Моє сонечко, – казала, підставляючи оголеного живота під промінчики травневого ще холодного сонця.
Фінляндія у кінці травня нагадує Поділля на початку березня, сніг лише починає танути, але сонце вже піднімається високо до обрію. Людочка любила сидіти на терасі й розмовляти з сином. Вона не мала жодних сумнівів у тому, що дитина чоловічої статі. Микола цю тему навіть не обговорював.
– Жоржик! – кликав він, прикладаючи вухо до живота.
– Мені подобається це ім’я! – відказувала Людочка.
– Тоді буде Жоржик.
– Гаразд. Фінською «хлопчик» знаєш як? Пойка.
– Пойка-попойка, – сміявся Микола.
Пологи почалися за кілька тижнів серед ночі. Микола, згідно з отриманими напередодні інструкціями, викликав та очікував таксі. Щохвилини визирав надвір. Людочка корчилася й стримувала стогін. Ледве дійшла до салону авто, а потім усю дорогу боляче щипала коханого за ногу. Водій усміхався у дзеркало заднього виду й не припиняв теревенити, анітрошки не дратуючись, що пасажири ні біса не розуміють з його цікавої розповіді.
Нове життя
Небесного кольору пологовий будинок у Куусанкоскі цнотливо німував. Гучний стогін розбудив чергову, яка неквапно, з мрійливим виразом на обличчі прийняла породіллю до лікарні. Микола задумав потинятися лісом, поки усе скінчиться, але його покликали, видали синій, подібний до піжами, медичний костюм, бахіли та кумедну бавовняну шапочку, схожу на ті, у яких підстаркуваті леді приймають душ. Він приєднався до дружини у передпологовій палаті. Колі дозволили брати участь у народженні первістка. Чоловік, почуваючись збентеженим, переляканим і гордим одночасно, тримав Люду за руку й кліпав очима. У палаті лежала ще одна вагітна, яку від українки відгороджував ряд порожніх ліжок. Фінка раз по раз зиркала у їхній бік, здивовано реагуючи на крики й стогони Людочки. Ліжка були однаково чудно оснащені безліччю дротів, під’єднаних до моніторів, що займали місця на приліжкових тумбах. Невдовзі навідався непримітної зовнішності лікар і дав розпорядження медсестрі приєднати до Людочки дроти. Жужа, пересилюючи біль, усміхалася від лоскоту, що його спричиняли гумові кілечка-присоски. Гінеколог повільно розтлумачував Миколі, що цей апарат для того, аби спостерігати за частотою переймів, а отже, за моментом, коли почнуться пологи. Перед тим як піти, вказав на екран монітора й попросив покликати його, коли синя лінія, схожа на кардіограмну, стане червоною.
– Людочко, Людочко, – шепотів спітнілий Коля під час чергових переймів. – Дивись, яка техніка. Чи ж було б до тебе таке ставлення вдома?
– Я б там здохла, – знесилено жартувала, хапаючи чоловіка за шию й тягнучи до себе.
Він, як міг, чинив опір. «Звідки в малої взялося стільки сили?» – думав у хвилини затишшя, коли Люся, відкинувшись на подушку, безтямно дивилася у стелю. А потім починалося знову… й знову робилося тихо…
– Чому вона не кричить? – запитала Люда, легенько метельнувши голівкою у бік фінки.
– Мабуть, іще не час, – припустив Микола.
Сусідка, уздрівши увагу до своєї персони, показово натиснула на червону пимпочку, вмонтовану в стіну на рівні голови. За мить із ординаторської до неї підтюпцем підбігли двоє, зиркнули на показники, від’єднали від комп’ютера й повезли на ліжкові геть. Люся автоматично кинула погляд на таку саму пимпочку біля свого ліжка, тоді зазирнула під нього, аби впевнитися, що її меблі також обладнані колесами. Микола перехопив погляд дружини, простягнув руку до стіни. На виклик прийшов лікар власною персоною, ще здалеку подивився на екран, підійшовши, пощупав Людиного живота й виніс вердикт: «Зарано!» Погрозив вказівним пальцем:
– Викликати, коли «ред лайн».
