– Нічого з тобою не станеться, не розсиплешся, як поносиш. Свої роги оленю не важкі, – зневажливо-різко відповів Нік, на якому також позначався післяпологовий синдром. – А візок ми продамо! І крапка… Ще не знаємо, що на нас чекає.
Налагодження втрачених зв’язків
Улітку до табору якимось вітром завіяло кореспондентів відомої на увесь світ газети «Нью-Йорк Таймс». Їх цікавило життя біженців загалом і біженців із Раші зокрема. Для повноти картинки та гостроти й драматичності сюжету журналісти обрали сім’ю Бабенків, яка надто довго знаходилася в очікуванні першого інтерв’ю (власне, бесіди з представниками комітету у справах біженців, а не з американськими писаками). Фотограф нескінченно довго всаджувала Колю, Люду й Женечку під великою сосною, шукаючи ракурс, який зміг би передати весь трагізм ситуації. Питання, поставлені професіоналами, були занадто штампованими, як то: «Чи вам тут подобається?», «Чи всім ви забезпечені?», «Що ви думаєте про Фінляндію?» й така інша дурня. Насамкінець, коли диктофон було вимкнено, американка звернулася до Люсі, її голос набрав природних обертонів, ніби журналістка зняла з себе робочий костюм разом зі штампованою інтонацією.
– Можливо, вам що-небудь треба? Я можу допомогти.
– Та ні, ніби все добре, – почала Жужа, але її перебив Микола:
– Нас тримають у невідомості три місяці. Ми б хотіли пришвидшити розгляд справи…
Узявся бідкатися, розмахуючи руками, відтісняючи Людочку, яка не надто прагнула продовжувати бесіду, а потихеньку попрямувала до лісової річечки, притискаючи до грудей дитину й стримуючи черговий напад істерики. Відійшовши подалі від людського ока, жінка голосно заревіла. Не плакала, а ревіла, як звір. Її не могли чути люди, бо шум стрімкого потоку нівелював цей крик. І волала вона не через бесіду з журналістами. Цей вибух був викликаний банальною ностальгією, яку тут, у цьому таборі, та й у багатьох інших, засуджували, як анахронізм. «Як там мама й тато?» – думала, здригаючись усім тілом у такт водяним сплескам. Раптом затихла, щось згадавши, й блискавично помчала вгору стежкою, міцно тримаючи дитя.
Побачила, що Коля уже сидить сам-один на терасі, а фотограф і кореспондент віддаляються у бік траси, де на них чекає машина. Людочка щодуху побігла за ними.
– Ви можете передати моїй мамі мою теперішню адресу? – говорила Люся, важко дихаючи. – Мою теперішню адресу. Мамі!
– А ви не хочете подзвонити додому? – не розуміючи суті прохання, уточнила американка.
– Подзвонити? – перепитала Людочка. – А це можна?
Американка повела Жужу до готелю, вийнявши купюру, попросила дозволу адміністраторки на міжнародну розмову. Їй дозволили подзвонити, оформили замовлення та видали квитанцію.
П’ять місяців батьки нічого не знали про долю дочки. Майже півроку хвилювань. Перед від’їздом із дому Люся, без погодження з чоловіком, кинула до власної поштової скриньки пояснювального листа, мовляв, не чекайте й не хвилюйтесь, наша подорож не тимчасова, а постійна. Що тепер вона скаже? Коля забороняв налагоджувати будь-який контакт із родичами, боячись, що це може завадити рішенню по їхній справі. У слухавці лунали нервові гудки.
– Алло! – мамин голос. Людочка не може перебороти заціпеніння, яке пронизує тіло. – Алло, – повторює мама, а тоді, здогадавшись, питає: – Люся? Люся! Люся!!! – втретє жінка кричить щосили.
– Мамо, – це все, що може вимовити дочка.
– Люся, Людочко, дитинко. Як ти? Що ти? Кажи, не мовчи. Усе так погано? Де ти? Тато приїде, забере тебе. Що з дитиною? Ти її втратила? – Ірина Романівна намагається почути бодай одну відповідь. Женечка на руках у Жужі відчуває хвилювання й пхинькає. – Чую, чую, – радіє Люсина мама, не приховуючи схлипувань.
Тим часом американка показує на наручний годинник, натякаючи, що час не гумовий. Людочці нічого іншого не лишається, як запхати емоції якнайдалі й скорочено повідомити матері про своє життя.
– У нас усе добре. Дуже добре. Ми живемо у Валкеалі. Це Фінляндія. Ні, зі Швецією не вийшло. Але це на краще. У вас є онучка. Женя. Їй три місяці. Чуєш, яка голосиста.
