– Що тут? – прогугнявіли з того боку дверей чистісінькою англійською.
– Швабри, відра, таке інше, – відповів Бєзгін.
– Відчиніть!
– У мене немає ключа. Прибиральниця забирає його з собою… – За мить, коли чиновник пішов, Бєзгін легенько шкрябнув по дверях, аби підбадьорити Людочку.
Після інциденту начальник мав довгу бесіду з підлеглою.
– Люсенько… мені неймовірно шкода це казати, але ти мусиш йти. Ми не можемо так ризикувати… Розумієш?
Люся усе розуміла. Роботу було втрачено.
– Дякую за псевдонім, – сказав Коте на прощання.
Він використовував манеру, започатковану Жужею, і був вельми вдячний їй за це.
– Як матимеш дозвіл, приходь, – вибачаючись, випалив Бєзгін, уже коли Жужа була біля дверей.
Загалом за шість тижнів роботи у кишенях української нелегалки мало опинитися чотири тисячі фунтів – сума просто приголомшлива як для «чорного» працівника. Микола радів чи не більше за дружину таким її статкам. Щоправда, на руки жінка отримала лише півтори тисячі, інші потрібно було чекати щонайменше кілька місяців.
– Нічого, почекаєш. Адже вони тобі обіцяли виплатити? Хоч тебе й турнули.
– Звичайно! Бєзгін сказав, що зателефонує, коли гроші надійдуть на рахунок.
Микола вважав, що зароблене дружиною належить йому. Встановив таксу, яку Жужа має сплачувати за електроенергію, воду й інші комунальні послуги. Це при тому, що за нього платила держава. Жінка із задоволенням скуповувала продукти, віддавала чоловікові усе, що він просив, скуповувала Жені речі.
Якою щасливою була дівчинка, коли мама повела її до великого магазину. Приміряла різні пальтечка-курточки, штанці та плаття. Врешті-решт зупинилася на рожевій куртці, квітчастій сукні, замшевих чобітках і декількох костюмах.
– Дивись, яка парасоля, – Микола вказав «багатійці» на зелену довгу чоловічу парасолю. – Може, й мені щось купиш?
– Бери! Із задоволенням куплю, – Люся хотіла поділитися відчуттям щастя, що переповнювало її. – До того ж у тебе немає пристойних штанів. Дивись, які класні. У них ти будеш справжнім денді, – вказала на вовняні шикарні брюки.
– Дякую, – подивився на ціну й прицмокнув, але не відмовився від подарунка.
На касі до парасолі й штанів додалася пара чоловічих сорочок по тридцять фунтів та недешевий шкіряний пасок.
– Може, ти пішов би на моє місце? – якось запитала Людочка, розуміючи, що її заощадження тануть надто швидко.
– Мені й допомоги вистачає, – відповів чоловік.
«Авжеж, вистачає. Ти ж не витрачаєш її», – потай сердилася.
* * *З приходом жовтня у Жужі лишилося кілька тижнів, аби зважитися на кардинальний крок щодо майбутнього життя у Великобританії. Термін візи вичерпувався, й Людочка, не попросивши політичного притулку, не змогла б безперешкодно жити в оселі чоловіка. Втративши статус туристки, вона автоматично перетвориться на нелегалку. «Мені не потрібні проблеми», – дедалі частіше нагадував чоловік. У разі звернення до поліції Люся мала б перебратися до наданої «Хоум Офісом» квартири чи кімнати, ймовірно, далеко від столиці. «Знову розлука, – думала. – Женя тільки-но звикла до мене. Якщо я залишу її вдруге, дитина не пробачить».
– А якщо я скажу, що у мене тут сім’я? Можливо, вони дозволять нам жити разом? – припустила у розмові з чоловіком. – Прошу тебе, Ніку, не відштовхуй мене від дитини. Дозволь зізнатися, що в мене тут родина.
Микола не давав своєї згоди на такі ризиковані дії. Людочка мала жити деінде, а не з ними.
– Якщо ми житимемо разом, нам менше платитимуть – це по-перше. До того ж нашу справу розглядатимуть як одну, а це зменшує шанси отримати позитивну відповідь. Якщо вже нам із Джейн дадуть відкоша, тоді ми перекинемося до тебе, адже в тебе буде більше часу… – Люся не хотіла розуміти, що верзе Микола, знала лише, що хоче залишитися тут, у цій квартирі, поруч із дитиною.
Жужа не могла контролювати кількість сліз, що виливалися з неї. Миколу це дратувало, він спав і бачив, як би усунути жінку якнайдалі.
