– У вас не відходять води! – кричала перекладачка, як на полі бою. – У вас не відходять води!
Люда розуміла її, але що могла зробити з тими клятими водами?… Медичний персонал (та й лікар) виглядали спантеличеними. Після невеличкого консиліуму, який вагітна споглядала, скніючи від болю, перекладачка переказала рішення Миколі, який передав почуте Людочці, низько схилившись над її виснаженим тілом.
– Вони будуть тобі пробивати якийсь міхур. Тоді, можливо, почнуться пологи.
– Я вас ненавиджу! – волала Жужа на всю лікарню.
– Що вона сказала? – питав лікар.
– Що вона вас… нас… – намагалася знайти потрібне слово перекладачка.
– Не перекладайте цього! – наказував Микола.
– Мама! – кричала Людочка, хапаючись поперемінно то за Миколу, то за Мар’ют, яка стояла поруч. – Я більше не хочу. Я хочу додому. Мамочко! Відпустіть мене додому!
Після істеричного нападу, на мить заспокоївшись, боковим зором уздріла незнайомця, який щойно впірнув до зали. Жінці він здався схожим на м’ясника з базару: чолов’яга у зеленкуватому гумовому фартуху, накинутому поверх медичної спецівки, у руках тримав довгеньку шпичку з гачком на кінці. Цей інструмент був подібний до знаряддя для катувань. «Як та шпичка, якою мама дістає огірки з трилітрових слоїків», – подумала Жужа, придивившись. Якби спеціаліст не ставився до залізячки так легковажно, можливо, Люся запанікувала б знов. «М’ясник», широко всміхаючись, кокетливо розмахував дротиком, наче це був ціпок, а він сам – неперевершений стиля-га. Коли з Люсі витекла зайва рідина – прийшло довгоочікуване полегшення. Вщент знесилена жінка не бешкетувала, не дряпалася, не совала ногами, не кричала, не звивалася. Їй самій здалося, що такої жінки – Людмили Бабенко – вже немає…
… Почула шум у голові, який ставав дедалі гучнішим. Тоді невідома сила підкинула її вгору, навіть у животі лоскотнуло, як на гойдалках. «Ого!» – подумала, відчуваючи невагомість і втупившись поглядом у самісіньку стелю настільки близько, що невеличкі тріщинки та горбочки на ній скидалися на рівчаки й пагорби. Наважилася повернути голову й подивитися вниз, бо куди ж іще дивитися? За головою подалося та повернулося тіло. Дивно, але там, внизу, лежала розпластана, бліда й гола ВОНА на брунатній кушетці. Навколо НЕЇ всі безперервно рухалися. Он беззвучно кричить до лікаря Микола, широко відкриваючи рота та бризкаючи слиною. Махають руками перекладачка й акушерка зі скорботними виразами на обличчях. Мар’ют здмухує волосся зі зволожнілого чола й тримає голу ЇЇ за плече. Сміх, та й годі, Миколу виводять на ватяних ногах із кімнати. Будь-які звуки відсутні, фоном лине лише легенький шум…
«Га-а!» – увірвалося раптом до тиші. І знову замовкло. Тоді голосовий вакуум різонуло ланцюгом звуків: тріснуло, наче порвалася тонка нитка, людський голос промовив іноземне слово, схоже на «диван», тоді металево дзенькнуло. Знову звукова діра… А після неї Людочку, ту, що висіла під стелею, з реактивним ревінням і з такою ж швидкістю метельнуло донизу. Відчула біль від удару об твердь. Застогнала. Через силу ледь-ледь відкрила очі, здивувалася, чому їй розривають золотий ланцюжок на шиї. «Ось звідки той перший звук», – усвідомила, що вже чула все, що зараз із нею відбуватиметься. Лікар сказав коротко: «Діпріван». «Ага! Діпріван. Точно, не диван, а діпріван», – аналізувала Люся, коли їй робили ін’єкцію. «Наступним буде дзенькіт», – почала чекати. Відповідь не забарилася. На залізну тацю впала використана голка: «Дзень!» «Дивно», – подумала Людочка, коли її на рахунок «три» перекладали на каталку.
Здалося, нескінченно довго везуть темним коридором, зрозуміла слово «операція», яке надто розтягнено промовила перекладачка, побачила наостанок переляканий, повний сліз погляд коханого й поринула у цілковиту темряву…
* * *– Тютто! Тютто! – перше, що почула Люся, коли чорна безодня відійшла. Жінка не відразу пригадала, де вона й що з нею роблять, до чого тут ці незнайомі люди, які щиро їй усміхаються. «Тютто, тютто…» – докладала сил, аби пригадати, що це означає. Нарешті згадала про Фінляндію.