– Женею звали твою прапрабабцю, – повідомила мама звістку, яка Люсі була до цього часу невідома. – Коли вона народилася? У кінці травня, виходить… прабаба Женя тридцятого…
– Двадцять восьмого травня. Мамо, не перебивай, бо час закінчується. Ми тут тимчасово. Можливо, нас невдовзі перекинуть… перевезуть до іншого табору… е-е-е… квартири, тому не казатиму тобі адреси й поки що не писатиму. Як тільки влаштуємося конкретніше, обов’язково дам знати.
– Людочко! – лагідно промовляє мама.
– Не хвилюйся, мамочко, у мене все добре. Дуже добре. Уяви, тут машини пральні – автоматичні, – ковтає сльози Жужа. – Кинув, за годину прийшов – усе сухе. Для дитинки все дали безкоштовно.
– А як минулося? Пологи…
Люда не відповідає.
– Людочко, ти там?
– Так, мамо. Усе добре пройшло. Мені робили кесарів розтин.
Мама плаче.
– Мамо, не турбуйся, знай, що в нас усе добре. От бачиш, налагодився зв’язок, – у слухавці загуло, але крізь гудки маму ще було чути. – Мамо, час закінчується. Я тебе люблю. Таточкові привіт. Мамо, мамо…
…Піднесено повідомила Колі, що змогла подзвонити додому. Той слухав, заглибившись у філософські розмірковування.
– Чого так довго не перевозять нас звідси? Що робиться? Он, із пітерцями вирішили, а вони ж просто євреї. А ми стирчимо тут, як експонати в музеї. Нас тримають, аби всім показувати. Ми макаки. Гірші за якихось євреїв.
Євреї
На початку червня у табір вивантажили нових людей у кількості дев’яти осіб – євреїв із Пітера, які летіли на землі предків, офіційно обмінявши одну батьківщину на іншу, про що свідчили їхні поки що совєтські паспорти зі штампами про постійне місце проживання в Ізраїлі. Літак без перешкод долетів до Суомі, приземлився на дозаправку, і тут почалося… Серед півсотні репатріантів знайшовся один Хома Невіруючий, який спочатку стиха, а потім так, аби чули його одноплемінники, виголосив сумнів щодо правильності вибору ними країни для життя. Війни там, мовляв, щоденні, до війська гребуть усіх поспіль, включно з дівчатами, клімат не кожному гіпертоніку сподобається. І таке інше й у тому ж напрямку. За півгодини очікування цей Хтось просвердлив у черепних коробках радянських євреїв тунелі, крізь які до мізків розгублених переселенців просочувалася краплина по краплині впевненість, що таки не варто нікуди їхати, а краще було б залишитися тут, у цій Богом забутій країні. Холодно? Так! Але ж не стріляють. Члени делегації раз по раз зиркали у вікна, за якими височіли темно-зелені сосни й своїм лагідним погойдуванням закликали їх залишитися. Були й такі, що, стираючи голосові зв’язки, доводили згубність зрадницьких ідей, мовляв, наша батьківщина чекає на нас. Але їхні хриплуваті голоси захлинулися у вихорі емоцій, які вихлюпнулися до невеличкої зали очікування. Ці емоції підштовхнули у спини найактивніших відмовників, і вони почалапали до адміністрації аеропорту зі своїм колегіальним зверненням, яке щойно нашкрябали на білосніжному аркуші. До відщепенців прибув посол Ізраїлю у Фінляндії, й по завершенню двогодинної суперечки знайшовся вихід. Репатріанти-ізраїльтяни були налаштовані просити політичного притулку. Щоб не виглядати голослівними у заяві, закидали Ізраїлю, що нова їхня батьківщина не може їм вповні гарантувати мир і спокій на віки вічні. Амінь!
І от дев’ятеро з того батальйону відмовників потрапили до Валкеали й оселилися в двох будиночках по сусідству з Бабенками, поруч – родина лікаря-стоматолога Григорія, трохи далі – Володі, який працював із червоним деревом. Це його вислів. Коли Володю питали про професію, відповідав з гордістю: «Я працюю з червоним деревом».
Григорій, аби показати, що він справжній інтелігент у якомусь там коліні, повсякчас колошкав у руках люльку з запашним тютюном, носив клиноподібну борідку й гоголем походжав по заасфальтованому двору туди-сюди, заклавши за спину вільну руку. Нижня частина гардеробу його мало хвилювала, бо зазвичай нею були нейлонові сині спортивні штани. А от верх – окраса будь-якого світського рауту. Обов’язково піджак, випрасувана сорочка та краватка-метелик. Любив потеревенити на медичні теми, які розуміла лише його дружина Лариса, також стоматолог. Вірогідно, їхні діти, чотирирічний Ларіон та Клара, якій виповнилося дванадцять, колись також перетворяться на стоматологів.
