Путч
У середині серпня совєтську діаспору біженського притулку привела в оціпеніння звістка про танки, що заполонили центральні вулиці Москви. Росіяни, українці, молдовани й білоруси збіглися до спільного телевізора у хол готелю й, затамувавши подих, спостерігали за новинами «CNN».
– Переворот! Переворот? – злітало з уст.
– Буде війна! – припускав дехто надто сміливий.
Картинка, яку транслювали провідні телеканали світу, була не вельми втішною. Довгі ряди потужних військових машин зелено заполонили широкий проспект. Народ, що стояв тісним гуртом, скандував із піднятими руками, численний натовп хвилювався, цей нерв передавався й біженцям у спокійній скандинавській периферії. Попри те, що побачене хвилювало, а подеколи й лякало колишніх радянських громадян, кожен із них подумки радів та уявно потирав руки. «Тепер однозначно дадуть дозвіл на проживання», – думали. Кожен малював себе героєм, ніби й сам відстоював свободу під прицілами залізних монстрів.
Два дні поспіль усі без винятку вихідці із Союзу носилися табором із гордо піднятими головами й зверхньо дивилися на заїрців, у чиїй державі настало тимчасове затишшя. Дехто навіть дозволяв собі філософські роздуми вголос, мовляв, у нього більше прав отримати громадянство, ніж, скажімо, у румуна чи албанця. Над табором відлунював дух буремних подій у Москві, обговорювали побачене вдень і вночі, сперечалися, намагаючись заскочити наперед і вгадати, чим усе закінчиться. Здебільшого схилялися до думки, що неминуче повернення до часів вусатого батька народів, до більш щільної залізної завіси, яку неодмінно відбудують у вигляді оновленої берлінської стіни. З радістю у серці зітхали, дякуючи собі, що не забарилися та вчасно дременули. Але…
За три доби путч було придушено, все влаштувалося, стихло й розсмокталося. Багато хто з тих, що вже бачили себе повноправними фінами, втратили останні краплини надії, опустили руки й зазбиралися до «теплих країв», як то Норвегія та Швеція.
– Я так сподівався, що у Москві станеться щось жахливе, – говорив Микола. – Хоча б не війна, а тоталітарні репресії чи щось таке.
– Ага! – погодилася Людочка, не приховуючи сарказму. – Голод, хвороби, смерть. А ще краще, щоб когось із наших родичів забили чи покалічили. Ото вже ти б радів. Авжеж, тоді нам було б чим махати перед носом у цих, зі служби у справах біженців. – Після гнівного спічу Людочка зашморгала носом, розмазуючи шмарклі по обличчю, зайшлася слізьми.
Допоки на її Батьківщині коїлося бозна-що, вона подумки була зі своїми, боялася за них, переживала. Так, вони далеко від тієї клятої Москви, але ж це одна держава… Щоправда, підступна думка – «що гірше там, то більше шансів тут» – закрадалася і Жужі. Люся відчайдушно відганяла її, але дурна ідея-фікс невпинно вивалювалася з підсвідомості.
Після перевороту та його більш-менш щасливого фіналу почали один за одним викликати до поліції всіх, хто приїхав із СРСР. Бабенки не були винятком – отримали запрошення на перше інтерв’ю, яке мало відбутись на початку вересня. Микола, як завжди, забігав думками далеко вперед і перебирав варіанти подальшого розвитку подій. Людочка була заклопотана дитиною, й ці клопоти доводили її до сказу. Постійне недосипання, нервове напруження та життя на чужині звели нанівець зазвичай оптимістичний настрій Люсі. Раз по раз згадувала домівку, мовчки, подумки, бо чоловік втрачав самоконтроль від легкого натяку на ностальгію.
– От, поїдемо завтра на бесіду, розповімо все, як було. І про те, як мене мали заточити за мої політичні переконання, – Микола так зжився з легендою, яку вони разом придумали, що цілком серйозно розповідав власній дружині цю історію як реальну.
Жінка з подивом думала: «Добре, що не одна я втрачаю розум… Хоча ні. Це жахливо, що ми обоє хворі. Це клініка. Він зовсім здурів».
– Згадай лишень, як ми в останню хвилину зуміли вирватися від переслідування, – зиркнув на дружину й, ніби нічого не сталося, продовжив: – Та й тобі було б непереливки. Заґратували б вагітну. Нашу дитину врятувало лише те, що ми втекли, – трохи подумав і повторив: – Так! Наша дитина жива лише дякуючи цій прекрасній країні, – перехопив невдоволений Люсин погляд і запитав: – Ти так не вважаєш?