По обіді Жужа настільки висоталася болем і невідомістю, що заплакала, не ховаючись. Микола скидався на сновиду – щоки запали, очі блищали, руки тремтіли. Для нього це божевілля тривало надто довго. Червона лінія все не з’являлася. Навіть лікар втомився чекати, приходив без виклику, був суворий і задумливий, приводив із собою ще кількох, вони радилися, сперечалися, але так і не знаходили спільної думки й покидали породіллю та її знервованого чоловіка на самоті. О шостій вечора Людочці стало напрочуд добре. Перейми припинилися. Вона могла вільно дихати, залишився лише страх, що ось-ось почнеться знову. Пролежавши півгодини без болю, дозволила собі сміятися та жартувати. Цього разу гінеколог не прийшов, а прибіг, звелів відчепити дроти й примусив Людочку ходити, ба навіть бігати коридором.
– Не розумію навіщо? – запитала щаслива Люся.
– Треба покликати перекладача, – повідомили Миколі, коли жінка підтюпцем трусилася коридором.
Коля наздогнав її, підстраховуючи, пішов поряд.
– Вони послали по перекладача.
– Навіщо? – відсапуючись, вдивлялась у темний силует, що з’явився в глибині коридору.
– Не знаю.
Назустріч Людочці наближалася Мар’ют Карі. Використовуючи есперанто, відповіла на усі запитання, що турбували біженку. Виявляється, перейми з невідомих причин припинилися й тепер стоїть завдання їх відновити. Якщо не вдасться це зробити природним шляхом, як от ходінням-біганням-штов-ханням, тоді доведеться використовувати медичні препарати. Людочка, проходжаючись лікарнею, розповіла Мар’ют про сусідку з передродової, яка жодного разу не зойкнула.
– Знеболююче, зне-бо-лююче, – повторила Мар’ют декілька разів, тоді витягла з сумки маленький словничок.
– Знеболююче! – прочитала Жужа й знову запитала: – Чому мені не дали?
Мар’ют показала жест пальцями, як та румунка, коли домовлялася про продаж шампанського. «Гроші», – зрозуміла Людочка.
– Авжеж, адже тут медицина платна, – доповів Микола, ніби досконало знав закони країни. Він віднайшов у словнику потрібні слова й запитав у Мар’ют: – Медицина платна?
Виявилося, що ні. Для фінів – безкоштовна, але громадяни сплачують зависокі податки, тому, можна сказати, живуть у країні розвиненого соціалізму. Замість біженців на охорону здоров’я вивертає кишені Червоний Хрест, і, коли трапляються непередбачувані, незаплановані витрати, ніхто не знає, як чинити.
Перейми все не поверталися, а тим часом до лікарні привезли перекладачку – високу незграбну тітку, у якої передні зуби нагадували кролячі.
– Здрасті! – звернулася вона до Жужі. – Зараз вас поведуть у родовий зал, – подивилася на Миколу. – Вам можна йти в родовий зал, – звернулася до Мар’ют, перейшовши на рідну мову. – І вам, – тоді звернулася до Люсі смішною мішанкою. – Вам введуть лікарства, після яких усе начнецця знову. Не валнуйтесь, – перекладачка обняла Людочку за плечі й відчула несамовите тремоло її тіла.
Микола побрів за процесією, що вервечкою розтяглася чи не на увесь коридор, а тоді влилася до великої світлої пологової, де Людмилу роздягнули догола, вклали на приємно прохолодну кушетку й вліпили внутрішньовенну ін’єкцію. Почалися пекельні болі, жінка дряпала змученого Миколу за оголені руки, кричала «Мама!», звертаючись до Мар’ют. Використовувала здебільшого ненормативну лексику, яка збивала перекладачку з пантелику. Мар’ют та акушерки перепитували у знавчині російської мови, що кричить породілля, а та не могла дослівно передати смисл почутого. Людочці запропонували маску з «веселим газом», так переклала тітонька. Час від часу, коли Люся вже зовсім розходилася, Микола прикладав їй до носа маску й казав, що зараз буде краще. Краще не ставало.