Ну, і ще таке. Три поляки ось уже другу годину намагаються позбутись української проститутки, яка в свою чергу вперто намагається перетнути кордон. Послухай, говорять вони, який Ягелонський університет? Ми ж тебе третій раз цього року пропускаємо, це не говорячи про інші зміни, їдь додому, ми не хочемо неприємностей, але вона їм говорить — стоп, ви не хочете неприємностей, я не хочу додому, давайте вирішимо це питання полюбовно, як прийнято у нас в Ягелонському університеті, я все одно не поїду додому, ви, натомість, мене знаєте, так що боятись вам немає чого, у вас є презервативи? І вони чомусь погоджуються, чомусь їм не стає духу опиратись, саме ніч, найбільш спокійна пора, їх тут, напевно, ніхто не застане, до ранку у всякому разі вони мають спокій і тим більше — презервативи у них є! І вона починає роздягатись, вони натомість роздягатись не поспішають, вони якось прилаштовуються до неї, просто на канапі для відпочинку персоналу, утрьох, ну і плюс вона, звичайно ж, вибудовують химерну конструкцію, в серці якої б'ється вона, і тільки їм усе починає вдаватись, тільки вона звикає до смаку презерватива і до їхнього дещо аритмічного руху, як за вікном лунає вибух, різкий гранатний вибух, від якого скло тріскає і вилітає, і пил підіймається в ліхтарному світлі; тоді вони раптом згадують про колону циганських автобусів, напакованих японськими, як вони стверджували, телевізорами без кінескопів, їм раптом пригадується, якими недобрими поглядами проводжали їх звечора цигани, котрих вони маринували на митниці третю добу, до них раптом доходить сенс тих незрозумілих проклять і офіційних апеляцій, що їх цигани викрикували на адресу господа бога і польського уряду; тоді вони всі різко з неї виходять, останній виходить особливо різко й боляче, вона скрикує, але її вже ніхто не слухає — поправляючись на ходу, поляки вибігають на вулицю, вона вибігає за ними, і перша ж випадкова куля розвалює їй праве коліно, вона падає на асфальт, на холодний польський асфальт, такий свіжий і такий негостинний, за кілька годин її заберуть українські лікарі, за кілька місяців вона почне ходити — спочатку на милицях, потім — усе життя — з ціпком, так і не потрапивши до жодного справжнього західного борделю, не говорячи вже про Ягелонський університет.
Все твоє життя — це боротьба з системою. Причому ти з нею, курва, борешся, а вона на тебе навіть уваги не звертає. Вона, щойно ти зупиняєш її на вулиці і починаєш валити просто в очі все, що думаєш, демонстративно відвертається до випадкового перехожого і питається, котра година, збиваючи весь твій пафос і лишаючи тебе сам на сам зі своїми протестними настроями. Чому вони вибудовують переді мною загати і лінії оборони, чому вони позбавляють сенсу мої спроби порозумітись із ними, для чого їм мій розпач, невже вони отримують від цього задоволення? Жахливі середньовічні процесії, жорстокі душі контрабандистів, ненависть і приреченість кур'єрів та погоничів караванів, котрі намагаються пропхатись крізь неприступні мури кордонів, разом із усім своїм злочинним крамом, разом із усім нелегальним бізнесом, не розуміючи, звідки взялися ці прірви посеред теплого серпневого простору, хто поділив їхні каравани на чисті й нечисті, хто поділив їхні душі на праведні й грішні, хто поділив, врешті решт, їхні візи на шенгенські і підроблені?
Тут згадується така історія. Один мій знайомий, з яким ми навчались в університеті, закохався, що з ним, у принципі, траплялось не так часто. Його дівчина була філологом, вчила іноземні мови, сука була рідкісна, але він на це не зважав, закохався, одним словом. І ось вона, я ж кажу — сука, несподівано вирішила поїхати в Берлін на мовну практику. Він провів її на вокзал, довго й пристрасно обіцяючи її чекати, вона неуважно слухала, на прощання печально його поцілувала і поїхала. А він з розпуки запив. Через місяць хтось сказав йому, що вона в Берліні вийшла заміж — покинула рідний університет, забила на мовну практику, знайшла собі якогось італійця і вийшла за нього заміж. Після цього він, як би це правильно назвати — запив інтенсивніше, пив цілий місяць, завалив сесію, в якийсь момент зупинився і пішов в ОВІР. Зупинись, казав я йому, куди ти поїдеш, ця сука знову кине тебе, але він не слухав, просив не називати її так, казав, що розуміє її, що їй ще лишалось, казав, вона, пояснював, просто нещасна й вразлива жінка, яка не витримала розлуки, сука вона, намагався я його переконати, але він навіть слухати не хотів. У серпні він отримав паспорт і поїхав до Польщі.
Щось сталось, щось жахливе й невідворотне, щось змусило її зрадити, — думав він, стоячи на польському кордоні й приглядаючись у серпневих сутінках до колони циганських автобусів, вантажених зіпсованими в'єтнамськими телевізорами, дивлячись на машину швидкої допомоги, котра яскраво світилась у темряві, ніби велика мушля на океанському дні, розглядаючи трьох розгублених польських митників, котрі вантажили до швидкої допомоги студентку Ягелонського університету, щось поза сумнівом сталось, але все ще можна поправити, усе ще може стати на свої місця, усе буде добре. Але він не знав головного — поправити ніколи нічого не можна.
В Хелмі він купив у циган шенгенську візу. Цигани довго торгувались, пропонували купити в них партію телевізорів, пропонували купити в них білоруську проститутку, виводили її з автобуса й показували, дивись, казали, яка красуня, у проститутки не було переднього зуба, вона була п'яна і весела, весь час кричала і заважала торгівлі, але цигани стояли на своєму, мій знайомий уже було погодився купити її, але тут проститутка почала кричати надто голосно, і роздратовані цигани загнали її назад до автобуса, повернулись і продали йому шенгенську візу за двадцятку. Усе ще можна поправити, думав він, усе ще можна поправити.
Поляки його не випустили, взяли під арешт, звинуватили в підробці документів і депортували додому. Вдома він знову пішов в ОВІР.
— Хочу оформити документи на еміграцію, — сказав він, — на єврейську еміграцію.
— Ви що, єврей? — запитали в нього.
— Так, — відповів він.
— Це з прізвищем Бондаренко? — засумнівались в овірі.
— Так, — твердо стояв він на своєму, — Мої батьки з Вінниці, вони виродки.
— Полукровки, — поправили його.
— То що з еміграцією? — перепитав він.
— Знаєте, — сказали йому, — ще якби не ваше прізвище, може б, ми щось і придумали, але з таким прізвищем ну яка може бути єврейська еміграція?
То що ж мені, думав він розпачливо, йдучи серпневим Харковом, через це прокляте прізвище так і мучитись усе життя, що ж мені — здохнути тут із цим прізвищем, що ж я тепер — до самої смерті буду згадувати про неї, про її теплу шкіру, про її чорну білизну — згадав він про білизну, сів у потяг і поїхав до Польщі. Перетнувши польський кордон, він знайшов у Хелмі циган і спробував знову купити в них шенгенську візу. Цигани замислились.
— Послухай, — сказали вони, — бачимо, тобі справді потрібно в Берлін, тому давай так — купи у нас проститутку.
— Та ви заїбали, — його розпачу не було меж, — навіщо мені ваша стара шкапа?!
— Це хто стара шкапа? — раптом образилась проститутка і почала кричати, але цигани швидко загнали її до автобуса і зачинили двері на великий навісний замок.
— Послухай, — сказали вони йому, — ти не зрозумів — ми тобі її не просто так продамо, ми вас одружимо, тимчасово, ясна річ, заодно на вашому весіллі погуляємо, оформимо вас як єврейську родину з Вітебська, переїдете через кордон, допоможеш їй в бундесах скинути партію японських телевізорів без кінескопів і благополучно розлучишся. Тобі ж треба в Берлін?
— Треба, — печально сказав він.
— Ну, так у чому ж справа? — здивувались цигани, — дивись, яка красуня, — взялись вони за старе, боязко озираючись на автобус, в якому грізно щось кричала білоруська проститутка.
— Добре, — погодився він зрештою, — а прізвище в неї хоч єврейське?
— Єврейське, — заспокоїли його цигани, — у неї чудесне єврейське прізвище — її звати Анжела Іванова, це по першому чоловіку.
Поляки їх не випустили. Вони зупинили автобус, знайшли в салоні купу в'єтнамських зіпсованих телевізорів без кінескопів, під одним із телевізорів знайшли мого сонного знайомого, який ще не відійшов після весілля, він дивився на них із телевізора, наче передавав останні новини, і в новинах цих ішлося про те, що світ наш котиться в прірву, що ми, чим далі, тим глибше провалюємось у його трясовини і пастки, що ми все більше віддаляємось одне від одного, втрачаючи поміж собою будь-який зв'язок, губимось у безкінечному всесвіті, псуємо самі собі життя, здоров'я і нерви, позбавляючи самі себе віри й надії, одним словом, новини були тривожні. Білоруської проститутки, що характерно, в автобусі не знайшли, де вона поділась, не знав ніхто, навіть цигани в Хелмі цього не знали, хоча вони, як видається, знали все. Знайомий проходив по справі сам. Йому інкримінували повторне використання фальшивих документів, незаконну торгівлю неліцензованими в'єтнамськими телевізорами без кінескопів, але довести змогли лише керування автотранспортом у нетверезому стані. В тюрмі він зробив собі наколку на правому передпліччі — сумне жіноче обличчя з довгим хвилястим волоссям. Наколка кровоточила. Викликали лікаря. Лікар подивився на наколку з огидою. За пару місяців знайомого випустили. Він повернувся до Хелма знайшов циган і залишився з ними продавати росіянам крадені машини. Його колишня дівчина, що теж характерно, незабаром розлучилась, вірніше, вона навіть не розлучалась, її італійця одного разу побили скінгеди після футболу, проламали йому череп арматурою, і він благополучно помер, не приходячи до тями. Залишившись сама з дитиною на руках, вона вирішила підв'язати з вивченням мов і спробувала влаштуватись у турецький фастфуд біля Александерпляц. Турки її радо взяли — на відміну від них вона знала мову. З моїм знайомим, наскільки мені відомо, вони більше не зустрічались.
Чим прикметні всі історії любові? Можливо, тим, що людина, коли вона по-справжньому закохана, насправді не потребує допомоги ззовні. Їй зовсім не потрібні жодні сприятливі чинники, жодна стороння допомога, їй байдуже, як складаються обставини навколо неї, як довкола неї розвиваються події, наскільки прихильно до неї ставляться святі, наскільки вдало розташовуються зірки й планети; закохана людина переповнена своєю пристрастю, вона керується виключно своїм підшкірним божевіллям, її веде вперед її серце, її душа і внутрішні органи, вони не дають їй спокою, не дають спочинку, вимотуючи щоденною безкінечною жагою — глибокою, як артезіанський колодязь, чорною, як свіжа нафта, солодкою, як смерть уві сні, о п'ятій ранку, в старому фольксвагені, на польсько-німецькому кордоні.
Хай священик договорить, все найсмішніше там у кінці
І ось, шановні радіослухачі, глядачі нашого каналу, передплатники з досвідом, як і було зазначено в анонсі, наш заклад, не зраджуючи своїм традиціям, працює для вас цього довгого літнього вечора, в цьому напівпорожньому напівмертвому місті, в якому вам пощастило застрягнути, вогні запалено, музику запущено і весь персонал — від наймолодшого кур'єра і до найдосвідченішої курви — сидять під важкими лінивими вентиляторами, що розкручують під стелею свої лопасті, сидять і переживають разом із вами це солодке нервове передчуття свята й пригоди, що ховаються в старих борделях та притонах цього міста; старий-добрий набір радостей і депресантів для тих, хто дотягнув до кінця тижня і не втратив почуття гумору, тому що гумор знадобиться вам, шановні телеглядачі, в цих коридорах і на цих горищах, де майже не залишилось ненависті й страху, де ці почуття давно й успішно замінено соціальною страховкою, без почуття гумору вам просто не досидіти до кінця вистави, за яку ви, до речі, платили свої чесно зароблені бабки, без почуття гумору тут взагалі нічого шукати, в цьому затишному залі, де в найближчі кілька годин перед вами розгорнеться історія незнаної пристрасті й небаченої підступності, де трупи коханців будуть падати вам під ноги, а чесний піт і гаряча кров статистів проллються так натурально, що ви забудете про все на світі, ви забудете про власний скепсис і вартість вхідних квитків, тим більше — не така вона вже й висока, порівняно з тим фарбованим божевіллям, яке вихлюпнеться незабаром на ваші голови, тому займайте свої місця, сідайте і дивіться, адже в цьому місті о такій годині у вас не так багато варіантів, краще вже сидіти й чекати, розраховуючи, що цього разу, ось саме цього разу — вас справді ніхто не намахає.
