«Сьогодні мені захотілося щось купити собі. Я довго вешталась базаром, заходила у різні крамнички, нарешті знайшла дезодорант із запахом карибського лимонника. Це завжди так, коли я бачу назву рослини, про яку мало знаю, вона мене притягує, і тоді нічого не залишається, як придбати собі ту річ. Щоб почати дізнаватись про щось, я мушу зробити його своїм».
«Францисканство — це не тільки любов до рослин, як це часом видається його сентиментальним прихильникам. Це те, що найбільш на поверхні, завершення, а не початок. Якби довелося починати з того, з чого починав Франциск, і так продовжити, мало хто би витримав».
«Було би смішно, якби всіх гарних біологів називали францисканцями».
«Кожна подія варта опису, кожна подія в житті кожної людини. Навколо нас одні тексти, одні тексти, ми замало читаємо, хоча навколо нас забагато книжок». «її смерть пахне мені лавандою. Смерть обирає собі, з якими запахами до нас приходити, окрім свого власного. Може, вона сама по собі нічим і не пахне». «Моє життя — це книга, яка була написана раніше, ще до мого на-' родження, тобто завжди лежала у великій Божій бібліотеці, адже Бог має бібліотеку, в якій є книги життя кожного. Вона безмежна, ця бібліотека, але якби хтось у неї потрапив, він би одразу прийшов до своєї книги. Знаєш, це така унікальна книга, бо там записано все, що діється з нами: всі події, всі зустрічі, всі люди, з якими нам доводилось знатися, всі розмови, які відбувалися, всі книги, які нам довелося читати, всі думки, які ми думали, всі наші слова, записані й незаписані, вимовлені та невимовлені. Це така довжелезна книга, яка читається все життя. Ми ціле життя тим і займаємось, що читаємо свою книгу. День — це ніби сторінка, треба читати її уважно. Немає нічого, окрім знаків, але ніколи не відомо, як саме треба їх тлумачити. Я боюся остаточних тлумачень, але коли уже щось вимовляєш, то з'являється відтінок остаточності. Боюся багато чого казати, бо страшно, що скажеться щось раз назавжди й не можна буде нічого змінити. Тому найкраще було би уникати цього, це прекрасно, але все неможливе прекрасне. І воно і є в моїй книзі — цей дивний страх перед словами, тому там бувають такі бліді сторінки. Наші книги перетинаються, адже у твоїй книзі з'являюся я, а в моїй книзі з'являєшся ти. Часом деякі сторінки зовсім однакові — слово в слово. Ще я з'являюся в книгах різних людей. Дехто з них мене любить. Дехто з них не почуває до мене нічого, окрім ненависті — сухої та колючої, як прибережна галька. Для декого мене не існує, і тому ті сторінки, де я ніби є, але мене нема, шелестять по-іншому, коли перегортаються. Для декого я, ніби біль у горлі, — ковтаєш і тільки тоді пригадуєш, або відчуваєш прикро. Всі мої листи до тебе є принаймні у двох копіях. Всі вони вже записані. Я їх просто мушу пригадувати, я навіть не думала, що їх так багато. Для того, щоб прочитати книгу іншого, треба жити його життям.
Тому за життя можна прочитати лише одну-єдину книгу — свою, і безліч фрагментів з інших книг. Єдина книга проживається. Це те, що кожен може вмістити, не більше. Книги самогубців закінчуються розірваною сторінкою — так, ніби її засильно шарпнули, перегортаючи. Вони йдуть так по-різному звідси, тому що для них цього забагато, того всього, що є тут. Часом вони просто не витримують і хочуть бути по-іншому».
«У Божому Інтернеті є незліченна кількість веб-сторінок, а наші прохання миттєво потрапляють у Його скриньку. Він завжди вчасно читає листи. Він читає їх в окулярах, тому що коли отримувати так багато листів, то обов'язково треба читати їх в окулярах, інакше очам буде тяжко».
«Я думаю, що якби я втратила зір, то не бачити кольорів було би для мене справді трагічно, я могла би когось попросити читати собі, хтось міг би писати замість мене. Не бачити людських кольорів — це було би надто нестерпно. Тому я можу просто радіти, що цього зі мною не сталося. Знаєш, кожна людина має свій колір, правда у декого цих кольорів багато, дехто візерунчастий, дехто якийсь пастельний, дехто міниться кольорами веселки, дехто такий, як роса на сонці, ти для мене був сизого кольору, такого, як буває переддощове небо».
«Я пам'ятаю, що коли йшла босоніж по розпеченому від сонця піску на березі Дніпра, у мене спочатку була тільки одна думка: цікаво, скільки я зможу так витримати. А потім вона зникла, і на її місці з'явилась інша: тільки б не закричати. А потім ще інша: якщо я тепер впаду долілиць і поповзу вперед, це буде найкраще, що зі мною станеться, тільки би доповзти до трави. Я тоді так чекала трави, як ніколи в житті».
