Наприкінці вісімдесятих, коли в місті з'явився серійний убивця, влада та правоохоронні органи підозрювали в цьому Кочу. Проте арештувати його не наважувались, оскільки просто боялись. Сусіди теж були переконані, що це Коча ґвалтує зоряними запашними ночами працівниць молокозаводу, протинаючи їх потім гострим металевим предметом.
Чоловіки його за це поважали, жінкам він подобався. На початку дев'яностих, оскільки комсомолу вже не було, справу в свої руки знову мусили взяти правоохоронні органи. Одного разу, перебуваючи в тривалому веселому загулі, Коча підпалив рекламний щит щойно утвореного акціонерного товариства, що й стало останньою краплею народного терпіння. Взяли його у власній квартирі. Коли виводили надвір, зібралась невелика демонстрація. Ми, вже дорослі чуваки, були за Кочу. Проте нас ніхто не слухав.
Дали йому рік. Відсидів він десь на Донбасі й зійшовся на зоні з якимись мормонами. Ті передавали Кочі свою літературу, а також — на його прохання — одеколон та папіроси. За рік він відкинувся і повернувся додому героєм.
За якийсь час мормони приїхали по його душу. Були це три молодих активісти, в дешевих, проте акуратних костюмах.
Коча впустив їх до себе, вислухав, дістав з канапи дробовика і загнав мормонів до ванної. Тримав їх там два дні.
На третій день необачно вирішив помитись, відчинив двері ванної, й мормони вирвались на волю. Прибігши в міліцію, спробували подати заяву, проте міліціонери зважено вирішили, що простіше буде ізолювати саме мормонів, і зачинили їх у камері для з'ясування особи. Наступні пару років Коча марно намагався взятись за розум, тричі розлучався, причому з тією-таки жінкою. Але особисте життя в нього відверто не складалось, і Коча далі прощався з молодістю.
Простився десь наприкінці дев'яностих, потрапивши до лікарні з відкушеним пальцем і пробитим животом. Палець йому під час сварки відкусила дружина, а ось хто при цьому пробив живіт, Коча не признавався. Десь тоді йому почав допомагати мій брат, він час від часу підкидав Кочі роботу, давав гроші, взагалі підтримував. Щось там у них із Кочею було ще в минулому житті, якась історія, брат пару разів про неї натяками згадував, проте розповідати не хотів, просто говорив, що Кочі можна довіряти, він не підведе в разі чого. Кілька років тому Кочу з його квартири вигнали цигани, і він переїхав сюди, на заправку. Жив у вагончику, вів спокійне розмірене життя, минуле згадував із ностальгією, проте повертатись до своєї квартири не хотів. Виглядав строкато, лисина його мала ніжно-рожевий відтінок, а окуляри робили схожим на божевільного хіміка, який щойно винайшов альтернативний, екологічно чистий кокаїн і тут-таки поставив на собі досліди. І досліди ці дали позитивний результат. Ходив у помаранчевому комбінезоні й розбитих військових черевиках, у нього взагалі було багато шмаття з армійських секонд-хендів, мав навіть армійські імпортні шкарпетки — на правій було написано «R», на лівій — «L», щоби не плутатись. Зап'ястя в нього були обмотані хусточками й кривавими бинтами, облич' чя і руки весь час були чи то подряпані, чи то порізані, і загалом зовнішній вигляд у нього був такий, ніби він їв піцу руками.
І ось тепер він грівся на сонці, говорячи щось непереконливе.
— Ясно, — сказав я йому, — не хочеш говорити — не говори. А хто у вас бухгалтерією займався?
— Бухгалтерією? — Коча розплющив очі. — Навіщо тобі бухгалтерія?
— Хочу дізнатись, скільки у вас бабла.
— Ага, Гєра, бабла у нас до хуя, — нервово засміявся Коча. І додав: — Тобі з Ольгою поговорити треба. Юра, брат твій, із нею працював. У неї фірма в місті.
— Це що — тьолка його?
— Яка тьолка?! — образився Коча. — Я ж кажу — Юра з нею мав справи.
— А де в неї офіс?
— Ти що — прямо зараз хочеш до неї піти?
— Ну не сидіти ж мені тут із тобою.
— Сьогодні неділя, Гєр, дружище, вихідний.
— А завтра?
— Що завтра?
— Завтра вона працює?
— Не знаю, мабуть.
— Ладно, Коча, ти займайся клієнтами, — сказав я, озираючи порожню трасу. — А я спати хочу.
