– Унікальний шанс бути депортованими через півроку ще і з Норвегії, – Люсю виводив із рівноваги один лише вигляд чоловіка. – Не будемо будувати повітряних палаців, а просто чекатимемо.
– Чекатимемо! – Микола по-театральному заламував руки та куйовдив волосся. – Як мене дістало це слово.
– У нас немає альтернативи. Ти йдеш гуляти? – обірвала одну тему й втулила чоловікові іншу навзамін.
* * *Омріяний тисячами біженців райський Вісулахті розформували, й сталося це протягом двох днів. Бабенків перевезли до сусіднього притулку, де їх радо зустріли знайомі. Людочка й Микола, як і решта колишніх мешканців Візулахті – елітного біженського табору, почувалися не надто щасливими. Авжеж, поступитися таким побутом заради занедбаного гуртожитку. Кімната, яку отримали Бабенки, була більш-менш придатна до життя завдяки своїй майже цнотливій чистоті. Скоріш за все, тут до них ніхто не жив. По сусідству оселили ялтинців, тих, що не хотіли, аби їх вважали українцями після проголошення Україною незалежності. Люся почула через прочинені двері вереск примхливої кримчанки, яка кликала на допомогу. Стрімголов кинулася на крики. Уродженка перлини кримського півострова тупцювала посеред кімнати вся у сльозах і шмарклях. Надане їм помешкання нагадувало стайню, де донедавна перебувало поголів’я великої й малої рогатої худоби. Сюрреалістичну картинку робило ще більш жахливою модне вбрання теперішніх хазяїв, які стовбичили посеред смердючого бомжівника. З розірваних сірих напірників подушок, що стояли на ліжку (саме стояли, а не лежали) стирчали шматки брудного жовтого поролону. Кучері обдертих шпалер кокетливо звисали зі стін, густо обліплених цятками посірілої пожованої гумки. Зі стелі гадюкою вився чорний мотузок із надщербленим плафоном, у якому не було лампи. Посеред кімнати лінолеум щербато посміхався великим, напханим грязюкою розтином. Ліжко мало лише три ноги, замість четвертої – стос старих часописів. Кімнату заповнював стійкий запах невипраних шкарпеток, одну з яких кримчанка зняла з підвіконня піднятим із підлоги патичком й жбурнула за двері балкона…
– Ні, в нас таки нічогенько, – схвалив свою кімнату Коля, коли повернувся з оглядової екскурсії.
Людочка відрядила його з малою надвір, а сама, засукавши рукави, взялася за створення нового сімейного затишку, попередньо з болем у серці уявивши, як те саме будуть робити сусіди й скільки часу у них піде на доведення до тями по-звірячому вбитого дармового житла.
* * *Життя у «Варсавуорі» відзначалося хаотичністю, абсолютною безплановістю та вічним броунівським рухом. У велелюдному готелі не можна було усамітнитися, аби в тиші подумати, по-медитувати чи бодай почухати зад. Нескінченні галасливі розмови транслювалися різними мовами по коридорах, просочувалися крізь щілини дверей і потрапляли до помешкання української родини, а відтак – до їхніх слухових каналів. Микола затуляв вуха ватними затичками й цілісінькими днями сидів на широкому ліжку, дивлячись крізь вікно на мальовниче озеро. Люся звалила на себе все: господарчу чоловічу роботу й хатню жіночу. Закуповувати продукти, возити їх додому велосипедом, готувати обіди й вечері на спільній, далекій від ідеального стану кухні, забивати цвяхи, лагодити крани, прати-прасувати, вигулювати дитину й гратися з нею вдома, говорити по телефону з батьками (своїми й чоловіковими), ходити до бібліотеки, збирати інформацію, вчити фінську, спілкуватися з фінами, вимагати, просити, переконувати – усе це доводилося робити Люсі. Микола відтепер називав себе супервайзером і вживався у нову, вигідну для нього роль.
– Я усе знаю. А ти роби, що скажу, – пояснював суть супервайзерства й знову запихав у вуха вату.
Щотижня біженців у притулку ставало більше, вони множилися в геометричній прогресії, що було помітно неозброєним оком, – кімнати стали затісні. У тих, де півроку тому жирували по двоє, тепер було напхано під зав’язку. Індуси купчилися кланами по шість-сім осіб, їм не потрібні були ліжка, спали-бо покотом.
