– Радійте, браття, ми стали незалежними!
Люся озирнулася, за нею стовбичив заспаний чоловік, долонями тер очі, не розуміючи, чого це Віталій верещить, та й взагалі задля чого він приперся в таку ранню годину аж із «Варсавуорі». Лише прочухавшись, чоловік і дружина усвідомили, що тернополянин трохи «під мухою». «Браття» розгледіли пляшку якогось місцевого питва у нього в руках.
– Браття, та як ви можете спати?! Україна, наша ненька, звільнилася від лап старшого брата.
– Говориш, як письменник чи поет. Що сталося, поясни нормально? – невдоволено бовкнула Люся. – Ну ж бо, проходь. Розповідай!
Жінка запропонувала гостеві сісти. Сама, кутаючись у халат, поставила на плиту чайник.
– То ви нічого не знаєте? – продемонстрував удавану образу. – Та ж оголосили підсумки референдуму… Український народ хоче незалежності. Нас уже визнали канадці, поляки та прибалти.
– Я нічого не тямлю з того, що ти верзеш. Ти п’яний, чи як? – Микола втрачав контроль над власними нервами.
– Я п’яний, брати мої нерозумні, – з усмішкою відповів Віталій і потягся до «братів», аби обняти. Хлопцеві врешті увірвався терпець, він посерйознішав та офіційно повідомив гучним баритоном: – Україна відтепер вільна, – зиркнув на подружжя – від них ніякої реакції. – Роз-жо-вую. Держава така з’явилася… Україна називається.
– А до цього що воно було? Не держава? – Микола знизав плечима.
– Та ви що? – Віталій встав, підняв брови та розставив руки, в одній із яких так і була затиснена пляшка. – Це ж той момент, якого ми усі чекали віками.
– Усе, чого ми чекаємо віками, – рішення щодо нашого статусу, – пробурмотів Коля.
– Тобто тепер Україна не СРСР? – запитала Люся розгублено.
– Отож-бо, отож-бо, сестро! – Віталій відкорковував пляшку.
Люда кинулася по склянки.
– Будьмо, браття-українці! – національно-свідомий молодик патетично підняв келих і залпом влив алкоголь у себе.
Віталій завжди пропагував націоналізм як єдиний можливий для України варіант. Був досить переконливий у своїх промовах. Люсі подобалося ще з Валкеали з ним спілкуватися, а хлопець викладався на всі сто у своїх оповідях, відчуваючи, що знайшов гідну ученицю. «Бодай одну наверну», – думав собі й радів. Віталій цурався свого імені й прізвища – Говорушкін. Як воно сталося, що прихильнику УПА дісталося вороже ймення, історія замовчує, але незначна деталь гальмувала й без того тернистий шлях тернополянина до мети – Канади. Другий рік чекав дозволу виїхати до далеких родичів, які мешкали в Торонто, тому не надто переймався проблемою «дадуть-не дадуть дозвіл у Суомі». Родичі-діаспоряни визнавали Віталія за свого, але були Скоробагатьками, а він – Говорушкін. Якби хлопцеві від батька дісталося прізвище не таке руське, чи що, він би вже давно був у своїй Канаді й лигав кленовий сироп у необмежених кількостях. А так – Говорушкін, прости Господи, що воно за родич корінним українським канадцям. Сам Віталій трохи відсидів у совєтській в’язниці за антирадянські заклики та націоналістичні ідеї. На підтвердження показував купу документів: приписи суду, рішення, протоколи. Мав неабиякі шанси залишитися будь-де, але прагнув до Канади, бо там, на його глибоке переконання, надсильна українська діаспора.
– От, бачте, Канада визнала Україну ще до офіційного оголошення результатів референдуму. Наступного дня, тобто другого грудня, – нервово переповідав. – А їй-бо, браття-українці, повернуся я додому. От завтра візьму та й гайну. Чекав я цього… Щоб говорити усе, що думаю… От прямо на вулиці, вийти у вишиванці й говорити, їй-бо, – промовляв крізь сльози, наче марив.
Говорушкін був надто збентежений подіями, котрі ніяк не запалювали Бабенків. Хоча вони вдавали, що неабияк задоволені, піднімали келихи, але хотіли, щоб Віталій якнайшвидше пішов. Хлопець поніс новину далі по суомських українцях, а наступного дня виконав сп’яну дану обіцянку й рвонув у незалежну свою неньку-Україну, наївно вірячи, що щось може змінитися в тоталітарній державі після вербального проголошення незалежності.
