— Привіт, — сказав я. — Тут мій дідусь у вас ліки купив.
Можеш сказати, від чого вони?
— А що з вашим дідусем? — недовірливо запитала дівчинка.
— Проблеми.
— З чим?
— З головою.
Вона взяла в мене з рук пляшечку, прискіпливо подивилась.
— Це не від голови.
— Серйозно?
— Це від шлунка.
— Скріплює чи послаблює? — запитав я про всяк випадок.
— Скріплює, — сказала вона. — А потім послаблює.
Але вони прострочені. Як він себе почуває?
— Кріпиться, — відповів я. — Дай яких-небудь вітамінів.
63 Офіс знаходився поруч, у тихому затіненому провулку. 2 Коло дверей росла розлога шовковиця, біля неї стояв побитий скутер. Раніше, за мого дитинства, тут був книжковий о магазин. Двері, важкі, оббиті залізом і пофарбовані в помаранчеве, лишились із тих часів. Я відчинив їх і зайшов.
Ольга сиділа коло вікна на паперах, складених купою.
Була десь одного віку з моїм братом, але виглядала доволі добре, мала кучеряве руде волосся й крейдяну, мовби підсвічену зсередини лампами денного світла, шкіру. Майже не користувалась косметикою, можливо, це й робило її молодшою. Одягнена була в довгу ткану сукню, на ногах мала фірмові білі кросівки. Сиділа на документах і палила.
— Привіт, — привітався я.
— Добрий день, — вона розігнала рукою дим і оглянула мене з голови до ніг. — Ти Герман?
— Ти мене знаєш?
— Мені Шура сказав, що ти зайдеш.
— Травмований?
— Так. Сідай, — вона встала з паперів, показуючи на стілець коло столу.
Папери тут-таки завалились. Я було нахилився, аби зібрати, але Ольга зупинила:
— Кинь, — сказала, — хай лежать. Їх давно викинути треба.
Вона сіла в своє старе крісло, обтягнуте дерматином, і витягла ноги на стіл, як копи в кінофільмах, придавивши кросівками якісь звіти й формуляри. Сукня на мить задерлась. У неї були красиві ноги — довгі худі литки й високі стегна.
— Куди ти дивишся? — запитала вона.
— На формуляри, — відповів я і сів напроти. — Оль, я хотів поговорити. У тебе є кілька хвилин?
— Є година, — відповіла вона. — Хочеш поговорити про свого брата?
— Точно.
— Ясно. Знаєш що? — вона різко прибрала ноги, литки знову промайнули перед моїми очима. — Пішли в парк.
Тут немає чим дихати. Ти машиною?
— Попуткою, — відповів я.
— Не страшно. У мене скутер.
Ми вийшли, вона зачинила за собою двері на навісний замок, сіла на скутер, той із третьої спроби завівся. Кивнула мені, я сів, легко взявши її за плечі.
— Германе, — повернулась вона, перекрикуючи скутер, — ти коли-небудь їздив на скутері? — їздив, — крикнув я у відповідь.
— Знаєш, як руки тримати треба?
Я знічено прибрав руки їй із плечей і поклав на талію, відчуваючи під сукнею її білизну.
— Не захоплюйся, — порадила вона, і ми поїхали.
Парк був напроти, потрібно було всього лише перейти дорогу. Але Ольга промчала вулицею, виїхала на хідник і пірнула між густих кущів, якими було обсаджено територію парку. Тут була стежка. Ольга вміло прослизнула між деревами, і незабаром ми вискочили на асфальтову доріжку. Алеї були сонячні й порожні, за деревами виднілись атракціони, гойдалки, крізь які пробивались молоді дерева, дитячий майданчик, з пісочниць якого рвалась угору трава, будки, в яких раніше продавались квитки і в яких тепер тепло туркотіли сонні голуби й ховались вуличні пси.
Ольга об'їхала фонтан, звернула в бічну алею, проскочила повз двох дівчаток, котрі вигулювали такс, і зупинилась коло старого бару, що стояв над річкою. Бар був давній, наприкінці вісімдесятих, пам'ятаю, в одній із його кімнат відкрили студію звукозапису, переганяли вініл на бобіни та касети. Я тут, ще коли був піонером, записував хеві-метал.
Бар, як виявилось, і досі працював. Ми зайшли всередину.
Було це доволі просторе приміщення, наскрізь пропахле нікотином. Стіни були обшиті деревом, вікна завішані важкими шторами, в багатьох місцях пробитими недопалками та обмащеними губною помадою. За барною стійкою стояв якийсь чувак років шістдесяти, циганської зовнішності, я маю на увазі — в білій сорочці та із золотими зубами.
