Підійшов до вікна, зазирнув. Було темно і порожньо. Раптом зсередини виринуло обличчя. Я злякано відступив назад.
Обличчя враз зникло, почулись кроки, двері відчинились, на порозі стояла дівчинка років шістнадцяти. Мала коротко підстрижене чорне волосся, великі сірі очі й пластмасові сережки у вухах. Була на ній світла коротка майка й джинсова спідничка. На ногах мала легкі сандалі.
— Привіт, — сказала.
— Привіт, — відповів я. — Я Герман. Із бензозаправки.
— Герман? — перепитала вона. — Ти брат Юри?
— Ти його знаєш?
— Тут усі всіх знають, — пояснила вона.
— У вас телефон є? Мені зателефонувати треба, а у нас відімкнули. Коча говорить — за несплату.
— Знову цей Коча, — сказала дівчинка й відступила вбік, пропускаючи мене.
Я пройшов коридором, потрапив до кімнати з ліжком під однією стіною та столом під іншою. На столі стояв телефон. Дівчинка зайшла слідом, стала на порозі, уважно слідкуючи за мною.
— Можна? — запитав я.
— Давай, — відповіла вона. З кімнати, втім, не вийшла. со Я взяв слухавку, набрав свій домашній.
— Да, — незадоволеним голосом сказав Льолік.
— Привіт, це я.
— Ти де? — запитав Льолік.
— Я в брата, все нормально. Ви як доїхали?
— Хуйово доїхали. Борю вкачало, ледве довіз.
— Ну, тепер все гаразд?
— Да, нормально. Ти коли будеш?
— Слухай, братело, тут така штука — я ще на день залишусь. Треба завтра з бухгалтером зустрітись. — Дівчинка за спиною мугикнула. — Так що буду у вівторок. Скажеш Борі, добре?
— Ну, не знаю. Може, ти сам йому скажеш?
— Та ладно, давай підстрахуй. Домовились?
— Ти б поговорив із Борею, а? Щоб проблем не було.
— Та які проблеми, Льолік? Не вйобуйся. Друзям треба довіряти.
— Ну, ладно.
— А я тобі бабу привезу. Гумову.
— Краще кардан мені привези.
— Ти будеш робити це з карданом?
— Мудак, — сказав Льолік і поклав слухавку.
Дівчинка провела мене на вулицю.
— Дякую, — сказав я їй.
— Нема за що. Передавай привіт брату.
— Він десь поїхав.
— А ти — теж десь поїдеш?
— А ти хочеш, щоб я залишився?
— Потрібен ти мені, — дівчинка говорила спокійно й розважливо.
— Тобі тут самій не страшно?
— Не страшно, — сказала вона. — Іди. А то пса на тебе спущу.
Я дійшов до воріт, зупинився. Визираючи у вікно, вона сторожко дивилась мені услід. Я помахав їй рукою.
Зрозумівши, що її викрито, дівчинка засміялась і помахала у відповідь. Потім швидким несподіваним рухом задерла на грудях майку, показавши все, що в неї там було. Втім, уже наступної миті зникла. Я не повірив своїм очам, постояв, чекаючи, чи не з'явиться вона знову. Але її не було. Яка дивна, подумав я і пішов назад.
Трудові будні були в розпалі. Коча напівлежав на кріслі з катапультою і солодко спав, затиснувши праву долоню худими ногами. Я пішов у гараж. Травмований, голий до пояса, мокрий і незадовлений усім на світі, крутився довкола підвішеного заліза, час від часу штовхаючи його своїм животом. Побачивши мене, махнув рукою, витер піт із чола і вирішив зробити перекур.
— Додзвонився?
— Ага. Завтра поїду.
— Ну-ну, — Травмований дивився на мене суворо.
— Шур, — перевів я розмову. — Що це за старшокласниця там, на вежі?
— Катя? — Очі Травмованого враз узялися теплою мрійливою плівкою, а на повнуватих устах з'явилась батьківська посмішка. — Що вона казала?
— Нічого не казала. Хороша дівчина. Скромна.
— Тримайся від неї подалі, — миролюбиво сказав Травмований. — А то знаю я вас.
— Вона працює там? — її тато працює. А вона йому обіди носить.
— Червона Шапочка прямо.
— Що?
— Нічого.
— Германе, — раптом запитав Травмований. — Ти ким працюєш?
— Незалежним експертом, — відповів я.
— І що ти робиш?
— Як тобі сказати? Нічого.
— Знаєш, Германе, — подивився на мене Травмований. — Я тобі не вірю. Ти вже вибач, але я тобі скажу, як думаю.
