Людочка згадала розповідь викладача про його перебування в Арабських Еміратах. Цей більш-менш законослухняний громадянин Великобританії поїхав волонтером до казкової країни за програмою обміну. Був тоді молодим і зеленим, тому не надто зважав на перестороги, які лунали звідусіль від небайдужих співвітчизників-друзів і стосувалися законів мусульманського світу. Хлопець, відмахуючись від надокучливих хвилювань, обіцяв рідним і знайомим носити притаманний арабам одяг, що, до речі, було однією з умов контракту. Прожив, наче сир у маслі, декілька місяців в Абу-Дабі, добре заробляючи й гарно облаштувавши свій побут. Згодом його перекинули у невеличке містечко на півдні країни. Одного погідного дня, як зазвичай, ішов вулицею до школи, де працював учителем англійської. Йшов повільно, всміхався теплому сонечку й перехожим, яких зустрічав на своєму шляху, та за хвилину відчув, що з ним щось не так. Місцеві чоловіки голосно обурювалися, а жінки, закутані в паранджу, закривали хустинками сітчасті отвори для очей. Майкл, мало що розуміючи, дійшов до школи, де на нього чекали, аби заарештувати. Виявилося, що того дня було велике мусульманське свято, коли обов’язково мали бути прикриті долоні, тобто у цей світлий день потрібно було вдягти сорочку з довжелезними рукавами, які б закривали пальці. Майкл на це не зважив, вважаючи невеликою бідою вдягтися, як зазвичай. Необачність вартувала б довгого строку ув’язнення. І якби його не витягли зі Сходу рідні та друзі, сплативши величезний штраф, хтозна, чи почув би хтось історію цього чоловіка. Чи правда те, що розповідав про себе Майкл, а чи це вигадка – не має значення. Проте лондонець знав, що означає бути чужим у чужій країні.
Це був поки що єдиний Люсин друг. У Миколи, навпаки, їх водилося вдосталь. Та чоловікові знайомі не підпускали Людочку близько до себе, воліли не спілкуватися з нею, звертаючись здебільшого до Колі. Коли родина Бабенків ішла до когось із англійців у гості, а таке траплялося мало не щонеділі, Женечка перетворювалася на маленького монстра. Демонстративно зневажала матір, у всіх на очах показувала їй язика, заповзала до якоїсь тітки на руки, починала її обнімати, цілувати та розповідати про свою любов до неї.
– Я більше не піду в гості, – казала Люда після таких посиденьок, але йшла наступного разу, плекаючи надію, що дівчинка, яка вдома горнулася до неї, колись зробить це на людях.
– Мені Майкл знайшов роботу, – повідомила за вечерею. – Може, й ти підеш? Майкл казав, що це ніде не фіксується, якщо ти не бажатимеш…
– Ти цьому хіпі віриш? Ти знаєш, як до таких ставляться справжні англійці?
– Справжні – це які? Ті, що настроюють Джейн проти мене? – не стрималася Люда.
– Оце так! Вона сидить на моїй шиї і моїх же друзів поносить, – Микола був близький до істерики, але почати завадила Женя, яка покликала зі своєї кімнати. Люся зайшла до неї й остовпіла від побаченого. Дитина лежала оголена, звабливо всміхалася, дивлячись на тата, тоді, облизавши губи, сказала: «Поцілуй мене», – й тицьнула долонькою в низ животика. Микола помітно захилитався, мало не впав, дружині довелося його підхопити й допомогти сісти в крісло. Люся, ніби нічого незвичайного не сталося, підійшла до маленької спокусниці, вдягла її, пригорнувши, пояснила:
– Цілувати потрібно личко, носик, ручки, – промовляла, цілуючи.
– А Марк казав: «Роби так!», – дівчинка дивилася на тата.
– Марк – дванадцятирічний син няньки, до якої ходить Джейн, – Коля позеленів. – Я його вдушу!
– Не потрібно на цьому зациклюватися. Нехай вона не думає, що зробила щось погане, – прошепотіла Миколі.
– Я її батько й сам вирішуватиму, що треба, а що не треба. Поки ти мало не два роки сиділа там, шльондралася бозна-де, я тут виховував дитину. Сам! Один! – кричав, мов навіжений.
Женя злякалася, що тато лається на неї, й заховала личко на грудях у матері, перед цим заплющивши очі. Коля від побаченого розверещався ще більше, розмахуючи руками й тупаючи ногою.
– Давай, давай, пригортайся, а вона тебе знову кине! От побачиш, кине, кине, кине!