Самотні, не обтяжені родинами вихідці з Африки чи не щодня влаштовували показові війни. Через незнання геополітики континенту, фіни оселяли їх не з тими чорними. Наприклад, сомалійців із нещодавно самопроголошеними еритрейцями, а це все одно, що турків із вірменами. Або підселяли марокканців мусульманського віросповідання до католиків із Нігерії. Тоді в готелі лунали прокляття, що виголошувалися виключно ламаною англійською. Словесні баталії точилися, поки ворогуючим не надавали дивним чином віднайдених вільних кімнат. Під вечір було чути, як вранішні непримиренні вороги разом співають «Лет іт бі», випиваючи на брудершафт. Подібні скандали найчастіше мали суто декларативний характер, а театралізоване дійство проходило під гаслом: «Більше квадратних метрів на біженську душу».
Коли під Міккелі закинули чималу делегацію албанців із колишньої Югославії, у цій місцині здох спокій. До п’ятірки нарваних новачків приєдналися кілька старожилів різних національностей, але подібного менталітету та світосприйняття. Усі разом вони утворили звичайну банду, члени якої поводили себе вкрай нахабно. Ходили зграями, хизувалися справжніми пістолетами, бозна-де придбаними, голосно розмовляли, не звертаючи уваги на інших. Місцеві фіни сторонилися їх, бо на очах у міккельців ті крали прив’язані міцними ланцюгами велосипеди, що мирно чекали хазяїв на спеціальних велостоянках. Торік Люда залишала «мустанга» неприп’ятим. Тоді нікому й на думку не спадало викрадати безхитрісний засіб пересування. І от віднайшлися покидьки, що спаплюжили чесне ім’я іноземців-біженців. Зі спритністю піраній розбирали велосипед на запчастини й лавиною рухалися далі, нічого по собі не лишаючи.
Неподобства призвели до того, що законослухняні реф’юджі дедалі частіше ловили на собі гнівні погляди сивочолих фінських старців, оленеводів та алкоголіків, блакитнооких замріяних домогосподарок і їхніх вайлуватих чоловіків, які, почувши чужинську мову, безпідставно бентежилися, хапалися за кишені й, озираючись, мчали подалі від «бандитів із «Варсавуорі». Сама назва готелю відтепер викликала у місцевих ідіосинкразію. Людочка згадувала минулу зиму, коли, всміхаючись до фінів, отримувала у відповідь такі самі відкриті та щирі усмішки. Місцеві залюбки розпитували, звідки, чи подобається тобі тут, раділи за себе як за націю, яка допомагає бідним і стражденним. Тепер дедалі частіше іноземців зачіпали п’яні скінхеди, які відчували німу підтримку співгромадян. Нацики підходили впритул до біженця й, відчуваючи власну божественність, ставили недвозначні запитання, дмухаючи в обличчя переляканим людям сталим перегаром:
– Що ти тут робиш?
Фраза закарбувалася навіки у мозку мешканців «Варсавуорі», як, власне, й завчена напам’ять відповідь. На пароль реагували інстинктивно, як собака Павлова на лампочку, випалювали фінською, трохи заїкаючись:
– Я тут живу! – з гордістю, острахом, ненавистю.
Фінам було не до шмиги розбиратися, хто серед біженців гарна людина, а хто придурок, тому вони підводили всіх під одну риску. «Біженці – це біда нашого міста», – говорили на місцевих зборах й думу думали, як позбутися незваних гостей. А біженці, особливо вихідці з Африки, тим часом опановували нетрадиційні способи отримання громадянства – залицялися до суомолайненок, не перебираючи віком чи класичними канонами краси. Переважна більшість фінських жінок дітородного віку була позбавлена чоловічої ласки, як її уявляють собі ніжні особи. Фіни – народ суворий, до різних сюсі-пусі не звиклий. Сходилися, трахалися, одружувалися (чи навпаки: одружувалися, вступали у статеві стосунки), народжували дітей, пили безбожно, займалися важкою працею та глибоким неробством, депресували і, найголовніше, мало говорили. А гарячі африканці заливали дебелим фінкам такого, що ті, забувши про честь та гідність, про скандинавську гордість та чистоту крові, лазили до номерів коханих смаглявців через балкони готелю «Варсавуорі» просто без упину.
* * *– Усі наче показилися, – бідкався Миколі новий його друг, московит Кирило, що косив під гоміка. – Педик на педику сидить. Потрібно змінювати легенду.