– Нам обов’язково дадуть право на проживання тут, – без жодних сумнівів заявляв зубний технік у розмовах із Миколою.
Останній слухав, заглядаючи Гриші до рота, й ковтав кожне його слово.
– Чому ви такі впевнені? – звертаючись на «ви», питав Коля.
Той із подивом роздивлявся українця поверх старомодних окулярів, як брата меншого, й, опустивши кутики губ донизу, так, що іспанська борідка виглядала зовсім гострою, виголошував:
– Бо ми євреї!
Люсю вабила інша родина – колоритна сім’я Швендербергів. Володя, голова родини, міг відреставрувати будь-який антикваріат. Удома у нього відбою не було від замовників, іноді дуже високого штибу. На раз-два майстрував столики й кушетки з вензелями у стилі ампір чи рококо. Був не такий розумний, як його земляк, скоріше можна було назвати його дещо придуркуватим, але Людочка любила товстуна за душевну простоту та наївність.
– Мені шістдесят років, – обливаючись реальними сльозами, розповідав Жужі, коли гуляв із нею просікою. – Що я тут робитиму? – Після кожного речення замовкав, обмірковував і вів далі: – Удома я був шанованою людиною… Я мав гроші… – Він міцно стискав зап’ясток Людочки й багатозначно дивився жінці у вічі, натякаючи, що мав неабиякі гроші. – Вона мене сюди затаскала. А тепер каже: «Ти застарий для мене». Уявіть собі, Людочко, що я робитиму тут сам? У мене в Ізраїлі старенька мама… А я – у цій Фінляндії, прости Господи! – благально дивився на Люду, намагаючись отримати бодай якусь пораду.
Люся знала напевно, що його збираються кинути напризволяще. Що буде далі з цим опецькуватим сивим дядечком потім, не мала ніякого уявлення. Володина дружина, Наташа, красуня сорока шести років, мати трьох дочок – сімнадцятирічної Оксани, на два роки молодшої за неї Наталки та дошкільного віку кучерявої Оленки. Дівчата не були схожі ні на матір, ні одна на одну, бо кожна мала власного батька.
– Мужики класні, допоки не народиться дитина, – розповідала Наташа-старша Люсі. – Яким добряком був Наталчин тато, мій другий чоловік. Ангел. Не побоюсь цього слова – Бог. Вірменин. На руках мене носив. Попри рішення батьків, які нізащо не дозволяли йому брати жінку з дитиною, одружився. І що? – Росіянка дивиться впритул на Людочку. – Почав гуляти. А я його під хвіст! – Дала уявного копняка.
– А Оленка – дочка Володі? – питала Люся.
– Ще чого? Зараз! – Ната несамовито сміялася, метеляючи кипою світло-русого волосся неймовірної краси. – Та Вовка мені потрібен був для того, аби виїхати. Ми з ним лише рік як одружені. Я вважаю, це фіктивний шлюб…
– А він знає? – Людочка всміхалася.
Володя-бо щиро кохав дружину й гнав від себе думку, що його використали, як перепустку до заможнішого та спокійнішого життя.
– А знаєш, хто тоді бучу в літаку здійняв? – питає, примруживши блакитне око, Наталка.
– Невже ти? – Людочка попри те, що Наталка майже така за віком, як її мама, звертається до жінки на «ти» на її ж прохання.
– Хто ж іще, дитинко? Хто ж іще! Чого я в тому Ізраїлі не бачила? Жидів? Ой! – затисла рот рукою. – Євреїв? – засміялася та вказала в бік траси. – Дивись, Вовка до фіна чіпляється. Ходімо послухаємо. Інших розваг усе одно немає.
Наталка відкрито насміхалася з чоловіка, з його віку, за-скорузлої мови, ба навіть із ходи.
Володя стояв біля заправки й повторював п’яному в драбадан фінові:
– Я Вольодья, – використовував акцент, думаючи, що так його краще зрозуміють. – Я єсть Воль-йо-дья. Розумійт? Я єсть раша. Раша. Льєнінград. Я Лєнінград.
Фін закочував очі, опускав голову й повільно водив нею із заходу на схід. Володя думав, що той не погоджується, а п’яниця просто шукав місце, де би проблюватися. Володя не полишав бідолашного співрозмовника.
– Я, е-е-е-, у-у-у… – шукав потрібні слова. – Я есть Воль-йо-дья, Вов-ка. Розумієш? Німчура, – побачив дружину, точніше, почув її регіт і відразу вдався до пояснень. – Познайомився ось із фіном… – сором’язливо промовив, тупцюючи на місці. – Він мені дещо розповів, я – йому, – взяв під ліктик норовисту дружину й повів до бунгало.
