— Вставай, — почув Іван над собою, розплющив очі й побачив жінку, що схилилась над ним, так що її волосся спадало йому на лице, — вставай, скільки можна спати. — Іван спробував підвестись, з першого разу йому це не вдалось, але потім якось таки підняв голову і роззирнувся навколо. Власне, роззиратись не було на що — він лежав у купе, біля нього сиділа жінка в якомусь прикольному офіційному костюмі й курила біломорину, випускаючи дим просто йому в обличчя, від чого йому ставало ще гірше, хоча, здавалося б, — куди гірше.
— Де я? — запитав він, навіть не чекаючи хорошої відповіді.
— Синок, — сказала жінка, — ти в Маріуполі, і я сьогодні — твоя мама.
— Мама, — повторив Іван і знову впав.
До тями він прийшов за пару годин, жінка зайшла до купе і поставила на столику різні компреси, примочки, пляшечки з фармакологією та інші речі, за допомогою яких вона збиралася повернути піддослідного до життя.
— Хто ви? — знову запитав Іван.
— Синок, — сказала жінка, — я твій бодун, і відтепер ти слухаєшся мене.
— Що значить — відтепер? — не зрозумів Іван.
— Відтепер, — сказала жінка, — це з відтоді, як я викупила тебе у циган на станції Маріуполь-пасажирський і перевезла сюди — на сортувальну, де нам із тобою, очевидно, і доведеться пережити кілька найближчих днів.
— Тьотя Єва, — нарешті зрозумів Іван і відкинувся на подушку.
— Ну-ну, — сказала тьотя Єва, — все буде добре, — вона взяла компрес і схилилась над Іваном, волосся в неї пахло ліками й сухою травою, вона торкнулась його шкіряного авіаторського шолома, в якому він спав, і Іван раптом потягнув її до себе, вона спочатку завалила йому мокрим компресом, але несподівано попустилась і кинула компрес на сусідню лавку, Іван навіть не знав, що з нею робити, просто торкався долонями її обличчя, розмазуючи помаду й туш, тоді вона схопила його за барки і різким рухом розірвала його сорочку, ну а далі вже вони почали борсатись у теплих плацкартних простирадлах і в своєму одязі, він розстібував її защіпки, вона далі шматувала його сорочку, він торкався губами її сережок, вона кусала його вени й ключиці, він стягував із неї все, що можна було стягнути, вона вилизувала язиком його піднебіння, він перевернув її і подивився на неї згори — в неї було фарбоване темне волосся і купа різних прикрас на шиї, різні амулети, буси, намиста, ланцюжки, різні іконки й сатанинські знаки, він довго й ретельно перебирав їх у пальцях, придивлявся і принюхувався до них, аж вона не витримала і скинула його з себе і просто витрахала його, наскільки жінка може зробити це з чоловіком в подорожніх умовах — себто довго й пристрасно.
— Що ми тут робимо, Єво? — питався він, стояв серпневий вечір, вони зачинились у своєму купе, удвох на цілий вагон, вона лежала на ньому і вчила його курити біломор.
— Ми чекаємо на вантаж, — відповіла Єва.
— А коли він буде? — Іван закашлявся.
— Не знаю, — відповіла Єва, — сходи до начальника станції, спитайся, можливо, він щось знає.
— Добре, — сказав Іван, — гаразд, — забрав у неї з рук папіросу, забичкував і поліз до неї цілуватись.
Потім він довго блукав між товарняків, поміж цистерн і поштових вагонів, переходив колії, топтав червону вокзальну траву, намагаючись вийти до станції, врешті побачив якогось колійника, котрий і пояснив йому, як знайти начальника станції. Начальник станції до роботи ставився фанатично, тому на станції і ночував. Іван знайшов його кабінет, постукав.
— Я роздягнений, — крикнув начальник.
— Дякую, — відповів Іван і ввійшов.
Начальник сидів на ліжку, був у рожевого кольору сімейних трусах і офіцерській шинелі, котру він використовував замість халата.