Кирило, якому було під шістдесят, стовбичив поряд із молодим Гєрою на березі озера Сайма. За два кроки від них рибалив Микола. На саморобні вудки досить активно чіплялася чимала суомська риба, найголовніша страва у раціоні біженців. Рибалки заощаджували на харчах. До рибних делікатесів додавалися гриби та ягоди, що їх густо насіяно у цнотливих північних лісах. Людочка взялася варити зелений борщ із кропиви, якої незліченно росло під стінами готелю. Спочатку адміністрація мала намір викосити бур’ян, але послідовники Люсиної кулінарії вблагали не робити цього. Тепер плантація годувала спраглих, голодних та нужденних, які, проте, не шкодували соціальної допомоги на золоті ланцюги, побутову техніку, шкіряні куртки та інший моднячий крам.
– І як же ми будемо змінювати легенду? – поцікавився Гєра, фактичний зять Кирила, тобто цивільний чоловік його дочки Стелли.
Стелла також мешкала у «Варсавуорі», косила під лесбіянку, маючи за подругу чоловікоподібну естонку Ринцу. Правду кажучи, ці люди, за винятком Ринцу, зовсім не сповідували одностатеві відносини, вони їх навіть зневажали, але велика біженська місія зі здобуття дозволу на проживання вимагала досить жорстоких жертв. Ринцу й Стелла жили по сусідству від Стеллиного батька й чоловіка. У «Варсавуорі» номери були спарені по два, розділяючись зачиненим на замок проходом. Псевдо-гей-сім’ї нелегально відімкнули двері й робили всередині свого двокімнатного помешкання все, що їм заманеться. Ніхто нікого не перевіряв. Щоправда, потрібно було на людях дотримуватися обраного курсу, бо ж хтось міг і донести, аби заробити собі дивіденди. Тому час від часу Кирило сидів у спільному холі готелю, ніжно обнявши за шию Гєру, а той заглядав тестеві у очі й складав трубочкою губки. Ринцу й Стелла пішли далі – їх можна було побачити за палкими поцілунками посеред спільного коридору, на кухні чи на вулицях малонаселеного міста.
– Шукатиму собі жіночку, – мрійливо розмірковував Кирило.
– Ти що, здурів? Яку жіночку? – спалахнув Гєра, кинувши об землю вудкою.
– Он, чорні один за одним ідуть звідси. Живуть, приспівуючи, з тими кобилами, які кістьми ляжуть, аби зробити любчику документи на спільне проживання. А ми тут лапаємось місяць за місяцем, – презирливо оглянув зятя, сплюнув. – Аби зиск який.
– Стелло! Стелло! – заволав істерично Гєра, повернувшись обличчям до готелю. Миттєво на балконі другого поверху з’явилася особа, яку кликали.
Гєра поманив її пальцем до себе. Красуня замість того, аби зникнути й спуститися сходами, а потім обійти готель, хвацько перекинула довгу ногу через обшивку свого балкона, перескочила на огорожу нижнього й уже за секунду стояла біля чоловіка. Такий метод пересування придумали закохані фінки, що пробиралися до африканських кавалерів. Гєра пошепки поскаржився, кидаючи спопеляючі погляди на тестя.
– Тату, ти підеш, а ми що робитимемо? Уся справа котові під хвіст? – наступали на старого, який, задкуючи, відбивався словами:
– Набридло мені Георгія твого обнімати… Хочу бабу! Будете на мене тиснути, я взагалі додому поїду… Ну, добре, добре, – врешті зламався. – Нехай буде по-вашому, – заспокоївшись, повернувся до риболовлі.
Коли молоді, потай оглядаючись, почалапали до лісу, Кирило звернувся до Колі в очікуванні схвалення своїх дій. Бабенки були утаємничені у справи сімейства.
– А я таки знайду собі жіночку. У мене вже й на прикметі є.
– Гарна? – запитав Микола, іронізуючи.
– Де там гарна, – Кирило скривився. – Ось, що я тобі скажу… Хоч і не красуня, та тепла.
Кирило по-дитячому мрійливо зітхнув.
* * *Маленька Джейн стала улюбленицею поселенців «Варсавуорі». Як і раніше, найкращим її другом був Кофі. Де побачить малу, біжить, широко розставляючи руки, хапає її і притискає до себе, цілує та підкидає під саму стелю.
– Вона така гарнюня! – всміхається білозубо. – У мене також скоро буде маля.
– Та ти що? – зраділа Людочка. – Хто ж тобі його народить? – запитала недовірливо.
