На третій день Люді стало важко пересуватися. Вона час від часу примощувалася поруч із чоловіком.
– Ти ж мала, а отже, тобі потрібно не так багато калорій. Не так багато, як мені. Ти не уявляєш, як мені погано. Скоріш за все, я помру першим.
«Нічого з тобою не станеться. Виглядаєш краще, ніж раніше», – дивилася на здорованя, який закочував очі під стелю й вголос описував смак, запах і зовнішній вигляд смажених яєць.
Приходили лікарі, які, взявши кров на аналіз, офіційно підтвердили, що ці люди не вживають їжу щонайменше три доби. Один із біженців притаскав газету зі статтею про те, що у «Варсавуорі» голодують українці. Стаття була скоріш інформаційною, ніж літературно-жалісною, на яку розраховували Бабенки. По кілька разів на день до знеможених українців приходили люди. Спочатку представники Червоного Хреста, аби впевнитися, що біженці не протестують проти умов утримання, тоді кореспонденти зі столичної газети. Людочка не надто переймалася правильністю та розлогістю відповідей. Попри те, журналістка строчила щось у свій блокнот, зиркаючи на голодувальників, які напівлежали, розкинувши руки. Женьку забрала Стелла, викликавшись допомогти за нею доглянути.
– Як ти себе почуваєш? – питала на четвертий день Люся.
Їй анітрошки не хотілося їсти. Спромоглася навіть встати й повільно пройтися до вхідних дверей. Паморочилося в голові. Микола скиглив про постійний голод, говорив напівпошепки, не спиняючись ні на хвилину, про смерть і вареники. Причому ці дві теми чергувалися в чіткій послідовності. Наприкінці тижня до протестувальників завітав представник влади, чиновник департаменту у справах біженців. З перекладачем.
– Зрозумійте! – лагідно почав, вдосталь надивившись на пару. – Ми не можемо вам дати дозвіл на проживання у країні лише тому, що ви вирішили таким неприродним чином піти з життя. Прошу вас увійти в наше становище. Це що ж вийде? Ми вам, припустимо, – він поглянув на Людочку через скельця окулярів у грубій оправі й повторив: – Припустимо, ми вам дамо дозвіл… А завтра тут півтабору почне голодувати. Ви створите прецедент, – нервово засміявся. Тоді опанував себе, дочекався, поки перекладач закінчить, і довісив: – Прошу вас, припиняйте неподобства, – голос металево бринів. – Це ніяким чином не вплине на рішення. А от дитину без батьків ви залишите.
– Ми не вийдемо з голодування! – прокричав надривно Микола, зводячись на ліктеві. – Нехай ми загинемо! – по-комсомольському випалив і сам не повірив сказаному.
– Що за ідіотизм? – бовкнув чиновник й попросив не перекладати, хоча Людочка зрозуміла смисл сказаного. Далі говорив для біженців: – Подумайте, що буде з вашою дитиною, якщо ви… е-е-е… перестанете жити.
– Ви правду кажете, що це ніяк не вплине? – знеможено поцікавилася Люся.
Чиновник із сумом в очах ствердно метельнув головою.
– Тоді я більше не буду, – сказала, як маленька дівчинка, що, нашкодивши, дає батькам обіцянку більше ніколи чогось не робити.
Чиновник помітно пожвавився, підсів ближче до Люсі, взяв її за холодну руку й почав тихо говорити. Голос перекладача долинав з-за його спини. Відчувала, як Микола буравить її поглядом.
– Тепер до вас приїде лікар, усе пояснить. Не надумайте відразу щось їсти. Не можна. Лікар скаже, що робити, – чиновник зазбирався до виходу.
– Не хвилюйтеся, ми не будемо їсти. У нас нічого немає, – натягнуто всміхнулася біженка.
Коли чужі вийшли, Жужа приготувалася до лайки на свою адресу, але Микола сказав:
– Може, так і краще. Боже, як я хочу вареників.
«Задовбав ти мене своїми варениками», – подумала Людочка, засинаючи.
* * *Наприкінці осені «Варсавуорі» окупували життєрадісні й запальні юнаки та дівчата, які звеселили усіх мешканців, розкидаючись навсібіч нестримною енергією. Удень і вночі кучеряві мулати співали й танцювали, сміялися та жартували. «Віва Куба!» – кричали, вітаючись та прощаючись. – «Віва Куба!» Єдині біженці, які позитивно відгукувалися на адресу рідної країни. Батьківщина була у їхніх серцях, текла по жилах із гарячою острівною кров’ю. Вони несли цю любов із собою, незважаючи ні на що. Навіть Фідель жодного разу не отримав заочних словесних копняків.
