Коча зовсім знесилився, сидів на катапульті й ліниво відбивався від водія, якогось свого давнього приятеля, котрий так само ліниво намагався підбити Кочу до подальшої роботи, себто заправити його перед далекою дорогою.
Я вийшов надвір і заступив старого на його бойовому посту.
Сонце пахло бензином і висіло над нашими головами, мов бензинова груша.
Робота внесла в моє сум'яття певну розміреність та впорядкованість. Коли тобі є чим зайнятись, ти менше думаєш про коридори майбутнього, якими так чи інакше доведеться пройти. Я допомагав компаньйонам, до вечора крутився під помаранчевим червневим небом, а ввечері Коча дістав консерви, забив пару папірос і одягнув мої навушники. Ми сиділи під яблуневими гілками мовчки й розслаблено, відчуваючи шкірою, як спадає сонце і від ріки поступово підіймається свіжість. Коли зовсім стемніло, Травмований почав збиратись, мився під жовтого кольору пластмасовим рукомийником, поливався парфумами.
Одягнув свою піжонську білу сорочку і спустився в долину, до золотої електрики та бузкових тіней у провулках, де на нього чекали його коханки, відкривши вікна в чорну і свіжу ніч.
*Свіже повітря й солодкий драп робили сон глибоким і розміреним, ніби старе річище; шкіра, розпалена сонцем, до ранку охолоджувалась, хоча простирадло ще довго зберігало тепло, яке передалось від тіла. Зранку Коча підійняв мене своїми байками, зготував сніданок і вигнав на вулицю чистити зуби. Все це нагадувало якусь дитячу туристичну мандрівку, я зовсім випав із часу, несподівано отримавши відпустку, круїз на бензозаправку, і тепер дещо ошаліло блукаючи поміж скатів, обплетених травою, та іржавого заліза, в якому ховалися польові птахи. Травмований дивився на мене так само недовірливо, проте не надто суворо; наступного вечора, вже в середу, знову дістав м'яча, виніс із гаража дві банки з-під фарби і, поставивши мене в ці імпровізовані ворота, довго відточував удар лівою. Дехто з водіїв мене пізнавав, вітався, питав, як справи, чи надовго я і де мій брат. Я уникав прямих відповідей, говорячи, що все нормально, хоча розумів, що говорю нещиро. Зрештою, кого це обходило.
В четвер по обіді з'явилась Ольга. Приїхала на своєму скутері з великим плетеним кошиком на плечі. Кошик бився об кермо і заважав їхати, Ольга легковажно обігнала фуру, зіскочила з траси і, промчавши до заправки, вирулила перед нами. Ми з Кочею сиділи на кріслах і відганяли нав'язливих ос, що крутились навколо, заморочені запахом тютюну та одеколону. Ольга зіскочила зі скутера, привіталася з Кочею, кивнула мені головою.
— Ти ще тут? — запитала.
— Так, — відповів я, — вирішив узяти відпустку. За власний рахунок.
— Зрозуміло, — сказала Ольга. — Як там твої друзі?
— Які друзі?
— На джипі.
— А, ці. Прекрасно. Виявились надзвичайно милими людьми.
— Серйозно? — не повірила Ольга.
— Крутили мені музику, пропонували товаришувати.
— Ну і як?
— Музика? Гівно.
— А товаришувати?
— Я думаю, — признався я.
— Ну-ну, — холодно сказала Ольга. — Ось, Коча, тримай, — простягла старому кошика й пішла в гараж до Травмованого. Подякувати Коча не встиг.
У кошику виявився свіжий хліб і молоко в пластиковій пляшці з-під кока-коли. Коча задоволено відламав шматок хліба й схопив його своїми жовтими й міцними, як у старого пса, зубами. Простягнув мені пляшку з молоком.
Я відмовився. Скутер виблискував білими боками, швидко нагріваючись під сонячним промінням. У долині було тихо, між дерев снували птахи, ніби намагаючись знайти в повітрі найменш прогріті ділянки.
За якийсь час із гаража вийшла Ольга. За нею, в робочому одязі, витираючи шию білосніжною хусткою, пихтів Травмований. В руці тримав якісь папери, які, очевидно, щойно отримав від Ольги, незадоволено розмахував ними і намагався щось їй пояснити. Але та його навіть не слухала.
— Шура, — сказала вона, — ну що ти від мене хочеш?
Травмований зіжмакав папери, засунув їх до кишені куртки і, розмахуючи кулаками, зник у гаражі.
— Що там у вас? — запитав я на всяк випадок.
