«Ні, твереза українська жінка», – підморгнув мені Марат. «Ви б вкладалися спати, бо до церкви рано!» З цією вказівкою тітка Оля пішла з хати, навіть ходу змінила!
«Щоб ти знала, в Семеновича є не тільки хворобливий кіт та вразлива дружина, а ще й власна філософія». – «Складна?» – «Не дуже. В усьому потворному та огидному він звинувачує Чорнобиль, а за все прекрасне дякує природі. Тепер ти познайомилася з українськими язичницькими богами добра і зла». – «Тоді я спокійно вкладаюся спати! Добраніч».
Ще тільки почало світати, як тітка Оля мене розбудила. Вони схилилася наді мною. Її голова була обмотана чимось білим. Поряд стояв Марат з пергаментно-блідим, наче фаюмським, обличчям. «Щось сталося?» – запитала я. «Зараз я тобі все перекладу», – озвався Марат. Мені здалося, що він застогнав. «Уже час до церкви?» – «Мовчи! Вставай, вмий обличчя, пішли надвір». – «Та якось ще темно». – «Мовчи!» Вміли вони керувати, не дивно, що виграли війну. Я підвелася, вмилася, вийшла на подвір’я, тітка Оля намотала мені на голову якийсь рушник. «Що це?» – «Рушник! Мовчи, слухай. Як почуєш церковні дзвони, очі зведи до неба та проси: «Свята Покровонько, покрий мою головоньку». – «Що?» – «Марате! Переклади цій зневірі та нерозумаці». Марат мені переклав дослівно. «Для чого це?» – «Щоб вдало вийти заміж». – «Навіщо це мені?» – «От дурне дівчисько. І дитинку попроси – здорову та щасливу». Не послухатися я не могла, наче автомат промовила все це до неба, вдихаючи насичене осінніми спеціями повітря.
У церкві все було урочисто, багато хто був з квітами: жовті, червоні, помаранчеві квітки, калина, горобина, осіннє листя, суха травиця, сухі маківки, очерет. Люди віталися, роздивлялися одне одного, наче вперше бачили. Я запитала Марата, що це за феномен? Ну, ясно, коли дивляться на мене, іноземка, німкеня у вишиванці (мені дійсно дуже личило, тітка Оля ще й подарувала коралі), хіба вони своїх щодня не бачать? «Такими ошатними – ні. Знаєш, оце в мене враження таке, що наші люди вибори сприймають як релігійне свято. Особливо ті, що мають сільську культуру, до церкви привчені. Вибори в нас такі самі регулярні, як церковні свята. Призначаються на вихідні дні. Прокинувся раненько, умився, ошатно вдягнувся, чистий, як на сповідь, прийшов, задіяв себе в ритуалі, вийшов, задер обличчя догори – до неба чи до хреста, перехрестився, попросив собі легкої долі та й щоб наш переміг, а далі – пити».
«Далі пити?» – «Можеш навіть не сумніватися. Навіть напиватися». В мене запрацювала мобілка, прийшла смс, я думала, що мене приб’ють, кілька людей недоброзичливо зиркнули, але загалом не звернули уваги. Я бачила, що мобільні телефони є в усіх, у батюшки навіть дві трубки, одна, мабуть, для прямого зв’язку із Богом, але до церкви, напевне, їх ніхто не брав.
«До чужих у нас ставляться краще, користайся цим, але не зловживай», – підморгнув Марат. Смс була від дітей з музичної школи Лятошинського, вони повідомляли, що за годину там буде телебачення, і чи зможу я прийти, бо в готелі сказали, що мене немає.
Я розгублено подивилася на Марата. Він забрав телефон собі, вимкнув його і сказав, що зараз помовчимо, повторювати все будемо за батюшкою, щоб не зганьбитися. А далі він щось вигадає. «А мені що робити, я нічого не розумію?» – «Помолися за свого діда. Вона – матір, доносить до Нього про всіх синів. Гарні вони чи погані. Помолися за мир, за спокій. Мені здається, не просто так ти в цій церкві нині, в цій сорочці, в цій країні, з цими людьми. І я за твого діда помолюся. І за свою бабцю, невідомо де померлу і невідомо де поховану, десь поряд вони зараз. Розмовляють чи ні – ми зараз не дізнаємося, але поряд – точно. І ти за неї помолися, за Майю Гетман, як і я за Отто фон Вайхена». І я помолилася, як уміла.
