Я здригнулася від гудіння своєї мобілки, відзвичаїлася, що мені тут телефонують. Це був пан Гриць. Він запитав, як мої справи, чи мене годують і як я почуваюся, я сказала, що все пречудово. Тоді він повідомив, що Адам знайшов собі наречену, гарну, як весна. Я сказала, що навіть не уявляю собі таку красу. Пан Гриць сказав, що воно мені й не треба, і запевнив у тому, що я завжди можу на нього розраховувати, і запитав ще, коли я планую вилітати до Німеччини. Я сказала, що післязавтра, і на цьому чемно розпрощалися.
Ця пригода сталася вранці. Я вийшла з хати, потягнулася і впала на руку. Скрикнула. Не так як Маруся, але достатньо, щоб вибіг Марат у незастебнутих джинсах. Він спробував мене підняти, але я закричала сильніше. «Ти зламала руку!» – «Ні, не зламала». – «Тобто вона завжди в тебе така товста та синя?» – на подвір’я вийшла тітка Оля. Злостиво на мене подивилася, на мою руку і знову почала щось волати. «Що вона так кричить? Я не винна в тому, що забилася і зламала руку». – «Вона питає, чи поклала ти ножиці на місце?» – «Далися їй ці ножиці. Ні, не поклала, вони в сараї». Тітка Оля дзиґою метнулася до сараю, потім вибігла, забігла до хати, вибігла з хати з рушником, забігла до сараю, вибігла з сараю, перехопивши рушником ножиці, і вибігла на вулицю.
«Що відбувається?» – «Зараз не можна давати тобі знеболювальне, бо ми поїдемо до лікарні щось із цим робити». Марат усе-таки зрозумів, як краще мене вхопити, підняв, обтрусив та завів до будинку. «Це твоє?» – показав на складені на стільці речі. «Так. Ще у ванній». – «Добре».
«То що з цими ножицями та тіткою Олею?» – «Є така народна прикмета, не можна підбирати ножиці та заносити їх у дім, бо буде лихо. А якщо вже заніс, то швидше неси назад, тоді лихо буде манесеньким». – «Яка маячня». – «Правда? І що, нам твоя рука примарилася? Давай я тебе за неї вщипну?»
Тітка Оля повернулася така сама гнівна, як звідти вибігала. «От чого ти така вперта? Хіба важко було віднести це лайно туди, де взяла, якщо старі люди тебе про таке просять?» – «Та чого викидати нові ножиці? У вас таких немає, я дивилася в сараї». – «Бідне дитя. Сидиш тут теперечки зі зламаною рукою. Ось це тому, що притягла сюди ножиці. Це ще добре, що хату не спалила». – «Як ви можете? Я б не спалила». – «То все не ти, то ножиці. Запам’ятай на майбутнє, не можна додому тягати ножиці, ґудзики, гребінці, ножі, хрестики, котрі десь знайшла, бо буде лихо. І жодних чому, дитино! Бо отримаєш по губах. Ти знаєш, кого я там зустріла?» – звернулася тітка Оля до Марата. «Кого?» – «Желіну Жолі».
Якщо раніше мені здавалося, ще й через біль, що посилювався, що я знаходжуся в абсурдному кіно на кшталт «Едварда руки-ножиці», то зараз я застогнала. «Кого ви бачили?» – «Желіну Жолі. Циганку нашу». – «Анжеліна Джолі – ваша циганка?» – «Прізвисько таке має. Бо худа як тріска, губи, як вареники, і семеро дітей, тільки двоє своїх, звідки інші – Боженька знає, і то – не певен. Вона ножицями тобі це лихо поробила».
Я нічого не запитувала, з мене було досить. Марат поцілував тітку Олю, вона заохала біля нього знову, я бачила наче прокручений у зворотному порядку сюжет їхньої зустрічі. Потім вона спакувала мені вишиванку, рушник та рукавицю-підхват, перехрестила нас, кожного окремо, потім разом, потім машину, і ми поїхали. «Послухай, фізику, ти віриш у ножиці?» – запитала я. Марат озирнувся на мене та гмикнув. «Гірше те, що вони зневірилися в нас, як бачиш, інакше б таке не вчинили. Тихо будь, треба швидше доїхати. Бракувало, щоб я тебе скалічив або додав ще».
«Слухай, я тут подумала, що в мене дуже дивна страховка. Мені її оформлювали, певне, вона повинна покривати подібні витрати, але точно не знаю. Мені здається, що ніхто не буде мною займатися». – «Марто, в нас унікальна країна, ваші не задоволені, коли немає страховки, в нас незадоволені, коли страховка є, бо вона ні від чого не страхує, натомість, усім додає проблем. У тебе є гроші на картці?» – «Так». – «Зараз знімемо трохи. Вибач, я б сам заплатив, але не очікував, що хтось з моїх близьких зламає собі руку. Добре, що одну». Я зітхнула.
Хірург житомирської лікарні, де мені зробили рентген, вийшов до мене з велетенським іграшковим шимпанзе у руках. Я заклякла від несподіванки. «Мені гіпс накладатиме дитячий лікар?» – зашипіла я на Марата. «Марто, вгамуйся. Це дуже гарний лікар, просто іноземців він прирівнює до дітей. Зараз на моделі людини, маю на увазі шимпанзе, він покаже, що тобі робитиме». І лікар дійсно показав. Я його краще зрозуміла, ніж за всі випадки перельотів стюардів різноманітних авіаліній, бо досі не можу збагнути, як користуватися кисневою маскою і де знаходяться ці кляті запасні виходи.
Марат зустрів мене з посмішкою на обличчі та шприцом у руках. «О, який у тебе чистесенький гіпс, цнотливий. Болить?» – «Ні. Слухай, а навіщо тобі шприц?» – «Це сироватка правди. Лікар подумав, що ти шпигунка, тож треба скористатися моментом і все в тебе випитати». Я загальмувала. «Марто, чорти тебе забирай, не зараз. Це – знеболювальне, зараз заморозка відійде і ти витимеш. Мені воно ні до чого. Нам час їхати, в тебе завтра літак, якщо ти не забула». Задзвонила мобілка Марата. Він щось емоційно вигукував і подивився на мене. «Хто це був?» – «Тітка Оля, питалася, як ти почуваєшся і чи все нормально тобі зробили. І ще сказала, що в неї здохла індичка». Марат багатозначно замовк. «Ти хочеш сказати, що і це – ножиці?» – «А ти думала. Звичайно. Правда, цього разу вони перетворилися на кота Аргуса, котрого підлікував міський ветеринар».
Глава чотирнадцята
До Києва ми їхали мовчки. Ніякого дискомфорту я не відчувала, бо організм був перенасиченим. Легені отримали забагато чистого повітря; душа – вражень та почуттів, мозок – інформації та знань. Я почувалася трохи розгубленою та переповненою. Так буває, коли ковтаєш маленьку пігулку і відчуваєш, що вона застрягла на певному рівні. Чого, власне, наче й не може бути, але, от маєш, сталося, незабаром цей стан пройде, а зараз з тебе може виходити тільки піт, на інше твій організм не здатний.
«Ковтни пігулку», – раптом почулося від Марата. Я здригнулася. Пігулка потребувала реабілітації. «Рука розболілася?» Як тільки він це сказав, я відчула біль. «Дякую». Я потримала пігулку на долоні, потім замружилася та проковтнула її. Цікаво, куди вона спочатку попрямує в моєму організмі, щоб приборкати цей біль?
«Мовчиш? Я тебе розумію, після візитів сюди я також почуваюся як мрець, притрушений рідною землею. Бо я живу відірвано, це не мій світ. Хоча з твоїм він збігається тільки побіжно». «Я все думаю про ножиці. От чого все-таки не можна чіпати ці ножиці?»
«Треба тебе перемикати. Загалом, я мушу тебе попередити, що в мене вдома ти опинишся в одній з казок братів Грімм». – «О Боже, – вирвалося в мене. – Слухай, а можна до інших авторів? У мене з дитинства психологічна травма від цих казок. Можливо, саме тому я пішла в правники, щоб почуватися захищеною». – «Можна, – весело відповів Марат. – Наприклад, у казку про мертву царівну. Пушкіна».
Оскільки я напружена мовчала, Марат схаменувся. Почав пояснювати, що мав на увазі, бо згадав про роль перекладу і про те, що я можу не читати того, що читав у дитинстві він, утім, слово «мертва» я зрозуміла безпомилково.
«Спочатку я мав на увазі казку про Білосніжку та сімох гномів. У казці про мертву царівну схожий сюжет, але замість гномів там фігурують сім богатирів. А до мене в гості, ну і щоб з тобою познайомитися, прийдуть мої друзі. Їх шестеро, а я – сьомий. Мені здається, порівняння з Білосніжкою більш романтичне, ніж з Козою». – «Козою?» – «Ти знаєш казку про козу та сімох козенят?» – «Це знову брати Грімм, не знала, що ти палкий їх шанувальник». – «У моєму дитинстві цю казку вважали російською народною. СРСР – колиска піратів». Я пирснула. «Мені просто здається, що ти більше сестра, ніж мама. Я відчуваю в тобі сестринство. І мені це дуже подобається. Бо я давно такого не бачив і не відчував». Ми посміхнулися одне одному. Дивно, але я відчувала до Марата сестринство більш потужне, ніж до Манфреда. Це тому, мабуть, що це був уже цілком дорослий брат, який не псував мені життя в дитинстві.
«Але мушу тебе попередити, що серед гномів буде один, який намагатиметься тебе звабити. І не тому, що ти приваблива…» Я зітхнула. «Чекай! Зрозумій мене правильно, ти дуже приваблива. Просто для Сергія привабливість жінки значення не має, для нього має значення власна привабливість. І він щоразу перевіряє свої чари, діють чи ні. Посміхнися йому кілька разів, можливо, його попустить». – «А якщо ні? Якщо він буде продовжувати залицятися?» – «Залицятися? Ні, ніяких залицянь, він тупо чіпляється. Ну, побачиш. Наприклад, він може говорити, що в нього ніколи не було німкень і ти його останній шанс, і оскільки про цноту не йдеться, він не бачить жодних причин, котрі могли б тобі завадити йому дати. Бо тільки він може кохатися так, як тебе ніхто не мав. Сильно діставатиме – покараємо!»
«Ти їх зібрав спеціально, щоб вони на мене подивилися?» Марат категорично захитав головою. «Ги, вони не «Лего», щоб їх збирати. Ні, можна сказати, що все збіглося. Моя дружина, Дана, зараз у лікарні з Даринкою». – «Щось трапилося?» – «Трапилося, але давно. В Дарини цукровий діабет. З восьми років. Зараз вона на диспансеризації, перевіряють рівень цукру, проводять усі необхідні лікувально-профілактичні процедури. Дана вирішила залишитися з нею». – «Розумію». Мені не вкладалося в голові, як у таку маленьку дівчинку вселилася ця хвороба.
«Знаєш, Даринка більш залежна від інсуліну, ніж від нас, батьків. І ця залежність, як не дивно, робить її більш самостійною. Просто цього року пішло з життя двоє з її сусідів по палаті. Вони ж бачаться коли двічі, коли раз на рік, профілактуються разом. Їх не стало. Ми вирішили, що краще Дані побути з мамою, щоб ці прогалини були не такими помітними». Я мовчала, просто не знала, що сказати, щоб це не прозвучало формально.
«Власне, мої жінки забралися з дому, а для моїх друзів це є сигналом, що ми можемо збиратися в мене. Це – наш день. Крім того, я повертаюся з малої батьківщини, ще й приводжу тебе. Звичайно, що цим мордам цікаво. Аркадій уже трохи про тебе розповів». – «А мовно як усе це відбуватиметься, ти перекладатимеш?» – «Не так усе сумно. Німецьку чудово знає Аркадій, це мій партнер по проекту, я трохи тобі про нього говорив. Влад також непогано говорить, вчився в німецькій спецшколі. Сергій знає англійську. Іван англійську розуміє, але не говорить. Але з українською в нього так само. Він знає та говорить тільки чиновницькою. Це я тобі потім поясню. Валерка не знає іноземних мов, але він такий веселий, що ти не помітиш його незнання, незручно ані тобі, ані йому не буде. Славко також не знає мов, але він зазвичай мовчазний, реагує фактично тільки на одну тему, тому ти можеш не помітити його мовної відсутності, вона цілком збігається з тематичною».
«Так. І що, всі вони фізики? Я уявлення не маю, про що говорити з фізиками». Марат підморгнув мені. «Зі мною ж якось даєш собі раду?» – «Так, але ти – один! А коли вас буде семеро, як кажуть у вас, у фізиків, ефект та вплив посилиться». – «Ця історія не про нас. Знаєш, інколи мені здається, от якщо війна і фронт треба буде робити тільки з нас – чорта лисого з цього щось вийде. Ми розучилися об’єднуватися навіть проти ворога». – «Наслідок індивідуалізації суспільства?» – «Не знаю. Кажуть, що це наслідок нашої прив’язаності до землі. Тобто до приватної власності. Відокремленість та захист. Але, якщо прибалти здатні збагнути, що, коли силоміць забирають майно в одного, наступним будеш ти, бо ви з ним схожі, тож треба захищати його майно, інакше врешті-решт накриють усіх, то в нас думають, добре, що забирають майно в цього, він – козел, натомість у мене ніколи не заберуть, у мене ж за що? А якщо хтось рипнеться щось забрати, то вони – козли. Якось так. Ти не зважай, мені самому важко це собі пояснити». – «Тобі можна на радіо працювати, я б тебе залюбки слухала». – «Це я тільки у вас можу влаштуватися, якщо проект провалиться, в нас таке радіо майже нікому не цікаве».
«То всі твої друзі – фізики?» – «А це дуже складне питання, Марто. За освітою – так. Усі фізики. Але фізикою в чистому вигляді займаюся тільки я, якщо можна так висловитися». – «А інші?» – «Аркадій обіймає високу посаду в одній інвестиційній компанії. Він підтримує всі мої починання, навіть фінансово, але він формальний партнер. Йому подобаються мої ідеї, він у мене вірить, але сам займається розрахунками. Шукає, чим можна звабити потенційних інвесторів.
І знаходить». – «Знаєш, я тебе не запитувала, коли ти розповідав про проект, але мені здалося, що Аркадій не є винахідником, я не помилилась, проект тримається на тобі?»
«Ти не помилилась у тому, що це не винахід Аркадія. Але він мені дуже допомагає». – «Як?» – «Він знаходить те, чого я не можу знайти, бо просто не розумію, що це треба шукати і викидаю навіть у тому разі, коли знаходжу. Він думає та бачить по-іншому. Розумієш, я з дитинства щось вигадую, намагаюся прописати, але тільки Аркадію вдається мене почути, пояснити та виписати все так, щоб мої ідеї були зрозумілі більшості». – «А це не використання? Він тебе хіба не використовує?»
«Я розповім тобі одну історію. В підлітковому віці ми відпочивали на морі. Одного разу на пляжному березі я побачив мартина. В нього було пошкоджене крило, він не міг літати. Він скрикував від болю та безпорадності, але його родичі не звертали на нього уваги. Чим злостили мене надзвичайно. Я щоранку кидав йому хліб, щоб той трохи поїв, і не знав, як ще я можу йому допомогти. Я дуже боявся, що його зжеруть коти або хтось образить. Із завмиранням, як тільки прокидався, біг до нього: чи на місці, чи живий. Він тримався другий день. Ще я дуже злився на Аркадія, котрий казав мені, щоб я залишив мартина у спокої, бо йому не потрібен цей хліб, він не може нормально дотягнутися, навіть якби й схотів, хліб жеруть інші мартини та голуби, а пораненому мартину я цим не допоможу. Природа сама керує.
Я звинувачував Аркадія в жорстокості, плакав, брав хліб та йшов годувати свого мартина. Рятував його. Наступного ранку зі мною пішов Аркадій. Він не розчулився, коли побачив мартина. Він кинув йому невеличку рибку. Мартин її зжер. А через хвилин десять спробував стати на крило і злетів. Аркадій поклав у кільку пігулку знеболювального. Тобто розумієш, він не вимикав раціо на відміну від мене. Він реально думав, як допомогти. І коли придумав – почав діяти. В цьому весь він, вважає, що емоції руйнують та розмивають людину».
Я всміхнулася. «Неземне походження». – «Що?» – «Позбавлений тих самих земних 70% води». – «Скажи йому про це, йому сподобається». – «Краще ти сам». – «Добре. Він, проте, завжди каже, що логіка програє інтуїції. Тому він беззаперечно слухає мене і вибудовує свої логічні ланцюги на базі моїх відчуттів. Тільки так. Нас не підводять інстинкти та інтуїція, треба їм довіритися, а це дуже складно, бо розум не дозволяє цього». – «Мабуть, це мозкові ревнощі. Вони можуть виникати ледь не всюди і ледь не завжди, коли йдеться про вибір». – «Мабуть. А потім, знаєш, ніщо так не зближує, як ідіотські дитячі історії та вчинки, про котрі знаєте тільки ви: ти і він. Наприклад, у Аркадія щомісяця текла кров з носа. Він дуже цього боявся, втрачав свідомість, тремтів до цокотіння зубами. І наш шкільний лікар пожартував, що в Аркадія там розташована матка, тому лякатися не треба, це природне явище, коли в нього з носа щомісяця тече кров. У дівчаток кровить з іншого місця, а в Аркадія – з носа. Аркадій зізнався в цьому тільки мені. Ми про це довго думали, вирішили, що це патологія. І думали так до восьмого класу. Потім до сліз реготали над цим лікарським діагнозом. Однак кров Аркадія не лякала і почувався він впевнено. До такої міри впевнено, що збирався йти вчитися на хірурга, але все одно подався у фізики. Зі мною разом». У мене сльози на очах виступили від сміху.
«А інші? Бабій Сергій?» – «Бачу, ти заінтригована. Він це вміє – інтригувати, якби не вмів – спився б, – гмикнув Марат. – Сергій – унікальна людина, він усе життя знаходив себе в самодіяльності. Власне, самодіяльність допомогла йому вступити на факультет фізики. Бо такого актора ще треба пошукати. Він вживається в будь-яку роль. Зараз Сергій знаходить себе у кастингах». – «Тобто він подався в актори?» – «Ні, він професійний кастингіст. Певне, це запишуть до його резюме. У вас йдуть які-небудь талант-шоу?» – «Звичайно». – «Сергій кастингується на всіх можливих талант-шоу, де можна співати, танцювати, а ще краще – виставлятися». – «І як, вдало?» – «Буває по-різному, я скину тобі кілька посилань на нього в ютубі, ті, з яких ми особливо регочемо».