— Нічого, — коротко відповіла Ольга. Сіла на скутер, завела його, посиділа так якусь мить, заглушила двигун. — Германе, — сказала, — в тебе зараз багато роботи?
— Загалом багато, — розгубився я. — Але ось саме зараз у мене перерва.
— Давай сходимо на річку, — запропонувала вона. — Коча, — звернулась до старого, — ти не проти?
Коча на знак згоди зробив великий ковток.
— Ну то що — ти йдеш? — Ольга знову зістрибнула зі скутера і рушила схилом униз. Мені не лишалось нічого іншого, як встати і піти слідом.
Вона йшла попереду, вишукуючи стежку поміж густих кущів терну та молодих шовковиць. Схил круто обривався, трава забивалась їй до кросівок, зі стебел злітали метелики та оси, під ногами миготіли смарагдові ящірки. Я ледве встигав за нею, знемагаючи від бігу крізь розпечене повітря.
Зелені ставало все більше, долина то виникала з-поза високих гілок, то ховалася за ними, кілька разів доріжка просто щезала, тоді Ольга легко зістрибувала в траву і пробиралась уперед. Зрештою, я не втримався на ногах і покотився вниз гірким полином, проклинаючи все на світі.
— Ей, що там? — гукнула Ольга звідкись ізнизу. — З тобою все добре?
— Добре-добре, — незадоволено відповів я.
Мені не подобалось, що вона помітила і мою втому, і те, як я закотився в ці трави, і те, що я не витримую темпу, який вона задала ще там, нагорі. Ну, давай, думав, підійди і подай мені руку допомоги. Для чогось же ти мене затягла Але вона й не думала підходити. Вона стояла десь унизу, за стеблами, невидима й розпалена бігом, стояла і чекала, тож я мусив підвестись і, вигрібаючи з кишень пісок, рушити вперед, на її дихання. Далі йшли мовчки.
Річка була не так близько від заправки, простіше було спуститися сюди трасою, але Ольга вперто оминала дерева й кущі, продиралась крізь бур'яни, перестрибувала через нори та ями, аж раптом доріжка урвалась — унизу, просто під нами, зблискувала річка. Ольга ступила вперед і, ковзнувши крутим крейдяним схилом, легко з'їхала до води.
Я приречено скотився за нею. На березі був невеликий клаптик піску, оточений зусібіч очеретом.
— Тільки не дивись, — сказала вона. — Я без купальника.
— Я бачу, — відповів я.
Вона скинула свою довгу сукню, під якою виявились лише білі трусики, і ступила до води. Я хотів відвернутись, проте не встиг.
— І плавати я теж не вмію, — сказала вона, стоячи у воді по горло.
— Я теж, — відповів я, скинув свої танкістські обладунки й пішов до неї.
Вода була тепла, крейдяні гори, відбиваючи сонячне проміння, прогрівали її, в такій воді зовсім не хотілось рухатись.
— Я, — сказала Ольга, — колись працювала піонервожатою в піонерському таборі. Це кілометрів п'ятдесят звідси. І ми кожного дня з напарницею мусили виловлювати з ріки піонерів.
— Потопельників, чи що? — не зрозумів я.
— Ні, яких потопельників? Нормальних живих піонерів. Вони запливали в очерети і ховались там до вечора. Знали, що ми плавати не вміємо. Ти уявляєш, яка це відповідальність?
— Уявляю, — сказав я. — А ми з друзями рибу глушили в цій ріці.
— Тут є риба?
— Немає. Але ми її все одно глушили.
— Зрозуміло, — сказала Ольга. Краплі води в її рудому волоссі мідно зблискували, а зморшки під очима зовсім розгладились від теплої води. — У тебе тут багато друзів?
— Так. Друзів дитинства.
— Чим вони відрізняються від інших друзів?
— Вони багато пам'ятають.
— Германе, в тебе комплекси.
— У мене багато комплексів. Наприклад, я не вмію плавати.
— Я теж не вмію плавати, — жорстко сказала Ольга. — Але не комплексую з цього приводу.
— Ось так і потонеш — незакомплексованою.
— Не потону, — впевнено сказала Ольга. — Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.
— Може, й так. Просто я в ній давно вже не плавав.
Комахи перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою.
— Що ти вирішив? — не витримала Ольга. — З цією заправкою?
— Не знаю. Вирішив почекати. Час у мене є. Може, брат повернеться.
— Ясно. І скільки будеш чекати?
— Не знаю. Літо довге.