– Не знаю. Можливо, вона не зазнала б страждань всередині мене, якби ми не пустилися в це божевілля, – договорила останню фразу, усвідомлюючи, що цього робити не варто було.
Микола вкрився багрянцем, стискав і розтискав кулаки, тупцював на місці. От-от його прорве на нескінченний потік образ на адресу Людочки, яка, усвідомивши це, почала стрімголов вдягати Женю, аби чкурнути з нею на прогулянку. І що скоріш, то краще.
– Та якби я був тут сам, то вже давно б фіктивно одружився, – незважаючи на намір дружини податися геть із хати, просичав Микола.
– А чого ж фіктивно? – в оперетковому стилі запитала Люся, манірно закотивши очі.
– Та ти для мене, наче якір, – Людочка знала, що чоловік у всіх негараздах звинувачуватиме її – мав схильність до таких забавок. – Якби я був самотнім татом, та ще й з дитиною, що тут народилася, то мене б не викликали на ці кляті допити, а дали б відразу дозвіл на проживання. А через два-три роки й громадянство. Ти не розумієш, що ти тут зайва? – кричав, бризкаючи слиною, й намагався вирвати дочку з рук Людочки, яка з переляку цупила малу до себе.
Дитина верещала, не розуміючи, що діється. Микола у пориві гніву штовхнув дружину, але так, аби вона впала на ліжко, підхопив дочку й вибіг за двері. Люся, попри те, що їй несамовито хотілося запорпатися обличчям у подушки, зануритися під ковдру, сховатися від усіх та ридма ридати, вискочила, розбурхана, слідом за чоловіком. Боротьба продовжувалася поза межами будинку. На вузенькій стежечці, якою швидко крокував Коля, не було місця для двох. Жужа намагалася бігти поруч із чоловіком, перестрибувала через невисокі кущі, простягала руки до дочки й благала Колю не тікати від неї. Раптом він спинився:
– Обіцяй, що твій дім тут.
– Обіцяю, – вимовила й зробила спробу забрати у нього дочку, яка просилася до мами.
Микола відсторонив жінку.
– Обіцяй, що зробиш усе, аби наша дитина не поверталася в те… пекло, – останнє слово прозвучало неправдиво-пафосно.
– Обіцяю, – стверджувала, не розуміючи смислу того, що вимагав чоловік.
Серце її торохкотіло. Жінці відкрилася істина: зараз її сім’я – ці двоє… Одне з них вона нестримно любить, іншого – несамовито ненавидить.
Після низки обіцянок, які Микола шантажем витяг із Люди, він дозволив матері й дочці об’єднатися. Сам, легковажно насвистуючи, мало не пританцьовуючи, рушив до будиночка. Зробивши кілька кроків, повернувся до дружини. У його очах мерехтіли вогники пристрасті.
– Віднеси Джейн до Мар’ют, – ніжно мовив.
– Але ж… – хотіла заперечити, та чоловік був невблаганний.
На нього раптом накотилася хвиля бажання. Він почав обнімати дружину, цілувати їй шию й шепотіти про любов і свої почуття.
* * *Інтерв’ю, якого так довго чекали Бабенки, нарешті відбулося й розчарувало українців. Вони-бо надто прискіпливо готувалися до кожного ймовірного запитання, нехай навіть найнеоковирнішого. Натомість нічого особливого у них не питали. Окрім стандартних відомостей про особисті дані попросили стисло викласти на папері свої вимоги та аргументувати їх. Стисло! Оце так! Людочка написала: «Хочу залишитись у Фінляндії, бо тут екологічно чисто. Не хочу жити в своєму Чорнобилі», – і раптово згадала ще й цю «тему». Микола довго кусав самописку, наче першокласник, каліграфічно виписував кожну літеру. Його опус виглядав так: «Моя Батьківщина – це п’яниця-мати. А я хочу жити зі справжньою матір’ю, яка піклується про своїх дітей. Мене хотіли загребти до армії, аби я загинув в Афганістані…» – хоча Афган був у далекому минулому. Коли ці двоє здали «твори» офіцеру, він запхав їх до теки й кинув у сейф.
– І все? Що далі? – коротко запитав здивований Микола.
– Чекайте! – відповів офіцер.
– Чого чекати? Ми й так півроку тут сидимо.
