Була вона в джинсовому комбінезоні, в якому їй, мабуть, було важко рухатись по такій спеці. Під комбінезоном мала яскраво-жовту майку. На ногах у неї були ті самі сандалі, що й минулого разу. Вона мене теж помітила, стояла й чекала, доки я підійду.
— Що ти тут робиш? — запитав я замість привітання.
— А ти? — вона, схоже, зовсім не здивувалась, побачивши мене.
— Тебе шукав.
— Ага, розповідай, — вона дивилась холодно й недовірливо.
— Привіт, — простягнув їй руку.
Вона якусь мить подумала, тоді простягла свою. Навіть посміхнулась, хоча скоріше зневажливо, аніж дружньо.
— Так що ти тут робиш?
— Пахмутову шукаю.
— Кого? — не зрозумів я.
— Пахмутову. Вівчарку. Вона постійно сюди забігає, в поля.
— Повернеться. Собаки — вони мудрі.
— Та вона стара зовсім, — занепокоєно сказала Катя. — У неї склероз. Вона пару разів вибігала на трасу, я її потім ледве знаходила. Добре, що її тут усі знають, тому ніхто не чіпає.
— Так прив'яжи її. Щоби вона не тікала.
— Давай я тебе прив'яжу, — розізлилась Катя. — Щоби ти не тікав.
Ну все, все, — примирливо сказав я.
Але Катя вже не слухала. Відвернулась і почала кликати свою вівчарку.
— Пахмутова! — кричала вона в порожні поля. — Пахмутоваааа!
І тут з'явився дивний звук. Він наростав, розпадаючись на деренчливі ноти й розвалюючи собою тишу, мов криголам річкові льоди. Катя враз напружилась і подивилась угору. Небом рухався дивний предмет. Рухався він у наш бік, і незабаром я зрозумів, що це кукурудзяник, АН-2.
Несподівано Катя кинулась до мене і, потягнувши за рукав, упала на землю. Я впав на неї. Нічого собі, подумав.
А Катя враз зашепотіла:
— Лежи тихо й не рухайся. І прикрий мене. У мене майка яскрава, можуть помітити.
— Хто? — не зрозумів я.
— Кукурудзяники.
— Це що — їхня авіація?
— Так. Краще їм на очі не потрапляти. Вони не люблять, коли хтось заходить на їхню територію. Можуть бути проблеми.
— Та ладно, — я спробував підвестись.
Але Катя жорстко потягла мене на себе і сказала з непідробним переляком у голосі:
— Лежи, я сказала!
Я ввіткнувся обличчям їй у плече. Земля під її волоссям була суха й потріскана, кукурудзяними стеблами перебігали мурахи, і пил забивався Каті в чорне волосся. Очі в неї були кольору пилу, вона ніби намагалася злитись із місцевістю й лишитись непоміченою. Літак тим часом підлітав, гудів відчайдушно й погрозливо, і якоїсь миті я прикрив Катю собою, втиснувшись у неї, як у траву. Вона насторожено дихала і раптом ковзнула рукою мені під футболку.
— Ти зовсім мокрий, — сказала здивовано.
— Це від сонця.
— Лежи тихо, — повторила.
— Який у тебе незручний комбінезон, — я намагався розстебнути ґудзики на її шлейках і просунути руку їй під футболку, але вони не піддавались, я марно їх смикав і тягнув на себе, нервував і злився, а вона якось відсторонено й невагомо торкалась моєї шкіри, втім, навіть не дивлячись на мене. Вона вся зосередилась на цьому літакові, що раптом важкою тінню шугнув по наших тілах, оглушив ревом і швидко почав віддалятись, лишаючи по собі дим, чад і пустку. Мені навіть удалось розстебнути їй один із ґудзиків, але тут вона, схоже, відчула, що небезпека минула, і враз, витягнувши свою руку мені з-під футболки, легко мене відштовхнула.
— Все, досить, — сказала і підвелась.
— Почекай, — не зрозумів я. — Куди ти?
— Вставай.
— Та куди ти? Чекай.
— Досить, — спокійно повторила вона і застебнула ґудзик, над яким я так довго бився.
Чорт, подумав я.
І раптом почув над головою важке дихання. Підвівшись, побачив коло себе вівчарку. Я навіть не помітив, коли вона підійшла. Тепер бабуся Пахмутова стояла поруч і дивилась на мене з якимось непідробним здивуванням — мовляв, що ти від нас хочеш. І я не знав, що їй відповісти.
— Все, пішли, — сказала Катя й рушила в бік телевежі, що стриміла з-поза обрію. Пахмутова охоче рушила за нею. Я підвівся, обтрусив пил і обламано потягся за ними.