Відтепер біженці російського походження відмежувалися від учорашніх земляків, припускали, причому голосно й по всіх усюдах, що тих чотирьох українців, що залишилися в таборі, стосами почнуть висилати до суверенної-незалежної. Відкрито насміхалися над братами слов’янами. Мовляв, у вас уже немає ніякого тоталітарного режиму, ви вільні, то чого ж сидите тут, притулку просите? Їдьте, підводьте свою Україну з колін, гайда! Фіни щиро вітали українців із визначною подією, розповідали, що вони також колись були під імперіалістичним тиском великої Росії.
Одна сім’я з Ялти поспіхом відхрестилася від свого українства. Щодуху побігли до департаменту й написали заяву, що вони росіяни.
– Нас притискають на вашій Україні, – казали Бабенкам під час посиденьок.
Людочка знала, що вони освоюють та відпрацьовують нову легенду для наступного інтерв’ю.
– Незалежність таки справді стане на заваді, – міркувала Жужа.
– Казатимемо, що не віримо у зміни. А може, тепер гнути лінію, що ми за інтернаціоналізм? Скажемо, що проти такого сепаратизму. Чи на Чорнобиль валити? Тепер про армію не проходить, – Микола вголос перебирав варіанти.
– Давай таки дотримуватися нашої гілки, – Жужа розуміла, що так різко змінювати свідчення буде не на їхню користь.
– Я думаю, коли нам дадуть відмову, будемо пробиратися до Норвегії. А вже там скидатимемо усе на Чорнобиль. Скажемо, дитина хворіє, – доволі спокійно пропонував чоловік.
Ностальгія
Аби назбирати якнайбільше грошей, Микола вигадував щораз нові й нові методи та способи заощадження. Якось прибіг додому з сусіднього будинку, де півдня точив ляси, обговорюючи варіанти, вислуховуючи поради та мріючи про нездійсненне.
– Анна навчилася пекти хліб! – заволав із порога. Людочка приклала пальця до губ, попереджаючи, що донька ще не спить, а лише засинає. Микола, заволікши до хати купу снігу, на ходу зняв свої сорок шостого розміру черевики й повторив так само голосно: – Анна-албанка навчилася хліб пекти, – витяг із кишені шматок приплюснутого, ще теплого білого хліба й простяг дружині.
Він мав на увазі саме ту Анну, яка донедавна мешкала з ними під одним дахом. Родина Бабенків уже тиждень самостійно хазяйнувала в будинку номер один. Справа в тому, що протягом спільного проживання албанців неабияк нервувало, що маленька Женя плаче ночами. Вони спочатку вимагали в українців присипляти дочку за допомогою пігулок, тоді влаштовували бойкоти, не спілкуючись із сусідами, що, власне, не дуже турбувало Бабенків. І насамкінець вирішили потай скаржитися на таке неподобство керівництву табору, плекаючи надію, що українців відселять і балканці нарешті заживуть щасливо, як колись. Але з невідомих причин фіни вирішили виперти до іншого помешкання саме невдоволених громадян. У одному з будинків під лісом звільнилася спальня. Тому Анну з родиною терміново відселили до сварливих турків із повнолітнім сином, що хворів на синдром Дауна. Хоч як Анна верещала, а перебиратися довелось. Коли українці залишилися самі, Анна почала вряди-годи навідуватися в гості… щоб поскаржитися на турків та їхнього сина. Люся не надто гостинно приймала колишню сусідку, не хотіла, аби та вважала її подругою. Та тут Микола ставав на заваді, сам ходив до албанців і турків та норовив запросити усіх до себе.
– Я втомилася від гостей, – замість відповіді дорікала чоловікові. – Ти сам весь час десь вештаєшся, і вони ходять, грюкають у двері, верещать тут…
– Я збираю цінну інформацію.
– Краще б пішов навчатись, коли мене не пускаєш, – налила чоловікові полумисок борщу.
– Ти лишень покуштуй хліб, – Коля запхав шматок Люсі до рота.
Жінка розжувала кавалок й відзначила, що хліб дійсно вельми смачний.
– От бачиш. І ми будемо пекти.
– Ти будеш пекти хліб? – здивувалася.
– Я знаю як. Буду тобі казати. А ти міситимеш. Завтра поїду до міста по борошно. Уявляєш, для нього нічого не потрібно. Борошно, трошки солі, вода та дріжджі. От буханець скільки коштує?
– Ти поїдеш до міста?
– Так! Набридло скніти тут. Поїду, розвіюся.