– Фідель – наш батько, – стверджували кубинці, щедро жестикулюючи гарними руками. – Ви нічого не знаєте про нашу революцію. Куба вільна. Віва Куба!
Кубинці трималися купи, жили виключно рідною діаспорою. Було їх двадцятеро, з яких п’ятеро – дівчата. Усі, як одна, вирізнялися гордовитою поставою, зверхнім поглядом і неймовірною красою. Хоча не сказати, що кубинки класичні красуні, просто їхня непорушна віра у власну неповторність передавалася іншим. Людочка заздрісно стежила за дивовижними створіннями, настільки не схожими на неї.
Одного разу Жужа побачила кубинок у середмісті. Три грації, що танцювали посеред вулиці. Професійно рухалися в яскравих костюмах – широченних спідницях і червоних коротких блузках, з-під яких виглядали смагляві животики. Фіни, тупцяючи на місці, незважаючи на мороз, затримувалися біля напівоголених танцівниць, плескали в долоні, кидали чималі купюри. Танцівницям акомпанували кубинські чоловіки. Вони роздували ніздрі в такт музиці й гамселили що є духу по цимбалах, кивали гарними головами до глядачок й заворожували сповненими любові поглядами.
Якби Люся була вільна, вона б закохалася відразу в усіх кубинців чоловічої статі. Вибрати когось одного було просто неможливо. Чорноокі, з хвилястим чорним волоссям, завжди усміхнені й готові відвісити купу компліментів. Найбільше потоваришувала з двома, що мешкали в кімнаті на першому поверсі. Ці кубинці часто запрошували сім’ю Бабенків до себе. Хесус був одружений, сумував за своєю, залишеною вдома молодою дружиною.
– Боже, як вона від тебе далеко! – бідкалася Жужа, погано знаючи історію Хесуса й уявляючи, що його кохана за морями-океанами, на сонячному острові.
– Вона недалеко. У Пітері. Росіянка. Її звати Наташа. Та ми й не з Куби приїхали.
– Ми довго не були вдома, – додав Карлос. Цей говорив із більшим акцентом. Із таким цікавим, милим акцентом. Ніби дитина вимовляє неправильно, дуже м’яко. – Ми усі вчилися в Москві та Харкові. Я, наприклад, у Патріса Лумумби.[10] Багато хто з Інституту культури. Дівчата на хореографічному там навчалися.
– Їм минулого року припинили державне фінансування, от… – Хесус замислився.
– Усім, хто вчився, – додав Карлос. – Бо Хесус уже давно не вчиться. Він у нас сім’янин. А ми от не встигли одружитися, хоча дуже мріяли про дівчат із Союзу. Адже СРСР – наш друг. Дружня країна. Ми б там жили. Із задоволенням. Аби не все те, що відбувається в цій великій країні зараз.
– А що там відбувається? – не второпала Людочка.
– Капіталізм, – суворо відказав Хесус. – Ми – комуністи, – підвівся.
– Капіталізм – це погано, – додав Карлос.
– То чого ж ви тут? – втрутився в розмову Микола.
– Тому що на Кубі нема чого їсти. На моїй Кубі, – Хесус боляче стукнув себе кулаком у груди. – На моїй квітучій Кубі видають по картках склянку рису й склянку квасолі на місяць. Жінки мусять показати затертий до дір ліфчик, аби отримати дозвіл на придбання іншого. Пляшка олії на сім’ю… – Хесус почервонів.
– Цей Фідель Кастро… – почала Людочка звинувачувальну промову.
– Фіделя не чіпай! – в один голос схопилися хлопці. – Фідель нічого не знає. Його обманюють вороги, – на цьому дебати завершилися.
Карлос навчив Людочку правильно готувати рис, щоб він був розсипчастий, і смажити картоплю, щоб та, навпаки, не розвалювалася.
На Новий рік кубинці покликали Бабенків до себе на святкування, яке почалося в тісній кімнатці, потім латиноамериканці й дехто з росіян, що були до них запрошені, окупували півкоридору й почалися запальні танці й різноголосі співи під акомпанемент розстроєної семиструнної гітари. Людочка між танцями бігала до себе на поверх перевіряти, чи не прокинулася Женя. Микола, сидячи в кутку, цмулив пиво, якого щедро накупили кубинці.
– Ходімо додому, – о першій ночі Нік поволік дружину за собою, бо втомився від шуму.