Дорогою Катя мовчала, на мої спроби зав'язати розмову не звертала уваги, щось мугикала собі під носа й розмовляла переважно з Пахмутовою. Коло воріт вежі зупинилась і простягла мені руку.
— Дякую, — сказав я. — Вибач, коли щось не так.
— Та ладно, — відповіла вона спокійно. — Все гаразд.
Не забрідай у кукурудзу.
— Що ти їх так боїшся?
— Я їх не боюсь, — відповіла Катя. — Я їх знаю. Все, я пішла.
— Чекай, — зупинив я її. — Що ти ввечері робиш?
— Ввечері? Уроки вчу. І зранку теж, — додала вона.
Вівчарка на прощання обнюхала моє взуття і теж рушила додому. Вечір важкого дня, подумав я.
*Травмований подивився на мене з підозрою, мовби все знаючи й розуміючи. Але промовчав. А вже збираючись додому, підійшов і сказав:
— Коротше, Германе, — голос його звучав глухо, але довірливо. — Ти нам завтра будеш потрібен.
— Кому це — вам?
— Побачиш, — ухилився від відповіді Травмований. — Ми заїдемо годині об одинадцятій. Будь готовий. Справа серйозна. На тебе можна розраховувати?
— Ну ясно, Шур, що за розмова.
— Я так і думав, — сказав на це Травмований, сів у свій легковик і покотив до траси.
Ну ось, подумав я, почалось. І не говори, що ти був до цього не готовий.
5
Я довго думав над цією історією. Як трапилось, що вони мене втягнули до своїх розборок? Що я тут роблю?
Чому досі не поїхав звідси? Головне — що намислив собі Травмований? Знаючи його характер і складні стосунки з реальністю, можна було чекати на будь-який учинок із його боку. Але як далеко він міг зайти? Адже справа, думав я, стосується бізнесу, тож наскільки готовий він захищати його? І яку роль у цій комбінації він приготував для мене?
Я намагався зрозуміти, що чекає на мене завтра вдень, чи доживу я до наступного вечора і чи не варто мені звалити звідси прямо тепер. Ніхто не міг гарантувати, що все завершиться спокійно й безкровно, вони всі готові йти на принцип — і Травмований, і ці пілоти на кукурудзянику, У всіх у них надто багато амбіцій, аби вирішувати питання організаційного характеру без трупів. Так, ніби все повернулось назад — шкільні роки, дорослий світ, який знаходиться зовсім поруч, наче хтось відчинив двері до сусідньої кімнати, і ти бачиш усе, що там діється, а головне — бачиш, що нічого доброго там насправді немає, але тепер, оскільки двері відчинені, ти теж якимось чином стаєш до всього цього причетним. З такими думками погано чекати, вони вимагають вирішення. І вирішення залежить не лише від тебе. Все вирішиться тоді, коли поруч із тобою стоятимуть брати по зброї. Проте де вони, ці брати, і хто вони? Я стояв у темряві, відчуваючи насторожене дихання та гарячий стукіт рішучих сердець. Ніч розпалювалась, мов свіжий асфальт, до ранку не лишалось ні часу, ні терпіння. Можливо, це й був той момент, коли потрібно було вирішувати — лишатись чи забиратися геть. І цей момент я проспав.
*Прокинувся я рано, розуміючи, що час для відступу втрачено і відступати просто немає куди. Вийти ось так просто на сонячне світло, що впевнено заливало кімнату, й залишити цю територію мені видавалось неможливим.
Уночі я ще зміг би це зробити, проте не тепер. Відразу стало простіше думатись, я підвівся і, намагаючись не розбудити Кочу, почав збиратись. Одягнув свої танкістські штани, знайшов під ліжком важкі військові черевики, побиті, проте цілком надійні. Подумав, що краще сьогодні бути в них, на випадок кривавих сутичок. Натягнув на плечі футболку, вийшов надвір. Серед металолому знайшов зручну арматурину. Зважив на долоні. Саме те, що треба, подумав собі й пішов назустріч невідомому.
Невідоме, втім, затримувалось. Після двогодинного засмагання на кріслах хотілося спати і їсти, проте я розумів, що перед подібними бойовими виправами про їжу краще не думати. І десь у такому настрої провалився в солодкий ранковий сон.
Зовсім поруч зі мною, на відстані кількох кроків, раптом розчинилось повітря і з'явився незрозумілий протяг.
Тягло звідти гарячим вітром і важким утробним жаром.
Жар цей в'їдався у сон, так що мені здалось якоїсь миті, що я таки втік, зібрався з силами і вискочив назад, до звичного життя. І навіть прокинувшись, ще деякий час відчував, як триває це сонячно-нудотне відчуття дороги, як палають переді мною вогонь і попіл, від яких стає солодко й тривожно. Навіть не відкриваючи очей, я здогадувався, у чому тут річ і що саме стояло зараз переді мною, дихаючи пекельним жаром. А стояв переді мною, просто біля мого крісла, важкий і гарячий, ніби серпневе повітря, ікарус.