Люся зраділа, що нарешті відпочине від перевезення вантажів. Хоча, заповнюючи кожну хвилину свого життя роботою по дому чи турботами про дитину, мала можливість не згадувати рідне місто, маму, тата, друзів і близьких. Лише ввечері, вкладаючись спати, дозволяла собі пірнати у спогади про минуле. Із підсвідомості вихоплювалися уявні світлини: ось зашарпаний, забитий ущент людьми у сірому негарному вбранні, тролейбус… Зненацька перед очима виникло виснажене, добре обличчя бабусі й викликало внутрішні ридання… Втамувала… Постав довгий балкон, обплетений виноградною лозою. Це тато посадив, аби був затінок, бо сонце влітку по обіді нещадно шкварило у вікна. Люся хотіла торкнутися лапатого темно-зеленого листя, здавалося, від цього дотику станеться щось неймовірне… Боляче защемило всередині на рівні грудей…
Попри фізичну й моральну втому, Жужа оптимістично зустрічала кожен ранок. Зістрибувала з ліжка, мчала на кухню, готувала сніданок дитині, годувала малу, тоді варила каву й нарізала канапок, вмивалася, вдягалася і лише після цього будила Миколу. У якийсь – не можна сказати прекрасний – день звичайний алгоритм пробуджень не спрацював, Люся не змогла підвестися у звичний час, чула крізь сон, що чоловік пішов до вітальні, до неї доносилося, як калатає щось по полицях на кухні. Крізь гудіння в голові долинав голосок дочки із сусідньої спальні, яка тепер називалася дитячою. Раптово всі звуки потонули у важкому тумані. Люда не бачила снів, лише легенький свист, ніби від швидкості… Чи це продовжувалося довго, жінка не тямила, але в якийсь момент із жахом второпала, що проспала годування дитини. Різко рвонулася з ліжка, вибігла у вітальню, кинула швидкий звірячий погляд на чоловіка, який дивився телевізор, тримаючи на руках дівчинку, що задоволено гугнявила. Людочка навіжено забелькотіла. Вона знала, що промовляє наступне: «Потрібно налити дитині кашки у пляшечку. Вона голодна». Була впевнена, що говорить саме ці два речення. Принаймні вони звучали в її голові. До того ж Люся чітко відчувала, як рухаються м’язи, відкриваючи її рота. Коли фраза була виголошена, жінка по-мишачому почала нишпорити у шафах, шукаючи чисту пляшечку. Двічі повторивши сказане, повернулася до чоловіка й побачила, що той дивиться на неї переляканими очима. Коля якось приречено-міцно притискав до себе Женю, по його зміненому обличчю блукали тіні, чоловік остовпів, забувши закрити рота, так і сидів з роззявленим. Непритаманний для Миколи вираз обличчя примусив Люсю зазирнути всередину себе. Вона спробувала ще раз повторити те, що вже говорила до цього. І нарешті почула, що саме промовляє. З її уст неслося:
– Потрібно запхати літак у небо. Він гуде, – блискавично затулила долонею рота. За кілька секунд спробувала ще раз. Промугикала, повторюючи подумки: «Потрібно налити дитині кашки у пляшечку. Вона голодна», і лише після перевірки розкрила рота. Зсередини Людочки транслювалося:
– Потрібно запхати літак у небо. Він гуде, – жінка кинула знайдену пластмасову пляшку на підлогу й, закричавши «Я з’їхала з глузду», втекла до спальні, зачинившись зсередини.
Через декілька хвилин у замкнені двері кімнати обережно пошкрябав Микола.
– Люся! Люсіль! Ти що там?
Люда сиділа на середині незастеленого ліжка й бубоніла собі під ніс:
«Оце рука… Так. Ру-ка. Тут ліжко. Постіль. Вікно», – вимовляла вголос саме те, що й хотіла. Заспокоївшись, впустила чоловіка.
– Що це зі мною було? – запитала й розревілася.
Женечка, побачивши, що мама плаче, й собі підхопила.
– Напевно, нерви… перевантаження чи що… – припустив Микола.
Його дружина останнім часом мало спала, погано харчувалася, бо виконувала програму «Заощадження понад усе».
– Тобі треба більше відпочивати. Джейн уже величенька, я можу з нею гуляти, – перехопив радісний погляд дружини. – Удень, коли вона спатиме, возитиму її у візку по вулиці.
– По снігу колесами? – запитала дружина.
Сама-бо носила малу на руках.
– Купимо сани… От завтра ж і куплю!
Чи не вперше Микола виконав обіцянку, не відкладаючи її у довгу скриньку. Сани були придбані, але не в крамниці, а з рук.