– Я одружився, – сумно відповів Кофі. – Їй тридцять. Але вона дуже добра, – додав похапцем. – І до того ж, – насмішкувато подивився на Людочку. – Біла. Таке біле тіло. А нам, чорним хлопцям, чого іще треба?
– От і добре, Кофі, – підбадьорила друга.
– Ти так думаєш? – зрадів, що його підтримали, а не засудили.
– Звичайно! Буде у тебе родина. Вона ж тебе кохає?
– Дуже! – зніяковів Кофі.
– От і добре! Житимеш у гарних умовах.
– Але її будуть кпиняти. Розумієш? Уже зараз кажуть: курва під чорного лягла. Я сам чув, коли ми під ручку гуляли містом. Нам це говорили у спину. А вона йшла, ніби нічого не сталося. Я її також кохаю, – Кофі наостанок поцілував Женечку, обняв Люсю.
– Ти приходь у гості, не забувай, – Жужа помахала йому рукою, і хлопець побіг коридором до виходу.
Микола останнім часом багато думав-мізкував, обмірковував, що робити, куди бігти, якщо за першою відмовою прийде друга. Люся слухала ніби під кальку розтиражовані теревені, та її більше хвилювало, що зварити поїсти на ті мізерні кошти, які давав чоловік. Кропивний борщ із грибами так приївся, що Людочка з задоволенням доїдала за дочкою дитяче харчування, на яке Микола не скупився.
– Нам потрібно влаштувати голодування на знак протесту, – Коля озвучив те, про що думав протягом останнього часу.
– Угу! – кинула дружина. – Можна подумати, зараз у нас обжирайлівка у розпалі.
– Звичайне політичне голодування, – обірвав дружину. – Оголосимо: «Не їстимемо, аби довести, що повернення подібне смерті». Доведемо, що краще сконаємо, ніж повернемося в ненависну Україну.
Людочкою пересмикнуло.
– Вони не можуть нас примусити приймати їжу, тому нехай дивляться, як ми йдемо з життя, – ніби переповідав вичитану з газети статтю. – І нехай лишень після цього не дадуть нам дозволу на проживання!
– Після чого? Після нашої голодної смерті? А Джейн ти також примусиш голодувати? – запитання посипалися одне за одним.
– Ніхто нікого ні до чого не примушує. Ми не помремо. Це показова акція. Джейн, звичайно, не братиме у ній участі. Ми вийдемо з голодування, як тільки відчуємо загрозу життю, – завершив досить невпевнено.
Людочка подумала: «Дідько з тобою! Ти ж першим і зламаєшся».
– Добре! – сказала, витираючи рушником помитий в умивальнику посуд. – Коли починаємо?
Вирішили почати післязавтра. На Люсю чоловік поклав обов’язок сповістити усі структури (які саме – вона не мала уявлення), невідомим чином влаштувати серед міккельської громади резонанс на цю неординарну подію. Микола запропонував звернутися до місцевої газети. Журналюги, мовляв, вхопляться за таку сенсацію з півоберту. Викликався доглядати за дочкою, поки Люся організовуватиме розголос акції протесту.
Жужа колами ходила біля будівлі ніжно-персикового кольору, усе не могла примусити себе зайти до редакції газети. Врешті-решт, червоніючи від сорому, потай благаючи Бога, аби всі виявилися хворими, переступила поріг. Підійшла до столика, за яким сиділа немолода фінка, й, старанно добираючи слова, повільно промовила:
– Ми будемо голодувати…
Жужу довго вислуховували без особливих емоцій, тоді щось записали на клаптик паперу, сказали «кітос», що означає подяку, та ґречно вказали на двері. Наступним кроком було повідомити про свій намір працівникам табору. Після почутого волонтери зблідли й від несподіванки не відразу знайшли, що сказати у відповідь.
– Ми протестуємо не проти вас, – запевнила Люся, надаючи голосу душевної теплоти. – Проти рішення департаменту щодо нашої справи.
– Не зміните мотивацію? – цікавилися волонтери.
– Звичайно, ні, – пообіцяла.
Микола зручно влаштувався на ліжку й приготувався втрачати вагу. Люсині ж обов’язки нічим не обмежилися. Вона так само мусила годувати дочку, хоча від запаху, що йшов із маленького слоїчка, мало не зомлівала. Микола вимагав, щоб дружина займалася годуванням на балконі. Так він міг, слідкуючи за нею через шибку, упевнитися, що Люсінда не ковтає тишком-нишком що-небудь, і не вловлював запахів, які впливали на слиновиділення та нервову систему.