— Валяй.
— Не вірю я тобі, одним словом. Кинеш ти нас. Тому що тобі все це на хуй не потрібно. І Кочі теж на хуй не потрібно. Ти навіть не знаєш, чим ти займаєшся. Ось брат твій — він зовсім інший.
— Ну так що ж він поїхав?
— Яка різниця?
— Велика різниця. Хто це приїздив, на джипі?
— Боїшся?
— Чого мені боятись?
— Боїшся-боїшся, я ж бачу. І Коча їх боїться. І всі бояться. А ось брат твій не боявся.
— Да що ти завівся — брат, брат!
— Ладно, не злись, — Травмований накинув куртку й повернувся до роботи. Запустив якусь машину. Відразу ж заклало вуха.
— Шура! — крикнув я йому. Він зупинився і подивився в мій бік, машини, втім, не вимикаючи. — Я не боюсь. Чого мені боятись? Просто у вас своє життя, а в мене — своє.
Травмований на знак згоди кивнув головою. Можливо, він мене не почув.
Увечері Шура мовчки з усіма попрощався й поїхав додому. Коча так і сидів на катапульті, покритий помаранчево-синім вечірнім пилом, перебуваючи в якомусь дивному напівсонному стані, з якого його не вивів ні від'їзд Травмованого, ні регулярні вимоги водіїв фур заправити їх.
Травмований показав мені, як працює колонка, і я, як зміг, закачав бензин до трьох нелюдських розмірів вантажівок, схожих на важких заморених ящірок. Сонце закочувалось десь по той бік траси, й сутінки розкривались у повітрі, мов соняшники. Разом із сутінками оживав Коча. Десь коло дев'ятої він підвівся, зачинив будку на замок і змучено побрів на задвірки. Тяжко зітхаючи й побиваючись, покрутився навколо кабіни, в якій я спав минулої ночі, і, протиснувшись досередини, розлігся на кріслі водія, випроставши ноги крізь розбите скло. Я заліз за ним, сів поруч. Долина внизу западала в морок. На сході небеса вже бралися тьмяною імлою, а із заходу, саме над нашими головами, по всій долині розливались червоні вогні, сповіщаючи про швидке наближення ночі. Від ріки підіймався туман, ховаючи в собі маленькі постаті рибалок і найближчі хатки, витікаючи на дорогу й заповзаючи в передмістя. За містом у балках теж стояв білий туман, і вся долина м'яко розпливалась перед очима, ніби річкове дно, западаючи в темряву, хоча тут, на пагорбах, було ще зовсім світло.
Коча дивився на все це круглими від здивування очима, не моргаючи й не відводячи погляду від ночі, що насувалась.
— Тримай, — я простягнув Кочі свій плеєр.
Він натягнув навушники на свою лисину, поклацав, регулюючи гучність.
— А що тут? — запитав.
— Паркер, — відповів я. — Десять альбомів.
Коча якийсь час слухав, потім відклав навушники вбік.
— Знаєш, що по-справжньому добре? — сказав я йому. — Над вами тут зовсім не літають літаки.
Він подивився вгору. Літаків справді не було. Небом літали якісь відблиски, засвічувались зелені іскри, прокочувались золотисті кулі, й хмари різко підсвічувались, відповзаючи на північ.
— Супутники літають, — відповів нарешті. — їх уночі добре видно. Я коли не сплю, завжди їх бачу.
— А що ти вночі не спиш, старий?
— Та ти розумієш, — почав Коча, порипуючи приголосними, — яка біда. У мене проблеми зі сном. Ще з армії, Гєр. Ну, ти знаєш — десант, парашути, адреналін, це на все життя.
— Угу.
— Ну і купив я снодійне. Попросив що-небудь, щоби з ніг валило. Взяв якоїсь хімії. Почав пити. І ти розумієш — не бере. Я спеціально дозу збільшив, а все одно не можу заснути. Зате, заміть, — почав спати вдень. Парадокс…
— А що ти п'єш? Покажи.
Коча понишпорив кишенями комбінезона, дістав пляшечку з отруйних кольорів етикеткою. Я взяв пляшечку до рук, спробував прочитати. Якась невідома мова.
— Може, це щось від тарганів? Хто це взагалі виготовляє?
— Мені сказали — Франція.
— По-твоєму, це французька? Оці ось ієрогліфи? Ладно, давай я теж спробую.
Відкрутив кришечку, дістав бузкову таблетку, кинув до рота.
— Та ні, Гєр, дружище, — Коча забрав пляшечку, — ти що, з однієї не вставить. Я менше п'яти і не п'ю.