— Ти хто? — незадоволено запитав він Івана. Іван плутано пояснив. — Ага, — відповів начальник, — ясно, я, — сказав він, — знаю твоїх родичів, вони мене колись від негрів урятували я боржник, — сказав він і повів Івана показувати станцію. Він ішов попереду, в залізничному кашкеті, китайських кросівках та офіцерській шинелі на голе тіло, Іван ішов слідом у авіаторському шоломі, йому починав подобатись цей бізнес, до того ж йому подобалась Єва, до того ж вона навчила його курити, чим не початок нормального життя, попереду йшов начальник станції і пояснював — це, — казав він, — цукор, це — насоси, тут у нас нафта, тут радіоактивні відходи, ніхто, блядь, не знає, а вони у нас тут уже другий місяць стоять, це — вагони міноборони, вони зими чекають, хочуть у Росію перегнати і продати на Кавказ, тут у нас аміак, тут у нас теж аміак, на хуй нікому не потрібний, — пояснив він Іванові, — завезли і кинули, а мені охороняти, так, далі — тут гіпсокартон, будемо гнати на Харків, тут верстати, тут знову цукор, а тут, подивись — тут мої улюблені, — він підвів Івана до безкінечного товарняка, який останніми вагонами губився в синьому серпневому повітрі, знаєш що це? Це наркотики.
— Як наркотики? — не повірив Іван.
— Так, натурально наркотики, — відповів начальник станції і застібнув шинель на верхній ґудзик, — сорок вагонів наркотиків.
— А як же? — розгубився Іван.
— А ось так, — пояснив начальник станції, — вони у нас як бавовна проходять по накладних, посередників перестріляли, і вони тут уже другий рік стоять, уявляєш? — Раптом засигналила рація, начальника викликали до телефону, він потиснув Івану руку, сказав заходити в разі чого і побіг на станцію, змахуючи полами шинелі. Іван покрутився біля вагонів із наркотиками і пішов до Єви.
Так минув тиждень. Вантаж до порту все не прибував, Єва писала братам усе рідше, Іван з вагона майже не виходив, вони цілими днями лежали на теплих простирадлах і кохались, Єва навчила його спочатку не кінчати відразу, потім навчила кінчати разом із нею, вона засинала першою, і Іван довго розглядав її тіло, за віком вона була як його мама, лише виглядала краще і вміла, очевидно, більше, Іван перебирав її металеві й пластмасові намиста, відчував, як до ранку охолоджується срібло її кульчиків і перснів, спостерігав, як лущиться лак на її нігтях, дивився, як відростає її волосся, вона прокидалась, і тоді засинав він, вона одягала свій офіційний одяг, фарбувалась і набувала цивільного вигляду, але тут він прокидався і тягнув її до себе в ліжко і так без кінця.
— У тебе є діти? — питався він її.
— У мене є громадські обов'язки, — відповідала Єва, вона заборонила йому розпитувати про її життя, говорила, що вона на роботі, погрожувала, що коли він буде її діставати, вона напише братам і поскаржиться, що замість займатись ритуальними послугами він, себто Іван, займається з нею оральним сексом. Іван конфузився, затихав і йшов блукати між товарняками. Він познайомився з колійниками, колійники з повагою відгукувались про свого начальника станції, казали, що чувак уже другий рік ховає десь на станції сорок вагонів наркотиків і ніхто не знає де, дехто з колійників припускав, що і сам начальник станції не знає, Іван на це багатозначно мовчав. Вечорами вони сідали під вагонами і курили анашу, Івану подобалось ходити безкінечними серпневими вечорами вздовж товарняків, читаючи маркування і прислухаючись, що там у них всередині. Іноді він заходив до начальника станції, кімната начальника була заставлена ящиками з вином, він відкорковував пляшку, і вони сиділи до ранку біля відчиненого вікна, за яким починалась сортувальна станція з сотнею тисяч товарних вагонів.