«У смерті є велика інтимність, померти — це дуже приватна справа, спочатку всі цього бояться і тому потребують бачити біля себе живі обличчя, щоб не було так страшно, але потім, коли надходить цей момент, випроваджують усіх. Великі святі насилали сон на тих, хто чував при них. Тут треба побути самому. Не можна позбавляти людину цієї приватності. Смерть у газовій камері — колективна смерть у муках — це ще страшніше. Люди сходились на страти — як я це ненавиджу. Людей карають не стільки смертю, як страхом смерті, завдавати комусь смерті — абсурдно, смерть із рук правосуддя — я також це ненавиджу. «Агонія» — грецькою означає «боротьба», а також «тривога». Ми тривожимося перед смертю і боремося, але, може, і не з нею, і не з життям, а з чимось іншим. Близькість цих двох слів — «агон» та «агонія» — така дивна, бо те й інше означає боротьбу, змагання. Обидва мають корінь «аго», що значить «вести». Ми називаємо «агонією» передсмертну боротьбу, хоча йдеться тільки про те, щоб нарешті бути переведеним. Нас відведуть туди, куди треба».
«Перестати бути посудиною для чужих думок. Не наливати у себе всякої непотрібної всячини. Бути глечиком, у якому тільки чиста джерельна вода». «Сьогодні я мусила розміняти собі 50 баксів. Бо, знаєш, час від часу мені треба різні речі, і тому доводиться мати гроші. Біля обмінного пункту пахло свіжим хлібом, і я думала, що є тільки декілька речей, про які я постійно думаю, а решта все мене не цікавить. Але гроші я все одно розмінюю. Навпроти на автобусній зупинці стояла ціла хмара людей, і я спочатку подумала, що, може, це якась галіма демонстрація — тих, кому хріново живеться. Тому що переважно людям тут живеться хріново. З різних причин, але хріново. Але виявилось, що то ніяка не демонстрація, а люди всього-на-всього чекають автобуса. І цей автобус ніяк не приїжджає, і вони переминаються з ноги на ногу, і вперто чекають. Тоді я подумала, що це, мабуть, ще гірше. Бо це таке витратне чекання».
«Сьогодні мені було дуже холодно, в будинку ще не ввімкнули опалення, у мене замерзли руки, пучки були такі тверді й холодні.
Я знову не могла зрозуміти, що я тут роблю — взагалі, що я тут роблю, так якщо по-справжньому. Якби мене про це спитали, я би вже не могла відповісти, якби мене спитали, чи я відкусила собі язика, я би, мабуть, тільки кивнула. Це ще було би схоже на виправдання — не мати язика, отож не говорити. І потім я згадала, що зовсім давно, мені було тоді не більше семи років, я пішла по хліб і, коли заходила до крамниці, звідти виходив якийсь чувак і в нього з рук випала пляшка горілки, бо він був уже п'яний і не міг її втримати в руках. І шматок скла поранив мені ногу. На мені тоді була коротка спідничка й бордові колготи, і тому на них зовсім не видно було крові. Чувак щез, матюкаючись, він взагалі мене не помітив, та й нащо я йому була треба. І мені стало страшно, тому що всі кудись зникли, і в мене на нозі рана, з якої тече кров, і ці бордові колготи, і крові не видно. Мені тоді дуже хотілося порятунку, я йшла й плакала, це було смішно, тому що ніхто не звертав уваги на те, що я плачу. Хоча, якби хтось з'явився і спитав, що сталося, я би не змогла нічого відповісти. І коли прийшла додому, вперто мовчала й нікому нічого не розповіла. Мені дивно, що я саме сьогодні про це згадала. Може, це від холоду. І тому, що мені тоді не хотілося говорити — так як зараз».
«Є люди, з якими мені хочеться розмовляти, а є люди, з якими хочеться мовчати. І одних, і других мені часом дуже бракує».