І ніби на підтвердження своїх слів, Коча висипав до горла прямо з пляшечки кілька таблеток.
— Дай сюди, — я забрав пляшечку назад, висипав собі на долоню кілька таблеток, швидким рухом закинув до рота.
Сидів і прислухався до власних відчуттів.
— Коч, по ходу не діє.
— Я тобі говорив.
— Може, потрібно запивати?
— Я пробував. Вином.
— І що?
— Нічого. Сеча потім червона.
Сутінки ставали все густіші, затікаючи між гілок на деревах і загусаючи в теплій запиленій траві, що нас обступала. В долині горіли апельсинові вогні, пропалюючи туман навколо себе. Небо ставало чорним і високим, сузір'я проступали на ньому, мов обличчя на фотоплівці. Головне, що зовсім не хотілося спати. Коча знову одягнув навушники й почав легко розгойдуватись у такт нечутній музиці.
Несподівано я помітив унизу, на схилі, якийсь рух.
Хтось підіймався від ріки, тягнувся вгору крутим підйомом, тонучи в тумані. Важко було зрозуміти, хто саме там ішов, проте чутно було ці кроки, ніби хтось гнав від води наляканих тварин.
— Ти це бачиш? — насторожено запитав я Кочу.
— Так-так, — Коча задоволено бовтав головою.
— Хто це?
— Так-так, — далі мотав головою Коча, розглядаючи ніч, що несподівано на нас насунулась.
Я завмер, прислухаючись до голосів, що відлунювали все чіткіше, наближаючись у терпкій вологій імлі. Туман, підсвічений знизу, із долини, видавався наповненим рухом і тінями. Поверх туману повітря було прозоре, в ньому час від часу пролітали кажани, крутячи кола над нашими головами й різко вганяючись назад, у мокре місиво. Голоси посилились, кроки стали зовсім чіткими, і враз, просто перед нами, з туману почали вивалюватись постаті, швидко наближаючись густою гарячою травою. Вони легко рухались, підіймаючись угору, і ставало їх усе більше й більше.
Я вже бачив обличчя передніх, а з туману чулися все нові й нові голоси, і звучали вони солодко й пронизливо, линучи в небо, ніби дими з коминів. Коли перші з них підійшли, я хотів їх покликати, сказати щось таке, що могло б їх спинити, проте не знайшовся зі словами, і лише мовчки спостерігав, як вони підходять зовсім близько і, не помічаючи нас, прямують далі, вперед, не спиняючись і зникаючи в нічному мареві. Було незрозуміло, хто це, якісь дивні істоти, майже безтілесні, чоловіки, що ховали в легенях згустки туману. Були вони високого зросту, мали довге нечесане волосся, зав'язане хвостами чи зібране в ірокези, обличчя мали темні й пошрамовані, в декого на чолі були намальовані дивні знаки й літери, хтось мав сережки у вухах та носі, у когось лиця були закриті хустками. На шиях у них бовтались медальйони й біноклі, за плечима несли вудки й рушниці, хтось тримав прапора, хтось — довгу суху палицю з псячою головою на кінці, хтось ніс хреста, хтось — лантухи зі збіжжям, у багатьох були барабани, в які вони, втім, не били, закинувши їх на спини. Одягнені були недбало й барвисто, хтось носив офіцерські френчі, інші натягнули на плечі вовняні кожухи, багато хто був у простих довгих білих одежах, густо помічених курячою кров'ю. Дехто йшов без сорочки, і розлогі татуювання синьо зблискували під нічними зорями. У декого на ногах були армійські чоботи, у когось — мотузяні сандалі, але більшість ішла босоніж, давлячи ногами жуків і польових мишей, наступаючи на колючки й зовсім не виказуючи болю. За чоловіками йшли жінки, тихо перемовляючись у темряві й час від часу бризкаючи коротким сміхом. Мали високі зачіски, у багатьох були дреди, хоча траплялися й зовсім голомозі, щоправда, з розмальованими в червоне та синє черепами. На шиях несли іконки й пентаграми, за спинами в них сиділи діти, сонні, голодні, з великими порожніми очима, що всотували в себе навколишню темінь. Сукні в жінок були довгі й яскраві, ніби вони були замотані в прапори якихось республік. На ногах мали браслети й фенечки, а дехто мав на пальцях ніг невеликі срібні персні.