— Ти не завагітнієш? — питався Іван у Єви.
— Не від такого ублюдка, — говорила Єва, Іван ображався, але вона хапала його за руки і не давала йому піти, вони цілими днями блукали вагоном займались любов'ю, достойне заняття для двох безтурботних людей посеред безкінечного серпня на одній, усіма забутій сортувальній станції. — Мені зараз сорок п'ять, — пояснювала вона, — за пару років я почну старіти, і тоді все це — і косметика, і срібло, і одяг будуть важити для мене значно більше, я буду ховатись за них, буду надавати їм все більшого значення, зараз я роздягаюсь для тебе і не одягаю білизну, коли ти просиш, так і ходжу цілий день, знаючи, що ти думаєш про це весь час, але згодом і це минеться, в старших жінок з'являється прив'язаність до речей, залежність від звичок, які в більш юному віці здаються милими й симпатичними, не заперечуй, ти не знаєш про це зовсім нічого ти навіть не знаєш, якою пастою я чищу зуби, якби ми зустрілись із тобою всього на пару років пізніше, всього цього не було б, розумієш, я просто не дозволила б тобі роздягати себе, тому що в певному віці, роздягаючись, людина позбавляється не просто одягу, вона позбавляється життя. І щоб не позбутись його остаточно, ти не дозволяєш нікому роздягати себе, як би тобі цього не хотілося, і хоч життя триває як і рані шкіра вже починає втрачати цю здатність реагувати на чужі дотики, на стороннє дихання, просто ти цього теж не розумієш тепер, для цього має минути якийсь час, і для мене він минатиме більш боляче, ніж для тебе. Який із цього всього висновок? — зверталась вона до нього, але він не знав, що сказати, і вона сама давала відповідь: — Що б не було, спробуй завжди кінчати разом із нею, може, тоді щось у вас і вийде.
Наприкінці серпня приїхали Гриша з Савою, спочатку Єва хоча б іноді посилала есемеси, потім припинила їх надсилати взагалі. Не те, що би брати хвилювались, але Тамара влаштувала скандал, вони зібрались і приїхали на викупленому в отця Лукіча беемве. Знайшли свого друга, начальника станції, начальник станції сказав, що з малим все ОК, а ось вантажу і далі немає, і платформи їхні стоять порожняком, краще забрати їх звідси від гріха, та й малого краще забрати від гріха, сказав він, брати занервували і побігли шукати свої платформи. Врешті знайшли вагон, видерлись нагору і пішли по коридору, відчиняючи двері купе. В третьому побачили Івана, Єва лежала на ньому зверху і курила біломор. Гриша застряг у дверях. З-поза його спини висунувся Сава, ах ти сука, крикнув він, блядь, що з малим зробила, схопив Єву за волосся і потягнув її на вихід. Іван кинувся було до нього, але Грища завалив його назад на полицю, давай, малий, — сказав, — одягайся — додому поїдемо. Іван почав швидко одягатись, Гриша все контролював, давай-давай, підганяв, давай швидше, нарешті Іван натягнув взуття і вискочив із купе. Гриша побіг за ним. Біля вагона Сава добивав своїми саламандрами Єву, вона лежала на червоній залізничній траві і прикривала руками голову, Сава, утім, по голові й не цілив, б'ючи в основному по животу, що ти робиш? — закричав Іван, але Гриша схопив його за шию, — спокійно, малий, — сказав він, дещо налякано дивлячись на брата, — спокійно, він знає, що робить, Гриша, очевидно, сам такого не чекав. Сава ще раз завалив Єві, відійшов убік, нахилився і витер травою кров із черевика. — От, сука, — сказав, — саламандри зовсім нові були, розбив об суку. — Іван стояв і дивився на голу Єву, яка важко дихала і стікала кров'ю, давай-давай, — сказав Гриша, — треба йти, пішли звідси, — Сава перевів погляд на Івана, поїхали, — сказав, — поїхали, — а як же вона? — спитався Іван, — поїхали, — повторив Сава і пішов у напрямку станції. Гриша потягнув Івана за ним. На станції вони запхали Івана до беемве, посигналили начальнику і від'їхали в північному напрямку. Іван дивився за вікно, розглядав хмари, які пливли з моря, розглядав фури, які вони легко обганяли, розглядав будинки й перехожих і думав, що години півтори вони будуть гнати вперед, на північ, а вже потім десь зупиняться, тому що будь-яка подорож потребує зупинок, і будь-який водій, яким би витривалим він не був, мусить в якийсь момент зупинитись. І чим довше ти їдеш, тим довшими стають зупинки, аж доки в якийсь момент ти не зупинишся зовсім, не в змозі рушити далі, на відстані одного перегону від того місця, куди ти мав приїхати, де ти не був так давно і де тебе зовсім-зовсім ніхто не чекає.
Особливості контрабанди внутрішніх органів
Особливістю перевезення внутрішніх органів (чи їхніх частин) через державний кордон України є, перш за все, неузгодженість окремих пунктів та цілих розділів митної декларації, прийнятої Україною на Загальноєвропейському економічному саміті в Брюсселі, в травні 1993 року. Згідно із пунктом п'ятим розділу першого згаданої декларації, Україна мусила б відповідальніше ставитись до вивозу внутрішніх органів із власної території на території дружніх нам країн. Проте вже з поправок, прийнятих позачерговою сесією парламенту і підписаних безпосередньо президентом країни, стає незрозумілим — які саме країни вважати для нас дружніми. І тут виникає неузгодженість перша. Кому з сусідів можна простягнути руку довіри та економічної співпраці? Румунам?
Румунські прикордонники виходять теплого серпневого ранку з казарми, сірий полин росте біля воріт і печальний заспаний вартовий обтирає пил із ручного кулемета марки льюїс, попереду йде капітан, за ним два рядових прикордонники, вони дістають спаковані для них сухпаї, жують свою мамалигу чи які-небудь інші румунські народні страви, один із рядових дістає із зеленої військової сакви літрову пляшку вина, надпиває з горла, передає капітану, капітан теж надпиває, хмуриться і дивиться в плавні, покриті блакитним ранковим туманом, десь туди, на схід, звідки щоранку прилітають чаплі і виловлюють в очереті беззахисну румунську рибу. Прикордонники йдуть мовчки, п'ють теж мовчки, лише інколи хтось із них зганяє з насидженого місця випадкову птаху і та лунко влітає в туман, від чого рядові здригаються, а капітан лише зневажливо причмокує язиком мовляв, що за засранці, що за туман, що за життя таке; в місці, де ріка звужується, вони спускаються до берега і починають пробиратись очеретом, по стежках, протоптаних коров'ячими чередами, попереду йде капітан, за ним солдат із мамалигою, останнім іде солдат із вином, яке він, до речі, вже майже допив. Стоп, раптом тихо наказує капітан, і солдати сторожко знімають карабіни з плечей, ось вона — показує він на велику чорну трубу, що лежить у густому тумані, гублячись у ньому майже цілковито. Капітан підходить до труби, присідає і дістає з похідної планшетки пакет із Штабу. Солдати стають обабіч нього і тримають карабіни напоготові, один із них добиває свою мамалигу, іншому хочеться відлити, але хто йому дасть відлити на посту. Капітан розгортає пакет, довго розглядає намальовану на аркуші паперу схему нафтопроводу врешті підходить до труби, знаходить потрібний кран і рішуче його закручує. Всьо, каже капітан, дивлячись кудись на схід, пиздець вашому реверсу, каже він, і всі повертаються до казарм.