– Пойка? – вступила у суперечку з анестезіологами у білих шапочках, подумки перекладаючи: «Тютто – дівчинка, пойка – хлопчик».
Ті метеляли головами, мовляв, ні.
– Тютто! – наголошували. – Тютто!
«Як це тютто, коли має бути пойка? – не розуміла Люся. – Тютто – це ж дівчинка, а в мене Жоржик». Новоспечена мама намагалася повідомити про підміну дитини, але сон, у який вона поринула, не дав їй це зробити. Лікар звернувся до неї ламаною російською:
– Спакайнай ноч.
Ця ніч не була спокійною, скоріше – божевільною. Люсі крізь глевку та в’язку наркозну завісу чулося здалеку два слова: «кіпу-пайніке, кіпу-пайніке, кіпу-пайніке». Медсестра промовляла це заклинання, корчачись від удаваних спазмів і вказуючи на стіну. Тішила себе надією, що іноземка врешті-решт зрозуміє, чого від неї хочуть. Людочка, оговтавшись від діпрівану, схвально кліпнула повіками, бо й справді здогадалася, що у разі виникнення болю має покликати на допомогу, натиснувши ґудзик екстреного виклику. До скону пам’ятатиме, що біль – це «кіпу», а ґудзик чи кнопка – «пайніке», як паніка. Ніч тяглася довго, й нестерпно боліло все тіло.
Зранку Люся довідалася, скільки разів прикладалася до пайніке, бо мала страшенну «кіпу», порахувавши сліди від уколів на передніх поверхнях стегон. Забажала роздивитися свого живота, але той виявився міцно забинтованим спеціальними еластичними грубими бинтами. У Люсиному полі зору (а підвестися їй ще була несила, тому роздивлялася себе лише підвівши голову) виникла мумія з нещодавно баченого однойменного художнього фільму. До палати постукали й відразу за цим увійшла літня акушерка. Людочка поздоровкалася з нею по-фінськи.
– Терветулоа!
– Терве!
Поруч із Жужею жінка поклала згорток, який до цього тримала на зігнутій у ліктеві руці. Люся більше цікавилася медсестрою, ніж її поклажею. За мить ненароком кинула погляд на ліжко праворуч від себе й здригнулася від несподіванки. Тут лежало щось маленьке й живе. Саме щось… Після згадки про вчорашні події Люся допетрала, що дитина вже народилася. Спливли у пам’яті слова лікаря про «тютто», які примусили всміхнутися, притулитися до ніжного личка немовляти й відчути стукіт власного серця, якому швиденько підстукувало інше, таке рідне.
Медсестра залишила їх самих, перед тим вказавши Людочці на груди, мовляв, дитину погодувати треба.
«Ну, які дурні ці фіни, – міркувала українка. – Кажуть дівчинка, а це ж хлопчик. Диви, навіть костюмчик синенький. Удома малят кутають у ковдри та пелюшки, а тут – поглянь…»
Заходилася знімати з дитинчати штанці – наштовхнулася на підгузок, здивувалася, не відаючи, як його зняти і що воно таке. Урешті розум переміг, підгузок піддався.
– Дівчинка?! – здивувалася. – Як же тепер тебе називати, Жоржику? – Недовго розмірковувала, погладила по шовковистій щічці: – Будеш Женею.
Маля зішкулило кирпатого носика й запищало, вимагаючи від матері молока.
Щастю тата не було меж. Він повернувся до лікарні за добу після пологів. Цей час Коля провів в цілковитому забутті у своїй кімнаті у Валкеалі.
– Я пе-перший т-тримав її на руках, – заїкався від радості. Час від часу заглядав у прозоре ліжечко-лоток, в якому лежала на рожевій білизні донька. – Ти ще була без тями, а я її вже б-ба-ачив. Можеш собі це у-у-уявити?
Жужа слухала, намагаючись втримати хвилюючі миті щастя.
– Щось вона не надто гарнюня, – придивився Микола до новонародженої.
Чоловік мав рацію – у їхньої дитини не відстежувалося тих пухкеньких форм, на які сподівалися батьки. Вони-бо бачили дітей зазвичай у більш відгодованому стані. А це скоріше скидалося на марсіанина. До того ж спинка дитинки була вкрита темним пушком.
– А це залишиться? – перелякався татко, вказуючи на рослинність.
Людочка ще не досить вправно перевдягала дівчинку, трохи остерігаючись її крихітних ручок і ніжок, які щохвилини рухалися.
– Казали, що ні, – відповіла.
– У тебе була клінічна смерть. – Микола перейшов на цю тему раптово.
– Не будемо про це, – згадала політ під стелю та автоматично подивилася вгору.
– Вони не могли зважитися на кесарів розтин. Анне пояснювала, що операція для фінів – справа звична. Емансиповані скандинавки не прагнуть народжувати природним шляхом, боячись болю, – Колю прорвало на розмову. Люсі було важко слухати чоловіка, який перекрикував верещання малої.
– Хто така Анне? – запитала, заспокоївши дитину годуванням.
– Перекладачка. Ой, Людочко, ти навіть не уявляєш. Вона стільки нам принесла. І памперсів, і всіляких іграшок, – збуджено повідомляв.
– То що про операцію?
– На чому я спинився? – почухав неголену щоку. – А! З тобою трохи затримка вийшла, бо потрібно було, щоб Червоний Хрест підтвердив згоду щодо виділення коштів на операцію. Півпритулку тут бігали, як навіжені, коли ти народжувала, – Коля не на жарт розхвилювався, згадуючи пологи.
– Я тебе кохаю! – сказала Людочка й вільною рукою притягла до себе чоловіка.
– Усе заради тебе, – мовив молодий татко, дивлячись на доньку. – Запам’ятай, ми подарували тобі життя у новому світі, ми дали тобі нові можливості, ми… – раптово обірвав патетичну промову й запитально подивився на дружину: – Ім’я?
– Женя! – упевнено відповіла.
– Підходить! – несподівано погодився. – Вона схожа на Женю, – Миколі сподобалася така пропозиція. – Будемо називати її Джейн.
Попри те, що повіки неухильно закривалися, Люся встигла висловити здивування щодо інтерпретації імені дитини.
– Відтепер, ти – Люсіль, я – Нік, а наша дочка – Джейн.
– Ага! – підтвердила саркастично Людочка. – І всі ми Бабенки.
– Згодом поміняємо на Бабенкофф, – Жужа хотіла засміятися, але надто серйозний вигляд чоловіка спинив її.
Біженські будні
За місяць новонароджена Женечка вже мало чим нагадувала прибулицю з космосу: округлилися щічки, зникло волоссячко зі спинки, змінився колір шкіри, який при народженні був занадто темним.
Вирішилося питання щодо придбання потрібних дитячих речей. У місцевій газеті активісти-волонтери надрукували невеличку статтю-оголошення, зміст якої зводився до того, що у таборі біженців народилася українська дитина. Замітка закликала привозити все, з чого діти читачів повиростали. Після виходу у світ багатотиражки до притулку полилися потоки яскравих одежин, взуття та іншого краму (не лише дитячого). Раз по раз Людочку телефоном викликали до центрального офісу, аби вона забрала чергову передачу. Червневого прохолодного дня на неї чекали не лише гуманітарна допомога, а й троє усміхнених людей – мама, тато та маленька дівчинка.
Аста та Кюйості довгий час не могли мати дітей, але дуже прагли цього. Аста була вдвічі молодшою за свого чоловіка, хоча виглядали вони майже однолітками. І неможливо було зрозуміти, чи то Кюйості так добре зберігся у свої за п’ятдесят, чи то його дружина здається дещо старшою. Завдяки новітнім технологіям сучасної скандинавської медицини на світ з’явилася чудова дівчинка на ймення Пінья, що в перекладі з фінської означає «сосна». Півроку тому в неї несподівано виявили важку хворобу серця. А наприкінці квітня дитині було зроблено операцію.
– Нам нічого не лишалося, як молитися, – розповідала Аста й у неї тремтіла нижня губа. – Ми просили у Бога, аби той зберіг нам дитину, – їй було важко згадувати недавнє минуле. – І ми з Кюйості сказали, що обов’язково допоможемо іншій дитині. – Жінка всміхнулася, погладила по біленькій голівці янголятко Пінью, що тихенько сиділа на руках у татка.
– Ми прочитали газету й сказали: «Дякуємо, Боже, що ти нам вказав ту дитину, якою ми маємо опікуватися». – Це вже Кюйості не втримався, щоб і собі не додати.