– Спинися! – зашипіла Люся. – По-перше, мене не було з дитиною, бо ти усе для цього зробив, по-друге, я не кину свою дитину, як і не кидала її, по-третє, припини себе накручувати, як баба…
На подив дружини, Микола замовк, хвилину постояв, тоді вийшов із кімнати, з силою зачинивши за собою двері. Почула, що він кудись дзвонить й верещить уже у вітальні. «Мабуть, розбирається з розбещеним підлітком», – подумала, розповідаючи Женьці казку, від якої та заснула. Уклала малу в ліжечко, вкрила ковдрою й навшпиньках вийшла з кімнати.
– Вибач, що кричала! – перепросила.
Микола сидів у темній кімнаті й про щось думав.
– Марк божиться, що нічого не робив.
– А ти думав, скаже, що навчав малу дитину поганого?
– Ми не будемо її більше туди водити. Ти сидітимеш із малою. Думаю, що навчання тобі ні до чого, – Люда, незважаючи на темряву, побачила, як чоловік скривився, обмірковуючи наступну фразу. – Бо ще в цього хіпіка Майкла втюришся, ти ж у нас велелюбна.
Проковтнула образу й перейшла до справи.
– Я ж тобі кажу, що знайшла роботу. Навіть не знаю, що тепер робити. Я б, звичайно, краще була з Женькою… – Виправилася: – З Джейн.
* * *У «Стерлінг Паблікейшинз», куди українка подзвонила зранку, після низки простих питань почула одне неприємне про дозвіл на роботу. «Маю!» – не вагаючись, досить переконливо збрехала.
– Хто вам дав наш номер? – питання.
– Знайомий, – відповідь.
– Його перше ім’я? – вимога.
– Не пам’ятаю, – досить впевнено.
– Ви іноземка? – питання.
– Так! – відповідь.
– Якими мовами володієте?
– Українською, російською.
– Подзвоніть у російський офіс, там потрібні люди, – жіночий голос диктує Людочці інший номер.
– У вас є досвід роботи? – питають там російською.
– Є! – зухвало бреше Люся, хоча навіть не уявляє, що то за робота.
– Можете працювати вночі? – питають люб’язно.
– Так! – зраділа, бо ж тепер цілий день віддаватиме дочці, а вночі працюватиме.
– Пишіть адресу. Сьогодні о двадцять третій вас чекатимуть. Скажете своє прізвище на прохідній, аби пропустили.
Ще попросили принести фотографію, аби вклеїти її до перепустки, та… дозвіл на роботу…
У «Стерлінг Паблікейшнз» Люду зустрів керівник російськомовного офісу – Бєзгін Анатолій Іванович. Просив називати себе містер Бєзгін, із наголосом на останньому складі. Тут працювало близько двох десятків людей, чоловіків і жінок. Вони повитріщалися з-за своїх перегородок на новеньку.
– До роботи! – наказав начальник, розтягуючи слова й піднявши брови.
– То ти кажеш, що працювала у цьому бізнесі? – вдруге запитав Анатолій Іванович, скануючи Люсю поглядом.
Жінка здивувалася своїй зухвалості, коли випалила:
– Два роки в Фінляндії, а тоді ще рік в Україні.
– У тебе є дозвіл на проживання? – з недовірою.
– Я одружена з англійцем, – Людочка зовсім не готувалася до такого допиту й була вражена власною кмітливістю.
– А дозвіл на роботу? – запитав Бєзгін, на хвильку задумався й перевів розмову в інше русло: – Хоча, яке це має значення… Ось твоє місце. Сідай… Входь у курс справи. Тобі допоможуть колеги, – начальник звернувся до худорлявого молодика: – Серж, розкажи Люсі, що й до чого, – голосно до всіх: – У нас нова людина! Люсі! А тепер до роботи, – заплескав у долоні, зупиняючи шепіт, що хвилею рознісся приміщенням.
Необтяжлива робота полягала у тому, аби дзвонити на Сахалін, в Якутію та республіку Саха і втуляти на продаж рекламний непотріб. «Стерлінг Паблікейшнз» займався формуванням і видавництвом товстого рекламного журналу, на кшталт телефонного довідника «Жовті сторінки». Від тих, хто бажав (під легким тиском працівників телесейлу) вписати своє підприємство до каталогу, вимагалося переслати факсом підписану, завірену печаткою угоду на проплату сторінки, а це – 1000 фунтів. Якщо робітник офісу вмовляв керівника підприємства взяти собі сторінку, то отримував п’ятнадцять відсотків, тобто з кожної угоди – сто п’ятдесят фунтів. Розкрутити скупих і підозрілих російських директорів-товстосумів на таку сумнівну аферу вдавалося далеко не кожному. Людочка стала свідком того, як виходив із себе грузин Коте. Запальний хлопець мало не верещав у слухавку, вкотре пояснюючи, що це за часопис, для чого існує і взагалі, який зиск із такої публікації матиме замовник.