Цей запах ні з чим не сплутаєш, так пахнуть трупи після воскресіння. Стояв він із вимкненим двигуном і темними вікнами, так що зовсім не видно було, що там у нього всередині, хоча там, безперечно, щось було, я чув приглушені голоси й насторожене дихання, тож різко підвівся й спробував зазирнути до салону. Раптом двері відчинились. На східцях стояв Травмований. Був у біло-блакитній футболці збірної Аргентини й здивовано розглядав мої військові черевики.
— Ти що, — спитав, — так і поїдеш?
— Ну, — відповів я, ховаючи арматурину за спиною.
— А арматура навіщо? — далі дивувався Травмований. — Собак відганяти?
— Просто так, — розгубився я й закинув свою зброю в хащі.
— Ну-ну, — лише й сказав Травмований і, відступивши вбік, кивнув головою: давай, мовляв, заходь.
Я ступив усередину. Привітався з водієм, той байдуже кивнув у відповідь, підійнявся ще на одну сходинку й оглянув салон. Було напівтемно, я спочатку навіть не розгледів, хто там сидів. Потовкся на місці, озирнувся на Травмованого, знову огледів автобусні сутінки й невпевнено помахав рукою, вітаючись із пасажирами цього мертвотного транспорту. Це був сигнал. Автобус тут-таки вибухнув, і салоном прокотився радісний свист і гамір, і хтось перший закричав:
— Здоров, Гєрич, здоров, сучара!
— Здоров, — увімкнулись відразу міцні горлянки, — здоров, сучара!
Я насторожено, проте на всяк випадок привітно, посміхався у відповідь, не зовсім розуміючи, що відбувається.
Аж тут Травмований легко підштовхнув мене в плечі, і я відразу ж завалився в дружні обійми, лише тепер розгледівши всі ці обличчя.
Були тут усі — і Саша Пітон з одним оком, і Андрюха Майкл Джексон із синіми церковними банями на грудях, і Семен Чорний Хуй з відкушеним вухом та пришитими пальцями на правій руці, і Дімич Кондуктор з наколками на повіках, і брати Балалаєшнікови — всі троє, з однією на всіх мобілою, і Коля Півтори Ноги з фарбованою в біле залисиною та гітлерівськими вусиками, і Іван Петрович Комбікорм з вуглуватою від кількох переломів головою, і Карпо З Болгаркою — з болгаркою в руках, і Вася Отріцало з перебинтованими кулаками; а ще далі сиділи Гєша Баян, і Сірьожа Насильник, і Жора Лошара, і Гогі Православний — одним словом, увесь золотий склад «Меліоратора-91» — команда мрії, яка рвала на шматки спортивні товариства звідси і аж до самого Донбасу і навіть виграла Кубок області; заслужені майстри спорту в окремо взятій сонячній долині. Вони сиділи всі тут, переді мною, весело плескали по плечах, дружньо куйовдили мені волосся і радісно сміялись із пітьми салону всіма своїми золотими та залізними фіксами.
— Що ви тут робите? — запитав я, коли перша хвиля радості спала.
На якусь мить запала тиша. Аж враз голосний рев прокотився наді мною — друзі, перезираючись, весело сміялись і відверто тішились, дивлячись на мою розгублену пику.
— Гєрич! — кричав Гогі Православний. — Дарагой! Ну ти даєш!
— Ну ти й даєш, Гєра! — підтримували його брати Балалаєшнікови, завалюючись на розхитані крісла. — Ну ти й даєш, брат!
І всі інші теж голосно ґелґотали, плескаючи мене по спині, і Саша Пітон аж подавився своїм кемелом, а Сірьожа Насильник ридав зі сміху, ткнувшись у груди Васі Отріцалі, якому це, втім, не надто подобалось. І Жора Лошара, показуючи на мене пальцем, сміявся, і Карпо З Болгаркою, сміючись, розмахував у повітрі болгаркою, демонструючи увесь свій бойовий запал. Аж ось Травмований підійшов ззаду й спокійно поклав руку мені на плече. Всі притихли.
— Який сьогодні день, Германе? — запитав він. Хтось пирснув сміхом, але отримав запотиличника й відразу вмовк.
— Неділя, — відповів я, не розуміючи, куди він хилить.
— Точно, Германе, — сказав на це Травмований, — точно. А значить, сьогодні що? — запитав він, озираючи друзів.
— ГРА! — випалили вони одним подихом і знову радісно заревли.
— Зрозумів? — запитав мене Травмований.