На вулицю народ вийшов гомінким та піднесеним. Доносився жіночий сміх, хтось видавав заміж доньку. Не знаю, як я то зрозуміла, але зрозуміла, мабуть, тому що дівчину вітали, цілували, вона сором’язливо хихотіла, а старшу жінку, що тримала дівчину за руку, вітали ще пристрасніше та трохи штовхали. «Ну і що вони хотіли?» – запитала я в Марата, який щойно закінчив спілкуватися з дітьми та «відмазав» мене від телебачення. «Хотіли, щоб ти розписалася в книзі почесних гостей, а ще прийняла звання почесного викладача музичної школи». – «Слухай, як таке можливо? Я займалася музикою менше двох років, потім кинула, бо це не настільки мене цікавило, як я думала на початку». – «Чекай, але ж ти розумієшся на нотах, можеш щось зіграти?» – «На нотах розуміюся. І саме «щось» можу зіграти, кілька тактів якого-небудь примітивного маршу або початок етюду, і все». – «Цього цілком достатньо для почесного викладання. В нас академіками часом обирають людей, у яких взагалі немає вищої освіти, в крайньому випадку є куплений диплом. І ти знаєш, мало кого це так дивує, як оце зараз тебе».
Я розвела руками, бо не знала, як на це реагувати, треба сприймати це як абстракціонізм з національним колоритом. Раптом Марат зареготав, на нього озирнулося кілька людей. «З чого тебе так розібрало?» – «А я уявив собі твоє резюме. Ти в нас хто, LLM[15]?» – «Ні, бери вище, я – PhD[16]». – «Ще краще, бачу, як ти зазначаєш про свою освіту, місця роботи, вказуєш свої наукові розробки, можливо, авторство або співавторство книжок. І окремим рядком під титулом «інше» не без пихатості зазначаєш, що ти – почесний викладач першої музичної школи імені Лятошинського (м. Житомир)». Він умів розсмішити. Коли ми відсміялися, я побачила, як з натовпу люду виокремився один чолов’яга, згадалося, наче і в церкві він тримався осторонь. «Хто це?»
«Де?» Я показала. «А, бачу. Це – Фінка». – «Дивне ім’я». – «Це не ім’я, це прізвисько. Звати його Сергій, а Фінка він тому, що відсидів сім років за різанину, оце повернувся до рідних країв». – «Зрозуміло. Всі його бояться». – «Ще чого. Тут як мінімум у п’ятьох родинах такі сидільці. З Фінкою інший феномен. Він, розумієш, після відсидки не став пиячити, дівок псувати, різню та бійки влаштовувати, на інший строк не підписався, а почав працювати. В нього найбільше господарство. Кури, індики, кролі, свині, гуси. То він їх ріже, а не людей. Цілими днями гарує, спину не розгинає, в інше селище до магазину випивати не їздить, пропаща людина». – «Чого ж пропаща? Гордитися треба, він – переможець, хіба ні?» – «Не все так просто. От у Петра син з батьків знущається, гроші всі забирає. В Олени чоловік забиває її до каліцтва раз на місяць, Петричихин уже втретє сидить, і це нормально». Я здивовано мовчала. «Нормально, бо це логічно, природно, зрозуміло. А Фінка поводиться неприродно. Його ж заїжджим як зразковий приклад наводять. Односельці бісяться. Як то? Воно ж сиділо, воно ж бандит, воно має поводитися як бандит, а не вдавати з себе казна що. Ось такі мережані матерії, як любить говорити тітка Оля».
Хтось торкнувся мого рукава. Тітка Оля. «Пішли до Ориськи частуватися, поговориш з нею, як вийде». Дорогою тітка Оля розповіла про Ориську. У війну залишилася сиротою, було їй сімнадцять. І ходили до неї всі, бо вона не розуміла, як то відмовляти. Навіть хвойдою її ніхто не звав, бо вона все так робила, наче лікувала. Орисечка-сестричка. Хлопців з УПА вона звала «свої», радянських солдат «наші», німецьких «інші». Всі їй жалілися, вона всім стелила та й під усіма стелилася, але гріху на совісті не мала. Годувала всіх, все віддавала. Бувало, й битою була, але побої її вдачу не змінили. Цвірінькає щось як комаха або птах, голосу не підвищує, стогне тоненько, то й не соромилися її ні свої, ні наші, ні інші. Хто хотів – знущався, хто хотів – жалів.
Розмови з Орисею не вийшло, плакала вона, чи то від того, що щось згадувала, чи то від того, що згадати не могла. Діда за фотографією наче не впізнала. Натомість тітка Оля сказала, що дід дуже «видний мужчина і виглядає на тридцять років». Додому йшли стишені, я помітила кущі біля паркану тітки Олі, нерівні, недоглянуті. «У вас секатор є?» – «Все в нас є. Нащо тобі?» – «Кущі підстрижу». – «Сьогодні – гріх, а завтра не буде потреби, їх або Федорович, або Васильович підрівняють, поваляться нині, як хати свої шукати будуть. Не можна кущів чіпати, бо пораняться ці чорти старі». Я засміялася. «Все одно підріжу, і квіти ваші також». – «Нема тобі що робити. Навідай краще могилу діда, тут ніхто не дозволяє руйнувати, інколи матюк напишуть, то все приберуть хутко, щоб було чистесенько. Сама подивишся. А тепер я вас залишу». Тітка Оля зупинилася біля якоїсь хати. «До Семеновича?» – виявила кмітливість я. «Все, що треба, вона й без тебе розуміє», – кивнула в бік Марата тітка Оля.
Повернулися додому, хата на мене не тиснула. Хоча я вперше бачила стільки ікон. Від такої кількості святості мені мало б стати недобре, ми колись говорили про цей вплив із Манфредом, але тут вони сприймалися доречно. «Вдалося помолитися в церкві?» – запитав Марат. «Так. Я не знаю, як правильно. Але і пробачення просила в твоєї баби, в мого діда неприкаяного, я ж не знала його зовсім. У твого народу. У твоїх народів, тобто…»
«Я також просив вибачити. І німців також, бо не можна вам вічно дорікати, не по-людськи це. Знаєш, ви – унікальна нація. Ви все розкопуєте про себе. От як ти». – «Моя родина не в захваті. А я, можливо, чіпляюся за надію, що дід зрозумів, виправився, встигнув померти іншим, розумієш?» – «Та ні. Я бачив, скільки ви стрічок знімаєте про Гітлера, скільки фотовиставок проводите, книжки, думки, документалістика. Ви хочете все з’ясувати та витягти на світ Божий. Ви витягуєте на поверхню – скарби, трупи, бруд, кістки. Ми все закопуємо ще глибше. Скарби ще можна витягти, за них гроші обіцяно, а все решта – заховати, забути, закреслити. Це відбувалося не з нами, тому ми в цьому не винні. А ви навчилися жити зі страшним тягарем». Я не знала, що відповісти на це.
«Ну та хай йому грець, що я за господар, якщо в мене гостя голодна?» – «Ну ви і їсте, чого ти такий худий?» – «Генетика. І я тут не частий гість, інакше б мене розперло. Як я можу залишити тебе без тіткиольчиного борщу?» Я дивилася на червоне й густе, запашне та п’янке місиво. «Що воно таке?» – «Це не можна пояснити, це як музика, починаєш їсти і або розумієш, або ні». – «За кольором схоже на жоржини, що біля паркану». Борщ дійсно був схожий саме на борщ, я не змогла віднайти смакового відповідника. Ніч накрила нас раптово, наче Бог влаштував темну, вкладаючись спати, я подякувала Богородиці за цей день.
Хрест над могилою діда, де діда не було (чи когось там взагалі поховано?), нагадав мені хрест воякам УПА. Я не знала, що треба говорити до пустої могили, тому запустила диктофонний запис. Юнак та юнка читали вірш про життя Олени Теліги. Я дослухалася до серця, воно принишкло, мабуть, також до чогось дослухaлося.
Коли я виходила на центральну, гарно витоптану дорогу, щось блиснуло в пожухлій траві. Я підійшла ближче та нахилилася. То були новесенькі та великі ножиці. Я пригадала обіцянку щодо кущів. На них дійсно хтось вчора ближче до ночі гепався, я чула галас. Кущі зім’ялися, зламалися. Взагалі ці кущі зараз самі були схожі на п’яничок, котрі намагаються опанувати себе і навіть поголитися, але результат жахливий, щось прибралося, щось додалося, обдерті, неохайні. Ножиці самі прийшли до рук! Займуся кущами, а потім піду до вередливої Валі Кукурудзи, покажу фотокартку діда.
Я повільно проходила, навіть пропливала повз добротну хату, помітила, що інакше стала пересуватися, коли раптом почула страшне жіноче виття. То було виття такої сили, що витягувало з тебе всі нутрощі. Густе та червоне, воно нагадало мені місиво борщу; в’язкий та поглинаючий борщ-стогін, сильніший за того, хто його їсть, сильніший за ту, хто так волає. Коли воно стихло, я почула мовні дріботіння, на жаль, я не розуміла, про що йдеться, і ця неясність ще більше лякала. Біля хати зібралися жінки, але ніхто не заходив усередину, жінки перемовлялися, схиляли одна до одної голови, заглядали у вікно, наче зграйка птахів.
Я вгледіла Марата. «Що відбувається? Тут горе?» – «Так. Петро повісився». – «Той, у кого син сидів?» – «У тебе професорська пам’ять. Так». – «Уночі? Це його дружина кричить?» – «Ні, оце зараз. Маруся порпалася на городі, а він на їхньому ліжку повісився». – «Як це?» – «Краще тобі не бачити і не знати». – «Вона так голосить, зараз усю себе викричить, так не можна». – «Не можна, в неї гіпертонія, стенокардія, минулого тижня з лікарні виписали». – «То треба піти туди, заспокоїти її», – я рипнулася. «Не можна. Я вже питався в тітки Олі. Не можна її заспокоювати. Ніхто того не зрозуміє, вона повинна кричати. Жінка, в якої повісився чоловік, повинна кричати. Най сама помре, але відкричати його смерть вона повинна. Перед всією спільнотою. Не відкричить – непутяща то жінка, значить, і чоловік її був такий собі, не кохала, не заслужив». – «Але ж це маразм, вона себе вб’є. Це нікого не хвилює? – у мою гортань забився її крик. – Як же вона побивається, він гарний був чоловік? Чому він так вчинив?»
«Чоловік був роботящий. На всі руки майстер. У них двоє дітей, кожному він оцими руками побудував квартири в місті». – «Він будівельник?» – «Ні. Селянин. Вирощував овочі – продавав, коней годував – продавав, рибу ловив – продавав у ресторани. Вся родина на ньому трималася». – «То чого він повісився?» Марат дивно на мене подивився. «Через сина. Той його допік. І вона знала, що син його допікає, але стояла на боці сина. І всі про це знають. Тому і волати вона буде, поки голос не зірве чи сама не помре. Розумієш?» Я силкувалася зрозуміти, але не могла, мені всіх було шкода. І Петра, який укоротив собі віку. І його дружину Марусю, що криком виштовхувала своє слабке хворе серце, де серцю впоратися з таким криком? І сина їхнього, злодія, котрий зашморгував свого батька. Всіх.
«Можна я піду?» – «А що це в тебе?» – «Ножиці». – «Ти краще не чіпай нині кущі, не зрозуміють. Я зараз підійду, до Валентини підемо».
Біля кущів нікого не було, тому я їх трохи підрівняла. Нерви заспокоїла. Мабуть, британці тому такі спокійні, що сторіччями займаються своїми газонами, це дивовижно врівноважує нерви. Ножиці я поклала на видному місці, щоб тітка Оля прибрала інструмент, куди треба.
Витягла свою сумку, захотіла перевдягнутися, аж з сумки висунулася голова без очей, на обличчі хрест, я здригнулася. Що це? Настільки було страшно, що я ще раз звернулася до Богородиці, забула всіх інших, щоб швидше повернувся Марат. Він повернуся. «Що це?» – «Орися передала тобі ляльку-мотанку. Це українська традиційна лялька, оберіг. Буде тебе захищати». Мені подумалося, що ці ляльки-мотанки, з хрестом замість очей, схожі на захищені вікна воєнного часу, котрі я бачила в кіно. З хрестами замість очей: щоб шибки не тріскалися від вибуху. Я притисла ляльку до себе.
Валентина Кукурудза діда не впізнала. «Фактурний мужчина твій дід. Такому б поглядами у жінок влучати, а не в чоловіків кулями. Ох, доле, заздрісна ти жінка». Мені було не дуже зручно про це говорити, але я запитала: «Війна. Він – ворог. Може, і в жінок він тут влучав…» – «Е ні, доню. Дарма ти так про нього. В очах його обличчя єдиної жінки, наче віддзеркалення. Я такі очі відразу вирізняю, це в мене професійне, більше двадцяти років шлюби засвідчую, перебачила різних».
Ще Валентина сказала, що їх тут багато було, і солдатиків, і панів офіцерів. А чого їх запам’ятовувати, ворог він і є ворог, безіменний, тому ще більш страшний. Пригостила нас з Маратом булочками зі смородиною, неймовірно смачно. «Валентино, а може, хтось із німців захищав місцевих, втручався, рятував?» – «Доню, мені б збрехати, щоб тебе заспокоїти, але не було такого. Хтось поводився як людина, хтось як скотина. Бо всі ж ми люди. Свої чи чужі. Але щоб захищати? Не було такого. Тут свої не захищали, чого ж бо вашим за це братися?»
Коли ми повернулися додому, нас зустріла зла тітка Оля з ножицями. «Це що таке?» – «Ножиці». – «Це ти принесла?» – «Я». – «Де взяла?» – «При дорозі». І тут Марат припинив переклад, бо тітка Оля крутилася та верещала, як оскаженілий вітряк. Єдине, що я зрозуміла, що мені швидко треба повернути ці ножиці туди, де я їх взяла. Було темно, Марат сказав, що піде зі мною, але я відмовилася, бо нікуди йти я не збиралася. Я поклала ножиці до сараю, він ще був відкритий. І прогулялася стежиною до хати Петра та Марусі. Вона вже не кричала, але крик відчувався у повітрі, воно було сипле, знесилене, вбираєш його в себе, і десь там, всередині, раптом відгукується Марусин страшний крик. Я постояла трохи і повернулася додому.
Марат сидів за ноутбуком, правив документи. Певне, займався своїм проектом. «Доробляєш?» – «Та, розумієш, тут купа карток та форматів, анкет, котрі треба заповнити. Аркадій заповнив ті, що стосуються загальних питань, а я зараз заповнюю ті з них, що стосуються професійних. Боюся, що не встигну все зробити. Ні, зробити встигну, але не довіряю пошті, навіть найкращій, одного разу одна міжнародна компанія доправила рентген доньки Аркадія не до Німеччини, а до США, і потім так і не знайшовся, ще раз дитину опромінювали». – «Слухай, а коли тобі треба це здати?» – «На наступному тижні, до середи». – «Як закінчиш – віддавай мені, я все передам на місці, це ж Берлін, і відзвітуюся тобі». – «Це буде зручно?» – «Залежить від того, як далеко цей університет знаходиться від мого будинку. Я жартую. Все зроблю, не хвилюйся». Марат засяяв. «Клас!»