— Іди до вагончика, — сказав на це Коча. — І спи.
*Світло пробивалось крізь штору, наповнюючи приміщення плямами й сонячним пилом. Гарячі смуги тяглись підлогою, ніби розсипана мука. Над дверима прикріплено було якісь саморобні лаштунки, зроблені з бобінної плівки.
Видно, Коча довго над ними працював. Я зайшов, не зачиняючи за собою дверей, і роззирнувся довкола. Протяги торкались плівки, й та легко шаруділа, мов кукурудзяне листя. Під стінами стояли дві продавлені канапи, праворуч було облаштовано кухню, з плитою, древнім холодильником та різним начинням на стінах, а ліворуч, у кутку, стояв письмовий стіл, завалений підозрілим сміттям, копатися в якому мені не хотілося. І над усім цим стояв дивний запах. Я був упевнений, що в приміщенні, де живе друг Коча, мало би смердіти. Чим? Та чим завгодно — кров'ю, спермою, бензином, урешті-решт. Проте у вагончику пахло добре влаштованим чоловічим побутом, це такий дивний запах, він завжди стоїть у помешканнях, де живуть удівці, але як би це вірно сказати — задоволені собою вдівці, у яких усе гаразд із самооцінкою. Ось у Кочі з самооцінкою було, очевидно, все гаразд, — подумав я, падаючи на канапу, котра здалась мені менш продавленою та більш прибраною. Впав, стягнув із ніг кросівки і раптом відчув помороченість усієї цієї подорожі з переїздами, зупинками, попутниками, згадав про Кароліну та її солодкий напій, про чорне небо над малиновими хащами й відчуття заліза, на якому спиш. Весь цей ранок якось дивно не міг нічим завершитись, ніби щось розладналось у механізмах, якими я керувався. Щось не складалось. Я мовби стояв у просторому приміщенні, до якого запустили якихось не відомих мені людей, а після цього вимкнули світло. І хоч приміщення було мені знайомим, присутність цих чужих людей, котрі стояли поруч і мовчали, щось від мене приховуючи, насторожувала. Ладно, подумав я, вже засинаючи, — в разі чого завжди можна поїхати додому.
Стіна над канапою заліплена була фотокартками, вирізками з журналів та кольоровими картинками. Коча, наче маніяк, густо понаклеював тут фрагменти облич, контури тіл, пошматовані натовпи, з яких виривались чиїсь очі й уста, були це радісні колажі, так наче він довго клеїв один до одного уривки різних історій, вирізки з випадкових видань, просто паперовий папір, серед якого можна було розрізнити етикетки з-під алкоголю та політичні листівки, фото з журналів мод і чорно-білі порнокартки, футбольні календарики й чиєсь водійське посвідчення.
Здалеку з цього всього витворювався химерний візерунок, мовби хтось довго знущався над фотошпалерами. Зблизька в очі кидалось безліч деталей: пожовклий папір газетних вирізок, виколоті очі манекенниць, свіжорозлитий клей і темно-багряні краплі полуничного джему, схожі на загуслий лак для нігтів. І все це поєднувало якесь спільне тло, глиняно-салатове наповнення, дрібно покреслене літерами і знаками, ламаними лініями й кольоровими перепадами.
Я довго придивлявся, але не міг зрозуміти, в чому тут річ.
Зрештою, підчепив пальцем дембельський портрет Кочі й, потягнувши на себе, відірвав. Під фото знаходилась велика літера С. Це була карта. Скоріше за все, Радянського Союзу, і скоріше за все, географічна: суглинок — це Карпати, Кавказ і Монголія, салат — тайга і Прикаспійська низовина, там, де суглинок тверднув, беручись крейдяною сухістю, — мали бути пустелі. Тихий океан був темно-синій, Північний — блакитно-слюдяний. На місці Північного полюса висіла гола баба з відрізаною головою. Гурток юних краєзнавців. Я провалився в тишу.
*Прокинувся я від чиїхось голосів, і голоси мені відразу не сподобались. Швидко зіскочив із канапи, вийшов надвір.
Голоси лунали від заправки, кричало відразу кілька чоловік, я впізнав лише переляканий голос Кочі.
Коло будки на кріслах сиділи розкинувшись два чуваки в піджаках і джинсах. Один був із краваткою, інший — схоже, головний — із розстебнутим комірцем, один у кросівках, інший, головний — у шкіряних черевиках. Третій чувак, у джинсах та адідасівській куртці, тримав Кочу за шкірки і час від часу сильно ним струшував. Коча щось заперечливо скрикував, чуваки на кріслах починали сміятись. Ага, подумав я, і ступив уперед.
