Мене зустрів пекельний галас. Площа була маленькою, вся щільно втикана людьми. Я вперше відчула себе людиною, на спадок якої явно претендував натовп. Мене зустрічали п’ятеро. Всі мої порадники хвилювалися за мене і влаштували так, щоб мене зустріли. Я не знала, кого обрати, поки віталася з усіма, вибір за мене зробив кремезний вусатий мужик. Він сказав, що – кум, себто родич Ореста, звати його пан Гриць і що мені не треба ні про що особливо турбуватися. Власне, переконала мене не його впевненість, і не віра в Ореста, і навіть не те, що він схопив мою валізу, а те, що він промовив то все досить впевненою німецькою.
Ми підійшли до «фольксвагена» пана Гриця, біля котрого спокійно стояв та спостерігав за людьми, речами та подіями східняк. «Це – пан Шольц», – радісно сказав мені пан Гриць. «Адам», – додав східняк. «Мммм», – відповіла я, почуваючись при цьому фермерською коровою. Адам Шольц усівся поряд з паном Грицем, я примостилася на задньому сидінні. «Зараз ми скинемо Шольца під готелем, він буде готуватися до вечері, а я тим часом домчу вас до Житомира. Ось такі наші плани», – підморгнув мені пан Гриць, прогріваючи мотор. «А можна долучитися до ваших планів?» – запитала я вкрадливо. «Західники. Супротивники прямоходіння, все манівцями, колами, як лисячий хвіст. Це добре в сексі, вони знаються на любовних прелюдіях та фугах, це довів ще Бах, але важко сприймається в житті. Що вам не подобається в наших планах, Марто?»
Пан Гриць весело розреготався, я мовчала, а Адам запитав, що так розвеселило нашого супроводжуючого. «Та поділ цей. У нас те саме: східняки, західняки. Але ж всі ми – люди. Мужикам потрібні баби, бабам – мужики. Хіба ні?» Ми з Адамом дружно «такнули», продемонструвавши мить мовного та ментального єднання, як тоді, коли розпався Берлінський мур. Я подумала, що Адам Шольц надзвичайно нагадує мені мого батька. «Ви не суддя?» – «Вас заклинює на правничій тематиці? То агент Штазі, то суддя. Я – східняк». Ми засміялися. Він продовжив: «Викладаю політичну економію в країнах Східної Європи». – «А сюди він приїхав шукати собі приятельку! – підключився до нашої розмови пан Гриць. – А в мене спеціальна агенція, вам Орест не казав?» Ні, Орест мені про це не казав. Пан Гриць витягнув з бардачка кілька кольорових проспектів. Я розгорнула: дівки, жінки, гладунки та худесенькі, гарні та не дуже, побиті життям та ті, що б’ють це життя самі. «Навіщо мені це?» – «У жінки завжди є чоловіки, на яких вона не претендує. Батьки. Вітчими. Дядьки. Брати. Кузени. Різні нахаби, яких кортить здихатися. Хіба ні?» Мені, власниці повного комплекту, за винятком хіба що нахаб, нічого було заперечити.
«То як би ви хотіли скоригувати наші плани, Марто?» – «Я б хотіла, щоб спочатку мене відвезли до Бабиного Яру. Ви зі мною? Чи у східняків індульгенція?» Адам сказав, що не вперше в Україні, тому особливого бажання ще раз пройтися Яром у нього немає. «Ми зачекаємо вас у машині». – «Вибачте за таке дивне питання, але як там треба поводитися, щоб це нормально сприймалося іншими?» – «Ви ж не збираєтеся там влаштовувати пивний фестиваль?» – скептично зауважив Адам. Пан Гриць повернувся до мене і тихо сказав: «Ви не хвилюйтеся, є такі місцини, котрі цілком здатні підказати нам, людям, як треба себе поводити, варто тільки дослyхатися до них. Певен, ви з тих, хто дослухaється».
Я йшла через парк, під ногами шурхотіло осіннє листя, схоже на оплески, що відгомоніли. «Тут не місце навіть таким оплескам», – подумала я. Дерева не дряпали мені обличчя, вирувало життя, хлопчаки грали у футбол, якісь люди пили горілку, присівши біля розкладеної на траві клейонки. Між деревами час від часу з’являвся маленький чорний собачка, котрий своїми вушками-стирчаками нагадував карикатурного бісика. Він щоразу озирався, кликав господаря чи запрошував когось приєднатися до нього. Біля Менори стояв чоловік з квітами, білі лілії, довготелесі квіти, немов вінценосні журавлі. Спочатку мене лихоманило, аж раптом все припинилося, наче й не було нічого, я відчула полегкість, вклонилася Менорі, поклала невеличкий в’язаний букетик квітів, котрий передала мені Лілія Манюк, трохи постояла мовчки і пішла. Чоловік з ліліями не звертав на мене уваги, в нього були свої співрозмовники.
Не знаю, чого я підійшла до цього хреста. Наче не збиралася, дивно було ледь не вперше довіритися своїм ногам. Біля нього застигли молоді люди: хлопець та дівчина з гілками калини, трималися за руки так, наче передавали інформацію. Гіркота калинових ягід відчувалася у повітрі, не розчиняючись, а домінуючи. На відміну від мовчазного дядечка з оберемком лілій, молоді люди повернулися до мене і запросили підійти ближче. Я привіталася німецькою, потім англійською. Вони відповіли. «Тут загинули ваші близькі?» – «Тут було вбито українських повстанців, відому поетесу Олену Телігу. Ви німкеня чи з Австрії?» – «Німкеня». – «Цікаво, що у вас також романтичні та ліричні поети мали громадянську позицію. Зокрема, Гейне». Я не уявляла собі зустріти десь на цвинтарі німецького парубка, котрий би почав розповідати мені про Гейне, я вже не кажу про іноземного поета, тому я дивилася на співрозмовника як на диво світу. «Тільки у нас героями й поетами частіше були жінки», – додала дівчина. Хлопець легенько штовхнув її і вони засперечалися, певне, українською. Я подумала, що хочу щось покласти до хреста, в мене був ще один в’язаний букетик з ліліями, маргаритками та трояндами від Лілі Манюк, я його обережно притулила до букетів, калинових та горобинових гілок. Дівчина з хлопцем уже помирилися, обійнялися і читали вголос вірша. Я записала ці голоси на диктофон:
Коли я пішла, то озирнулася; вони привітно махнули калиновим букетом, до мене долинула його гіркота.
Машина вмить заповнилася моїм стишеним диханням та мовчанням. Пан Гриць нічого не запитував, ми рушили. Виходячи з машини біля свого готелю, Адам привітно помахав мені: «Успіхів!» Я також побажала йому успіхів, а потім запитала пана Гриця, чи важко в сучасних умовах утримувати бордель. Він весело загиготів. «Ну ви таке скажете, Марто. Який це бордель? Це агенція знайомств. Мої дівчатка не всі хочуть заміж. Дехто хоче уваги та подарунків. Дехто Європу побачити, помандрувати. Декому закордонний наречений потрібний для престижу. Є різні випадки. Та й німчикам наші дівчата в будь-якій іпостасі годяться, бо вміють все, не вередливі, гарні, що ще треба?» А й дійсно.
Села Київщини та Житомирщини вишиковувалися вздовж основної дороги. Дивно, але рідко яке з сіл проростало всередину, так, наче боялися, що там їх поглине земля. Пан Гриць був уважним супутником, він коментував тільки те, що мене цікавило, інколи звертаючи увагу на те, що я випускала з поля своєї уваги.
До Житомира ми доїхали швидко, хоча основна дорога, за словами пана Гриця, ремонтувалася до Євро-2012. Ремонтувальників я не бачила, натомість якісь люди палили гілляки вздовж дороги, котру мали ремонтувати. Коли я вказала на це пану Грицю, він звично загиготів і сказав, що людям треба відпочивати та грітися. Далі на мене чекав сюрприз, мій готель розташовувався на площі Перемоги. На це пан Гриць сказав, що він оселив мене тут умисно, бо це дуже зручне місце з соціальною інфраструктурою і пояснювати, куди тобі треба, якщо заблукаєш – легко. Ми саме їхали повз танк, я відчула, як підібралися мої губи. «Тут стоїть танк», – вирвалося в мене. «Цей не стріляє і навіть не наповзає», – відповів мені пан Гриць.
За стійкою стояла ламінована білявка. Обличчя в неї було також наче ламіноване, аж виблискувало. Вона взяла мій паспорт і щось сказала. «Що?» – запитала я в пана Гриця. «Питається, як твоє прізвище українською». – «Але я німкеня». – «Вона це бачить, але прочитати не може. Марто, ти поки що давай – обирай собі сніданок», – пан Гриць підсунув до мене незрозумілу конструкцію, в яку було втулено аркуші з блідими написами та печатками, все це було українською чи російською, я ніц не розуміла. Пан Гриць бадьоро заповнював якісь бланки. «Скільки ти тут будеш перебувати?» – «Три доби», – відповіла я. «Добренько. Визначилася з їжею?» – «Я нічого не розумію». – «Ох, роки мої тяжкезні. Яке там Євро-2012, – забуркотів пан Гриць. – Дивися, варіант номер один – оладки з кабачків, салат з капустою та ковбасою. Варіант номер два – вівсяна каша та сирники». Я засоромилася запитувати, що воно є, навмання обравши другий. «Загалом я тобі раджу вийти з готелю та снідати або в піцерії, або в шоколадниці».
Номер був маленьким і незатишним, ліжко за розміром подібне на полицю в потязі. З моїм зростом буде важко. Пан Гриць пішов, сказавши, що я можу йому телефонувати в будь-який час, а він зараз на «ковбаси до родичів», тому смикати його було незручно. Килимок під ліжком був такого розміру, що вміститися на ньому могли або тільки ноги, або тільки тулуб. «Ти ж не лежати на ньому зібралася», – мені наче почувся голос східняка Адама. Лежати я на ньому точно не збиралася, він був у трояндах. Тільки тепер я зрозуміла, що таке чайна троянда, ці килимкові троянди були кольору спитої заварки. Бррр.
Я розібрала валізу, знайшла шафу, повісила речі. Полізла в душ, крутнула кран і заверещала від холоду. Потім, згадавши, що натрапляла на таке в Східній Німеччині, спробувала відкрити кран не з червоною позначкою, а з синьою (сантехніки-східняки були ще тими жартівниками), раптом звідти тектиме гаряча вода. Дзуськи. Я закрутила два крани, а потім знову відкрила той, що з червоною позначкою. Можливо, трапиться диво. За п’ять хвилин диво дійсно трапилося, вода стала теплішою. Я прийняла душ та вимила голову, шампунь з пакета, котрий плюнув та вцілив мені в око, виявився непоганим, моє волосся розуміється на речах та явищах краще за мене.
Пульт від телевізора виглядав так, наче переніс кілька ножових операцій. Як не дивно, він працював, але збурював бажання щоразу мити після нього руки. Я наблизилася до рукомийника і побачила в ньому волосся. Це було гидко. Волосся було темнішим за моє, тобто це було чуже волосся. Я намагалася його змити, але воно не змивалося, потім до мене дійшло, що це – тріщини. У вікно я намагалася не дивитися, пам’ятаючи про танк, але штори розсунула, бо вони були психоделічних кольорів.
На телеекрані з’явилася Ангела Меркель та інші наші посадовці, я від несподіванки привіталася з ними, хоча складалося враження, що всі вони говорили іншою мовою, тому видавалися несправжніми. Я вирішила, що час вкладатися спати. Ковдра була теплою та зручною, я намагалася вмоститися краще, як почула голос бачка унітазу. Я спустила воду, він наче не протікав, але зараз у нього галасливо набиралася вода. Я подумала, що це нестерпне катування для тих, хто пережив повінь. Згадалися поляки та Наташа.
Вранці я зрозуміла, що наврочила собі поляків, вони заполонили хол готелю. Я не бачила стільки поляків навіть у Варшавському аеропорту. Захотілося попередити їх стосовно підступності місцевих бачків, але як це зробити, я не знала. Цікаво, що вони всі тут забули? Снідати я пішла в розрекламовану паном Грицем піцерію. Млинці з сиром та маком гарантували просте смакове задоволення.
Вікна виходили на біло-сірий храм, схожий на затертий пальцем ескіз художника. Через це він виглядав величним та таємничим. Храм своїми купольними хрестами ніби перекреслював або ж заперечував небо.
Хоча я планувала пройтися до польського костелу (невже всі ці поляки зібралися у гості до нього?), спочатку я потрапила на територію православного Воздвиженського храму. Було тихо, майже нікого з людей, тільки один чоловік мотався між трьома вогнищами, підкидаючи гілки та сміття. Складалося враження, що тут спалюють останніх відьом. Чорні круки вирували в небі, підбадьорюючи чи то проклинаючи нещасних.
Я вклонилася і пішла далі. Біля католицького костелу, забившись у куток, утворений стінами, сиділа бабця та торгувала дрібними пороками, на першому плані красувалися цигарки. На зупинці чекали на трамвай чи тролейбус заклопотані люди. Я зайшла на територію і сфотографувала костел в усіх можливих ракурсах, чомусь здалося, що це буде гарним подарунком для Наташі. Телефон пана Гриця не відповідав, ковбасне свято затягувало й затягувалося. Я не знала, як дістатися до музичної школи Лятошинського, щоб подарувати залишені дідом ноти.
Якийсь чоловік відреагував на мій розгублений погляд, англійською мовою поцікавився, що мені потрібно. Я сказала, що мені потрібна музична школа. Він поцікавився, чи я не німкеня, я це підтвердила, тоді він знайшов мені таксі та дав інструкції водію. Я не зрозуміла інструкцій, крім того, що мені треба заплатити 15 гривень, але була щаслива вистрибнути біля потрібної споруди.
Я рано тішилася, бо це була не музична школа імені Лятошинського, а музична школа імені Ріхтера. Про це мені непоганою англійською сказав чоловік зі скрипкою. Я запитала, як мені знайти музичну школу Лятошинського, бо вона мені потрібна. «А чого вам не підходить Ріхтера? Ми б провели вам екскурсію». Я подякувала і сказала, що наступного разу точно скористаюся люб’язною пропозицією, але наразі мені потрібна інша музична школа. Скрипаль відірвав смужку від згорнутої газети, що стирчала з кишені, та написав мені адресу: «Михайлівська, 5». І дав настанову: показати цей клаптик таксистові.
Що я і зробила, і незабаром була на місці. Таксист щось незрозуміло буркотнув, я розрахувалася і вийшла на вуличку. Незабаром я вивчила все, що тут знаходилося. Все здавалося мені таким рідним, але будинку номер п’ять ніде не було. Був сьомий. Одинадцятий і дев’ятий. Був третій і всі решта, але п’ятого не було. Люди лякалися моїх запитань, і я почувалася фанатом якогось вигаданого книжкового персонажа, котрий вперто розшукує вигадану письменником адресу, де протягом семиста сторінок мешкав улюблений герой.
Сутеніло, а я все ніяк не могла знайти цей будинок. Втомлена, я знайшла сили повернутися до готелю, навіть зрозуміла, що він знаходиться не так далеко від таємничої вулиці Михайлівської, котра сховала будинок № 5 у своїх нетрях.
Я рано вклалася спати, бо робити було нічого і я не знала, хто міг скласти мені компанію, засинаючи, подумала, чи знайшов Адам наречену або дівчину, котра поділяє його точку зору на прелюдії до сексу? Мене розбудила смс пана Гриця, якою він повідомляв мені, що ми зустрінемося завтра ввечері і тоді він увесь мій, наразі він виїхав до Києва, розбиратися з проблемами Адама. «Ще не знайшов», – констатувала я і знову заснула.
Наступного ранку я самостійно, пішки, дісталася до вулиці Михайлівської. Вуличні художники виставляли свої картини, вирази облич у людей були геть іншими. Одночасно розмореними та зацікавленими. Вихідний. Цього разу, пригадуючи поради Адама, я вирішила нікого ні про що не запитувати, а слухати. Музику. Музика мене не зрадила, невпевнені фортепіанні пасажі, що весь час повторювалися, вивели мене на задвірок, а згодом і до будівлі, де знаходилася музична школа, навколо панував ремонт. Я сфотографувала зворушливу табличку, котра виглядала так, наче довгий час лежала під ногами, затерта та нещасна, з сирітсько-жебрацьким поглядом угору. Я подумала, що ця табличка пов’язана з Лятошинським, захотілося показати це Ханне.
Я увійшла. У невеличкій кімнаті сиділа пані. Як я зрозуміла, її захопленням було вирощування квітів, що були розставлені всюди й в усіх можливих для цього посудинах. На мене вона глянула суворо, наче придивлялася, годжуся я для рослин чи ні. Певне, що я не годилася, бо пані втратила до мене інтерес. Я спробувала з нею заговорити, вона не злякалася і не збентежилася, взагалі складалося враження, що вона чудово мене розуміє, але в неї немає бажання зі мною говорити. Весь час вона наче щось жувала. Її зачіска нагадувала мені гніздечко якогось річкового птаха, що його збудував самець. У зачісці також мешкала квітка, нахабно-рожева троянда.