— Зрозумів, — не зрозумів я. — Я думав, ви давно не граєте.
— Взагалі-то ми й не граємо, — сказав на це Травмований, — але сьогодні, Германе, особливий випадок. Ми сьогодні ГРАЄМО. Більше того — сьогодні ми граємо з ГАЗОВИКАМИ!
І вся компанія знову відгукнулась збудженим ревом.
— Тому давай, браток, — підштовхнув мене Травмований, — займай своє місце. Ти нам сьогодні потрібен.
Я пройшов салоном, знайшов вільне крісло, сів і роззирнувся. Автобус тим часом рушив, водій вивертався битим асфальтом, оминаючи численні ями, врешті виповз на трасу й пригальмував.
— Ей, батя! — закричав до водія Вася Отріцало. — Давай якусь музику увімкни!
— Давай, батя! — радісно підхопили Балалаєшнікови. — Давай музику!
— Давай, дарагой! — загорлав слідом за ними Гогі. — Давай музику!
І решта спортивного колективу теж загули, вимагаючи музики, а коли водій незадоволено обернувся, закидали його старими рваними майками й хрусткими від поту гетрами, аж водій не витримав і врубав на повну якісь жахливі запили, якихось ей-сі-ді-сі 81-го року, назад у чорноту, назад в нікуди, через смерть до народження, поближче до бога й диявола, котрі сиділи на задніх сидіннях у розжареному салоні й підспівували разом з усіма. Ікарус різко зірвався з місця, гравці попадали на свої сидіння, задоволено перекрикуючи динаміки, стягуючи з себе тільники й светри і виймаючи з великих спортивних торб футболки з набитими на спинах трафаретом номерами, шукаючи в пакетах чорні спортивні труси, бинти і щитки, всю свою амуніцію, перевдягаючись у цьому мороці, б'ючись головами й завалюючись на крісла, коли автобус утрапляв до чергової ями.
— Ей, а Гєричу? — раптом крикнув один із Балалаєшнікових, молодший, Равзан.
— Точно, а Гєричу? — згадали про мене всі і знову почали копатись у торбах.
І Жора Лошара кинув мені футболку, вогку, ніби залізничні простирадла. А Андрюха Майкл Джексон стягнув із себе спортивні труси, під якими в нього були ще одні, такі самі, і віддав мені, наче відриваючи від серця найдорожче.
А Саша Пітон, зблискуючи одним оком, дістав новенькі гетри і теж кинув. Давай, Гєрич, кричали всі, одягайся, виїбемо сьогодні газовиків, по повній виїбемо! Я стягнув танкістські обладунки й одягнув форму. Футболка була завелика, в трусах я став схожий на солдата, котрий проходить курс молодого бійця, але все це були дрібниці. Чогось не вистачало. Я відчував, що не готовий до гри, й марно зазирав під крісла, намагаючись знайти там відповіді на всі свої питання.
— Реб'ята! — знову закричав Равзан. — Він же босий!
— Ах ти ж йоб! — погодились реб'ята. — І справді! Дайте йому бутси! Хто-небудь — дайте йому бутси! — благали вони одинодного.
Але зайвих бутсів ні в кого не було — ні в Саші Пітона, ні в Семена Чорного Хуя, ні навіть у Андрюхи Майкла Джексона, котрий стягнув із себе ще одні чорні труси й віддав їх старшому з Балалаєшнікових. Розчарування запало між нами, вся ця затія раптом утратила будь-який сенс, адже яка користь із мене, якщо в мене немає бутсаків. Не вийду ж я грати в берцях. Я подивився на Травмованого і розвів руками, наче вибачаючись за свою недалекоглядність. І решта команди теж подивилась на Травмованого, ніби чекаючи від нього дива, мов сподіваючись, що зараз він нагодує нас усіх п'ятьма хлібами й взує одинадцять чоловік основи в одні чарівні бутси, які приведуть нас до цілковитої й незаперечної перемоги. Травмований теж відчув загальне напруження, упіймав важливість цієї миті, від якої, можливо, й буде залежати командний дух та рівень спортивної злості, нахилився, витяг звідкись із-під крісел свій потяганий дипломат, з якими у вісімдесятих ходили піонери, інженери й воєнруки, поклав його собі на коліно, балансуючи між кріслами на одній нозі, повагом відчинив і легким рухом дістав звідти свої старі запасні адідаси, в яких ганяв ще п'ятнадцять років тому. Команда дивилась на адідаси заворожено. Адже були це золоті бутси Травмованого! Зшиті ліскою в кількох місцях, без двох шипів на підошві, непевного кольору, вони пахли польовою травою, яка в'їлася навічно в затерту до дір шкіру. І простягнувши їх, Травмований сказав: