– Нічого собі діти, п’ють, як навіжені, – вставила Жужа.
Вона не раз бачила корінних мешканців цієї суворої країни у жалюгідному стані. П’яньма-п’янючі, валялися вони посеред засніжених вулиць маленького Міккелі, не випускаючи з рук напівпорожньої пляшки – найдорожчого, що мають на цьому світі. Таких серед місцевих було шістдесят відсотків, якщо не брати до уваги дітей. Алкоголіками опікувалися городяни, вбрані у темно-зелені комбінезони, з бетликами на грудях. Лагідно, аби, не приведи, Господи, не образити хворого, піднімали очманілого від оковитої співгромадянина, садовили до авта й везли у невідомому напрямку. Спочатку Людочка думала, що їх доправляють до поліції, витверезника чи відразу до буцегарні. Виявилося – зовсім ні. Ті люди у зелених костюмах – волонтери, на яких держава виділяє символічні кошти. Вони відповідають за визбирування по дорогах й тротуарах, парках та лісах знеможених аліків. На волонтерів покладалися обов’язки розвозити п’яничок по хатах й вкладати їх спати у власні холодні ліжечка. Кожен прихильник сорокаградусної мусив мати у нагрудній кишені ключ із цидулкою, на якій зазначалася точна адреса проживання заспиртованого тіла. Ще більше здивування у Людочки викликала інформація, що алкоголіки отримують на додаток до своєї щомісячної соціальної допомоги в розмірі 1500 марок ще й 100 щоденних на пляшку. Це щоб не спонукати бухариків до крадіжок. За законною сотнею щоранку шикувалася черга під муніципальним департаментом із соціального захисту населення.
– Ну, що є, то є. П’ють – це правда, – Рандо потер долонею об долоню й подивився на друга.
Той підморгнув до Людочки й пояснив:
– Ми й на цьому бізнес робимо. То що? Братимете щось?
– Не підганяй їх, Піотрас. Принесемо завтра сани. Розрахуються, тоді поговоримо, – Рандо нагадав другові про етикет.
Гості, обнявши по черзі Людочку, Миколу і навіть маленьку Женечку, подалися геть у темноту полярної ночі. Тут ця клята ніч не так давалася взнаки й не була такою довгою й виснажливо темною, як, скажімо, за полярним колом. Дехто розповідав, що там також живуть люди. І навіть доходили біженські припущення, що невдовзі почнуть будувати табори виключно на територіях під боком у дідуся Санти.
День, що тривав скупих чотири години й лише умовно називався днем, бо, скоріше, нагадував сутінки, нестерпно тиснув на психіку. Жужа вирішила оздоровитися за допомогою шопінгу й узялася переконувати чоловіка у необхідності придбання модних предметів розкоші.
– А давай купимо собі по шкіряній куртці? – сказала й миттєво пожалкувала.
– Давай відразу купимо по три куртки, по дві машини й на додачу французькі парфуми особисто для пані Люсінди. Що іще забажаєш? Закатай губу!
Людочка «закатала» та всілася писати додому. З того часу, як оселилися у Вісулахті, зв’язок із рідними налагодився. Почалося активне листування. Раз на місяць батьки дзвонили на телефон офісу, до якого зазвичай бігала сама лише Людочка, Микола не бажав ні з ким спілкуватися зі свого колишнього життя. До того ж його родичі не дзвонили ніколи, хоча листи писали. Точніше, писала сестра Олена.
Попри обіцянки приділяти увагу дитині, Микола не поспішав закидати собі на плечі такий немалий шмат роботи, віддаючи своїй апатії, песимізму та скигленню весь вільний від збирання по хатах «інформації» час, окрім нічного. Гаслом подружжя останнім часом стало: «Суперечки до смерті». Коля, як фізично сильніший, доводив свою правоту, хапаючи дружину за барки, злегка штовхаючи, замахуючись рукою. Люда воліла не спілкуватися з ним у такі хвилини, йшла надвір, аби на крижаному повітрі остудити розпалені пристрасті.
Мороз не давав лишатися назовні довше, ніж дві години. Жужа любила походжати занедбаним стадіоном, що входив до складу туристичного комплексу, який тепер використовувався як табір для біженців. Поле вщент укривав високий пухкий сніг, а бігова доріжка була щільно втоптана.
Люся вдягалася, як космонавт. Так само добренько вкутувала дівчинку, клала її на пластмасові пласкі санки синього кольору й волокла за мотузочку. Їй добре думалося-мріялося на цьому безлюдному клаптику землі. Женька швидко засинала від свіжого повітря, монотонного руху й хрускоту снігу. «Чап-чап-чап», – відлунювали Людочці у вухах кроки… На сьомому колі жінка спинилася, мов укопана. Попереду неї, в кінці стометрівки, виднівся чималий пакунок. Тьмяне світло не дозволяло Людмилі розгледіти знахідку докладніше. Трохи постоявши, повільно обвела поглядом сутінкову територію й, не помітивши нічого незвичайного, потихеньку рушила з місця у напрямку пакунка. Серце небезпідставно калатало, бо ж знала, що кілька хвилин тому проходила віраж і нічого й нікого там не бачила. І ось тобі маєш – лежить. «Чималенький клунок», – розмірковувала, неквапом рухаючись назустріч. З підозрою подивилася ліворуч, тоді праворуч. Нікого. «Аби не вибухівка яка», – злякалася, згадавши, що готель у Валкеалі, де вони провели перші місяці, було нещодавно заміновано. Вибухівка спрацювала. На щастя, ніхто не постраждав. Виявилося, що фінські екстремісти-расисти у такий спосіб висловлюють свою незгоду з рішенням влади щодо надання тимчасового притулку вихідцям із Африканських, Арабських та Східно-Європейських країн. «Боже, невже й справді вибухівка?» – тремтіла, але крокувала до можливої небезпеки. Тоді спинилася. Їй здалося, що пакунок ворушиться. Жінці кавалок став поперек горла. «Навіщо мені ця фігня?» – вирішила й крутонула різко на сто вісімдесят градусів, аби податися додому й забути про незвичайну знахідку. Відчула легкість, з якою волокла сани, а за мить помітила, що вони порожні. Перше, що прийшло в голову: «Дитину викрали терористи», потім з’явилася думка: «І вибухівку підкинули». Тоді ці дві думки трохи побовталися в голові, генерувалися в одну, й Людочка нарешті зрозуміла, що небезпечний пакунок і є її загублена донечка.
Допоки Люся заглиблювалася в думки й крокувала колом стадіону, Женька, борсаючись та соваючись у ватному мішку, сповзла зі слизьких пластмасових санчат на сніговий килим. І чекала на матусю, лежачи просто неба.
«Скоро Різдво, – згадала Жужа, піднімаючи дочку й крекчучи від ваги. – Що воно нам принесе?»
У Святвечір до Бабенків завітали несподівані гості: Аста з Кюйості та маленькою Пінією. Навезли дарунків. Усі речі, що стали замалими для фінської лялечки, перейшли у спадок Женьці. Кюйості вийняв із торби величеньке філе червоної риби. На очах в українців, що сходили слиною, засолив лосося, притрусив його пахучими травами, згорнув у сувій та, обмотавши, наче малюка, марлею, поклав до холодильника. Показав на відкидному календарі, який висів у кухні, день, коли рибу можна буде їсти.
– Післязавтра, – уточнила Людочка.
Діти бавилися, дорослі пили червоне вино, їли шоколадні цукерки, що вважалося в Бабенків розкошами. На солодке найбільше налягала Люся, котра вимушена була утримуватися від цукрових витребеньок на регулярні вимоги чоловіка. Одного разу наважилася поцупити в супермаркеті шоколадний батончик. Ніхто цього не помітив. Людочці було соромно красти, але вона надто хотіла солодкого, та не мала за що купити смаколиків. Микола видавав гроші чітко регламентовано. Купувати треба було все за списком і в зазначеній кількості. Перевищувати жебрацький бюджет, який одноосібно встановив Микола, суворо заборонялося. Люся не мала уявлення, скільки грошей вони відклали «на чорний день», хоча здогадувалася, що немало. У це заощадливий чоловік її не втаємничував.
Аста, ніяковіючи, простягла Людочці зіжмакану купюру у сто марок. Фінка відчайдушно нітилася, боячись таким відвертим подарунком шокувати Люсю. Під дією Астиного нервування Люда відмовилася брати гроші. Тоді гостя запропонувала українці постригти свого чоловіка.
– Він соромиться робити це в салоні, – нашвидкуруч придумала Аста. – Не любить. Я знаю, ти стрижеш Ніка.
Жужа з задоволенням взялася до справи, якою оволоділа, підстригаючи чоловіка, аби заощаджувати ще й на перукарні. Трохи підрівняла й без того гарно пострижене волосся Кюйості, отримала платню. Неабияк хизувалася, що заробила перші гроші власною працею. Коли справу було зроблено, вхідні двері відчинилися. На порозі стояли усміхнені Мар’ют та Анне-перекладачка.
Дарунки… Слова… Обійми…
Фіни милувалися ялинкою, оздобленою паперовими гірляндами. Люся вирізала прикраси з різнокольорових обкладинок зошитів, які придбав її чоловік, на секунду забувши про «економну економіку». Він спочатку був невдоволений, що дружина перевела його «цяцьки», але згодом переконався, що зошити порізані недарма. Мар’ют оголосила, що Женьку можна буде похрестити. Недалеко від Міккелі, виявляється, є православна церква.
– Я про все домовилася. На початок березня.
– Я хочу, щоб Кюйості був хрещеним, а Мар’ют – хрещеною, – сказала Людочка чоловікові, коли гості роз’їхалися.
– А я хочу, щоб… – Людочка приготувалася до несхвалення її вибору. Звичка сперечатися з дружиною, показувати, хто головний, мала спрацювати і цього разу, але Миколі ні біса не йшло в голову. – Нехай буде так, – несподівано погодився, тоді додав: – Хоча краще було б її хрестити не в нашій церкві, а в тій, ну… – замислився. – Якого віросповідання фіни?
– Здається, протестанти.
– От, краще було б у протестантську віру її обернути. А тоді, може, й собі. Може, це убезпечить нас від депортації?
– А ти хрещений? – вперше поцікавилася про такий делікатний аспект Люся й здивувалася, що раніше не питала в чоловіка про його релігійні вподобання.
– Ні! – відказав, як відрізав.
– А я хрещена. Тато розповідав, як мене таємно хрестили. Узимку. Я була вже така, що говорити могла. Мені піп простягнув яблучко й каже: «Не бійся, дівчинко». А я тата питаю: «Це Дід Мороз?» Тоді ще всі сміялися, – Люся говорила сама до себе, збираючи посуд зі столу.
Її чоловік побрів до спальні, смачно потягуючись по дорозі.
– Я тебе чекаю. Лишень не забудь помитись, – почулося з кімнати.
«Сам би помився! І чого я його так ненавиджу… інколи?» – розмірковувала, споліскуючи тарілки. Їй потрібно було ще приготувати кашу для малої на ніч, підмести та, врешті-решт, хоча б голову помити.
У Різдвяну ніч Жужа сиділа на ослінчику, опустивши знеможено руки поперед себе, з мокрою головою. Вона дивилася телесеріал «Багаті та вродливі» по першому каналу фінського телебачення, потай витираючи зі щік сльози, які лилися зовсім не від геніально закрученого сюжету мильної опери.
* * *Біженцям зненацька припинили автобусну «халяву», й Микола вимушений був, за наполяганням Люсі, витратити десять марок на велосипед-розвалюху. Придбали його у вічно п’яного фіна-фермера, що часто навідувався до Вісулахті. Мав-бо тут молоду коханку – розлучену товстезну одеситку, яка чекала на біженський статус уже другий рік, тамуючи гучними пиятиками з місцевим контингентом сум за двома залишеними на батьківщині неповнолітніми дітьми.
Велосипед нагадував «Україну» – старомодний, незграбний, із великим вигнутим кермом, багажником на задньому колесі й кошиком на передньому. Жужа їздила ним до міста. Робити це було вкрай небезпечно, бо лісові стежки все ще вкривав тонкий шар льоду, колеса сковзали по ньому й жінці доводилося виробляти викрутаси, гідні справжнього ковбоя. Жужа, не переймаючись загальним обсягом вантажу, скуповувала в магазинах продукти зі знижкою, а коли починалося навантажування, фіни мали змогу переглядати комедійне шоу. Затиснувши між коліньми переднє колесо, щоб велосипед стояв на місці, Люся кріпила до керма дві торби. Ще одну прив’язувала до заднього багажника, скляну тару акуратно вкладала до кошика на передньому колесі. Після цих приготувань сідлала лайбу й починала їхати. Але, як на зло, колесо натрапляло на лід, велосипед вело ліворуч, праворуч, Людочка метрів двадцять метеляла зигзагами, а тоді смачно гепалася на землю. Починала збирати торби, розкидані на дорозі, й вішати їх на місця. Пакунки не бажали так просто здаватися-підкорятися, як, зрештою, й вірний товариш-велосипед. Поки Люся чіпляла один пакет із провіантом на кермо, падав інший, що знаходився на багажнику. Хапала його – сторч летів велосипед. Жінка відчувала себе клоуном із цирку-шапіто, бо її підбадьорював гучний, неприродний для нордичної нації, сміх. Озиралася, бачила, що катавасія з торбами розгортається неподалік від школи, дитячого садка чи кафе, бо ж програма повторювалася не раз і не два. Фіни споглядали сценку під умовною назвою «Непокірний велосипед», відкрито тицяли в Жужу пальцями й, ховаючи обличчя, реготали. Люда також починала сміятися, уявивши себе збоку, примощувала бебехи та, не наважуючись більше сідлати норовистого мустанга, хапала його міцно за холодне кермо й супроводжувала додому.
