«У будинку, де я живу, є великий плямистий пес. Не знаю, чий він, здається, тих людей, які живуть на поверх вище. Не знаю, як його звати, тому називаю його просто Псом. Не знаю, якої він породи, думаю, що, може, треба про це дізнатися, але нашим взаєминам це не перешкоджає. Спочатку Пес люто гавкав, коли бачив мене або чув. Мені не хотілося, щоби він на мене так сердився (хоча, може, він і мав на це право, бо ж це він господар на цій землі, а не я), і я вирішила, що треба з ним потоваришувати й треба йому щось принести, зробити йому подарунок, бо всім приємно, коли їм щось дарують. Я принесла Псові хліба, він спочатку гавкав і шарпався на ланцюзі, тому доводилося йому кидати хліб з віддалі.
За кілька днів він звик, і тепер, коли бачить мене, виляє хвостом і вже не гавкає. Сьогодні я підійшла до нього близько, так що могла його погладити, тільки ще не наважувалась. Пес так само ще не наважується їсти у мене з рук. Але в його очах я вже бачу, що він також думає про те, що між нами могла би початися дружба. Мені цікаво, скільки ще днів знадобиться, щоби він захотів їсти в мене з рук і щоб я наважилася його погладити».
«У мене ще залишилися парфуми від мами: така тоненька пля-щинка. Вони пахнуть густо, важко й трохи нестерпно. Це запах, що, здається, ніколи не вивітрюється. Одяг зберігає його тижнями, цей аромат не слабшає і перебиває пахощі всіх решти парфумів. Тільки я ніде не можу знайти цих парфумів, бо зараз їх немає, немає цього запаху початку дев'яностих. Я використовую їх дуже ощадно, дуже рідко, боюся, що коли вони закінчаться, я залишуся без цього запаху й почну тужити за ним».
«Сьогодні пес з'їв свій хліб і почав лизати мені руки. Хоча я ще не наважилась його погладити. Але все одно відчувала таку дивну довірливість у цій ситуації. Дуже важко завойовувати дружбу й робити в ній кроки далі».
«Мені нічого не соромно писати тобі, нічого не соромно, я знаю, що ти все зрозумієш. Я, здається, можу написати тобі про все, що відчуваю. Можу писати тобі про те, чого не знаю. Я би хотіла говорити з тобою багато про що, але це неможливо, тому мушу це описувати. Думаю, що часом мої листи не схожі на нормальні листи, але я, зрештою, і не хочу писати тобі нормальних листів».
«Часом мені думається, що треба тобі писати про все, нічого не пропускаючи, аби нічого не загубилося, і я знаю, що це майже неможливо, але потім думаю, що ти й так усе знаєш».
«Тільки щоб не обдурювати тебе своїми листами й не писати того, чого немає насправді».
Думати про чиюсь смерть, а потім почати про це писати. Не про смерть навіть, а про те, як про це можна думати. Не знаю, що про це думають мертві. Нічого про них не знаю, окрім того, що вони ідуть і більше не повертаються такими, якими ми їх знали. Не знаю, чи вони хочуть, щоб ми про них пам'ятали, бо ми не вміємо пам'ятати насправді. Може, це вони мають про нас пам'ятати. їхня пам'ять сильніша, бо вона вічна. їхній зір гостріший, бо вони бачать крізь стіни. Ми прийдемо до них і тоді навчимося бачити. Тут ми бачимо погано, нам не допомагають окуляри і контактні лінзи. Нам нічого не видно і при денному світлі. Часом я виймаю свої очі й посилаю їх поперед себе, щоб вони роздивилися, що діється навколо, а потім розповіли мені. Але часом очі повертаються і просто мовчать, і я знаю, що питати даремно. Інколи вони щось розповідають, але я не знаю, чи можна вірити своїм очам. Коли люди ходять по вулицях із вийнятими очима, вони нічого не бачать. Часом, коли я не хочу виймати очей, я вдаю, що не бачу — жебраків біля магазинів та їхніх простягнутих висушених рук, старих жінок із посірілими лицями, бомжа, що риється у смітнику, знуджених таксистів на стоянці, повій, що надто рано виходять на роботу. Я ховаюся, багато від чого ховаюся і багато чого не помічаю. Як добре, що я зустріла тебе саме сьогодні. Як добре, що мені вдалося тебе побачити, бо ж я відправила свої очі вперед. Спочатку я почула твою скрипку, то було дуже схоже на ті мелодії, які я завжди любила собі співати сама. Як ти граєш, ти дуже добре граєш, ти граєш — і це дуже добре, тому що хтось мусить так грати, щоб інші нарешті почули, як воно буває, я божеволію від такої музики, я взагалі завжди божеволію від музики. Ти так щедро розсипаєш її по асфальті. Серед цих сірих стін так багато такої світлої музики. Я тоді просто приростаю до місця і знаю, що вже не зможу звідси