Що далі? Молодий угорець, котрий сьогодні чи не вперше заступив на чергування весь час знічується, коли до нього звертаються водії фур; він розуміє, що вони переїжджають цей кордон по кілька разів на тиждень, а він ще пацан, він ще майже нічого про це не знає, він не знає ще майже нічого про життя і смерть, про любов і зраду, про секс, до речі, він теж майже нічого не знає, він навіть дрочити як слід не вміє, тому коли до нього звертаються жінки, знічується особливо, густо червоніє і переходить з російської на англійську, якою жодна з жінок не говорить, і він від цього знічується ще більше. Старий капрал, котрий сьогодні є начальником зміни, ще з ночі десь зник, очевидно, знову дивиться порно по сателіту, або бейсбол, в Америці зараз грають в бейсбол; а він мусить стояти в кабінці і говорити з цими жінками, від яких пахне життям і горілкою, говорити до них ламаною англійською або ламаною російською, слухати від них їхню ламану від життя і горілки українську, пояснювати їм умови перевезення внутрішніх органів і горілчаних виробів, забирати в них зайвий алкоголь, забирати в них електричні прилади і шоколад, забирати в них вибухівку і ручні гранати РГД, забирати в них для капрала журнали гастлер, забирати в них для угорської економіки спирт, ефір, кокаїн, ароматичні палички із запахом гашишу, освіжаюче масло з героїновими витяжками для тайського масажу, геморойні свічки з конопляним екстрактом, циганське жіноче волосся в слоїках, риб'ячу і людську кров у термосах, заморожену сперму в капсулах з-під парфумів кензо, сіру речовину мозку в кульочках із салатом олів'є, гарячі українські серця, загорнуті в свіжу російськомовну пресу, всі ті речі, які вони намагаються провезти в туристичних наплічниках або картатих торбах, у дипломатах, обтягнутих штучною шкірою, або в футлярах з-під лаптопів; він змучено дивиться на футляри з-під лаптопів, напаковані солониною й презервативами, він розгублено розглядає білі безрозмірні бюстгальтери, зроблені з сукна, з якого шиють вітрила й роби для матросів, на ранок до нього підходить жінка, років сорока, але їй ніколи цих сорока не даси, ці українські жінки, вони так виглядають, що їм ніколи не даси їхнього віку, ти й знаєш, скажімо, що їй уже сорок, але дати їй ці сорок ніколи не даси, і від неї теж пахне довгим життям і теплою якісною горілкою, і вона говорить: пропусти мене, я поспішаю — у мене син у лікарні, і губи в неї так відчайдушно перемазані темно-червоною помадою, що угорця раптом перемикає; стоп, говорить він собі, стоп, який син, яка лікарня, щось його насторожує в цьому всьому, можливо те, що вона палить міцні чоловічі папіроси, а можливо, те, що жодної такої лікарні поблизу немає, але він говорить їй — секундочку, і біжить по капрала, капрал ледве встигає защіпнути ширіньку і, страшно злостячись, виходить таки за ним на майданчик для автомобілів, залишивши напризволяще свій бейсбол, бачить стару копійку, на якій припхалась жінка з темно-червоними слідами крові й помади на устах, і все розуміє — він кличе двох механіків, ті знімають передні крила і знаходять там цілий арсенал — блоки цигарок, цілу купу нелегального тютюну, діаманти, золото і чеки з ломбарду, окрилені першим успіхом, вони лізуть в салон і знімають заднє сидіння, там, ясна річ, знаходять рештки контрабанди, потім ще розбирають дверцята і приладну дошку і загалом розбирають копійку, наскільки це можливо в похідних умовах, проте більше нічого не знаходять і зникають собі з почуттям чесно виконаної роботи, жінка приречено присідає на холодний асфальтовий бордюр й уважно розглядає молодого угорця, і в погляді її ненависть так дивно перемішана з ніжністю, що чувак підходить до неї і просить у неї запалити; вона нервово сміється, показує йому на гору вилученого тютюну, але потім дає свою міцну чоловічу папіросу; так вони й сидять, щасливі й змучені, вона — тримісячною вагітністю, він — першою мимовільною еякуляцією.