* * *– Відгадай, кого я тобі привів? – радісно запитав за кілька днів після тимчасового Люсиного скаламучення свідомості.
– Кого? – жінка не вельми зраділа, що її відволікають, бо саме виймала з духовки дві щойно спечені паляниці й була небезпека обпекти руки об розжарені стінки плити.
– Вуаля! – хвацько вимовив і впустив до хати Рандо й Петю.
Вони кинулися до Люди, а вона до них, наче були найближчими родичами. Жінка швиденько накрила на стіл. Тим часом Микола хизувався своєю донечкою. Хлопці в силу юного віку не надто переймалися дитиною, торохкотіли один поперед одного. Розповідали про мандри.
За цей час встигли побувати у Норвегії, звідки їх депортували назад до Фінляндії. Місяць тому опинились у «Варсавуорі». А сьогодні, швендяючи по Міккелі, зустріли Миколу.
– Уяви, Люсіль, Рандо питає, що ти хочеш купити, що шукаєш, коли ми пішли по магазинах. А я кажу – сани. Рандо каже, не купуй, ми тобі принесемо вдвічі дешевше. Уявляєш? – Коля по-дитячому застрибав на дивані.
– А у вас тут шик, – промовив Петя, роздивляючись будинок.
– От би тут постійно жити, – вставив свою репліку Рандо.
– А ми і живемо, – сказала Люда, подаючи тоненько нарізані сир і ковбасу.
Удала, що не помітила, як Микола робить їй знаки очима, мовляв, досить уже наїдків. Рандо тим часом тлумачив свої слова про постійне проживання.
– Ну, постійно житимете, коли… – знітився. – Якщо отримаєте дозвіл.
– Ми обов’язково отримаємо, – самовпевненість Миколи не мала меж. – Я тут наводив довідки, збирав інформацію, й от що мені кажуть. Що нас ніхто не має права вислати з країни, бо в нас маленька дитина.
Рандо перезирнувся з Піотрасом і, коли той розклепив губи, непомітно метельнув головою, мовляв, не треба. Жінка помітила німу сцену й звернулася до Рандо:
– Давай, викладай, що знаєш. І не надумай мені брехати, – сказала надто суворо.
– На наших очах в Оулу, де ми мешкали до цього, видворили сім’ю з Донецька. У них був трирічний син, – Рандо замовк.
У хаті стало тихо. Микола втратив притаманну йому багатослівність. Їли мовчки. Людочка намагалася зняти напругу, що важким кавалком висіла в повітрі. Нарешті знайшла, на що перевести розмову:
– А як це ви у півціни сани знайдете?
– Хто сказав, що знайдемо? – запитав Петя. – Ми їх вкрадемо.
Настав час перезиратися подружжю Бабенків, які подумали, що хлопці в такий спосіб розводять їх. Отак напряму сказати, що вони крадії, – це може бути лише жарт.
– Та досить вам соромитись, усі крадуть. А як тут вижити? Для нас це бізнес. Увесь «Варсавуорі» замовляє нам речі, – Рандо був задоволений, що неабияк вразив знайомих.
– Усе що завгодно! – додав Петя задля реклами.
– А-а-а!? – Людочка не могла скласти питання.
– Схема така. Ти йдеш до магазину, – Рандо тицьнув на Люсю. – Вибираєш річ, яка сподобається. Приміряєш. Запам’ятовуєш назву магазину, де саме знаходиться товар, фірму, колір, ціну, розмір. Передаєш ці відомості нам. Ми тобі того ж дня приносимо потрібну шмотку чи побутову техніку, чи там, сани. Ти з нами розраховуєшся. Рівно половину від ціни. Без обману!
– А продукти? – Микола слухав із цікавістю, подумки підраховуючи, скільки на цьому можна заощадити.
– Продгрупа виключно у великих обсягах, – по-діловому взялися до справи естонці. – Заради пляшечки йогурту ми не станемо ризикувати.
– Зрозуміло, – Людочка почала прикидати, що б їй таке захотіти, аби купити це вдвічі дешевше. – Ви не боїтесь покарання? – запитала й засоромилася, бо поставила себе на місце судді, а хлопців зробила підсудними.
Естонці відразу зареготали, не звертаючи уваги на душевні копирсання Людмили.
– Ми володіємо фінською. Нікому на думку не спаде, що ми чужинці. Тому в супермаркетах до нас не придивляються. Тут лише кілька років тому, коли дали червоне світло для біженців, почали купувати замки для будинків. А до цього не замикалися. Фіни – вони як діти. Лосі, одним словом, – новий вибух сміху.