Раптом мені схотілося випити. І випити багато. В барі саме було кілька пляшок іспанського вина, турботливо подарованих мамою на випадок, якщо мені трапиться цікавий чоловік. Напевне, прихильник тверезого життя, на думку моєї мами, мені не світив.
І тут він зателефонував, прихильник тверезого життя. Мій колишній, Оскар. «Я можу до тебе зайти найближчим часом?» Мама працювала на братовому фронті, а батько, виявляється, займався Оскаром. Утім, батько не дуже енергетично витратився: Оскар, якби йому це дозволили, залюбки живився б татковими мікробами. Справа в тому, що я не могла відмовити Оскарові у візиті. Бо для нього це було доктринально-важливо. Він, наче в лати, загортався в таткові постулати. Я почала говорити віршами.
Оскар виглядав так, наче вбрався на фотосесію. Його костюм ніби промовляв до мене: уявляєш, скільки він витратив зусиль? Власне, найкраще для костюма та Оскара було б запакувати їх до портпледа або підвісити на вішак, щоб не зім’яти, не обляпати. Я бачила, що Оскар не знає, як розпочати розмову, але допомагати йому не хотіла. Це вам не суд, пане адвокате, де суддя завжди кидає репліки. Він усівся у крісло, в якому до нього сидів Артур, і гортав той самий журнал, якби поряд була секретарка Артура, Оскар неодмінно отримав би чай або каву, але на мене це перегортання не діяло. Я продовжувала сидіти на дивані з ноутом на колінах. Оскар мовчав, він чудово знав, що його надбана й натренована впертість переможе мою природну.
Тому я вирішила, що цілком можна поговорити про Лі. Його дівчину. Вони разом працювали. Про неї кілька разів починав розмову мій батько, певне, для того, щоб я схаменулася і зрозуміла, який скарб я викопала та віддала невідомо-кому, не залишивши собі навіть відсотків. Взагалі-то я думала, що Лі – китаянка, тому моє питання було таким: «Слухай, батько розповідав мені про твою дівчину. Лі. А чим її катували в дитинстві – гімнастичним знаряддям чи піаніно?» Переможці архітектурного конкурсу гепнулися на підлогу. «Перепрошую?» Я повторила питання. Оскар дивився на мене поглядом, у якому поєдналися подив та недовіра. Мабуть, підозрював, що я щось знаю про Лі. А він – ні.
«Ти зовсім не цікавишся європейською документалістикою з прав людини», – почала я. «Тоді б знав, що в Китаї дітей змалку готують до блискучого спортивного або музичного майбутнього, щоб виборсатися зі злиднів». – «А яке відношення Лі має до Китаю?» – «Безпосереднє, я так думаю». – «Якого ти так думаєш?» Оскар так і не навчився не реагувати на шпильки. А батько стільки доклав зусиль. І – марно. Оскар підвівся. «А. Збагнув. Ти так подумала через ім’я, так?» Я підтвердила його здогад. «Знаєш, а добре, що ти не розпочинала суддівської кар’єри, дуже добре. Суспільство від цього тільки виграло. Бо Лі насправді Лісель». І тут я почала реготати. Навіть не тому, що помилилася, а тому що знала значення цього імені. Лісель. О, Оскар усе продумав, він навіть дівчину обрав з суддівським ім’ям «Моя присяга». Це повинно стати подружнім жартом, бо вони ж обов’язково вишкрябаються у судді. Його честь, що має ім’я – Спис Бога, та Її честь, що зветься – Моя Присяга, – чарівно.
Оскар склав руки на грудях. Придушує праведне обурення. Можна було б запропонувати йому винця, але він сприйме це однозначно: що я вирішила його звабити, повернути, пригорнути. Звичайно, можна було б у це погратися. Але вина – шкода. Тут я пригадала, що мені треба послухати музику Лятошинського, ноти було вкладено в листа діда, котрого надіслав мені Боно. На піаніно грала мама, але просити її зіграти було марною справою. «Я не буду гратися минулим, достатньо того, що в нього загралася ти», – дала б вона відсіч. Я наче чула її голос, коли мама намагалася бути серйозною і хотіла, щоб саме так її сприймали, її голос ставав таким сухим, трохи натисни, і він твердими крихтами роздряпає їй горлянку.
«Оскаре, а ти граєш на піаніно?» – «Чого ти вчепилася в це піаніно? Ні, Лі не грає, я не граю, щось ще?» – «Власне, це ти до мене прийшов, а не я до тебе. Певне, питання приніс, якщо не загубив. Тільки от вибач, мені час іти». Я почала сновигати хатою, збирати речі. Оскар мовчки казився, але вдіяти нічого не міг, скаже батькові, що я остаточно втратила здоровий глузд, дізналася, що він не грає на піаніно, та виперла його з хати. Дивно, але поки Оскар не зник, стояв і спостерігав за мною.
Я ж натягнула на себе чорні джинси, а зараз шукала чорний бюстгальтер та светр. Взагалі все це виглядало, наче я була не в себе вдома, а в Оскара, і от-от до нас мала нагрянути Лі, тому я збиралася, наче у лихоманці. «Ти в жалобі?» – долинули до мене його слова. «Ні, мені довірили роль Багіри в шкільній постановці. Ти, часом, не бачив мого хвоста?» Оскар нарешті вшився. Якщо він нині почуватиметься щасливим через те, що ми з ним не разом, я за нього радітиму. Якби не вплив батька, він давно б полишив про мене згадувати, але вплив батька був сильнішим за всі любовні почуття Оскара.
Згодом, схопивши ноти, пішла і я. Коли вийшла на вулицю, зрозуміла, що уявлення не маю, хто з моїх знайомих грає на піаніно і куди мені податися. Можливо, Наташа. Не здивуюся. Останнім часом складалося враження, що вона вміє і здатна на все.
Про всяк випадок я зателефонувала Агаті Райс. «Привіт, слухай, хто-небудь з твоїх знайомих вміє грати на піаніно?» – «Шопена? – скептично поцікавилася Агата. – Чи ще щось, що грають на жалобних вечірках?» – «На жалобних вечірках грають?» – «Звичайно». – «Власне, мені потрібно, щоб хтось заграв мені по нотах, що в мене є. Це ноти, котрі дісталися мені від діда». – «Зайди до консерваторії, певне, що там таких багато. Хоча й там більше чекають на свіжі булочки та каву, ніж на чергову партитуру. Знову твій дід. Бесіда про діда. Навіть я вже не можу того всього чути, ти взагалі розумієш, як хвилюється через тебе Агнес? Егоїстичні діти. Ось чому в мене вас немає. Це єдині істоти у світі, хто перемагає мене в егоїзмі. Марто, чого ти не вгамуєшся?»
«Агато, я серйозно. Мені дуже потрібно почути цю музику». – «Добре, пиши одну адресу. Його звати Берц. Я зараз попереджу його, що ти підійдеш». – «Дякую тобі!»
Сходи, що вели до квартири Берца, були подібні на жирафів. Вигнуті та довгошиї з щербинами, схожими на темні плямки.
Берц відкрив мені двері й відразу відійшов углиб кімнати, наче щось його затягнуло. І щось потужне, бо він виглядав як міцний чолов’яга. Насправді, якби мені показали його фотокартку серед інших і попросили обрати піаніста, його б я не обрала. Пальці Берца більш за все були схожі на стручки бобів, під шкіркою вже сформувалися великі зернятка. «Я – Марта, від Агати», – представилася я, Берц потиснув мені руку, наче загорнув у свою, бобово-пальцеву, його шкіра виявилася оксамитовою, я здивувалася, бо відчула збудження. «Заходьте».
У цій кімнаті не було піаніно. Килим, круглий стіл, посеред якого мружив очі товстий черепаховий кіт. Два стільці і крісло, схоже на гінекологічне. Звичайно, Манфред міг би вигадати й такий інструмент, аби зробили замовлення. «Влаштовуйся», – кивнув Берц у бік крісла. Навіть не уявляю, з я кого дива я його послухалася. «Спочатку варто було б роздягнутися. Не хвилюйся, холодно тобі не буде. Хіба що на мить». – «Ви – піаніст?» Навіщо я про це запитала – йди знай. «Берц – Піаніст. Так. Часто мене звуть так. Взагалі-то я – Джеркоф[14]». Він випростав мені назустріч два середніх пальці, чим нагадав мені «козу» нашого родинного повіреного Олафа.
Я кахикнула. «Якесь непорозуміння, я прийшла, щоб послухати ось це». Я витягнула з папки ноти, протягнула Берцу. Певний час він їх вивчав. «У цьому ритмі? Без проблем, але я не знаю, як швидко ти кінчиш, ну, це не проблема, якщо маєш час. У мене є вдосталь часу. Виглядає це цікаво». Він хитнув головою в бік партитури. «Ти сама це вигадала?» – «Це – Лятошинський», – розгубилася я. «Слов’яни набагато більше тямлять у сексі, ніж хтось думає. Певне, саме цей метод – результат впливу класики. В них балет, так? Опера, так? Ти – слов’янка?» – «Ні. Це – музика Лятошинського». – «Я про інше. Ти давно вигадала, щоб тебе задовольняли в музичних ритмах? Хто був першим? Бах, так?»
Останнім часом майже всі мої розмови виглядали трохи фантасмагоричними, але ця перевершувала решту. Продовжувати розмову варто було б, якби я була менш жінкою, а більше – філософом чи постмодерністом, але я була жінкою, тому – роздяглася.
Я навіть подумати не могла, що прослухаю сонату № 1 Op. 13 для фортепіано Бориса Лятошинського саме так, як я прослухала її сьогодні. Два оргазми, могло б бути більше, якби на початку я не була такою сконцентрованою, власне, на техніці.
Оскільки я не знала, чи цілують на прощання джеркофів, то потисла йому пальці. Неймовірні відчуття. Крім того, це виглядало доречним. Спустившись жирафовими сходами, я написала смс Агаті: «Дякую за піаніста. Виконання бездоганне. Отримала задоволення. Двічі». Агата надіслала у відповідь два знаки оклику й один запитання. «Не змогла на початку розслабитися». Я втамувала її цікавість. Не знаю, наскільки Агата розумілася на Карлсоні, але на жінках вона розумілася чудово, ця жінка себе любить понад усе. От що подумала я, пригадуючи пальці-боби Берца.
Коли я повернулася додому, стан у мене був дивний. Знову захотілося випити. Цікаво, що зазвичай секс ішов після алкоголю, а зараз відбувалося все навпаки. Я в задзеркаллі.
Після того, як першу пляшку було випито, я вирішила, що мені терміново потрібно вилітати до України. Гроші приніс Артур. Я знала, куди мені треба їхати. Звичайно, можна було продовжувати шукати інформацію тут, але я вже дійшла до точки. До точки «G». Тому я замовила квитки в Україну на завтра, написала листи Орестові, дядькові Артуру, Наташі, Франку та людям, координати яких мені дала Катарина, щоб мене зустріли.
Наташа віддзвонилася в час, коли я втретє набирала листа батькові, два попередні було знищено. Це жахливо сприймати власного батька більше як суддю, ніж як родича, ретельно підбираючи слова. З іншого боку, можливо, якраз наші родичі й заслуговують на ретельніший вибір нами слів більше за суддів.
«Привіт, то ти завтра вилітаєш?» – «Так. Слухай, хотіла в тебе запитати: ментально поляки схожі з українцями? Бо щось мені лячно». – «Тебе попустить, якщо я скажу, що схожі, чи навпаки?» Я відкорковувала другу пляшку, тому проігнорувала її слова. «Марто, Марто! Ти тут?» – «Агов. Не хочеш зі мною випити?» – «Ти п’яна?» – «Так. Я сьогодні була в гостях в одного піаніста. Мушу тобі сказати, що так мені ще ніхто не грав. Навіть Дерек». Я почула, як Наташа запитує Дерека, чи вміє той грати на піаніно, і розреготалася.
«Марто?» Мені здалося, що я давно не чула його голосу. Йому не потрібно вміти грати, йому достатньо говорити до мене. «Привіт». Видихнула я так само, як колись на одному видиху «я люблю тебе». «Привіт. То ти завтра вирушаєш в Україну?» – «Так». – «Наташа каже, що ти напідпитку, це так?» – «Так. Сьогодні до мене заходив Оскар». – «У зв’язку з чим?» – «Певне, виконував розпорядження батька. Але вийшло так, що ми говорили про його дівчину. Вона також не грає на піаніно. Її звати Лісель». – «Лісель? Так звуть додаткове вітрило, що допомагає прямим вітрилам збільшити їхню площу, коли вітрить попутний. Вони бувають різними». – «Невже? Якими?» – «Брам-ліселі, що з боку брамселів. Марс-ліселі, що збоку марселів. Та ундер-ліселі, що…» – «Дуже пізнавально. Майже як Камасутра. Залежність прямого вітрила від ліселів. Значить, лісель збільшує пряме вітрило? Звучить навіть еротично. Слушно, що він її обрав. Правда? Він завжди прагнув збільшення. Основного вітрила». – «Ого. До тебе приїхати?» – «Ні, я буду збиратися, а ви будете мене відволікати». Телефон я вимкнула.
Як я збиралася, я не дуже пам’ятаю, бо розпочала третю пляшку. Я ніколи так не напивалася. Тільки встигла подумати, добре, що літак не вранці, бо могла б проспати. Валіза виглядала так, як лантух із зібраним осіннім листям та гілками – з усіх боків щось випирало. Значить – повна. Таким був мій висновок. Потім я вклалася. Прокинулася близько другої ночі, нестерпно хотілося пити і в туалет. У моєму стані було важко обрати, тому я відправилася до туалету з пляшкою води.
Ноут наче увімкнувся сам. Я створила листа, обрала адресатом Оскара і написала все, що Дерек мені повідомив про ліселі. Приписала, що цього листа Оскар має надіслати моєму батькові з невеликим дописуванням, що від завтра я перебуватиму в Україні. І ми з ноутом відключилися.
У літаку я пригадала, як Манфред почав шалено напиватися в автобусі, котрий віз нас до Іспанії на відпочинок. Тоді пив ледь не весь автобус і ніхто не дивився на нас із осудом, крім іспанців, котрі нас зустрічали. Я була мудріша, не стала ганьбитися на весь літак перед незнайомцями, я все встигла зробити завчасно, наробивши дурниць тут, вдома. Благочестива Марта. Я замовила вже третю пластикову склянку води.
Глава дванадцята
У літаку я розгортала та читала всі отримані вранці інструкції, голова страшенно гула, я подумала, що десь так має почуватися вулик, але для нього це природний стан, а для мене – ні. Листів було багато: від Артура, від Ореста, від Наташі, від Лілі Манюк, від Франца. До поштової скриньки мені хтось поклав пакет українського мобільного зв’язку, з докладною інструкцією, як користуватися. На сімку вже було вбито кілька потрібних мені номерів. Мені навіть не вистачало сил та часу до кінця промовити до себе «Що я взагалі роблю?» Я зупинялася на слові «я», а потім знову поверталася до слова «що», справляючи враження дитини, котрій задали програвати гами, а вона не може наважитися зайти далі ноти «ре». Доредо. Щоящо.
Поряд зі мною сидів сивий мужик, який спочатку здався мені фотографом, потім – замовником реклами, і тільки згодом я здогадалася, що він – наречений. Він проглядав альбом з дівчатами. Я була йому вдячна за те, що він не намагався зі мною радитися.
Якось незвично було приземлитися так швидко. Дивно, іноді до іншого кінця Берліна діставатися довше. А тут – інша країна. Працювало тільки одне вікно з прикордонниками, котрі мали б проштампувати мені паспорт. Не знаю чому, але я їх боялася. Я стояла навіть не в черзі, в юрбі, людей додавалося, але інші вікна не відчинялися, хоча прикордонники не ховалися, вони спілкувалися, відволікали того, хто працював у цьому єдиному вікні, гиготіли та щось переказували по раціях.
Я довго чекала отримання багажу. Багажною смугою снували чиїсь сумки, валізи, смугасті клумаки і щось схоже на запаковані кальяни. Своєї валізки я не бачила. На табло горів номер мого рейс у. Я підійшла до кавового автомат у, пригадавши, що можу використати п’ять гривень, які, на щастя, дав мені Орест. Автомат повільно відхаркнув купюру, презирливо вирячившись на мене вогниками-очиськами, так само робив Троль, коли намагався проковтнути якусь неїстівну гидоту. До мене підійшов той самий німець-наречений і сказав, що в автомата або закінчилася кава, або стаканчики. Я подякувала і запитала, чи не знає він, що з нашим багажем. Він сказав, що зараз багаж пустять смугою, треба трохи почекати.
«Мали ж раніше пустити», – я хитнула головою в бік табло, де досі було вказано наш рейс. «Та ні. Поки вивантажується чартер з Туреччини. Ви хіба не помітили засилля кальянів?» Я сказала, що помітила, але не зіставила. «Ви тут уперше? Тут не варто читати написи, крім того, ви ж не знаєте мови? Тут треба стежити за подіями, людьми та речами. Ніколи не вірте тому, що написано. Колись Ленін виступав з гаслом «Землю – селянам», і що, бачили вони ту землю? Інші горланили: «Земля і воля!» І де вони, в кого? А ще дехто верещав: «Бандитам – тюрми!» І що, бачили цих бандитів ці тюрми? Я вже не кажу про «Краще – дітям!» і «Я виконаю всі свої обіцянки!» – на кожному політичному плакаті».
Оскільки я була не готова до таких дискусій після випитого та й узагалі, то обмежилася черговою подякою. Але ми стояли і чекали на багаж, тому я запитала, чи не працював він у Штазі. «Якщо східняк, то обов’язково працював у Штазі? От саме через таке ставлення ми ніяк не можемо відчути себе об’єднаними. Це як вкладатися в одне ліжко і щоразу запитувати, а ти часом не хвора на СНІД?» Ще ніколи в житті я так не раділа своїй валізі. Добре, що речі нас не повчають, хоча іноді ховаються, мабуть, коли ми їх допікаємо. Я відразу вихопила валізку, попрощалася з образливим східняком і ступила у зелений коридор. Митників я не зацікавила.