— Знаєш, Германе, — сказала вона раптом, відганяючи від волосся ос, — я тобі допоможу, якщо буде потрібно.
— Добре, — відповів я їй.
— Але я хочу, щоб ти зрозумів — це лише бізнес.
Ясно?
— Ясно.
— Тоді що ти знову на мене витріщаєшся? Я ж сказала, що без купальника.
Вода відносила гілки й перегортала піщаним дном чорну траву, комахи нависали над водою, липнучи до її клейкої поверхні, в'язка й тягуча полуднева ріка не так текла, як тривала.
За якийсь час ми вибрались на берег і почали збиратись.
Ольга знову попросила не дивитись, непомітним рухом стягла з себе мокрі трусики і, затиснувши їх у долоні, стала натягувати сукню. Ми рушили і, видершись на крейдяні кручі, побрели вгору, слідом за вечірнім сонцем, що вже викотилось за пагорби. Ольга йшла попереду, міцно стискаючи в лівій долоні трусики, сукня обліпила її мокре тіло, і я взагалі намагався на неї не дивитись. На заправці вона забрала в Кочі порожній кошик, непомітно кинула туди білизну, пошепотілась про щось із Травмованим, після чого той кинув на мене суворий погляд, сіла на скутера і розчинилась у вечірньому повітрі, мов її і не було.
*Увечері Коча хрипко розповідав про своїх жінок, про їхню підступність, нерозумність та ніжність, за які він їх і любив. Консерви закінчувались, я дав Кочі грошей, той сів на стару україну і поїхав униз, за харчами. Я лишився сидіти в кріслі, дивлячись, як над трасою протікають червоні потоки, повітря тужавіє від пилу й сутінків, а небо стає схожим на томатну пасту.
*Це були дивні дні — я опинився поміж давно знайомих і зовсім не відомих мені людей, які дивилися сторожко, щось від мене вимагаючи, чекаючи на якісь вчинки з мого боку. Вони всі ніби завмерли, слухаючи, що ж я тепер скажу і як саме почну діяти. Мене це відверто напружувало.
Я звик відповідати за себе і за свої вчинки. Але тут був дещо інший випадок, інша відповідальність. Вона звалилась на мене, мов родичі з вокзалу, і її позбутись було не те щоби неможливо, а просто якось незручно. Я жив своїм життям, сам вирішував свої проблеми й намагався не давати незнайомим зайвий раз номер свого телефону. І ось раптом опинився посеред цього натовпу, відчуваючи, що так просто вони мене не відпустять, що доведеться з'ясовувати стосунки й виходити якось із ситуації, що склалась. На мене тут, схоже, розраховували. Мені це відверто не подобалось.
Головне — дуже хотілось гарячої піци.
*Наступного дня, себто в п'ятницю, ближче до вечора, до нас заїхав дивний персонаж, який відразу ж звернув на мене увагу, та і я його теж помітив. Приїхав він на старому уазі, на таких машинах раніше їздили агрономи та прапорщики, їхав з півночі, повертався в місто, одягнений був, як і я, у військові штани та камуфляжну майку. На голові мав якогось есесівського кашкета. Дивився на всіх підозріло й допитливо. Мовчки привітався з Кочею, віддав честь Травмованому, пройшов із ним до гаража. Побачивши мою бундесверівську куртку, підійшов, привітався.
— Гарна куртка, — сказав.
— Нормальна, — погодився я.
— Це гарне сукно. Ти Герман?
— Герман, — відповів я.
— Корольов? Юріка брат?
— Ну.
— Ти мене, мабуть, не пам'ятаєш, я робив із твоїм братом бізнес.
— Тут усі робили з моїм братом бізнес, — дещо роздратовано сказав я.
— У нас із ним були особливі стосунки, — він постарався виділити слово «особливі». — Він брав у мене пальне для літаків і продавав кудись у Польщу. Фермерам.
— У тебе — це де?
— На аеродромі.
— Ти працюєш на аеродромі?
— На тому, що від нього залишилось. Ернст, — назвався він і простягнув руку.
— Що це в тебе за ім'я?
— Це не ім'я, це поганялово.
— Ну, а звати тебе як?
— Та так і зви — Ернст. Я вже звик. Ти хто за освітою?
— Історик.
Він змінився на обличчі. Уважно оглянув мене з голови до ніг, обережно взяв під лікоть і, вивівши з гаража, потягнув убік від здивованих Кочі з Травмованим.
— Знаєш, Германе, — він все тримав мене під лікоть, відтягуючи подалі від заправки. — Я теж історик. Ця робота на аеродромі, просто так сталось. Ти що закінчував?
— Харківський університет.
— Істфак?
— Істфак.
— Де практику проходив?
— Та під Харковом і проходив.
— Копав?
— Копав.
— А що можеш сказати з приводу «Мертвої голови»?
— Якої голови?
— Мертвої. Дивізія така була.
— Ну, — завагався я, — нічого хорошого.
— Ось що, Германе, — він боляче стиснув мені лікоть. — Ти обов'язково маєш приїхати до мене на аеродром.
Я відкрию тобі очі.
— На що? — не зрозумів я.
— На все. Ти ж нічого не розумієш.
— А ТИ РОЗУМІЄШ?
— А я розумію. Я, Германе, перекопав тут усе аж до Донбасу. Одним словом, так: чекаю на тебе в понеділок.
Приїдеш?
— Приїду, — погодився я.
— Знайдеш?
— Знайду.
— Ось і добре.
Він рішуче повернувся й рушив до уаза. Підійшов до Кочі, сунув йому бабки за бензин і застрибнув до кабіни.
— У понеділок! — крикнув на прощання.
Коли пил за ним розвіявся, я підійшов до Кочі.
— Хто це? — запитав.
— Ернст Тельман, — відповів із задоволенням Коча, — кращий друг німецьких піонерів.
— Що за ім'я?
— Нормальне ім'я, — засміявся Коча. — Механік з аеродрому.
— Мабуть, я його знаю.
— Тут усі всіх знають, — ніби повторив за кимось Коча.
— Він нам спирт зливав із якихось авіаційних запасів, Років двадцять тому, — почав пригадувати я.
— Ось бачиш, — погодився Коча.
— А чому Ернст?
— Він перекопав тут півдолини. Шукає німецькі танки.
— Танки?
— Угу.
— Для чого йому танки?
— Не знаю, — признався Коча. — Для самоствердження. Він говорить, що десь тут у наших місцях лишилось кілька танків. Ну і шукає тепер. У нього вдома цілий фашистський арсенал — автомати, снаряди, ордени. Але при цьому він не фашист, — попередив Коча. — Через це і Ернст Тельман.
— Ясно, — зрозумів я.
— Німецький танк, — додав, підійшовши, Травмований, — великих грошей коштує. Тільки хуй він що відкопає.
— Чому? — не зрозумів я.
— Гєра, — роздратовано сказав Травмований, — це ж не мішок картоплі, це 60 тонн заліза. Чим він його, саперною лопаткою копати буде? Ладно, давай працювати.
Травмований незадоволено розвернувся і зник у гаражі. Я побрів за ним. 60 тонн, думав, справді не мішок картоплі.
*Для себе я виявив, що робота може приносити якщо не задоволення, то принаймні почуття чесно виконаного обов'язку. Востаннє щось подібне я відчував у третьому класі місцевої школи, коли нас вивозили збирати яблука в радгоспних садах і ми старанно шукали важкі опалі фрукти в холодній вересневій траві. У суботу машин було більше, ніж зазвичай. Вони рухались на північ, у бік Харкова. Коча радісно рахував бабло, переживаючи, чи стане на всіх запасів пального, оскільки бензовоз мав приїхати лише наступного тижня.
*Вдень, коли черга спала, а сонце викотилось на найвищу точку, я скинув важкі рукавиці, попередив Кочу, що відійду на годину, і рушив уздовж пагорба, подалі від траси.
Навіть не знаю, куди саме я збирався йти, скоріш за все, просто потрібно було від усього цього перепочити, пройтися мальовничими околицями, так би мовити. Спустившись із пагорба в балку і вибравшись нагору, я вийшов на безкінечні кукурудзяні поля, котрі тяглися до обрію, та й за обрієм, схоже, вони так само тяглися. Жодної дороги туг не було, тож я просто пішов уперед, намагаючись, аби сонце світило в спину і не сліпило очей. Краєвид був салатовим від молодої кукурудзи й чорним від сухої землі, де-не-де траплялись невеликі западини, місцевість нагадувала поле для гольфа, на якому для чогось висіяли кукурудзу. Раптом попереду, метрів за двісті, помітив якусь постать, хтось завмер, прислухаючись до навколишньої тиші. Я не міг розгледіти, хто саме це був, і подумав, що ми дивно, мабуть, тут виглядаємо — посеред кукурудзи, посеред чорноземних масивів, дивно і підозріло. А підійшовши, упізнав Катю.