Людочка, йдучи за ними, побачила й підняла з землі металевий ланцюжок, густо вкритий пилюкою.
– Володю, Наталко! – закричала, наздоганяючи пітерців. – Це ви загубили?
– Ні! – Відмахнувся чоловік спочатку, тоді придивився уважніше й зрадів. – Це золото. Напевно, хтось із відвідувачів кафе загубив. Заховай, буде твій, – передав Люсі в долоню знахідку.
– Продай краще, – втрутилася в розмову Наталка.
– Та кому ж я продам? І за скільки?
– Та хоч би й мені. Задорого. Вовка, купи для мене.
– У тебе є чимало, – буркнув чоловік.
– Хочу ще. Тобі шкода? Скупий. От побачиш, кину тебе, піду від тебе до щедрого. Думаєш, не зможу? – Наталка підморгнула Людочці й, удаючи ображену, подалася до своєї кімнати. Володя почовгав за нею.
За короткий час, що Наталка перебувала у таборі для біженців, вона встигла зробити чимало справ, націлених на влаштування непоганого, на її думку, життя для своїх дітей. Першою сім’ю залишила старша, Оксана, яку мати сватала кожному фінові, що з’являвся у цих місцях. Для здійснення далекосяжних планів матуся просиджувала з дочками у придорожньому кафе мало не цілодобово. Спілкувалася з автомобілістами, у розмові встигала натякнути, що в неї дочка на порі, отримувала від найскромніших представників титульної нації жести на кшталт прокручування пальцем біля скроні, виставляння середнього пальця вгору або просто мовчазної капітуляції. Найрозповсюдженішим був саме німий відступ, під час якого аборигени купували по склянці чаю-кави членкиням дивної компанії й зникали безслідно з їхнього придорожнього життя. Але знайшовся якийсь напівстарець, що погодився. Мовляв, ласий шматочок оця дівчинка.
– Мама домовилася, що ми одружимось, коли мені виповниться вісімнадцять, – з дитячою безпосередністю розповідала Оксана. – А що? Проживу з цим придурком зо два роки. Отримаю фінський паспорт, тоді мені сам чорт не брат. Хоч кого причарую, – складалося враження, що то говорить її мати. – А ще краще, повернуся додому, – огляділася навкруги, чи мама не чує. – Їй-бо повернуся до Пітера… У фірмових шмотках… Буду там розсікати, як краля. Як путана, – додавала із захопленням й пояснювала: – Путани класні. Вони модні, стильні. Їх відразу видно. Усі в хутрах-пєсцах. Фірма!
Дарма Наталка Швендерберг переймалася майбутнім дітей. Усе владналося напрочуд швидко. Усім євреям дали дозвіл на проживання у Фінляндії, не минуло й трьох місяців. Відразу потому жінка покинула Володю. Чоловік, зітхнувши з полегшенням, відмовився від шляхетно наданої можливості мешкати у тритисячному містечку фінської глибинки й відлетів до мами в теплу Хайфу. Уже звідти прислав колишній дружині папери про розлучення, яких вона домагалася. Оксана після запальних дискусій із мамою, які подеколи закінчувалися рукоприкладством, вирішила повернутися до Пітера. Володя дозволив їй жити у своїй трикімнатній квартирі, яку завбачливо не продав. Оксана прихопила з собою знайомого безробітного шведа-алкоголіка й вийшла з-під контролю матері назавжди.
Наталка перекинула свою увагу на іншу дочку, досить вдало випхала її заміж за фінського магната, підробивши доччині документи у такий спосіб, аби вона стала нарешті повнолітньою у свої фактичні п’ятнадцять. Сама також непогано прилаштувалася за спиною американського пенсіонера-ба-гатія, що волів жити у холодній екстремальній Скандинавії.
Григорій-стоматолог отримав престижну роботу в Гельсін-кі, і сім’я повністю інтегрувалася в нове суспільство. Та про це Людочка й Микола довідаються лише згодом, бо їм іще довго доведеться прожити серед цнотливої природи у краї торішнього снігу, непрохідних лісів, які ніколи не вирубуються; маленьких містечок і тріскучих морозів; білявих блакитнооких дітей, яким усе дозволяють; краї побутових п’яниць і непробудних алкоголіків, найвищих податків та найбільшої соціальної захищеності населення; країні лосів, снігових скутерів, полярної ночі; домівці казкового Санта Клауса та реальних сивеньких бабусь і суворих дідусів-бороданів; царині дерев’яних простеньких ззовні й оснащених найсучаснішою технікою всередині саун, що стирчать на берегах нерукотворних крижаних озер; країні, мешканці якої говорять дивною, не схожою ні на яку іншу, пташиною мовою; зрештою, у чудовому краї під смішною, наївною назвою Суомі.