«Знаєш, якось мені приснилось, що є така собі свята Онуфрія, і є щоденники, з нею пов'язані, і я би мусила їх прочитати. Цей сон був дивного жовтого кольору. Я тоді зранку дивувалась і все відчувала навколо цю теплу жовтизну. А потім вирішила пошукати, чи є така свята, і зрозуміло, що нічого не знайшла, ні в яких книжках. І потім воно мені забулось — вийшло з пам'яті. І знаєш, нещодавно я про це згадала, і вирішила пошукати в інтернеті — і пошуко-вик видав мені багатьох святих Онуфріїв — чоловіків. І одне посилання на єдину серед них жінку. То була сестра Онуфрія, яка на другий день після того, як прийняла постриг, прокинулась із відчуттям, що Бога немає і що вона втратила віру. Вона жила так багато років, скільки, я не пам'ятаю, бо не про це йдеться, відчуваючи свою покинутість. До нас повертаються спиною, і ми самотні. Нас відпускають, а для нас це іще зарано або непосильно. До нас повертаються спиною, коли нам так бракне чийогось лиця. Коли я це читала, мені здавалося, що я божеволію, бо я просто знала, нащо це було потрібно. Щоб від нас так відвертались або відходили. Щоб так зненацька позбутись того, чого найбільше прагнеш, і потім весь час прагнути того, чого тебе позбавлено. Це дуже боляче, але інакше все одно не буде».
«Сецесійне небо — ти можеш собі його уявити?»
«Малюю в себе над ліжком на стелі усміхнуте сонце. Тепер щоранку, щойно розплющую очі, воно до мене усміхається. А я усміхаюся до нього».
«У мене сьогодні знову дуже боліли очі, так, що було важко дивитися. Вони болять і сльозяться. Я міцно їх заплющую, але сльози все одно знаходять стежки, якими їм витекти. Маркіян приносить із крамниці пакет шоколадних пряників, таких, як коричневі серця, бо більше нічого мені не хочеться. Я думаю тільки про те, що хотіла би навчитись знати значно більше, ніж знаю тепер. І розуміти людей, і ставати їм у пригоді».
«Я почала боятися розчісуватися пластмасовими гребінцями. Розчісуюся тільки дерев'яними. Купую собі в переходах, де продається всяка всячина, кілька букових, чи ясенових, чи ялівцевих гребінців, розпихаю їх по кишенях, щоб коли загублю якогось, мати ще про запас. Можу довіряти тільки дереву».
«Не можна квапити події, бо коли на них приходить час, вони відбуваються легко й непомітно, так що тільки досить заплющити очі, а коли їх розплющуєш — уже все відбулося. Так само листи пишуться легко, коли їм час писатися. Відбуваються розмови, які мають відбутися. І всього можна дочекатися, а поки чекаєш, стає-ться безліч інших подій — не менш важливих, ніж та, на яку чекаєш».
«Я перестала пам'ятати, скільки мені років, перестала пам'ятати про те, що маю вік, бо це нічого не важить і не вирішує. Те, що зі мною відбувається, не можна міряти роками, чи днями, чи годинами, бо вони тут нічого не важать. Ти також не маєш віку».
«Мені дивно, що я майже нічого не знаю про тебе, про те, чим займаєшся, про твою родину. Не можу уявити, щоб ти міг чимось займатись і щоб у тебе була родина, себто якась історія. Не можу уявити тебе хлопчиком, взагалі не можу тебе уявити кимось іншим, ніж ти є тепер. Мені здається, що ти прийшов нізвідки, і що єдине, чим ти можеш займатись — це приходити та йти. Я знаю, що ти знаєшся на травах, умієш дивитися, адже Бог налляв тобі в очі незвичайної гостроти й пильності, любиш вівсяні коржики, і не пишеш листів, і відповідаєш на питання перш, ніж встигну їх тобі поставити, і такої твоєї біографії мені вистачає».
«Є люди, яким можна розповісти все, навіть якщо бачиш їх уперше. Я тішуся, коли мені вдається зустріти таких людей. їх можна впізнати одразу, бо у них спокійні обличчя, виважені рухи та ясні очі. Вони добре вміють дивитися».
«Автобіографія як жанр завжди лякала мене найбільше. Пам'ятаю, у школі нас змушували писати автобіографії. І вже після слів: «Я така-то народилася...» ставало млосно й далі писати було страшно, бо все воно одразу переставало бути справжнім. Бо моя біографія почалася інакше, і ніколи невідомо, які саме події треба туди вписувати. Всі чи тільки вартісні. А вартісних подій багато. Може, всі вони й вартісні. Найкращі біографії на надгробках, на яких між роком народження і роком смерті — хвиляста лінія — як знак усіх подій, що сталися. Якби я мусила писати автобіографію — якби мене змусили її писати, я би почала з того, що не пам'ятаю того дня, коли народилася, але кажуть, що він був теплий. Не пам'ятаю дня, коли почала себе пам'ятати, цілком певна, що за ці декілька перших років мого життя, яких не пам'ятаю, я дуже багато чого навчилась, не пам'ятаю, як мені це вдалося. Пам'ятаю день першої менструації, я про неї нікому нічого не сказала, навіть мамі, тому що мені здавалося, що це настільки інтимно, що я не можу про це говорити взагалі нікому. Бо хіба говорять про найінтимніші речі — навіть найближчим? Тепер я думаю, що треба вміти говорити і про найінтимніші речі, але цього вміння мені бракує й досі, так само, як і тоді. Вперше в житті закохалася у книжки — надовго, вдруге у шість років — себто дуже пізно — у чорноокого вірменського хлопчика, тому вважаю себе позбавленою національних упереджень із раннього дитинства. Потім закохувалася ще багато разів у різних людей, але не знаю, чи навчилася любити».