піти просто так. Музика дарує свободу, музика звільняє так легко й непомітно. Я відчуваю що мої очі одразу повертаються до мене, я навіть починаю краще бути й більше бачити. Саме тому, що це така безмежна й така шалено п'янка свобода. Поезія дарує таку свободу й музика дарує таку свободу та, може, щось інше, тільки я ще нічого про це не знаю. Ангели на небесах безупину співають «осанна», прикриваючи лиця крилами, бо і їм забагато своїх голосів. Якщо в раю можна буде співати разом із ними, це буде найкраща з усіх можливих вічностей, мені подобається така вічність, бо ще раніше мені було навіть страшно про це думати, тепер я це розумію, коли ціпенію на цій вулиці між усіма голосами, вирізняючи один голос. Коли я співатиму разом із ангелами, ти також прийдеш туди зі своєю скрипкою. Там всі нарешті вмітимуть співати й грати на різних інструментах: на цимбалах і бандурах, на тимпанах і барабанах, на флейтах, сопілках і денцівках, на скрипках і лютнях, на дримбах і трембітах. Знатимуть усі можливі мелодії. Туди можна буде прийти зі своїм улюбленим інструментом. І бути самим лише голосом. Це називатиметься блаженством. Я чекаю, доки цієї музики наллється у мене так багато, що я вже не зможу витримати. І не знаю, скільки часу минуло, скільки часу може так минути й чи взагалі ще є час. Потім я згадую про те, що у мене є годинник, і бачу, що вже давно почався новий день, тому мушу йти додому, ліхтарі горять так яскраво, що я бачу дуже багато. Майже все бачу, мені навіть здається, що я бачу зморшки на обличчях бомжів, які сплять на лавочках, підібгавши ноги та накрившися болоньєвими куртками. Під голови вони підмощують власні кулаки або торбинки зі своїм нехитрим маєтком. їм сняться гарні кольорові сни, і вони солодко посміхаються, а повітря над ними тепле, густе й також солодке.
Перш ніж лягти спати, Дарина намагається згадати, що з нею за сьогоднішній день сталося важливого, цікавого або вартісного.
Що запало у пам'ять, так що його звідти вже ніколи не виб'єш, і воно залишиться частиною її — надалі. Так багато відкладається у неї в голові — часом різним мотлохом, а часом кришталево-ясними й чіткими спогадами, від яких інколи робиться дурманно: смак канапки з маслом і сирими печерицями тепер просто переслідує її, затьмарюючи всі решту смаків. А ще звуки клавесина, які нагадують звучання бандури. Начебто немає жодного зв'язку між першим і другим, але для Дарини він є, і нікуди від нього не дінешся.
Не втрачати здатності дивуватися. Дивуватися, що люди приходять до тебе порозмовляти й щось довідатися. Ви ділитеся словами, легко розламуєте їх, як свіжий хліб, і дивуєтеся, що вони ламаються так легко. Приходите в чудернацькі крамниці, де можна купити все: найрізноманітніші сорти чаю, запахові свічки, глиняні й порцелянові кухлики, дерев'яні пляшки, свистки-відкривач-ки для пляшок і просто свистки, музичні компакт-диски та касети, картини талановитих і безталанних художників, футболки з написами та малюнками, дерев'яних розмальованих яскраво котів із примруженими очима, дерев'яні пляшки, дерев'яних ангелів із сурмами та ще багато всілякої всячини. І дивуватися, що тут усього так багато, що можна блукати серед цих речей безконечно. Дивуватися, що господарі крамниці такі привітні й запрошують випити з ними кави. Господар розливає її у крихітні філіжанки, і білі струни в його бороді бринять, і цей голос домішується до інших голосів.
«Розкажи мені, яка я, коли сплю», — просить Дарина Маркія-на. «Ти буваєш різною: часом ти усміхаєшся, часом ти насуплена, часом згортаєшся в клубочок і ховаєш обличчя — і тоді я не бачу твоїх думок; часом ти розкидаєш руки — як на розп'ятті, і тоді мені здається, що сни тебе розпинають цієї ночі. Часом ти співаєш без слів, тільки мугикаєш різні мелодії — тихенько, так що я майже не чую, тільки потім бачу, як срібні нитки пісень переплітаються з твоїм волоссям. Ти сивієш у своїх пісенних снах». «Мені снилося якось, що у мене буде пісенна смерть — одного ранку я прокинусь, а вона сидітиме скраєчку мого ліжка, і лущитиме горох у дзбанок, і наспівуватиме пісеньку. «Смерте, навіщо тобі цей горох», — питаю я. А вона каже: «Я просто чекала, коли ти прокинешся, не хотіла тебе будити». «Але ж ти співала?» «Я завжди співаю, коли чекаю, щоби хтось прокинувся. Ми можемо тепер співати вдвох», — каже смерть і одягає мені на палець глиняну обручку».
Наступного вечора Дарина просить Маркіяна розповісти їй історію, бо їй хочеться послухати чиюсь історію, а дерево кудись зникло. Маркіян каже, що йому хочеться намалювати японку в кімоно сріблясто-сірого кольору. «Це бажання — це одна з моїх давніх історій. Це ще було тоді, коли я вчився в університеті, може, на другому курсі й щодня ходив обідати у студентську їдальню приблизно в той самий час — близько третьої. Обід мій був простий — миска червоної рідини, яку називали борщем, і каламутна кава у пластмасовій скляночці без смаку й запаху. Добре пам'ятаю той день, коли я зустрів японку. Я йшов парком до їдальні. Накрапав дрібненький дощик — повітря було сизе й прохолодне, червнева спека вже не так дошкуляла. Дощ густішав, але мені не хотілося діставати парасолю. Раптом з бічної доріжки за декілька метрів попереду мене на центральній алеї вигулькнула дівчина. Японка, хоча я не роздивився її обличчя, бо вона швидко пішла вперед, накривши голову товстою коричневою книжкою, бо парасолі в неї не було. У дівчини було дуже довге блискуче волосся, як я собі визначив — до останнього спинного хребця, — і сам із себе посміявся, що так кажу про це місце. Воно було, як чорний шовк — лискуче та гладеньке, сліпило очі. Одразу хотілося намотати його на руку, як намотують тканину, щоб відчути її фактуру. Хотілося відчути його на руці — прохолодним і вологим від дощу. Мені стало майже боляче від цього такого раптового і трохи смішного бажання. Я одразу уявив цю дівчину в традиційному кімоно, але з нетрадиційно розпущеним волоссям, бо до кімоно пасує якась вигадлива та химерна зачіска, принаймні так мені здавалося. А одягнена вона була так, як одягаються всі європейці, і зовсім нічого особливого не було в її темно-синіх старих джинсах і світлій майці. Мені ж нестерпно захотілося побачити її обличчя — я майже не мав сумніву, що вона має бути красива. Я прискорив крок — до речі, міг би запропонувати дівчині парасолю, але не додумався до цього й узагалі забув, що вона в мене є. Ось якщо майже порівнятися з нею і йти трохи збоку, можна побачити її ліву щоку й довгу сріблясту сережку. Я обганяю дівчину, а потім обертаюся, щоби побачити її обличчя. Вона була красива, але звичайною красою — таких жінок можна зустріти дуже багато, їхні обличчя не запам'ятовуються нічим, окрім того, що вони красиві. Якби воно мене дуже вразило не красою, а чимось іншим, я б не витримав і заговорив би до неї. Але ніщо мене не вразило... Мабуть, мені хотілося, щоб на тому обличчі було щось написано, аби я відчув, що це обличчя зрадіє, коли побачить інше обличчя. Але цього я не побачив. Тому просто сповільнив ходу, а потім присів, вдаючи, що зав'язую шнурки на черевикові, щоб пропустити дівчину вперед і намилуватись на її волосся. Так я йшов за японкою майже до самої їдальні, але вона туди не зайшла, а попрямувала далі. Я її більше не бачив і нічого про неї не дізнався. Зрештою, звідки б я міг щось дізнатися? Думаю, що це було смішно й безглуздо, бо коли чогось не бачиш, ще не означає, що його немає. Я згрішив, бо недобре про неї подумав. Але цей образ залишився зі мною: печальна жінка в кімоно, з довгим волоссям, шовковим, прохолодним і мокрим від дощу». Дарина слухає Маркіяна дуже уважно і їй здається, що, можливо, він справді ніколи не намалює цієї картини. Потім вона каже: «Я дуже люблю жінок із важким довгим волоссям. Воно так красиво гойдається від швидкої ходи. Але сама не ношу довгого волосся, бо мені би тоді довелося любити себе більше, ніж це потрібно».
ІV
«Усе треба робити вчасно, але на те, щоб це встигати, ніколи не вистачає часу». Дарина записує цю фразу і не може збагнути, чи вона її десь чула, чи сама щойно придумала. Зрештою, це не має особливого значення, просто в житті хочеться часом мати власні думки, а не користуватися позиченими. Чомусь вона надто часто думає про свій час — скільки його є в неї та що з ним робити. І як воно все далі буде. Хоча, здається, це таки не була Даринина думка. Точніше, додуматися до цього було би зовсім не складно (поруч із цими словами Дарина ставить смайлик :), бо дуже багато до чого додуматися насправді не складно). Цю фразу Дарина почула на лекції в одного професора, причому найцікавіше те, що Дарина не може згадати ні назви курсу, ні прізвища самого професора, ні як він виглядає. Пам'ятає тільки чорну бороду й розкошлане чорне волосся. Окуляри, мабуть, також були, хоча щодо них Дарина не певна. Лекцію було, здається, присвячено школі анналів. Принаймні з цього починалося. І йшлося про Кожева, здається, саме про нього, і якась дуже розумна та юна дівчинка з ясними очима й відкритим поглядом — такі погляди надовго запам'ятовуються — розповідала про те, що думав Кожев про Гегеля. Про ідею смерті в Гегеля, мабуть, про це вони говорили. Професорові, здається, подобалося те, що вона казала, — він підбадьорливо кивав. А потім щось почав говорити хаотично й плутано, розмахуючи руками, про кінець історії кожного з нас, особистої очевидно. І спитав у студентки, що вона про це думає. Про кінець своєї особистої історії. І дівчинка, здається, збентежилась, і в неї тремтіли рожеві губи, і на декілька секунд запала тиша. Професор ляснув себе по чолу й вигукнув: «Що ж це я вас допитуюсь? Ви ж така молода, що ви можете думати про смерть? Вам ще надто рано про це думати!» А потім почав говорити про те, що все в житті полягає в тому, аби все зробити вчасно; тоді, коли треба — вивчитись, здобути фах, створити сім'ю, народити дітей, виростити їх, вивчити, одружити, побавити онуків — тоді кінець, який наближається, виглядає дуже закономірно. І все дуже просто, і так розвивається популяція, хоча трапляються винятки. Бо часом комусь хочеться бути інакшим. Дарина думає про монастирі, про довгобородих монахів, одягнених у чорне, та про монахинь із ясними посмішками. їй цікаво думати про тишу та спокій монастирських келій, про молодих монахів, які вітаються одне з одним поцілунком у рамена, або у ланіти, і це називається «лобзання», дивно називається, про чудотворні джерела та про сивих старців, з очей яких струменять мудрість і доброта, руки у них пахнуть воском і прісним хлібом. Вони страшенно багато знають, вони іноді знають усе, до них можна прийти й нічого не запитувати, вони зчитують текст твого життя з твого обличчя, з очей і зі зморщок у їх кутиках, із постави й тремтіння пальців, і саму твою появу на порозі келії бачать, як знак запитання. Бути тільки знаком запитання на порозі — це ще не найгірше, що стається, може, це саме те, що треба.
Улюблені книжки не перечитуються — так було тільки в дитинстві, коли до них можна було повертатися раз за разом, десятки разів. Тепер таке повертання стає все рідшим і рідшим.
Хоча жити цікавіше, ніж писати. Або якщо живеш так, що багато бачиш, то можна записувати те, що бачиш. Можна писати, щоб інші побачили, як ти живеш, хоча невідомо, чи вони це побачать. Сьогодні, готуючи сніданок, Дарина побачила мураха на пляшці з олією і довго думала про те, що вона не може вбивати мурахів — просто не може, бо ж їй здається, що це одні з найрозумніших істот. Вона знову повертається думками в дитинство й згадує, як видобувала мурашину кислоту з мурашиних осель. Брала травинку, встромлювала її у двері мурашника і за якийсь час виймала й облизувала. Травинка була кисла, і Дарині це подобалось. Тепер вона думає, що, мабуть, саме тоді вона вбила або принаймні поранила багатьох мурахів.
Даринині записи. Епізод 2, сумний.
Вчора я довідалася, що одна моя знайома монахиня збожеволіла й потрапила до психіатричної лікарні. Точніше, не так: одна монахиня, яку я знала і яка запам'яталася мені саме своєю світлістю (бо не всі монахині бувають світлими), збожеволіла. Я пам'ятаю її ясні очі, біляве волосся — пасма вибиваються з-під чорної цупкої тканини серпанка, тоненький голос — вона говорить щось і усміхається. Говорити з нею було тепло. Вчора мені стало страшно, бо я тепер не можу уявити, що з нею, як їй живеться там, де вона тепер, себто у клініці. Чи, може, це просто не має для неї тепер значення. Я майже певна, що вона би мене не впізнала, і це також страшно, коли люди, які тебе знають, і яких ти знаєш, раптом перестають тебе впізнавати. Дивляться на тебе і не бачать.