Довгоочікувана весна хоч і забарилася, але таки настала. За декілька днів місто звільнилося від снігу. Бігли-вирували вулицями тихого Міккелі божевільні потоки, ніби в усьому місті прорвало каналізацію. Городяни походжали у шортах, майках та зимових «Катерпіллерах».[9] Дітлахи в літньому одязі молотили набридлий сніг гумовими чобітьми, розбризкуючи сіру масу навкруги. Повсюди вирувало язичницьке поклоніння праматері-Весні, яка приходила у ці краї раптово й відразу з літньою спекою та яскравим сонцем.
Біженський табір, на відміну від міста, ще не поринув у веселощі з приводу зміни сезонів. До лісу тепло не пропускали могутні сосни, які тримали сонячне проміння у верховітті й, стоячи по коліна в снігу, пихато відмовлялися від теплого дарунка природи.
Жужа, на її превелике задоволення, почала відвідувати школу, взялася активно вивчати фінську. Хай якою складною була ця мова, біженка старанно підходила до навчання – зубрила вдома, дослухалася порад учителя, чіплялася до фінів, що працювали у притулку, аби ті побільше розмовляли з нею задля практики. Згодом могла спілкуватися на вулицях містечка, використовуючи мовний мінімум: «пейве, кітос, уксі-каксі, терветулоа» чи відповісти бодай сяк-так на поставлене просте запитання.
На той час Рандо та Петю вкотре вислали з країни. Їх розсекретили. Довго за ними слідкували. Збирали компромат. А коли прийшли по хлопців із ордером на обшук, то в їхній кімнаті у «Варсавуорі» виявили цілий склад побутової техніки та іншого краму, який вони, втративши пильність, зносили щоденно до своєї оселі. Людочка згадувала, як весело Рандо розповідав:
– Ми беремо телевізор у відділі побутової техніки в супермаркеті. Нам його пакують та питають, чи ми будемо тут платити. Ми кажемо, ні, на касі. Тоді, проходячи повз загальну касу, яка зазвичай знаходиться на великій відстані від технічного відділу, повідомляємо, що заплатили там. Вони вірять. Що тут скажеш? Лосі!
І ось тепер хлопців депортували. Бабенки самі цього не бачили, але чутки дійшли з сусіднього табору. Кажуть, хлопці зовсім не хвилювалися. Їх запитали: «Будете сидіти у в’язниці чи поїдете додому?» Вони мали вибір. Трохи посперечалися між собою, бо Петя згоден був пересидіти рік у буцегарні, а Рандо наполягав на поверненні до Естонії.
– Бідолашні, – пожалкувала за ними Людочка.
Микола скривився в усмішці й упевнено додав:
– Не хвилюйся, скоро ми їх побачимо.
Зважаючи на те, що хлопців депортували безліч разів, Людочка повірила у їхнє швидке повернення.
* * *Українські біженці обростали новими друзями. Жужа товаришувала з родиною, що приїхала з Нижнього Новгорода, який донедавна називався Горьким. Скромні, інтелігентні та тихі росіяни Авдєєви. Світлана, огрядна жінка, виглядала старшою за той вік, який озвучувала (казала, що їй тридцять). Художниця, працювала з керамікою, соломою, робила чудові вітражі. Закінчила Кишинівське художнє училище, бо сама була родом із Молдавії. Її чоловік, Семен, інтелігентний підтягнутий імпозантний вусань, що курив самокрутки та носив шийну хустину, був помічником режисера на Горьківській кіностудії. Жужа любила слухати його розповіді вечорами. На відміну від Бабенків, які жодного разу не скористалися каміном, Авдєєви щовечора розводили багаття, дрова потріскували за залізними ґратиками, ставало затишно, камерно й по-мистецькому богемно. Світлана й хвилини не сиділа без діла – як не вишивала, то місила глину, як не майструвала із соломи, то викладала камінчики, назбирані на доріжках табірного містечка. Сєня розповідав цікаві історії з життя відомих радянських акторів, яких мав честь бачити на знімальних майданчиках.