– Про вас знатимуть на Заході. Розумієте? Про вас знатимуть… А це інвестиції, – з останніх сил тримався Коте й шкірив гримаси, відвертаючись від слухавки в бік Людочки. За сусідніми столами робилися ставки на те, хто отримає перемогу – грузин чи його опонент. Котик, як його називали колеги, довго слухав, що йому тарабанила рурка, тоді почав червоніти, вкриватися гусячою шкірою. Врешті вигукував, але так, аби його слова не дійшли до столу Бєзгіна на іншому боці офісу: – Сам пішов, мудак кацапський! – Півторагодинна розмова завершувалася повною поразкою працівника «Стерлінг Паблікейшинз». – Злетіло, бляха-муха, півтори сотні паундів через якогось довбодзьоба. Півзміни на нього витратив, – далі, використовуючи суто грузинську лексику, невпинно бубонів аж до наступного дзвінка.
Людочка бачила, як Бєзгін посміхається про себе, як інші колеги віддають один одному дрібні гроші. «Вірогідно, ті, що віддають, були впевнені, що Коте переможе», – резюмувала новенька. За цю ніч їй не вдалося нікуди подзвонити. Підготувала базу потенційних клієнтів, користуючись телефонною книгою, запопадливо розвісила підказки у форматі А-4 на перегородці, яка відділяла її робоче місце від сусідніх, підкреслила жовтим маркером найцікавіші тези, виписала потрібні телефони й назви підприємств. Завтра мала розпочати телефонний штурм. Перша безсонна ніч далася взнаки, Люда ледве дотягла до світанку. О шостій робітників випускали з офісу. Щоправда, дехто йшов і серед ночі. Це ті, хто мав власне авто. Людочка не знала цього і близько третьої, побачивши, що двоє готуються відчалювати, звернулася до начальника:
– Можна й мені йти? Сьогодні я вже нічого не зроблю.
– Ти на авто? – запитав, почув негативну відповідь і продовжив: – Куди йти, курочко? Знаєш, скільки в цьому районі маніяків? Сиди вже. Можеш піти на кушетку, полежати, – вказав напрямок.
Люся не скористалася лежаком, бо потрапила до гурту, в якому обмінювалися розповідями. Двоє молодих чоловіків та одна дівчина курили й, прислухаючись час від часу, чи не кличе начальник, вели розмову.
– … такий дебіл, – Люся, підійшовши до трійці, почула останні слова дівчини, яка, не звертаючи уваги на нову слухачку, продовжувала, глибоко затягуючись. – Я на Падінгтоні в метро лише глипнула на нього раз. А воно, падло, до мене причепилося… Йде і йде слідом. Коли вже забрела у наш провулок, ні, думаю, треба дьору давати… Ніч надворі… Аби ви бачили, як я бігла до офісу, мало підбори не повідкидала… Лондон кишить маніяками… Я вам кажу, – дівчина побачила, що Люся знітилася, й підбадьорила її: – Не соромся, сідай.
Про що йшлося далі, Люда не з’ясовувала, сиділа й слухала, як ллється мова, аби не заснути… аж до гудіння в голові.
* * *– Я йду! Женька грається! Ти не спи! – віддав розпорядження Микола, коли вранці втомлена дружина увійшла до квартири. Повіки в неї злипалися.
– Мама, мама, я не йду до дурного Марка, – радісно повідомила дівчинка.
– Ми будемо вдома, – Людочка поцілувала донечку. – Йди, малюй. Я приготую сніданок. Ти їв? – звернулася до чоловіка.
– Поїм у коледжі. Не встигаю… – За ним зачинилися вхідні двері.
Люся влила в себе півлітра густої кави, нагодувала Женю яєчнею та вклалася на ліжечко в дитячій кімнаті.
– Матусю, ти спи. А я гратимуся. Не турбуйся: якщо я засумую, то ввімкну телевізор, – по-дорослому промовило дитинча, погладило матусю, поцілувало й турботливо накрило ковдрою. Людочка намагалася провести психоаналіз її поведінки, але не встигла, бо закрила очі.
Спала недовго, та на диво відмінно відпочила. Прокинувшись, гайнула з Женею до найближчого парку. Люся бігала й стрибала, наче сама була дитиною, Женечка верещала від задоволення. Її мама жвава й весела, на відміну від інших матусь та нянь, які з-під насуплених брів спостерігали за надто емоційними іграми дурнуватої іноземки. Женя в запалі використала українські слова, сказала: «Я лав тебе, мамі», – й це прозвучало напрочуд зворушливо, так, що Людочка не тямила себе від щастя.