Коли й вони пройшли, із туману почали виринати темні постаті, взагалі ні на що не схожі. В одних на голові були баранячі роги, обмотані стрічками й золотим папером, в інших тіло було покрите густою шерстю, ще у когось за спиною шурхотіли індичі крила, а останні, найбільш темні й мовчазні, мали покручені тіла, вони ніби зрослись між собою, так і йдучи — з двома головами на плечах, з двома серцями у грудях і з двома смертями про запас. А за ними з туману витягувались розморені коров'ячі голови, невідомо, як їх сюди вигнали, як затягли на ці високі схили. Корови йшли, тягнучи за собою борони, на яких лежали сліпі змії й мертві бійцівські пси. Й боронами цими замітались сліди неймовірної валки, яка щойно повз нас пройшла. Корів підганяли пастухи, одягнені в чорні пальта й сірі шинелі, вони гнали тварин крізь ніч, сторожко стежачи, аби не лишити по собі слідів, за якими їх можна було б знайти.
Обличчя деяких пастухів були мені знайомими, єдине, що я не міг згадати, хто вони. І вони теж помітили мене, і дивились мені просто в очі, від чого я зовсім утратив розум і спокій, хоча вони проходили далі, лишаючи розжарений вже біліло небо, і щойно вони зникли, повітря пройнялось рівним сірим світлом, наповнюючись, наче посуд водою, новим ранком. Небом пройшла червона тріщина, і ранок почав заливати собою долину. Коча сидів поруч і, здавалося, спав. Але спав із розплющеними очима. Я різко втягнув ніздрями повітря. Ранок гірчив і лишав присмак голосів, які тут щойно лунали. Таке враження, ніби повз мене пройшла смерть. Або проїхав товарний потяг.
3
Зранку ми випили звареного Кочею чаю, він пояснив мені, як знайти Ольгу, і посадив до фури, котру перед тим заправив.
— Дай мені свою отруту, — сказав я. — Запитаю хоч, що ти п'єш. Де ти це купував?
— На площі, — відповів Коча. — В аптеці.
*Внизу, відразу за мостом, починалась липова алея, дерева тяглись уздовж траси, сонце билось крізь листя й засліплювало. Водій натягнув сонцезахисні окуляри, я заплющив очі. Ліворуч від дороги відходила дамба, збудована тут на випадок повені. Навесні, коли ріка розливалась, навколо утворювались великі озера, іноді вони проривали дамбу й заливали міські двори. Ми вкотились до міста, минули перші будинки і зупинились на порожньому перехресті.
— Ну все, друг, мені праворуч, — сказав водій.
— Давай, — відповів я і зістрибнув на пісок.
На вулицях було порожньо. Сонце, ніби течією, повільно відносило на захід. Воно рухалось над кварталами, від чого повітря ставало густим і теплим, і світло по ньому осідало, як річковий мул. Була це стара частина міста, будинки стояли тут одно- або двоповерхові, з червоної потрісканої цегли. Хідники були всуціль засипані піском, на подвір'ях пробивалась зелень, так наче місто спорожніло й заростало тепер травою та деревами. Зелень забивала собою всі шпарки й тяглася в повітря легко й наполегливо. Я минув кілька дрібних магазинів із відчиненими дверима. Зсередини пахло хлібом і милом. Незрозуміло було, де покупці.
Коло одного магазину, прихилившись до дверей, стояла розморена сонцем продавщиця в червоній короткій сукні.
Важке смоляне волосся було укладене в неї на голові, мала засмаглу шкіру й великі груди, і цією теплою шкірою їй виступав піт, схожий на краплі свіжого меду. На шиї в неї висіли намиста й ланцюжки з кількома золотими хрестиками. На кожній руці мала по золотому годиннику, втім, може, це мені здалося. Проходячи, я привітався. Вона кивнула у відповідь, дивлячись на мене прискіпливо, втім, не пізнаючи. Яка вона уважна, подумав я. Ніби чекає на когось. Минувши пару кварталів, зайшов до телефонної контори. Всередині було вогко й розбовтано, мов в акваріумі, з відвідувачів біля віконечка каси стояли два місцевих ковбої в майках, що відкривали плечі, густо побиті татуюванням.
Дочекавшись, коли ковбої відвалять, заплатив за телефон і вийшов на вулицю. Повернув за ріг, пройшов вуличкою з зачиненими кіосками й опинився на площі. Площа нагадувала басейн, з якого випустили воду. Крізь вибілені дощами кам'яні плити проростала трава, все це ставало схожим на футбольне поле. По той бік площі знаходився будинок адміністрації. Я зайшов до аптеки. За прилавком стояла світлопофарбована дівчинка в білому халаті на голе тіло. Побачивши мене, непомітно взула сандалі, що стояли поруч із нею на кам'яній прохолодній підлозі.