Ольга привіталась із ним, той кивнув у відповідь.
— Не знав, що цей бар іще працює, — сказав я.
— Я сама тут сто років не була, — пояснила Ольга. — Не хотіла говорити з тобою в офісі. Тут спокійніше.
Підійшов циган.
— У вас є джин-тонік? — запитала Ольга.
— Немає, — впевнено відповів той.
— Ну а що у вас є? — розгубилась вона. — Германе, що ти будеш? — звернулась до мене. — Джин-тоніка в них немає.
— А портвейн у вас є? — запитав я цигана.
— Білий, — сказав циган.
— Давай, — погодився я. — Оль?
— Ну добре, — погодилась вона, — будемо пити портвейн.
— Давно бачився з братом?
— Півроку тому. Знаєш, де він?
— Ні, не знаю. А ти?
— І я не знаю. У вас із ним були якісь стосунки?
— Так. Я його бухгалтер, — сказала Ольга, дістала сигарету і запалила. — Можна назвати це стосунками.
— Не ображайся.
— Та нічого.
Прийшов циган із портвейном. Портвейн розлито було в склянки, в яких на залізниці приносять чай. Лише підстаканників не було.
— І що збираєшся робити далі? — запитала Ольга, зробивши обережний ковток.
— Не знаю, — відповів я. — Я всього на пару днів приїхав.
— Ясно. Чим займаєшся?
— Та так, нічим. Тримай, — дістав із джинсів візитку, простягнув їй.
— Експерт?
— Точно, — сказав я і випив свій портвейн. — Оль, ти знаєш, що все це господарство записане на мене?
— Знаю.
— І що мені робити?
— Не знаю.
— Ну, але ж не можу я все це залишити просто так?
— Мабуть, не можеш.
— У мене ж будуть проблеми?
— Можуть бути.
— Так що мені робити?
— Ти не пробував зв'язатись із братом? — помовчавши, запитала Ольга.
— Пробував. Але слухавку він не бере. Де він, я не знаю.
Коча каже, що в Амстердамі.
— Знову цей Коча, — сказала Ольга і помахала циганові, аби той приніс іще.
Циган незадоволено випхався з-за стійки, поставив перед нами недопиту пляшку портвейну і вийшов на вулицю, очевидно, щоби його більше не турбували.
— Ця заправка, вона взагалі прибуткова?
— Як тобі сказати? — відповіла Ольга, коли я розлив і вона знову випила. — Грошей, які заробляв твій брат, вистачало, аби працювати далі. Але не вистачало, щоби відкрити ще одну заправку.
— Ага. Брат не хотів її продати?
— Не хотів.
— А йому пропонували?
— Пропонували, — сказала Ольга.
— Хто?
— Да є тут одна команда.
— І ХТО ЦЄ?
— Пастушок, Марлен Владленович. Він кукурудзою займається.
— А, мабуть, я знаю, про кого ти.
— А ще він депутат від компартії.
— Комуніст?
— Точно. У нього мережа заправок на Донбасі. Ось тепер тут усе скуповує. Де він живе, я навіть не знаю. Він пропонував Юрі 50 тисяч, якщо я не помиляюсь.
— 50 тисяч? За що?
— За місце, — пояснила Ольга.
— І чому він не погодився?
— А ти б погодився?
— Ну, не знаю, — признався я.
— Я знаю. Погодився б.
— Чому ти так вирішила?
— Тому що ти, Германе, слабак. І припини витріщатись на мої цицьки.
Я справді вже деякий час розглядав її сукню, виріз був досить глибокий, бюстгальтера Ольга не носила. Під очима в неї пробивались зморшки, це робило її обличчя симпатичним. Сорока років їй напевне не даси.
— Просто це не моє, Оль, розумієш? — я пробував говорити примирливо. — Я в його справи ніколи не ліз.
— Тепер це і твої справи.
— А ти, Оль, продала б її, якби це була твоя заправка?
— Пастушку? — Ольга замислилась. — Я б її краще спалила. Разом із усім металобрухтом.
— Що так?
— Германе, — сказала вона допиваючи, — є дві категорії людей, яких я ненавиджу. Перша — це слабаки.
— А друга?
— Друга — це залізничники. Ну але це так, особисте, — пояснила вона, — просто згадала.
— І до чого тут Пастушок?
— Та ні до чого. Просто я би не стала прогинатись під нього. А ти роби, як хочеш. Зрештою, це твій бізнес.
— В мене, здається, немає вибору?
— Здається, ти просто не знаєш, є він у тебе чи ні.
Я не знайшовся з відповіддю. Розлив рештки. Мовчки стукнулись.
— Знаєш, — сказала Ольга, коли мовчанка затяглась, — тут поруч є дискотека.
— Знаю, — відповів я. — Я там колись уперше займався сексом.
— О? — розгубилась вона.
— До речі, в цьому барі я теж колись займався сексом.
На Новий рік.
— Мабуть, даремно я тебе сюди привезла, — подумавши, сказала Ольга.
— Та ні, все гаразд. Я люблю цей парк. Ми, коли у футбол грали, завжди приходили сюди після гри. Перелазили через стіну стадіону і йшли сюди. Пити за перемогу.
— Уявляю собі.
— Оль, — сказав я, — а якби я раптом надумав залишитись? Ти б працювала на мене? Скільки тобі платив брат?
— Тобі, — відповіла Ольга, — у будь-якому разі довелося б платити більше. — Вона дістала телефон. — О, — сказала, — дванадцята. Мені час іти.
За портвейн заплатила вона. Всі мої спроби розрахуватись проігнорувала, сказала, що добре заробляє і що не потрібно цього жлобства.
Ми вийшли на вулицю. Я не зовсім розумів, як бути далі, проте й питати її про щось іще бажання не було.
Раптом телефон її запищав.
— Так, — відповіла Ольга. — А, так, — голос її враз набув якоїсь відстороненості. — Так, зі мною. Дати йому слухавку? Як знаєте. Біля фонтана. — Ну ось, — сказала, ховаючи слухавку. — Сам із ними й поговориш.
— З ким?
— З кукурудзяниками.
— Як вони мене знайшли?
— Германе, тут узагалі мало людей живе. Так що знайти когось зовсім не складно. Вони просили почекати їх коло фонтана. Все, щасливо.
Сіла на скутер, напустила густого диму і зникла в нетрях — парку культури та відпочинку.
Але як я їх упізнаю, подумалось мені. Я вже десять хвилин сидів на цегляному бортику висохлого басейну, на дні якого також росла трава. Вона тут, здавалось, росла усюди. З іншого боку, крім мене, двох старшокласниць із таксами та цигана з портвейном, у парку нікого і не було.
Несподівано з-за рогу, розганяючи голубів і трублячи клаксоном у блакитне піднебесся, викотився бачений мною вчора чорний джип. Упізнаю, подумав я.
Машина зробила коло пошани навколо басейну і зупинилась просто проти мене. Задні дверцята відчинились, до мене вихилився голомозий чоловічок у легкій тенісці й білих штанях. Вчора його не було. Посміхнувся до мене всією своєю металокерамікою. З машини, втім, не вийшов.
— Германе Сергійовичу?
— Доброго дня! — відповів я, втім, також не встаючи з бортика.
— Давно чекаєте? — голомозий напівлежав на шкіряному сидінні, витягнувшись у мій бік і виказуючи в такий спосіб свою прихильність.
— Не дуже! — відповів я.
— Прошу вибачення, — чувакові лежалось, мабуть, незручно, проте вставати він уперто не хотів. Очевидно, це було таке міряння статусами, хто перший підійметься. — Ми ледве сюди заїхали.
— Та нічого, — відповів я, всідаючись зручніше.
— А я дивлюсь, ви чи не ви! — засміявся голомозий, зайорзався і, не втримавшись на слизькій шкірі, раптом з'їхав униз, під сидіння.
Я кинувся до нього. Але він спритно виповз нагору і, зайнявши зручну позицію, діловито простягнув мені руку.
Мені не лишалось нічого іншого, як залізти всередину і привітатись.
— Ніколай Ніколаіч, — назвався він, дістаючи звідкись із-під себе візитку, — для вас просто Ніколаіч.
Я дістав свою. На його було написано «помічник народного депутата».
— Вам куди? — запитав Ніколаіч.
— Не знаю, — відповів я, — мабуть, додому.
— Ми вас підвеземо, нам по дорозі. Коля, поїхали.
Водія теж звали Коля. Схоже, в них це була обов'язкова умова при отриманні роботи. Якщо ти, скажімо, не Коля, шанси влаштуватися до них сильно зменшувалися. Поруч із Колею, на сусідньому кріслі, валявся старий Макаров, із якимись насічками на руків'ї. Я ще подумав, що таке легковажне ставлення до зброї обов'язково має призвести до чиєїсь смерті.
— Двері, — незадоволено сказав Коля.
— Що? — не зрозумів я.
— Двері зачини.
