«Зараз будемо пити чай з імбиром та слухати запис. Згода?» Ми влаштувалися, я відразу взяла до рук велику чашку, а Катарина ледве торкнулася крихітного горнятка, як нами заволодів голос незнайомої жінки.
Аудіооповідання Лілі Манюк про своїх стареньких
«Я думала, який день обрати для цього свята. В календарі стільки свят. Кожний святий, кожна професія, кожна країна, кожний ідіотизм має свою персональну дату для святкування. Моя дата має належати простим жінкам. Від них мені залишилися спогади і цей гербарій із засохлими квітками – ружа, маргаритка, лілія.
Лілія щоразу співала. Невеселі пісні вона співала, сумні. Але жінки завжди просили її: «Лілько, заспівай нам!» І вона миттю оживала, тягнула голівку, як квітка до сонця, посміхалася, сонячні промені в ямочки на щічках запрошуючи, підіймала й руки, долоні відкривала Богу, наче й не просила в нього нічого, а щедро показувала свої лінії долі. Сусіди казали: диво, а не спів. Наче сили в голосі немає, а серце німіє, руки німіють, хребтом сиротинці пробігають так, наче привида або мавку відчули. І таке враження, що на твоїх очах видувається цим малям скляна іграшка – янгелик, квітка, рибка, пташка.
Щаслива Лілька була, коли співала свої сумні пісні. У вагоні співала, коли їхала в невідому країну, не через те, що сумувала за Батьківщиною, а що батька вбили, мати схопила сестричку малу та подалася в країну динь медових, брат кинувся шукати правди, дід з голоду помер. Вмерла-розбіглася її Батьківщина. А коли немає кому пожалітися, немає кому заспівати колискової, немає кому стрічки та квіти вплести у волосся, немає до кого підбігти, притиснутися до ніг, вдихнути пахощі та зрозуміти, пироги з якою начинкою пекла мати, з якою овочиною порався на городі батько, – то й Батьківщини в тебе немає. Закінчилася. Тільки б торкнутися карими очима схожих очей, щоб злилися вони в один захисний життєвий тунель, ось чого дуже хотілося. Щоб перетворилися погляди на один місток, хай не самій по ньому дряпатися, хай хтось пробіжить, врятується, дотягнеться до рідної душі. Або янгол втомлений присяде. Хочеться води гарячої, хлібини запиленої, щоб запах землі відчути. Землі під ногами також хочеться, най чужої, але твердої. Аж поки того не було, гріла вона в долонях дві чиїсь ручки, поправляла хустку на голові, немита голова свербіла, коси, як колоски пшениці, всю голову зашпигали; та співала свої пісні.
Коли ти не чуєш, пісня твоя сама відчуває, хто підхопить її, трохи втомлену, хто піднесе знову ближче до неба. Лежить таке мале. Лантух, а не людина, в іншому вагоні. Вагонам давали трохи перепочити, бувають часи, коли важливіші вони за людей, а можливо, так завжди. Тлумлять цей лантух, а він співає, щосили тягнеться до Лільки, не рученятами, музикою тягнеться. «То ж сестра моя!» – кричить Лілька. І розуміє її одна сіра постать. І щось каже іншій сірій постаті. Витягують з вагона Лільку та лантух той. Розглядають, крутять, хустки зривають, кофтинки. Очі карі, щічки впалі, темно-русяве волосся. «То ж сестра моя», – тихо каже Лілька і притискає до себе лантуха. Ось і зробили місток карі очі, ось і зробили тунель, умостився янгол, перепочиває, дмухає на ручки і не може збагнути, чий він, так сильно Лілька сестру до себе притискає, наче мати, що вперше відчула дитинку всередині себе. «То, може, ця дійсно не жидівка? Це що, сестра твоя?» – «Сестра, сестра», – шепоче Лілька. І вірить вона, що це сестра її Леся, котру мамка забрала до країни медових динь. Віра різних володарів має, різних Богів та господарів, але справжня віра вона такою є, що відгукується в різних серцях, вливається в кров, опановує мову і не можеш ти її зректися, якою б чужинною вона не була. Особливо віра дитяча. «Та чорт з ними, беріть до себе, мені клопотів менше!» – каже одна сіра постать іншій. Інша знизує плечима, потяг пфукає, як голодний кінь, що застоявся, вкидають Лільку з клумаком її карооким до лільчиного вагону. Прямують вони далі, не розмовляють, усе пісні співають. Та й весь вагон такий – шепотіння схоже на молитву, молитва на пісню, пісня на стогін. Так і доїхали.
Розка вміла говорити, але погано. Гаркавила вона. Себе звала «Йозька». Мати заборонила ім’я промовляти, бо, як так вимовиш, і не подивляться, що носик в тебе маленький, а волосся м’яке, гойське, заберуть, розбиратися не будуть. Розка мовчала, але все одно забрали. Знайшли на вулиці, мале, мовчить, темнооке, про всяк випадок здали в комендатуру, як загублену річ. Може, комусь знадобиться, а не знадобилося – сміття значить. Все одно з вулиці треба прибрати. Настав час охайників таких.
Розка не плакала ніколи. Побачила раз, як Лілька плаче, втерла сестринські сльози, сунула тоді пальця до рота, сподобалися сльози. Смачні. «Посоли мені йотика, сестьо», – просила потім. Потім вже, коли Йозька стала Розамундою Веттель, казала вона, що є єдиний чистий смак солі, правдивий, що пам’ятає вона з дитинства, – сльози її старшої сестри. Але в їжу ніколи сіль не додавала. Бо починала плакати. На дорослість тонкосльозою стала, як береза навесні.
Лілька також довго до цієї її манери говорити звикала, запитувала Розку, чого вона хоче більш за все на світі, а Розка відповідала: «Ск’їбку». Ох і ненажерливою дитиною вважала її Лілька, намагалася всюди знайти цю скибку, від своєї скибки відривала. Аж потім з’ясувалося, що то скрипку дитина хоче. Коли Розка побачила ту скрипку в Маргарете і вказала «ск’їбка», очі блищали, як дві вимиті та витерті насухо сливи-угорки.
Маргарете – дівча з будинку, куди їх привезли працювати. Полохлива як куріпка. Вії як крильця поранені, підіймає їх Маргарете, а злетіти вони не дають, кульгає душа її, зранена, голоп’ята. Лільку та Розку в будинку бавили інколи. Цукряники давали. Молока. Салатові фартушки подарували, яскраві, гарні. Виглядали сестри як близнятка.
Марго ж ніхто не пестив і не бавив. Годували вдосталь, вбирали як покійницю чи наречену – в біле, прикрашали намистом та квіточками. Але ніхто не пригортав її до себе, не гладив русяве волосся, не казав, що вона красуня, не співав пісень.
Сувора дебела пані, що наче мамкою Марго була, нахилялася до клітки, де жила маленька жовта пташка, та переспівувалася з нею, так тепло дивилася на це крилате створіння, що колір очей змінювався, як в чаю, коли додати туди цукру. Лілька тоді запитала Сувору Пані, а чого вона не голубить доню, чого не переспівується з нею. Допитлива Лілька була, мову чужинну за три місяці опанувала. Тому до неї Сувора Пані ставилася переважно схвально. Та відповіла, що голубити слід тільки тих, хто залежний від тебе, – менший, гірший, полонений. А своїх та рівних тобі треба тримати в тонусі, в повазі та серйозному ставленні. Ось так.
А коли в будинку були тільки сестри та Марго, Лілька до неї співала, бо шкода їй було дівча:
Марго вже і підспівувати стала, музику відразу вхопила, відчуває дівоче серце такі мелодії, аж потім і слова вивчила, вимовляє-виводить краще за багатьох Лільчиних односельців. Це і зрозуміло. На скрипці грає, в хорі співає, але тільки з Лількою не лише голос, а й душу до неба випускає розім’яти крильця та й повернутися.
А Розка все хотіла маргаритки білі намалювати, але не знала як, молоком, може? Але хто ж його дасть на дитячі забаганки. Втім, спробувала одного разу – покарали. Замкнули у цоколі. Погано там, лячно, сонечка не бачиш, співів сестри не чути, голосу «ск’їбки», – то й не віриш, що живий.
«Тебе мати любить?» – питалася Лілька в Марго. «А що то таке любов?» – запитувала мала. «Не знаю, – обізвалася перша. – Коли я чую, як ти на скрипці граєш, або бачу, як Розка всміхається, мені тепло в пузі стає, наче запеченої в горщечку каші з’їла». Ось така вона любов у Лільки. «А мати твоя ходить, наче завжди голодна, і дивиться на тебе як на корову, що молока не дає, бо всохла».
А раз прибиралася Лілька у вітальній кімнаті, мову вже дуже добре розуміла, але не показувала того. Та й нікому ці покази були не потрібні. Можеш зрозуміти, де прибратися, що купувати. Відповідаєш «так, пані» чи «ні, пані», «гаразд, пані» та «зараз буде зроблено, пані» – цілком для служки достатньо. До Суворої Пані завітала родичка її, ванільний крем смакували, говорили про Марго. Так і дізналася Лілька, що нагуляв її батько, чоловік Суворої Пані. Не Сувора Пані її народжувала, а інша жінка. Бідося ця травилася і дитинку в пузі травила, сама померла, а Марго вижила. «Оце пам’ятаєш, люба, як бабуся розповідала, що у ХVІІ сторіччі в наших краях нищили маргаритки ці отруйні, а вони – вижили. Рясно квітнуть і дотепер. Бо відьмацьке зілля. Пелюстки, як колода гральних карт, ворожать на цій квітці на любов. Так матір її звали. Так і дітисько це відмацьке чіпляється корінцями за життя, влучно ми її назвали».
Лілька не помітила, як стала Марго Риткою звати та сестрою.
Аж згодом Сувора Пані зібрала валізи та десь зникла. Димом стало смердіти, як там, на Батьківщині, що померла та розбіглася, і з’явилися трійко сіро-зелених істот. Увірвалися в дім. Звернулися до Лільки, бо найстарша. Вона мову ніяк не могла зрозуміти, аж поки не збагнула: рідна це. Та саме рідна, що тільки у співах залишилася, що до Бога линуть. Одна з істот питає, хто ви такі? Розка відразу голос втратила, впала та стишилася на килимі. «Сестри ми», – каже Лілька, а голосу свого впізнати не може. Відзвичаївся голос від рідних слів, співати їх хочеться, вимовляти – ні. «Наймички. Рита, Роза, Ліля Манюки. Сироти ми». Недовірливо ті на дівчат подивилися, особливо на чепурненьку Ритку. Підняла тоді Лілька Розку, поставила, притягнула до себе ближче Риту. І завела:
А дівчата підхопили. Ритка ручки склала – як янгол небесний.
Дядьки в сльози. Дорослі, брудні, кремезні, говорять басом – як бухикають чи гарчать, а щось чисте всередині залишилося, щось росами вмите. Душа, може? Не образили дітей. Злобу виплакали.
Війна не така страшна для діток. Не встигли вони до мирного життя звикнути, кістки зламані швидше зростаються, і душа зростеться. Ніхто не знає, як у майбутньому то озветься-позначиться, але поки грати можна в м’яча, вінки плести та порцелянові ляльки годинами розглядати. Залишили їх у спокої, продуктові картки видали. Ніхто й не думав, що з сестер – одна німкеня, одна єврейка та ще українка. «Бідні сирітки з Радянщини».
Так і зростали. В Лільки завжди клопітне життя було. Доросла змалку. Будинок на ній, сестри на ній. Усе тримається як на таці. Чоловіків до себе не пускали. Не бачили вони захисту від чоловіків, тільки джерело небезпеки. Лільці часу не було залицяння помічати. Рита трималася за старшу сестру, як за тичку на болоті. Кроку без неї ступити не могла, навіть спали часто в одному ліжку, бо могло Риті наснитися, що вона падає кудись, летить у провалля. А ще вбила собі у голову, що прокляття на її роді лежить по жіночій лінії, як буде народжувати – помре. Розка діловита стала – хто б знав? Цукерня в неї своя, перукарня своя. Вже не Роза Манюк вона, а Розамунда Манн. Ох, побачила візитки Лілька, злостилася як скажена, хатою кола намотувала. Але ж Розка така – всміхнеться, крутнеться, ладненька, гарненька, тож все їй і пробачиш.