– Слухай, Люсіль, а давай ти закосиш під божевільну, – запропонував якось, пильно вдивляючись у жінчине запухле обличчя. – Хворих не депортують… Їх лікують.
Дружина запитально подивилася на генератора найдивовижніших ідей.
– Дивись, – залопотав, – ти ж постійно ревеш. От і будемо це проштовхувати. Депресивний стан. Ля-ля-ля. А там і до психозу недалеко.
Люда інтуїтивно зрозуміла, до чого він веде, неприємно-солодко засмоктало під ложечкою.
– У Енді є знайома лікарка, яка допоможе з діагнозом. Щоправда, її тимчасово позбавили практики, але з дня на день термін закінчується… Тобі дадуть довідку… Ну, що ти несповна розуму, – переможно подивився на Люсю. Не відчув від неї підтримки й посуворішав. – Ти давай, не комизься. Так буде краще для всіх нас. Якщо тобі дадуть дозвіл на проживання, а в разі психічної хвороби його дадуть обов’язково, я про це вже дізнавався, тоді об’єднаємося в сім’ю… Цією жертвою ти допоможеш власній дитині жити по-людськи…
– Чудово! – випалила, не вірячи своєму щастю. – Якщо після цього ти дозволиш мені не йти від дитини, я згодна.
– Лише спочатку лікар, тоді – поліція. Здасися, покажеш кому треба довідку і… будемо чекати.
Ідіотичний план почали досконаліше розробляти увечері, коли до них завітав спеціально запрошений цвях програми – Енді.
Енді Боугес не надто любив Людочку. І ця нелюбов була взаємною. Українка внутрішньо підсміювалася над англійцем-невдахою з наполеонівськими амбіціями. Він, за словами Миколи, десять років відсидів у в’язниці за махінації на тоталізаторі. Це було давно. Тепер Енді корчить із себе респектабельного бізнесмена. Люся згадала, як він водив їх до себе в офіс, де сновигали по невеличких кімнатках дві тонконогі секретарки. Тоді на пряме Жужине запитання «Чим конкретно займається Енді?» ні сам містер Боугес, ні Микола не змогли відповісти бодай щось, лише кидали один на одного здивовані погляди. Мовляв, у нашій країні не ставлять таких дурних запитань. Мовляв, мій офіс, чим хочу, тим і займаюся. Мовляв, можу навіть сам не знати, чим я займаюся, і таке інше…
– У мене бізнес, – гордовито проголошував Енді, сидячи на стільці й закинувши ноги на журнальний стіл. На підошві дорогих черевиків зяяла чимала діра. Він повторив тезу вдруге, розвівши руками і вказуючи на стіни. Тоді гукнув секретаркам зробити кави й нервово закурив.
Тепер так само, задерши взуття на стіл, вклався у вітальні Миколи. Незважаючи на дитину, яка бігала поруч, випускав важкі туманно-сірі хмарки надто густого та не менш смердючого диму й белькотів щось про те, що ідея Миколи щодо психічної хвороби його дружини не так вдала, як геніальна.
– Геніальна ідея! – казав, підбадьорюючи задоволеного Миколу. – Люсі, так буде дуже гуд для всіх, – звертався до господині.
Жужу підкидало й тіпало від страху, але разом із тим їй було начхати на все, окрім одного – дитини. Єдине, що її хвилювало, – уникнути розлуки з дочкою, яка саме зараз сиділа у неї на колінах і лагідно погладжувала мамине волосся. Микола кидав на дружину спопеляючі погляди й постійно примушував Женьку щось принести чи занести. Малеча стрімголов виконувала батькові забаганки й вмощувалася на улюблене місце, намагаючись не пропустити жодного слова з розмови дорослих. Коли вже завдань для дівчинки не лишилося, а ревнощі не попускали, Микола знайшов інший спосіб роз’єднати пару.
– Зроби нам кави! – кинув дружині, наче служниці.
Жінка стояла на кухні й насипала в турку мелене запашне кавове борошно. «Раз, два, три, чотири…» – автоматично рахувала. Спинилася, коли почула від себе «Одинадцять». Подивилася на турку. Та була вщент наповнена.
«Дурепа!» – потай вилаялася, оговтавшись.
«Дурепа», – почула тихе шипіння позаду себе. Слово, на відміну від попереднього, вимовлялося вголос та ще й англійською. Говорив Енді. Жінка з ненавистю повернулася до нахаби, хотіла було відвісити йому ляпаса за словесну образу. Розвернувшись до англійця, здивувалася з його по-батьківськи доброго виразу обличчя.
Микола простував до вбиральні.
– Я тут допоможу, – сказав йому Енді, неприємно посміхаючись. Як тільки Бабенко зник, Енді відразу, без попередження, пошепки одним реченням процідив з занадто серйозним, як для нього, виглядом:
– Ні! – заметляв головою й вказівним пальцем. – Ніколи, чуєш? Ні! Не треба.
Людмилі з очей та й з душі зірвало пелену, крізь яку вона дивилася на експеримент із власним божевіллям.
– Ти не побачиш дитину. Ніколи! – шепотів, оглядаючись на коридор. – Ти будеш за ґратами в психушці, – склав із пальців решіточку.
Жужин інстинкт самозбереження запрацював на повну й повідкривав усі зашлаковані портали свідомості. Запульсувала кров у жилах і в голові, кинуло в жар, підступило до горла нудотним кавалком.
– Не можна! – ще раз наостанок попередив Енді, повільно водячи головою ліворуч-праворуч.
Людочка щиро обняла чоловіка, якого вважала ворогом іще кілька хвилин тому.
– Ось вони вже й обнімаються, – вклинився Микола.
– Але ж у тебе дружина! – Енді вивільнився з обіймів уже зухвалим бізнесменом, яким його звик бачити Микола. – Мені б таку.
Українець повернувся до незакінченої бесіди про лікарку, яка зможе допомогти знайти в Людмили невиліковні психічні хвороби.
– Усе можна зробити, – Енді намагався не дивитися на Жужу. – Потрібні лише гроші. У тебе є гроші? – нахабно запитав в містера Бабенкоффа (так вимовляли Нікове прізвище англійці. Напевно, на його ж вимогу).
«Хоче розвести його на «бабки», – подумала «божевільна» й потай зареготала на усе горло. Натомість зовні залишалася безтурботною готувальницею кави.
– Гроші, гроші… Усім потрібні гроші. Ти знаєш, Енді, у мене на цей час немає вільної готівки, – тоді підняв брови, згадавши, у кого вони є. – У Люсіль є гроші, Енді, вона ж працювала, – відказав весело.
Енді замислився. «Мене, вірогідно, не хоче розводити на бабки», – подумала й занепокоїлася.
– Треба багато… П’ятсот, – сказав англієць, поглядом підштовхуючи Людочку взяти участь у його афері.
– У мене… Мені ще не заплатили всього… А ті, що були, я ж витратила… Штани… Комунальні послуги… Наступного місяця обіцяли, – виправдалася Люся.
– Окей! – кинув із досадою друзяці Микола. – Я дам! Але щоб потім повернула, – це вже до дружини. Тоді вийшов в іншу кімнату. Енді підморгнув Людочці. Зробив це надто зосереджено, аби не видаватися легковажним пройдисвітом.
– Ось! – простягнув кипу фунтів Коля. – Коли ти з нею переговориш? – супроводив Енді до вітальні. Людочка понесла за ними каву. Женька гралася в своїй кімнаті – ліпила з пластиліну.
Домовилися, що до кінця місяця все буде влаштовано.
– Два тижні залишилося, – нервував Микола, який хотів щонайшвидше запустити пекельну машину з перетворення нормальних людей на недієздатних осіб, аби на цьому вишкребти свої дивіденди.
– Два тижні! – Енді послав ці слова напряму до Людочки. Микола насторожено зиркнув на нього, тоді на дружину, запідозрив еротичний зв’язок між ними й відразу забув про це.
– Усе вері гуд, вері гуд! – виспівував Микола, коли англієць їх залишив. Тоді обняв Людочку, відверто поцілував її в губи й подивився в бездонні змучені очі. – Ти не бійся, це ж лише липовий папірець.
«За допомогою якого ти замкнеш мене до божевільні при першій-ліпшій можливості й житимеш з дитиною, де тобі заманеться», – з ненавистю думала, ласкаво всміхаючись чоловікові.
– І тоді нам усім дадуть дозвіл на проживання, – замріяно промовив Микола.
«Але вповні ним скористаєшся лише ти», – ще з більшою огидою подумала Людочка, дурнувато либлячись до чоловіка.
– Бо я вже заморився сидіти та чекати, наче у в’язниці, – зізнався.
«Чи у психушці, – подумала, тамуючи пекучу ненависть, яка потужною хвилею виривалася назовні. Стримувала це негативне цунамі маскою задоволення й обожнювання. – Нехай краще за тебе це зробить твоя дурна українська дружина, правда?»