— Ей, — покликав, — шо за діла?
В'їбу першого, подумав, а там у разі чого втечу. Тільки з Кочею що робити?
Чувак від несподіванки випустив Кочу, той упав на асфальт. Двоє на кріслах незадоволено подивились у мій бік.
— Шо за хуйня? — сказав я, уважно підбираючи слова.
— А ти хто такий? — бикувато запитав той, що трусив Кочу.
— А ти? — запитав я його.
— Ей, доходяго, — чувак буцнув ногою Кочу, що сидів коло нього на асфальті й розтирав шию. — Хто це?
— Це Герман, — сказав йому Коча, — Юріка брат. Власник.
— Власник? — перепитав старший і повільно підвівся.
Другий, у краватці, підвівся слідом за ним.
— Власник, — підтвердив Коча.
— Як це власник? — не зрозумів головний. — А Юрік?
— А Юріка немає, — пояснив Коча.
— Ну і де він? — незадоволено перепитав головний.
— На курсах, — сказав я, — підвищення кваліфікації.
Боковим зором я помітив, що від траси звертає легковик, вся надія була на нього.
— І коли він повернеться? — головний теж побачив легковик і говорив усе менш упевнено.
— А ось підвищить кваліфікацію, — сказав я йому, — і повернеться. А шо за діла?
Легковик вискочив на майданчик перед заправкою і, протяжно заскрипівши, пригальмував. Курява спала, і з машини виліз Травмований. Окинув недобрим поглядом компанію й рушив до нас. Підійшовши до будки, зупинився, нічого не говорячи, але уважно за всім слідкуючи.
— Так шо за діла? — перепитав я про всяк випадок.
— Бензин бодяжите, — зі злістю в голосі відповів головний.
— Розберемось, — пообіцяв я йому.
— Розбирайтесь, — незадоволено погодився головний і рушив до джипа, що стояв віддалік. Двоє інших рушили слідом. Той, котрий тримав Кочу, замахнувся, аби ще раз його копнути, але наткнувся поглядом на Травмованого й відійшов.
За джипом тягся слід по асфальту. Мабуть, приїхавши, вони різко гальмували. До бензоколонок слід не вів.
Схоже, ніхто тут і не думав заправлятись. Чуваки сіли, дали по газах і помчали в бік траси. Коча підвівся й почав обтрушуватись.
— Хто це? — запитав я його.
— Шпана, — нервово відповів Коча. — Кукурудзяні королі.
— Що хотіли?
— Нічого не хотіли, — Коча одягнув окуляри і, прослизнувши повз мене, зник за рогом будівлі.
— Привіт, Германе, — підійшов Травмований і потиснув руку.
— Привіт. Що тут у вас?
— Сам бачиш, — він кивнув головою в бік траси. — Ще й брат твій поїхав.
— А чого поїхав?
— А звідки я знаю, — різко відповів Травмований. — Думаю, заїбався від усього, ось і поїхав. Я теж поїду. Ось дороблю карбюратор одному хую з Краматорська і поїду.
Аякже, — Травмований похмуро подивився навколо, але, не побачивши нікого, кого б це стосувалось, повернувся й пішов у гараж.
*Настрій Травмованого мене не здивував. Він постійно був усім незадоволений. Завжди ніби шукав, з ким завестись. Хоча, скоріше, так він захищався. Травмований старший за мене років на десять. Він був живою легендою, кращим бомбардиром за всю історію фізкультурного руху в нашому місті. На початку дев'яностих ми з ним ще встигли пограти в одній команді. Вихід із великого спорту став для нього важкою психологічною травмою — Травмований озлостився і розтовстів. Був невеличкого зросту і з піжонськими вусиками та поважним пузом скидався не так на бомбардира, як на якого-небудь клубного масажиста.
Або на футбольного коментатора. Почавши нове життя, Травмований швидко зажив слави кращого механіка, проте йти на когось працювати не хотів, ось лише брату вдалось із ним домовитись — він узяв Травмованого партнером, не влізаючи до його справ і мало цікавлячись його проблемами. Травмованого це влаштовувало. Він приїжджав, коли хотів, їхав, коли хотів, і робив те, що йому подобалось. Але була в нього ще одна пристрасть, що виявлялась у вільний від роботи час. Ще з років своєї зоряної бомбардирської кар'єри мав Травмований надмірний потяг до жінок. Через що й не одружувався, бо з ким мав одружуватись, коли спав одночасно з шістьма жінками? І що цікаво, після завершення спортивної кар'єри кількість їх не зменшилась.