Спілкувалися, користуючись послугами перекладача-волонтера Йогана, що працював у таборі. Українка, не стримуючи емоцій та не дозуючи любові, міцно обняла нових знайомих, які були такими високими, що під час обіймів Люсин ніс опинився на рівні грудей фінів. Кюйості щиро посміявся з цього приводу, відсторонив малявку й широким жестом вказав на привезені подарунки. У центрі холу стояв пречудовий візок, плетене ліжко на високих ніжках, ущент завантажене речами у поліетиленових пакетах. Фіни сором’язливо повідомили, що привезли з собою вечерю, аби надовго закарбувати доленосне знайомство. Вирішили відзначити подію на задньому дворі бунгало Бабенків. Подружжя Санолайненів мешкало в Куоволо. Приїхали звідти до Валкеали на чудовій машині марки «БМВ».
– Багаті, стопудово, – пошепки кинув дружині Коля, коли всі (окрім Йогана, який відмовився від вечері, зберігаючи субординацію) сиділи на природі, куштуючи смачнючий пиріг з лососиною, що його приготувала Аста.
– До чого тут це? – незадоволено, але з усмішкою на обличчі (аби не зрозуміли гості) відказала Жужа.
– Класний візок. Скільки він коштує? – Микола англійською поставив нетактовне питання фінам.
Декілька разів повторив, тоді притаскав підручника фінської й, знайшовши слово «гроші» й «скільки», домігся, аби його зрозуміли. Кюйості нашкрябав паличкою на землі цифру, від якої у Колі відняло дар мови.
Після кількох годин, проведених в умовах розумового навантаження та душевного відпочинку, фінська сім’я почала збиратися додому. Довго прощалися, тиснули один одному руки, обнімалися та усміхаючись казали: «Дякуємо, до побачення, дякуємо, дуже спасибі, на все добре, дякуємо, дякуємо…»
– У мене болить усмішка, – зізнався Микола, коли червоний «БМВ» рвонув по трасі у бік Куоволо.
– Навіщо ти ставив такі дурні питання? Мені було соромно, – сердилася на чоловіка Людочка. – Люди до нас зі щирими намірами. Привезли подарунків, пригостили вечерею. Ти ж навіть не поцікавився їхньою історією.
– Навіщо мені їхня історія, коли у мене є своя. Вони повинні нам це надати. У них усього повно. Можна й поділитися.
Жінці заціпило, вирішила на знак протесту не говорити з чоловіком стільки, скільки зможе. Але за хвилину, а саме після його слів: «Ми цього візка продамо», скипіла:
– Продамо? Подарунок для Жені? На що ти перетворився?
Попри бунт дружини, за досить короткий час Миколі вдалося переконати її в доцільності продажу візка, адже за таку річ можна виручити чималі гроші, які знадобляться у подальшому їхньому житті. Жінка нізащо не погодилася б, якби у неї не було альтернативи. Бо ж, хоча подружжя Бабенків впакувалося дитячим приданим під зав’язку, передачі з «великої землі» не припинялися. Поміж усім були і дитячі візочки, щоправда, не нові і часто не цілі. Людочка зверталася до працівників притулку, аби вони доправили крам до інших таборів, де є діти.
– Яка нам різниця, в якому візку возити Джейн? – щиро цікавився Коля, стоячи над старомодною розвалюхою, яку лише умовно можна було назвати дитячим візком. Він щойно приволік це одоробало з ресепшена. – Хіба ми кудись ходимо? А як не подобається цей доволі… е-е-е… гарний візок, то можеш носити дитину на руках.
– По-перше, Женя стає дедалі важчою, мені обриваються кінцівки, – відчувала, що в неї не руки, а саме кінцівки. – По-друге, Мар’ют сказала, що весь час на руках не можна, по-третє, може, ми таки колись вийдемо поміж люди. По-четверте, ми сюди приїхали, щоб краще жити? То навіщо ти мені пропонуєш покласти нашу дочку в такий візок, які навіть у Союзі не використовують з часів Другої світової війни? Подивися лишень на цей жахливий колір. Помаранчевий, ніби роба в дорожнього працівника. На мене будуть оглядатися, ще й пальцями тицяти. І правильно робитимуть, бо я дурепа з дуреп… – випалила на одному подиху.
Поведінка чоловіка щодалі більше дратувала, хоча Жужа й виправдовувала свій стан емоційно-фізичним перевантаженням, що спричинилося появою дитини, а відтак і купою нових турбот. Женя ночами не спала, плакала, молока у грудях було більше ніж достатньо, але мала відмовлялася його споживати. Спеціалісти запевняли, що це тимчасово, і Людочці нічого іншого не лишалося, як повірити й чекати на покращення. Тим часом нервовість накопичувалася та генерувалася в тілі, даючи про себе знати безсонням та істеричними з’ясуваннями стосунків із чоловіком.