– П’ятсот – це ж не дорого? – запитав, хвилюючись за свої гроші. Тоді згадав, що то, власне, не його гроші, а її. – Щоб віддала відразу, як отримаєш.
«От ти й на гачку в афериста-професіонала», – реготала внутрішньо й серйозно метеляла головою на знак згоди.
– О, а що це ти зліпила? – запитав Коля у дочки, зайшовши до її кімнати. – Синю маму?! – засміявся гучно, аж до вульгарного. – Дійсно, мама в тебе синя. Від плачу, – знову вибухнув сміхом, задоволений своєю дотепністю.
– Мама блакитна, – дівчинка не могла збагнути, чого це раптом татусь так тішиться. – Як небо.
– А чому мене не ліпиш? – у голосі бриніла неприхована образа.
– Ще зліплю. Ти у мене будеш… – Почала вибирати між зеленим, жовтим та червоним кавалочками пластиліну. Батько задоволено за цим спостерігав, йому подобалися всі кольори. Але дитина вважала, що для такого великого батечка потрібний цілий брусочок матеріалу. Тоді щось згадала, всміхнулася й підняла з підлоги загублений непочатий шматок – чорний.
– Ось! – радісно закричала. – Це для тебе.
Микола озвіріло зиркнув спочатку на дочку, тоді на її матір, яка, як йому небезпідставно здалося, переможно світилася, і пішов до телевізора дивитися шоу Ларі Кінга.
Вибір
Для Людмили почалася пора безсонних ночей, перша з яких наповнилася по Марусин поясок обмірковуванням подальших дій. Шляхи до відступів один за одним відсікалися, і жінка мусила зробити нарешті вибір. Йти до психіатра Енді категорично не радив, а проте йти потрібно було, бо ж він узяв гроші. Тобто англієць натякав їй на щось інше. Що? Що вона може зробити, аби залишитися разом зі своєю дитиною? Під ранок, коли одна ця шалена думка вовтузилася у важкій від безсоння голові, на заміну їй ненароком промайнула інша. Надто божевільна, як спочатку видалося Людочці. «Тікати!» – гахкало жінці в голову, тоді сповзло до нутрощів й різало розпеченим ножакою, а коли спустилося до самих кінчиків пальців на ногах і захолодило їх до нестями, Люся знала відповіді на питання, бачила своє майбутнє занадто виразно, аж до болю в очах. «Тікати!» – іншого вибору немає. Його й не було. Чому вона так довго нехтувала таким сценарієм? Вона просто втече з дитиною додому. «Боже, додому! З Женькою!» – в Жужі дрібно затрусилися щелепи й навіть зацокотіли зуби. Аби втамувати тремоло, яке за хвильку передалося всьому тілу, жінка підвелася з ліжка.
– Котра година? – запитав спросоння Микола й хтиво схопив її за трусики.
– Шоста! – швидко вивільнилася. – Спи, ще рано, – аби заспокоїти його, зібрала всю свою ніжність, яка була наготована для дочки, й поцілувала чоловіка.
Заварила міцнющу каву, взулася в теплі чуні, закуталася в картату дитячу ковдру, що її зазвичай стелили на підлогу, аби Женя гралася, й заглибилась у планування.
* * *– Мені треба сходити на роботу… запитати, чи немає ще грошей, – збрехала Миколі, коли той прокинувся.
– Окей! Але я маю йти на лекції, – він ходив на них, коли хотів. – Женьку заведу до кого-небудь.
Питати, до кого саме, не варто, бо такі справи вирішує хазяїн, до того ж Люся має бути вільна, у неї сьогодні відповідальний день.
Тремтіння в колінах не полишало Жужу ні на хвилину. Йшла вулицями Лондона, самого середмістя, тримала в руці путівник, що його віднайшла на полиці в чоловіка. Її цікавила будівля в районі Холланд Парку. Звіряючись із книжечкою, прямувала до цілі, позначеної хрестиком. У невеличкому затишному провулку зупинилася. Над амбасадою майорів прапор, який викликав несамовите бажання прикладати руку до серця й співати гімн. Несміливо зайшла всередину, де її зустріли усміхнені клерки. Через скляний простінок жінка уривчасто пояснила, чого вона, власне, хоче. Виходило незрозуміло й плутано. Її по кілька разів перепитували, підозрюючи у смертних гріхах.
Через п’ять хвилин розмови обличчя співвітчизників уже не осявалися білозубими усмішками, а перетворилися на зневажливі гримаси, мовляв, іще одна прийшла брехні точити.
– Ми цим не займаємося, – відповів русявий середнього віку приємний на вигляд чоловік у гарній блакитній сорочці.