Зазвичай ми сидимо тут, доки нас не починають виганяти, а виганяти нас починають, щойно ми тут з'являємось, ніхто не вірить, що ми будемо сидіти спокійно, не б'ючи посуду і не провокуючи постійних клієнтів. Хоча б тому, що ми теж постійні клієнти, до того ж нас тут багато — постійних клієнтів усіх цих барів, їдалень, пивних підвалів, буфетів і фастфудів, я стільки років спостерігаю за клієнтами цих закладів, що можу в разі чого виступити офіційним свідком на судовому процесі, де їх усіх будуть звинувачувати в розтлінні та переситі. В разі чого саме я зможу заприсягтися перед усіма святими й надати беззаперечні письмові докази того, що на моїх очах протягом стількох років відбувався процес зростання, змужніння і головне — процес просвітлення цих героїв, хоча збоку все справді могло скидатись на звичайну алкогольну оргію. Проте на подібні закиди я завжди зможу сказати усім святим — шановні радіослухачі, глядачі нашого каналу і передплатники з досвідом, можливо, частково ви і маєте рацію, можливо, алкоголізм, так само як і просвітлення, є процесом нелінійним і сповненим незбагненного внутрішнього руху й динаміки, але навіть у цьому випадку — спробуйте уявити собі оргію, що успішно триває п'ятнадцять років поспіль, набираючи розмаху, сили й драматизму, спробуйте це собі уявити, і якщо вам це вдасться, а вам це не вдасться, тоді ваші претензії до постійних клієнтів барів і фастфудів мого міста я прийму як справедливі. Але оскільки вам це не вдасться, то дозвольте мені говорити саме про змужніння і просвітлення, шановні передплатники з досвідом. Тому що просвітлення, навіть якщо воно супроводжується похмільно-депресивними синдромами, заслуговує на свою постійність і на своїх клієнтів. І навіть більше того.
Я свідомо говорю саме про них, тому що їх я знаю найкраще, одного разу, багато років тому, ми разом із ними зайшли до цих барів і до цих фастфудів, і так почалося життя. З того часу змінювались лише ціни на алкоголь, головні ж учасники, постійні клієнти, лишались при своїх ролях, кожен на своєму місці, тому й говорити про них я можу безпосередньо, з придиханням, теплом і глибокою ненавистю. Я сказав, що змінювались ціни на алкоголь, насправді, як вони змінювались, хто за цим слідкував? Та ніхто, якщо чесно, головні герої в цьому випадку набагато цікавіші за соціальне тло, а їхні імпровізації, на яких переважно все й трималось, важливіші за розмальовані лаштунки в них за спинами. Ось він — великий, реальний шматок часу, який лишився за ними, який вони вигризли зсередини і лишили кістяк, і чим далі вони від нього відходили, тим величнішим виглядав цей труп, ця туша вбитого і розтерзаного ними часу, вони пережили його, їм повезло більше, не всім, але більшості з них, ось вони — мої тридцятилітні герої, перебинтовують рани, зализують свій сифіліс, роблять зарубки на прикладах, готуючись до нових переможних звершень і успішних проривів на ділянках невидимого фронту. Тому, дорогі глядачі нашого каналу, всі ви — від наймолодшого кур'єра до найдосвідченішої курви, встаньте і вшануйте хвилиною свого блядського мовчання тих, хто з якихось причин не дожив до кінця вистави, встаньте, оскільки обслуговувати таких постійних клієнтів — велика професійна вдача, коли-небудь потім, у старості, якщо вона у вас буде, якщо вам удасться вимолити її у всіх своїх святих, ви будете згадувати ці молоді мужні обличчя, ці солодкі п'яні одкровення, цю зловтіху і всепрощення, якими вони обдаровували своє невдячне малорухоме життя. Ви будете згадувати, як вони взяли це життя за барки і витрусили з нього все, що хотіли, вибили з нього все лайно, випустили всю зайву кров, як вони — ці п'яні тридцятирічні капітани, боцмани й старшини — вели корабель життя прямо на рифи й підводні камені, анітрохи не сумніваючись ні в рифах, ні в кінцевому успіху.