Скоріше навпаки — з віком Травмований набув певного шарму, старанно плекаючи й підтримуючи навколо себе цю дивну ауру — сорокарічного пузатого жінколюба. Жінки Травмованого обожнювали, і він, сука, знав про це. В нагрудній кишені своєї білосніжної сорочки завжди носив металевого гребінця, котрим час від часу поправляв вусики.
При ньому завжди був одеколон і касети з романтичними мелодіями або, як він сам це називав, — музикою любові.
Іноді Травмований вигрібав за аморалку від ображених чоловіків. Тоді він зачинявся в гаражі й сидів там цілими днями, крутячи якісь гайки. Був він добрий, проте трішки скутий, можливо, тому всім постійно й хамив. Я до цього звик.
*Менше з тим. Що виходило? Виходило так, що якісь хуї пресували тут Кочу, і якби не Травмований, то цілком можливо, що почали б пресувати й мене, власника заправки.
Оскільки саме я вважався її офіційним власником. Брат, чогось остерігаючись, ще років п'ять тому завбачливо оформив усю документацію на мене. Стосунки у нас із ним були довірливими. Він знав, що навіть коли я захочу зробити із його бізнесом щось погане, то все одно не зумію, тому просто попросив не хвилюватись і підписатися в належних місцях. Надалі він навчився підробляти мій підпис, тож я навіть не знав, як там у нього справи, які податки він сплачує і які має прибутки. У нього були свої проблеми, а в мене до останнього часу проблем узагалі не було. І ось раптом виявилось, що їх, проблем, у мене насправді ціла купа. І потрібно було якось їх вирішувати. Можна було, щоправда, на все це забити. І теж звалити в Амстердам.
Найгірше, що брат нічого не сказав. І як тепер бути, я навіть не здогадувався. Ще кілька днів тому я вважався вільним і незалежним експертом, котрий боровся незрозуміло з ким за демократію, а тепер ось на мені висіла нерухомість, з якою потрібно було щось робити, оскільки брата поруч не було і підробляти за мене підпис не було кому.
Так чи інакше, потрібно було йти до цієї їхньої Ольги й хоча б щось дізнатись. Додому я сьогодні не потрапляв ніяк. Краще зателефонувати Льоліку й попередити. Я зайшов до будки. На стіні висів телефонний апарат. Підійняв слухавку.
— Не працює, — Коча стояв на порозі й дивився на слухавку в моїй руці. — Я ж говорив тобі.
— А мобіла в тебе є?
— Є. Але теж не працює, — відповів Коча.
— А в Травмованого?
— В Травмованого є. Але він не дасть.
— Хуй там не дасть, — не повірив я і, відіпхнувши Кочу, пішов у гараж.
Травмований устиг перевдягнутись у синю спецівку й натягнути на голову чорну беретку. Перед ним похитувалось, підвішене на корбі, якесь залізо, яке Травмований обмацував, як різник коров'ячу тушу.
— Шур, — сказав я, — дай мобілу. Я тут у вас до завтра лишаюсь, треба своїх попередити.
— Лишаєшся? — подивився на мене Травмований. — Давай. Тільки у мене грошей на рахунку немає, так що болт.
— А звідки можна зателефонувати?
— Сходи на телевежу, тут недалеко. І не заважайте мені, блядь! — крикнув він услід.
Я обійшов будку, оминув вагончик і стежкою пішов уперед. Спустився в балку, виліз на гору і, продершись крізь малинові хащі, вийшов на асфальтову дорогу, що вела від траси. Підійшов до огорожі, котра тяглася довкола телевежі. На воротах було написано «Вхід заборонено».
Проте самі ворота були відчинені. Пройшов на подвір'я.
Доріжка вела до одноповерхового приміщення, в якому, очевидно, і знаходився пульт керування, чи що там є на телевежах. Сама вежа стояла віддалік, обсаджена квітами та обплетена колючим дротом. З-за рогу вибігла стара вівчарка, підійшла, ліниво обнюхала моє взуття й пішла своїм шляхом. Жодної людини. Навіть якщо припустити, що за телевізійні трансляції тут відповідала вівчарка, обов'язками своїми вона відверто нехтувала. Я постояв, почекав, доки хтось вийде, і, не дочекавшись, підійшов до будинку. Двері були зачинені. Я постукав. Ніхто, ясна річ, не відповів.