Я зачинив за собою двері, й джип рвонув у кущі. Коля їхав напролом, мов ішов по компасу, не особливо зважаючи на дорогу. Прокотився дитячим майданчиком, виорав колію коло дискотеки, де я вперше займався сексом, вистрибнув на бордюр і вивалився на дорогу. Але й тут не шукав легких шляхів, вивернув у якийсь глухий провулок, де замість дороги лежала бита цегла, вигріб якимось будівництвом і, перемахнувши через яму, викопану під фундамент, виїхав на трасу. І весь цей час Коля слухав якусь важку гітарну музику, якихось раммштайнів чи щось таке.
— Ховаєтесь від когось? — запитав я Ніколаіча.
— Ні-ні, просто Коля знає тут усі дороги, тому завжди зрізає.
Спочатку їхали мовчки. Потім Ніколаіч не витримав.
— Коля! — крикнув водієві, але той його не почув. — Коля, блядь! Вимкни цих фашистів! — Коля незадоволено озирнувся, але музику вимкнув. — Германе Сергійовичу, — почав Ніколаіч.
— Можна просто Герман, — перебив я його.
— Так-так, звичайно, — погодився Ніколаіч. — Я хотів із вами поговорити.
— Давайте поговоримо.
— Давайте.
— Я не проти.
— Прекрасно. Коля! — крикнув Ніколаіч. Ми саме виїхали на міст. Посеред мосту Коля раптом зупинився і вимкнув двигун. Запала тиша.
— Ну, як вам тут у нас? — запитав Ніколаіч, так ніби МИ Й НЕ СТОЯЛИ ПОСЕРЕД ДОРОГИ.
— Нормально, — відповів я невпевнено. — Скучив за рідними місцями. Ми що, далі не поїдемо? — визирнув у вікно.
— Ні-ні, — заспокоїв Ніколаіч, — ми вас відвеземо, куди вам треба. Ви взагалі надовго приїхали?
— Не знаю, — відповів я, починаючи нервувати. — Видно буде. Брат поїхав, знаєте…
— Знаю, — вставив Ніколаіч. — Ми з Юрієм Сергійовичем, з Юрою, — подивився він на мене, — були в партнерських стосунках.
— Це добре, — сказав я невпевнено.
— Це прекрасно, — погодився Ніколаіч. — Що може бути краще за партнерські стосунки?
— Не знаю, — чесно признався я.
— Не знаєте?
— Не знаю.
— І я не знаю, — раптом зізнався Ніколаіч. Позаду нас зупинився молоковоз. Водій засигналив. За молоковозом, я помітив, під'їжджала ще якась вантажівка. — Коля! — знову крикнув Ніколаіч.
Коля вистрибнув із машини й ліниво пішов у бік молоковоза. Підійшов, піднявся на підніжку, просунув до водія у відчинене вікно свою велику голову, щось сказав.
Водій заглушив машину. Коля зіскочив на асфальт і пішов до вантажівки.
— Ось до чого я веду, Германе, — продовжив Ніколаіч, — ви людина молода, енергійна. У вас багато амбіцій.
Мені б особисто хотілось, щоби у нас із вами теж склались добрі партнерські стосунки. Як ви гадаєте?
— Це було б прекрасно, — погодився я.
— Не знаю, говорила вам Ольга Михайлівна чи ні, але ми зацікавлені в придбанні вашого бізнесу. Розумієте?
— Розумію.
— Ось, це добре, що ви мене розумієте. З братом вашим, Юрою, ми не встигли домовитись…
— Чому?
— Ну, розумієте, ми не встигли утрясти всі нюанси.
— Ну, ось він повернеться — утрясете.
— А коли він повернеться? — прискіпливо поглянув на мене Ніколаіч.
— Не знаю. Сподіваюся, скоро.
— А якщо не повернеться?
— Ну як це не повернеться?
— Ну, так. Якщо так складеться.
— Не говоріть дурниць, Ніколай Ніколаіч, — сказав я. — Це його бізнес, і він обов'язково повернеться. Я нічого продавати не збираюсь.
За нами вишикувалась колона машин. Ті, хто їхав назустріч, зупинялись, питаючи Колю, чи все гаразд. Коля щось говорив, і машини швидко від'їжджали.
— Не нервуйте, — примирливо сказав Ніколаіч. — Я розумію, що ви не станете з ходу продавати малознайомій людині бізнес свого брата. Я все добре розумію. Ви подумайте, час у вас є. З братом вашим домовитись ми не встигли, але з вами, сподіваюсь, у нас все складеться як треба. Для вас це єдиний вихід. Справи у вас ідуть погано, я знаю. Брата вашого я теж розумів — все-таки він підняв цей бізнес із нуля. Але бізнес, Германе, завжди потребує розвитку. Розумієте? Отримаєте гроші, розділите з братом.