* * *На роботі усе складалося пречудово. За два тижні Люсі вдалося заробити чималу суму – тисячу п’ятсот фунтів. Вона винайшла свій «прибамбас», як його називали в офісі, а саме взяла собі псевдонім… Дуглас!
Коли вперше зателефонувала до трубопрокатного заводу десь у Якутії, почала, трохи збиваючись, пропонувати послуги «Стерлінг Паблікейшнз». У Сибіру довго слухали, а коли Жужа, впевнившись, що нічого не вийде, замовкла, запитали:
– У вас дивний акцент. Ви не росіянка?
Авжеж, вона не росіянка. Вона українка. Звідси й акцент. Людочка відповіла, не розуміючи, звідки береться ця історія:
– Мої батьки були росіянами. А я народилася вже тут. Моє прізвище, – мить подумала, тоді згадала улюбленого актора Майкла Дугласа й продовжила: – Моє прізвище Дуглас. Люсі Дуглас.
– Ого! Дуже приємно, – донеслося з Якутії. – Розкажіть, як вам там живеться.
Почала розповідати щойно вигадані легенди, але так правдиво, що колеги з офісу, включно з директором, затамувавши подих, слухали. Наприкінці розповіді почула:
– Добре, висилайте свою угоду. Підпишу.
Застрибала біля факсу, коли отримала підписаний та освячений печаткою документ, аж на дві сторінки, тобто на суму в дві тисячі фунтів.
«Триста є. Лише за годину розмови!» – думала й здригалася всім тілом від радості.
– Ось так потрібно працювати! – оголосив Бєзгін перед колективом. – Дівчина в нас другий день, тобто ніч, а вже угода на дві сторінки, – смачно чоломкнув Людочку в лоба. – Потрібно вміти викликати довіру, аби в Раші не почали думати, що їх ошукують. Я вам, довбням, про це уже скільки разів говорив? – і звертаючись до Люсі: – Гроші отримаєш днів через п’ять.
Жінка примудрилася обігнати у соцзмаганні усіх колег. Одного дня до «рашиків» завітав начальник Бєзгіна, англієць зі скошеною щелепою, який вручив Людочці, на додачу до вже отриманої зарплатні, премію у розмірі п’ятдесяти фунтів і міцно потис руку.
– Досвід роботи, – говорив до Анатолія Івановича, йдучи з офісу. – Я вам наголошую завжди, беріть людей із досвідом роботи.
Така неприродна ідилія мала колись закінчитися. Люда знала про це, як ніхто інший. У неї не було дозволу на роботу, тож вона могла підвести містера Бєзгіна, якщо сюди раптом завітають представники «Хоум Офісу» – державної організації, яка слідкує за дотриманням правил щодо осіб без дозволів на роботу, проживання тощо. «Хоум Офіс» опікувався нелегалами різного штибу. Точніше, нишпорив за ними. Про це розказали Людочці її колеги. Та й від власного чоловіка вона багато чого наслухалася про цю організацію. Працівники «Хоум Офісу» не гребували нічим, аби довести, що якась людина нелегал або що якийсь шлюб фіктивний. Так, неодноразово Микола переповідав історії про те, як представники «Хоум Офісу» без будь-яких дозволів залазили по ночах у домівки до тих родин, які підозрювалися в укладанні фіктивного шлюбу. Швиденько фотографували чоловіка й дружину, які не сплять у одному ліжку, чим намагалися довести, що шлюб не є законним. «Хоум Офіс» – установа, яка діяла за допомогою батога та тістечка. З одного боку, завжди вислідковувала-винюхувала-підозрювала, з іншого, надавала помешкання, гроші, медичну допомогу…
– «Хоум Офіс»!!! – нервово сповістив охоронець «Стерлінг Паблікейшинз», що заскочив до російського підрозділу о четвертій ранку. – Поки що на першому, – додав і побіг геть.
– Хто?! – запитав Бєзгін у підлеглих, обводячи усіх поглядом.
Люди мовчали.
– Що «хто»? – пошепки звернулася Люся до Коте.
– Хто без дозволів на роботу, – пояснив той.
Люся, опустивши голову, мов першокласник, що отримав двійку, підійшла до Бєзгіна.
– Я так і знав. Давай, дівчинко, швидше за мною. Бери свої речі.
Повів Люсю темним шлангом-коридором до занедбаної підсобки.
– Я зачиню ззовні. Сиди, як миша.
Попри те, що замкнена українка знаходилася досить далеко від свого робочого місця, чула, як там ходять люди, щось питають, потім вслухалася в кроки, що лунають зовсім поруч.