«Я перестала писати своє ім'я з великої літери. Тепер, пишучи листи, я пишу в кінці своє ім'я тільки з маленької. Мені дивно, що раніше я могла робити інакше, тепер власне ім'я для мене важить дуже мало. Колись я думала, що у моїх батьків немає імен, це були просто мама й тато. їхні імена кудись позникали. Колись моє ім'я також зникне, його й зараз майже немає. Я знала людей, яких ніколи не могла назвати на ім'я, досі не можу собі цього пояснити. Знаю, що я їх цим скривдила. Всі мають імена, всі звірі, птахи й комахи, всі трави й камені, всі хмари та піщинки, тому люди хочуть, щоби їхні імена пам'ятались. Але я майже могла би забути своє ім'я і нікому його не називати».
«У моїх думках і в тому, що я пишу, дуже багато осені, дуже багато осінніх кольорів, мені здається, що по-справжньому щось писати можна тільки восени. Найдивніші події приходять разом із осінню. Найтерпкіші й найгустіші запахи — осінні».
«Дуже багато людей, яких я любила, померли в листопаді. Це були жінки й чоловіки, глибокі й світлі. Не знаю жодної поганої людини, яка би померла в листопаді. Може, листопад — це місяць, коли гарні люди йдуть звідси. Може, Бог по-особливому любить листопад. Іноді я думаю, що реквієми починають писатись у листопаді».
«У тому, що я пишу тобі, дуже багато недоречностей і банальностей. Але я хочу, щоб воно таке й було — недоречне та банальне. Бо нічого іншого зі мною не відбувається — все так просто, недоречно й банально. Навколо мене ті речі, які ти знаєш, і той маленький скляний ангел зі скляними крильцями, що грає на флейті. Я повісила його на батареї, там йому тепло й затишно, і він може грати безконечно».
«Я обіцяю багатьом людям, що пам'ятатиму про них. Намагаюся цього дотримуватись, тому часом мене тільки й вистачає на цю пам'ять. І я забуваю все інше — забуваю працювати, забуваю всі свої справи, забуваю листи до тебе, написані й ненаписані. Бо хочу пам'ятати їхні погляди й жести, їхні очі й руки, їхні кроки й рухи, їхнє вбрання та взуття, як вони сміються і які вони, коли сумні, як вони тривожаться та як вони думають. Часом боюся, що моє серце не витримає цієї пам'яті».
«Скучаю за твоїм голосом, м'яким, як молода трава; коли по ній іти босоніж, можна відчути цю м'якість, і ноги тоді з неї так дивуються. Я й тепер ходжу босоніж по вранішній траві, яка зранку вже вкрита інеєм, і згадую, як ти говориш».
«Пишучи листи до тебе, я зовсім позбулася почерку, я його вже не маю, і вигляд слів уже не залежить від кольору пасти, втоми моєї руки, натиску моїх пальців. Я уже цього не можу вибирати. Єдине, що можу вибрати, — це шрифт, і величину літер, і швидкість, із якою набираю. Але це нічим не відрізняє вигляду моїх листів від листів інших людей і тому вибираю слова, за якими ти безпомилково впізнаватимеш мене».
«На килимку в себе на порозі щоранку знаходжу мертве горіхове листя. Не знаю, звідки воно береться, бо ніколи не бачу його, коли повертаюся додому. Воно надто велике, щоби я могла принести його на черевиках і не помітити. Мию щовечора свої черевики й знаходжу на них тоненькі волосинки трави та шматочки рудої глини. Не знаю тому, звідки береться це листя. Вчора зранку було два листки, і я викинула їх назад надвір. А сьогодні — вже три. І я вирішила, що нехай собі там лежать, якщо їм там подобається, і взяла собі одного листка до кімнати — нехай буде при мені, поки я працюю, мені буде веселіше. Я навіть його не помила, бо негоже мити гостей без їхньої на те волі, а мені здавалось, шо листок не хоче, щоб я поливала його каламутною водою з крана. Він такого глибокого зеленого кольору — такого глибокого, що не одразу видно, що він зелений, і тому доводиться піднести його до очей, щоб роздивитися. А піднісши до очей, одразу відчуваю горіховий запах. Отож тепер у мене житиме ще й цей пошерхлий листок. Осіннє листя завжди пошерхле. А в мене шерхнуть губи на зиму».