– Це ще недовго, – спокійно пояснив чиновник через перекладача. – На цей час у країні занадто багато біженців. Особливо з Радянського Союзу. Тому справи розглядаються дуже повільно. От, бачите, ваші документи до департаменту йшли шість місяців. Отже, можна зробити висновок, що наступного разу вас викличуть не раніше, ніж за рік-півтора.
Людочка й Микола голосно зітхнули в унісон. Офіцер подивився на них, як на дітей.
– Вас перевезуть до табору, де буде інший устрій проживання. Платитимуть прожитковий мінімум у розмірі 600 марок на кожного дорослого члена сім’ї та половину від цього на дитину, – погладив по голівці Женечку, яка весело гугукала, скачучи у мами на руках.
– О! – зрадів Микола. – А коли нас заберуть із Валкеали? – він не звертав уваги на натяк про закінчення інтерв’ю.
– Чекайте, – додав суворо офіцер та чи не силоміць випхав біженця з кабінету.
– Знову чекайте! – скипів чоловік, опинившись за дверима. – Мене це дістало.
– Коля, не накручуй себе.
– Нік! – гавкнув Микола. – Я казав тобі звертатися до мене лише так. Мене звати Нік.
– Добре, Ніку, давай не будемо сперечатися. Якщо вже нам випало чекати, то будемо робити це весело. Ну, навіщо нам, молодим, сумувати?
Коли під’їжджали до табору, Людочка здалеку примітила біля своєї оселі незнайомців, що намагалися відчинити їхні двері.
– Гей! Гей, що ви робите? – закричала жінка й кинулася до бунгало.
Микола побіг за нею.
– Що відбувається? – запитав засапаний Нік у одного з вантажників.
Той вийняв із нагрудної кишені жовтий аркуш, розгорнув його й простягнув українцеві, який швидко пробіг очима написане та радісно повідомив новину дружині.
– Люсіль, нас перевозять до міста Міккелі. Це досить велике містечко, мені Валєра про нього розповідав. Ну, пам’ятаєш, той Валерій, що був тут два тижні тому. Ну, той, що приїжджав у гості до… – махнув рукою, мовляв, не в тім справа. – Міккелі! Це на північ від нас, – побіг до кімнати, вийняв із шафи мапу Фінляндії, що її придбав кілька місяців тому на блошиному ринку, й почав водити по ній пальцем. – Ось! Ось де це Міккелі, поглянь, Люсі.
– А ми що, поїдемо у цьому тарантасі? – здивувалася, вказуючи на сірий вантажний фургон.
Один із фінів зрозумів, що вона має на увазі, й тицьнув пальцем вдалину на мікроавтобус, біля якого юрмилися біженці.
– Боже, потрібно попрощатися з Мар’ют, – згадала Люся.
– Прямо «потрібно», – кепкував Микола.
Людочка підтюпцем гайнула до медпункту.
– Можна, я колись до вас приїду? – запитала Мар’ют.
– Звичайно! – Жужа обійняла фінку. – Ми будемо хрестити дочку. Принаймні збираємося це зробити. Будеш хрещеною мамою? – За півроку Жужа нахапалася англійської, а от оволодіти фінською було не так просто.
Мар’ют виглядала розчуленою і з радістю погодилася на пропозицію, попри те, що була протестанткою.
– Це нічого, що я іншого віросповідання. Нам можна, – заспокоїла Людочку. – Я все влаштую. Дізнаюся, де є церква православна. Тоді дам вам знати.
– Як я тобі вдячна, – швиденько промовила Люся і, щоб не розплакатися, вибігла з медпункту.
До Міккелі
До Міккелі двома машинами від’їжджав чималий кагал. На фургон складали пожитки, а до авто запрошували людей. Разом із Бабенками до мікроавтобуса всілися Олег і Вася, Віталій, який увесь час, що вони жили у Валкеалі, так ні з ким не зблизився, двоє африканців, худих і високих, як жердини, і з блискучими очима. Один такий чорний, аж синій, звався Кофі – веселий і кмітливий балакун-сомалієць. Хлопець розповідав, що у нього на голодній батьківщині семеро братів-сестер, а наймолодшому стільки ж, як і Джейн. Ось тільки народився він, той молодший, коли Кофі був далеко від дому.
– Я його не бачив, – говорив, усміхаючись. – Джейн – то мій сестра, – так і казав «мій сестра».
– Що ти з цими чорними спілкуєшся? – дорікав Коля дружині. – Та ще й Джейн до них принаджуєш.
– Ніку, ми такі самі чорні, як і вони. Невже ти не розумієш, не відчуваєш? А Кофі гарний хлопець. Ти знаєш, що його двоє братів померли від голоду?
– Мене це не обходить, – відмахувався Микола й лишався при своїй думці щодо брeхнів (був упевнений) реф’юджі з Африки.
Коли Жужа слухала історії людей із інших країн, а особливо з Чорного континенту, розуміла, що вона, Бабенко Людмила Олегівна, у дівоцтві Жужелиця, її чоловік, Бабенко Микола Васильович, та їхня донька, Бабенко Євгенія Миколаївна, не мають жодного морального права просити притулку, займаючи місця тих, кому він дійсно потрібний. Адже люди, які чесно виборювали право вважатися політичними біженцями, жили раніше в умовах війни чи голоду, відчували постійну загрозу своєму життю чи здоров’ю. А яку реальну загрозу відчували вони, українці, росіяни, естонці, латиші, молдовани? Такі думки дедалі частіше навідувалися до Людочки. Щоправда, жінка ні з ким не могла поділитися переконаннями, що зароджувалися в її свідомості. Уживалася в придуману легенду, обдурюючи людей, що її оточують, – іноземців та одноплемінників, і, врешті-решт, себе, що було найнестерпнішим.
Дорогою до Міккелі в салоні мікроавтобуса кружляли уривки розповідей про табір, до якого везуть біженців. Одні божилися, що чули від друзів та знайомих про прекрасні умови, про невеличкі приватні будиночки на території живописного парку, у яких і поселяють знедолених. У будиночку, мовляв, є все, чого душа забажає, – кухня, вітальня, окрема спальня.
– Ага, ще й прислуга, – кепкувала Люда з тих, хто про таке патякав.
– Я також не вірю, бо мій кузен уже три тижні у Міккелі. Присилав фотки. Звичайний готель, як ото наш. Лише розташований на березі озера. Там спільні кухні й окремі кімнати на трьох із ванною та туалетом, – намагався довести Кофі прихильникам легенди про рай.
– Боже! Нарешті ми самі готуватимемо. Як я хочу чогось такого… Вареників чи борщу, – Микола хитро подивився на дружину.
«Починається!» – невдоволено подумала вона, а вголос енергійно промовила:
– Буде тобі і борщ, і вареники.
– О, борщ! – Кофі почув знайоме слово й, прицмокнувши, повторив його ще раз.
– Борщ – він і в Африці борщ, – пожартувала Люся.
– Не надумай лишень цих до мого борщу запрошувати, – насмішкувато погрозив Микола.
Удав, що жартує, але дружина вловила підтекст.
– Ще не зварився ні твій, ні мій борщ. Може, ніякої кухні там немає. Можливо, ми знову будемо харчуватися, як у Валкеалі.
Ще довго чимала компанія обговорювала перспективи приготування нових страв, проживання у комфортабельних фантастичних помешканнях та найголовніше – отримання дозволів на постійне проживання.
– Якщо за час перегляду моєї справи війна закінчиться, мене відішлють назад, – розповідав Замба з Конго. – А у нас навіть коли мир – різанина не припиняється.
– Страшно? – запитала Жужа, якій хотілося пригорнути хлопця, адже він іще зовсім дитина.
Вони з Кофі однолітки – вісімнадцятирічні. Микола неприховано скептично ставився до них та до їхніх розповідей.
– Та це ж лише легенди, – запевняв дружину. – Такі самі легенди, як і в декого з наших.
– У декого? – перепитувала, посміхаючись, Жужа. – Це ж у кого? Я їх знаю?
– Та тут, здається, лише наша історія правдива, – відповідав і сам щиро вірив у сказане.
– Варсавуорі! – оголосив водій, коли автобус спинився. Оповідка про прекрасні умови в окремих будиночках виявилися дезінформацією, бо, коли делегація валкеалських біженців опинилася в таборі поблизу міста Міккелі, вони побачили перед собою готель, докладно описаний Кофі. У той час, коли усі виходили з мікроавтобуса, до сомалійця підбіг дуже схожий на нього юнак, почав підіймати його, обнімати й плескати по голеному черепу.
– Це мій кузен, – весело повідомив щасливий Кофі, закинув на плече маленьку спортивну торбину й пішов за родичем у нетрі готелю.
Інші подивилися на фіна, який супроводжував їх. Той як міг розповів, що робити, куди йти й чого чекати від життя у таборі з ліричною назвою – «Варсавуорі».