– Я так не хочу йти. Мені весело, – Людочка подивилася на Карлоса, з яким щойно витанцьовувала. Він кидав пристрасні погляди. Люся відчула потяг до нього, але відразу відкинула гріховну думку. – Я дуже хочу танцювати!
– То залишайся, – Микола вдав, що йому байдуже, й побрів до власного номера.
Жужа відривалася на повну, вихилялася з Оресто, високим мулатом, який дивився жінці прямо в очі. Зауважила, що тремтить від його випадкових дотиків. Ідилію перервав Карлос. Зненацька вихопив Людочку з обіймів Оресто та повів за собою у глиб темного коридору. Швидко йшов, шукаючи місце, де б усамітнитися. Тісно тримав Люсину долоню у своїй, надто гарячій та м’якій. Не тямлячи, чому піддається хлопцеві, Жужа покірно йшла за ним. У великому темному холі, де о цій порі не було жодної душі, Карлос без зайвих слів пригорнув до себе жінку, обдав її жарким подихом, почав цілувати так, як Людочці могло лише наснитися.
«І нехай, нехай горить усе синім полум’ям», – думала, віддаючи кубинцю палкі поцілунки. Його губи були м’якими й солодкими. «Це лише флірт»? – заспокоювала себе по-думки. Карлос, прочитавши її сокровенні припущення, спинився, відсторонив Людочку від себе й довгим серйозним поглядом подивився на неї. Від цього погляду в Люсі заметлялися метелики внизу живота.
– Це не добре, – пробелькотіла.
– Я тебе кохаю. Ось що має значення, – притис жінку до себе. Людочці захотілося плакати, бо за півтора роки не чула жодного слова про любов.
– Чи не зарано говорити про кохання? – вирішила заховати власні почуття за зухвалими заувагами.
– Я тебе кохаю з того часу, як уперше побачив. Коли ми приїхали сюди і робили сани позаду готелю. Пам’ятаєш, із патиків. А ти дивилася на нас зі свого балкона. Я тоді не показував, що слідкую за тобою. Але… Тоді ти сподобалася всім нашим. А особливо Оресто. Ми з ним навіть посварилися.
– Так от чому ти вирвав мене з його рук… – Почувалася героїнею мелодрами. Подумати лише, у неї могли закохуватися! Такі красені. Відразу двоє.
– Поцілуй мене ще, – попросила. Думала, кинеться виконувати прохання, адже було видно, як палав. Натомість він ніжно обняв Люсю.
– Я буду до тебе залицятися. Ти до цього будь готова. Я тебе буду відбивати в чоловіка. Усе буде чесно, – вп’явся чорними очима у Людочку, тоді різко розвернувся й швидко пішов.
* * *Розпочався «таємний» роман, про який здогадувалися мало не всі в таборі. Серед тих, хто нічого не бачив, був лише Микола. Відчував, що дружина зробилася іншою, але волів не винишпорювати причини таких змін. Вірогідно, боявся знайти в закапелках підсвідомості правильну відповідь. Люся дедалі частіше сперечалася та не погоджувалася з твердженнями та думками чоловіка, до хрипоти відстоювала у скандалах свою точку зору, відмовлялася безперестанно поратися по господарству, пропонуючи Миколі поділити з нею домашні обов’язки. До того ж молодиця, виходячи з дому на прогулянку з дитиною, прискіпливо фарбувала очі та гарно вкладала старанно вимите волосся. Жужа відчувала, що віднедавна має неабиякий вплив на чоловіків, тож насолоджувалася новою роллю.
Біженці закортіло гарно вдягатися, і вона ультимативно вказала на це Колі.
– Досить виглядати, наче обірванці. На якого цапа ми їхали з дому? Щоб шкодувати собі класних шмоток? Ти, милий, як хочеш, а я відтепер свої гроші забиратиму сама, – повідомляла новину, дивлячись на відображення у дзеркалі. Глипнула крізь люстро на чоловіка й побачила, що в того брови полізли на лоба від здивування. – І не треба робити такий вигляд, – продовжила, скривившись. – Якщо тобі щось не подобається, можливо, нам слід розлучитися? – зважилася на ризиковану провокацію.
Микола в один стрибок скочив із ліжка, вчепився в дружину й активно затрусив нею. Жінка істерично погрожувала, що піде знімати побої, чим лише долила масла у вогонь. Микола горланив біля самого Людиного вуха, Женька цупила тата, відтягуючи його з криками: «Мамо! Мамо!», бо все добре розуміла й дещо навіть говорила, використовуючи слова з різних мов, які чула в таборі звідусіль.
– Дитина, довбню… Пусти, придурок… Як із тобою можна жити?