Аж тут прийшла якось з чоловіком. Не з офіцерів, вчений, лікар. На ім’я Дітер Веттель. Лілька руки в боки. «Прокляну!» Ритка зблідла, коли це слово від сестри почула. «Та як ти можеш таке казати, ми ж сестри, ти ж моє життя, ти ж моя подруга, ти хіба щастя мені не хочеш?» – «Вийдеш заміж – ти для мене померла». – «І що спілкуватися зі мною не будеш?» – «З небіжчиками не спілкуються. Квіти носити буду. Ружі. Раз на рік». Все одно Розка перемогла. І заміж вийшла, і трималася за сестер, як у хороводі, все життя. Пробачила Лілька.
Я її онука. Лілія Манюк. Сиджу, тримаю гербарій та співаю про Наталчину косу. Обираю дату для сестер. І чекаю на близнят. Кажуть, що будуть дівчатка. З іменами я вже визначилася».
Я сиділа в сльозах. Я пробувала наспівувати мелодію цієї пісні, адже слова мені не давалися, але й музика билася витягнутою рибою в моїх долонях. Музиці або мені не вистачало кисню. Катарина мовчала. «Я не вмію плакати.
Треба більше пити води, як радять лікарі. В мене внутрішнє влаштування не земне. Не пам’ятаєш, скільки на Землі води й суходолу?» Катарина хотіла мене відволікти, я це розуміла. Мозок, незалежно від мене, сам розпочав пошук потрібних файлів, навіть в епоху, коли унікальність енциклопедичних знань повністю витіснена універсальністю пошукових систем, ми ще на щось здатні. Ми пам’ятаємо. «Більше 70% – води». – «Значить, я Венера. Венера без мужика. Всохла». Ми помовчали.
Потім Катарина зникла на кухні, щоб принести ще чаю. Цього разу в двох великих чашках. «Лілька тобі може дати адреси тих, з ким листувалася її бабця». Я подякувала, в мене незабаром накопичиться бозна-скільки адрес незнайомих мені людей. Так дивно, це не моє життя.
«А як тобі листи діда? Наташа трохи сказала мені про листи. Я не наважуюся просити в тебе почитати, але не можу приховати свою цікавість. Якщо я її буду постійно ховати, то все інше доведеться до неї підховувати, а це не всім моїм вадам до вподоби». Я всміхнулася. «Листи. Навіть не знаю, що сказати. Наче переглядаєш стрічку, і коли щоразу відчуваєш ніжність до героя-негідника, відразу пояснюєш це тільки тим, що він твій улюблений актор. Мені важко було це сприймати, Катарино». – «Ти щось дізналася про нього? Він, певне, був хлопчиськом». – «Якби я не знала про його вік – ніколи б не подумала, що це листи від хлопчиська. Знаєш, чим він до сказу довів мене. Освіченістю. Обізнаністю. Тонким та уважним ставленням до слів. І я тому не можу збагнути, як… при цьому всьому можна було чинити те, що він чинив. Я не хочу виправдовувати його, я просто хочу збагнути, як було насправді. Що я ношу в собі». – «Ти носиш?» – «Так. Замість дитини. Завагітніла моя найближча подруга. Ханне. І я збагнула, що поки не розберуся з дідом, не зможу завагітніти. Він займає місце мого маляти. Мене часто нудить, я постійно плачу, мене починають вражати банальні речі, і кудись змивається почуття гумору, я вже не кажу про здоровий цинізм. Реакції загальмовуються, і в голові тільки мій стан і дід. Вважаєте мене ідіоткою?» – «Угу. До того ж дуже вразливою. Менше пий рідини, Марто. Менше пий рідини». Я пообіцяла.
«А що ще ти про нього зрозуміла?» – «Що він кохав бабусю. Так, як, певне, мене ніхто не кохав. Наче в романі. Банально. Але так сприймається». – «Дивно, що ця любов не врятувала його від ідеї». – «Але ж любов часто живить ідеї, хіба не так?» – «Так. А мені вже час іти. Тобі викликати таксі?» – «Ні, я пройдуся». – «Звичайно. Вагітним треба більше гуляти». Ми знову зареготали.