Людочка чи не вперше відповіла насильством на насильство – глибоко дряпнула чоловіка за руку. Той відсахнувся й взявся зализувати рану, на якій росою виступила кров.
– Сука! – просичав, гнівно дивлячись у бік дружини, яка схопила на руки Женьку. – Дитиною прикриваєшся?
Люся, стримуючи лайливі слова, які готові були знятися з язика, погрозила пальцем і крізь стиснуті зуби сказала:
– Ще хоч раз до мене торкнешся, – на хвильку затихла й, задихаючись від люті, випалила: – Уб’ю тебе, падлюко!
Похапцем схопила дитячі теплі речі та вискочила з кімнати, залишивши ошелешеного чоловіка на самоті до самого вечора. Микола ладен був, переступивши через своє его, на колінах благати вибачення. Адже був упевнений, що дружина неодмінно виконає погрозу про розлучення. Тинявся кімнатою, намагаючись придумати план примирення. «Що, зрештою, вона мені такого сказала, що я знавіснів?» – міркував Микола. «Таки я трохи прискіпливо до неї ставлюся… Вона цього не заслуговує», – думки колошкалися в голові чоловіка, який попри все хотів, аби Люда повернулася якнайшвидше. «Я не віддам їй Джейн», – ця теза виявилася останньою, але від цього не втратила лідируючих позицій. Відтепер Микола культивував упевненість, що Женька мусить залишитися з ним. І баста!
Після інциденту Жужа подалася до Карлоса, розповіла йому, що сталося. Спочатку кубинець зібрався йти бити законного чоловіка Люсі, але жінка його спинила. По-перше, бо вдвічі менший від Миколи, по-друге, йому бракувало злості. До того ж, втрутившись, він би виказав реальний стан речей. А тоді вже справжньої бійки не уникнути. Найменше Людочці хотілося бути детонатором війни.
– Треба сказати, що я вирішила розлучитися по-справжньому. Бо я все натяками, натяками. А він, може, й розуміє, але вдає, що тупий.
– Якщо він так знавіснів від припущення, то що зробить, коли дізнається про наші з тобою стосунки, – коханці радилися в засніженому лісі, блукаючи манівцями. Чоловік ніс на руках чужу дочку, яка горнулася до нього. Люся раз по раз відволікала малу від лестощів, бо відчувала провину, що замінює донечці батька.
– Не хвилюйся. Я ніколи не стану їй татом. У неї є свій, – Карлос мав розвинену інтуїцію, розумів, про що думає Люся, лише поглянувши на неї. Вони думали, говорили, жартували й поводилися однаково. – Давай увечері завіємося на дискотеку?
Коли мати з дитиною повернулася, Микола зустрів дружину не вельми привітно. Звертався здебільшого до Джейн, розклав на підлозі іграшки й почав із нею гратися – небачене донині дійство. Люда відзначила, що її зрада, а відтак скандали, йдуть на користь стосункам між дочкою та батьком.
– Покладу Женьку спати та йду, – сухо повідомила невірна дружина.
– Куди це? – мимохіть запитав чоловік.
– На дискотеку з кубинцями.
– Тобі це подобається? – було незрозуміло, чи Микола ставить питання Люсі, чи Жені. Він саме добудував із дерев’яних кубиків будинок.
– Он! – промовила дівчинка, що мало означати «так» у перекладі з фінської.
– Так! – разом із дитиною відповіла Люся. – Хіба це дивно, що молодій людині хочеться розважатися.
– Ні, але мені також хочеться розважатися, – Микола змінив тон на зневажливий. – Але ж я… – примусив свій голос звучати без надриву. – Але ж я маю дитину.
«Подумати тільки – він має дитину. Згадав. Малій майже два роки». Люся почула у промові чоловіка загрозу, яку несли не самі слова, а мелодика. Не відповіла – на сьогодні було досить істерик.
– Можеш іти. Я сам укладу Джейн, – сказав із дивною посмішкою на устах. Люся її помітила, але не стала аналізувати, була у владі кубинського партнера, подумки вже витанцьовувала екзотичну сальсу.
* * *Ревнощі, які ще не підтверджувалися фактично, виїдали Колю зсередини. Він неодноразово допитувався дружину, чи вона йому не зраджує, вимагав казати правду, мовляв, пробачить. Гіпертрофовано розвинений за роки спільного життя інстинкт самозбереження дедалі глибше занурював жінку в брехню. Пам’ятала-бо, як одного разу, піддавшись на вмовляння, наважилася завуальовано натякнути на зраду й отримала під дих наступними словами: