Бувають люди, які ніколи не плачуть. Бувають люди, які відмовилися від сліз і забороняють собі плакати. Буває, що люди плачуть лише усередині сльозами, яких не видно, і ці сльози дуже болючі.
Сльози не витікають, вони залишаються там, усередині. Люди ходять по вулицях і носять у собі озера сліз, і ніхто про це навіть не підозрює. Так плачуть і жінки, і чоловіки. Дарина дозволяє собі плакати по-різному. Часом, коли її ніхто не бачить. Часом їй так хочеться плакати, що уже байдуже, дивиться хтось на це чи ні. Свобода плачу — це також одна з тих свобод, від яких вона ніколи не відмовиться. Можна плакати в метро, притиснувшись до темної шибки. Можна плакати в темному переповненому залі кінотеатру — беззвучно і не схлипувати, дозволяти, щоб сльози котилися по щоках, і навіть їх не витирати. Бо тут цей плач буде дуже самотнім. Сльози — це дуже інтимно, все що обеззброює людину — це так інтимно. Вона плаче, коли сумує, плаче, коли боїться, плаче, коли вже не витримує. Коли в ній проростало дерево, вона також плакала, чуючи, як у ній переплітається його коріння, а гілки намагаються вибратися назовні й розривають їй шкіру.
Мама миє Дарині голову й розповідає, як було у сиву давнину: тоді дівчата мили голову любистком — щоб їх любили, і завжди були люблені. «Ти теж мені помий голову любистком, — просить Дарина, — і не зможеш мене не любити, бо мені треба, щоб ти мене завжди любила». «Дитино моя, я завжди тебе любитиму,» — відповідає мама. Запах любистку відтоді нагадує Дарині мамин голос і першу любов, яка їй випала в житті. Потім їй випадали інші любові, дуже багато любовей, але жодна з них не пахла любистком.
II
Ця Маркіянова картина завжди дивувала й манила Дарину. За столом сидить жінка. її обличчя не видно, бо воно заслонене хвилями волосся, що спадають на груди. Волосся дивного кольору — суміш прозорого меду, воску, золота й ще чогось, що Дарина бачить, але не знає, як назвати. Здається, що саме це волосся і є джерелом світла на картині. Світло в ньому, і від такого світла, якщо на нього довго дивитися, починають боліти очі, ізних течуть сльози. І волосся тече так само, як сльози, безконечно, затікає кудись за спину й ніде не закінчується. Спочатку Дарині здавалося, що долоні жінки лежать на столі, тільки дуже дивно — так піаніст заносить і затримує руки над клавіатурою, перш ніж видобути з інструмента перший звук. А потім, придивившися, вона помітила, що вони не доторкаються до поверхні столу й справді висять у повітрі. Дарині здавалося, що ця жінка щось побачила навпроти себе, підняла кисті рук над столом і так тоді й застигла, вдивляючись у те, що вона бачить. Це також дивно, адже очей жінки не видно за волоссям, як не видно жодної риси обличчя. Але ясно, що вона кудись пильно дивиться і бачить те, що мусить бачити, і волосся, що затуляє її лице, зовсім не заважає їй бачити. Часом Дарина дуже довго стояла біля цього полотна, намагаючися щось зрозуміти, і відходила з почуттям щемної туги.
«Розкажи мені про цю картину,» — попросила Дарина того вечора, коли вони з Маркіяном сиділи на канапі й попивали зелений чай, і ніяка робота й думки їх не брались. «Про цю жінку?» — перепитує Маркіян. Дарина киває. Потім він розповідає, вона слухає, а пізніше ще декілька разів сама собі переповідає цю історію:
«Волосся у неї такого кольору, як грецьке шардоне. Адже ж саме таке вино ми найчастіше пили в маленькому барі з дивною назвою «Карамболь», бо вона чомусь здавалась мені дивною. Вино гойдається у мене в келиху, як хвилі її волосся. А пізніше я дивлюся на ці хвилі вже крізь порожній келих — і мені знову здається, що він повний. Мені подобається роздивлятися її профіль — тоді, коли вона зовсім не звертає на мене уваги й, здається, навіть не пам'ятає, що я тут також є. Вона дивиться на контрабасиста — як він пританцьовує біля свого контрабаса й наче приростає до нього. У неї часом сіпається правий кутик уст, часом вона прикушує губу — у правому кутику, а може, часом і в лівому, але цього я не бачу, бо мені видно тільки правий бік її обличчя. Я опускаю очі та роздивляюся смужку шкіри між її короткою майкою та поясом джинсів — якихось три-чотири сантиметри. Шкіра в неї такого самого кольору, як і волосся. Зараз мені здається, шо вона такого кольору була завжди, навіть узимку. «Як він знає свій інструмент,» — раптом каже вона пошепки. Я майже не чую цих слів, бо вона видихає їх дуже тихо, але вони так гаряче звучать — як її дихання, а його я завжди відчуваю. «Я б хотіла щось так знати. Або когось». Я дивлюся на контрабасиста — він майже притулився щокою до контрабаса, потім раптом різко випростується, обличчя в нього спотворене болем, чи навпаки, насолодою. Мені здається, що він зараз помре від своєї музики. Я переводжу погляд на неї і бачу, що ця гримаса болю відбивається, ніби у дзеркалі, на її обличчі. Рот у неї напіввідкритий, очі приплющені, здається, вона хотіла схопитися за стіл — може, від цього болю або хотіла закричати, але потім забула про це — і руки в неї так і застигли над столом. Потім вона сказала: «Хтось із них когось мучить. Хоча люди часто, дуже часто мучать одні одних».
Пізніше, коли ми йдемо додому — точніше, до її дому, бо в мене не було дому в тому місті, вона наспівує одну з мелодій, яку почула сьогодні від контрабасиста. її волосся сяє у світлі ліхтарів, і мені хочеться розчинитись у цьому світлі. А ще хочеться, щоби цього світла завжди було багато.
Ми з нею дуже часто блукали нічним містом, я думав про те, що груди в неї маленькі, а хода швидка й легка, вона справді завжди ходила швидко й дуже легко, мені здавалося, що вона майже не торкається ногами землі. Часом я питав її, чому вона так швидко ходить, і вона відповідала, що хоче скрізь встигати. Інколи ми заходили у внутрішні дворики старих кам'яниць із дерев'яними мокрими від осінніх дошів сходами, обвитими дикою виноградною лозою, голодні птиці ще не видзьобали всього винограду, ягоди його були зовсім крихітні й нагадували дрібне темно-синє намисто. Вона відщипувала ягоди й казала, що їй дуже смакує підмерзлий дикий виноград. Ми говорили про всяку всячину, пили терпкі й міцні настоянки з маленьких пляшок, які вміщалися у мене в кишені, щоб зігрітися; часом до нас прилітали горобці подзьобати винограду, часом з'являлися голуби, і вона кришила їм хліб, наспівуючи дивні мелодії, бо у неї завжди був хліб у наплічнику, її любили птахи й бездомні собаки, а вона також їх любила та намагалась віддячувати їм за їхню любов. Хлібом або чимось іншим. Мені здавалося, що вона й сама живе, як птах, який буває там, де йому подобається, і нічим не турбується.
Через місяць її збила машина — водій порушив правила, бо вона завжди переходила дорогу дуже обачно й воліла ходити підземними переходами, мабуть, знаючи, що їй доведеться померти саме так, і хотіла відтягнути цей момент або, може, їй не подобалась саме така смерть, і вона воліла, щоб це було інакше й, напевно, хотіла, щоби це сталося пізніше. Тільки підземних переходів майже не було в її районі. її протягнуло декілька метрів по асфальту. Руки в неї були розкидані, як крила, вона була схожа на скаліченого птаха. Вона померла в лікарні рано вранці чи пізно вночі, бо люди завжди помирають у ті години, коли ніч добігає кінця і ось-ось має початись ранок. Я всю ніч просидів під дверима операційної в одній і тій самій позі, здається, не поворухнувшись. Хоча ні, ворушились у мене тільки губи. Я пробував молитися, але не знав жодної молитви й, здається, раніше ніколи не молився. Але тепер я знав напевно, що мушу молитися і не знав як, і які слова треба казати, тому тільки повторював: «Боже, зроби так, щоб вона не померла». І не знав, скільки разів треба це повторити, щоб напевно допомогло. Тому що може статися так, що раптом, вирішиш, що досить і перестанеш це повторювати, а виявиться, що цього замало і треба було би сказати ще раз ті слова, і вони вже напевно допоможуть. Хоча тоді я відчував, що скільки б не повторювати ці слова, все одно буде замало. І вони кололи мені пересохлі губи, і випадали з рота, глухо вдаряючись об підлогу. І коли лікар вийшов із операційної, спотикаючись об розкидані слова моєї молитви, я не зміг підвестись йому назустріч, бо все тіло в мене затерпло. Обличчя лікаря було пом'яте й сіре, як асфальт. Я нічого не розумів з того, що він каже, і чому він безперестанку протирає окуляри хустинкою, теж не розумів. На чолі в нього були краплі сірого поту. Коли він поплескав мене по плечу й жалісно усміхнувся, я зрозумів, що так воно сталося і що так тепер буде й надалі. У мене тремтіли руки, але я конче мусив відгорнути простирадло, щоб подивитися востаннє на її волосся. Бо це, здається, те, що лишилося від неї найсправжнішим. Адже її волосся кольору грецького шардоне не може померти, воно назавжди залишиться таким самим живим і тектиме так само далеко й безконечно, як ріка терпкого й пахучого вина, це в інших буває мертве волосся. Я вирішив, що мушу відрізати хоча б одне пасмо, бо інакше мені не залишиться від неї геть нічого. У мене ніколи не було її фотографій. Здається, вона зовсім не любила фотографуватися, а намалювати її я не встиг. Точніше, поки що не знав, як. Тоді не знав як — поки ми були разом. Хоча я страшенно хотів малювати для неї картини. Я відрізав це пасмо складаним ножем, добре, що ніж був гострий. Воно гойдалось у мене в руках і лоскотало пальці, я спочатку не знав, що з ним робити. Потім вийняв останню цигарку з пачки, запхав його туди й поклав у внутрішню кишеню куртки. Бо не міг же я просто покласти його у кишеню — воно би розсипалося. А тоді прийшли санітари її забрати. Здається, вони щось запитували, але я не знав, що відповідати, і розкришив пальцями цигарку, і вона осипалася на підлогу чимось жовтим, і мені здалося, що мене зараз знудить. Коли я вийшов надвір, довкола було сизо, на калюжах розпливалися кольорові бензинові плями, і я зрозумів, що, мабуть, саме тепер починається справжня осінь, але не міг збагнути, навіщо люди вмирають. Ноги несли мене вперед, і я собі все повторював, що хотів би малювати картини для неї, тільки це так і не вийшло. Тільки навесні одного погідного вечора я знову наважився зайти в той самий бар «Карамболь». Контрабасист, як завше, помирав біля свого контрабаса. Може, це був той самий, я ніяк не міг згадати його обличчя. Я дивувався, що так багато п'ю і не п'янію. Коли прийшов додому, був зовсім тверезий і голова у мене була зовсім ясна, тільки в очах було наче скло. Воно хрускотіло, коли я кліпав повіками, і очі боліли. Я намалював цю картину за ніч, і коли вранці нарешті відклав пензлі, заплакав і відчував, що скло витікає у мене з очей зі сльозами і вони перестають боліти. І все думав про те, що не знаю, як намалювати її обличчя, я занадто мало про нього знав, а може, й непотрібно було його малювати. Я дуже часто намагався його уявити, її уявити: виноградна лоза вплетена їй у волосся, голуби крилами затуляють чоло, з кутиків губ у неї розцвітають мальви, вона нахиляється, і волосся, як мед, скрапує на дорогу, у ньому заплутуються зірки та трави, одне око в неї плаче, а друге сміється».
Дарині часто хочеться спитати про це пасмо волосся, вона би хотіла подивитися на нього, але знає, що, мабуть, цього робити не слід. Зрештою, вона бачить його на картині.
Кран не закручується до кінця, і вода тоненькою цівочкою стікає у білу раковину. Вона стискає руку в кулак, кров виступає між пальцями із зовнішнього боку долоні. Підносить руку до раковини, тоді відкручує кран і підставляє руку під воду. Вода перемішується з кров'ю і стає блідо-рожевою. Потім обдивляється уважно руку — рука білосніжно-чиста, тільки під нігтями черво-. нясті обідки. Руки треба добре вимити милом. Запах мила проникає у шкіру й залишається під нігтями. Потім руки пахнуть горіхами — біля нігтів. Кран знову не закручується, краплі води рівномірно вдаряються об біле дно раковини. Як дощ. Жінки також стають червоним дощем. Це часом смішно, а часом боляче, а часом просто, як дощ у спекотний день, після якого дихати можна глибше та легше.
Тендітна жінка з ніжними руками наливає в горня молоко з поліетиленового пакета. Рука в неї здригається, і молоко розливається по столі. Вона бере рушничка, щоб його повитирати, і не наважується, бо раптом їй здається, що це біле озеро, і вона згадує про молочні ріки, які десь течуть, і береги, що пахнуть молоком і медом, і бачить, як у неї зі столу ллється тоненька цівочка молочної ріки й молочні краплі падають на підлогу. Це молочний дощ. І вона думає про те, що невдовзі їй доведеться самій переходити молочну ріку босоніж, бо перед такими ріками роззуваються і нічого не переносять із собою, і завжди переходять поодинці, бредучи по коліна в молоці, чи по пояс, або навіть по шию — залежно від того, кому яка ріка випаде. І вона думає, що іще треба буде помити ноги — перш ніж переходити. Не можна заходити у молочні ріки із брудними ногами.
«З очей у мене цвіте ромен,» — Дарина застеляє ліжко і тихенько наспівує собі цей рядок. Багато разів, поки в роті не стає терпко, голос не почне хрипнути, а руки втомляться безконечно розправляти й розгладжувати складки покривала. І знає, що насправді воно так і буде колись. Коли саме — невідомо, ще не зараз, але згодом. Щось ростиме над нею, дерево чи трава. І з нею може статися так само — з очниць проростатимуть квіти. Принаймні вона хотіла би, щоби це були квіти.
У роті з'являються ранки, які не заживають. І тоді жувати стає боляче й неприємно. Починаєш думати, що, може, це ознаки інших хвороб — затяжних і осінніх. Кімната в мене пахне тепер осінню, дощами й недугами. Ще можу їсти свіжий хліб, від нього мені не боляче. Так і мусило би статися, бо все це починається так несподівано. Від цього, правда, дуже незатишно — від цих маленьких ранок, від тріщин, що появляються в роті; моє тіло тріскається, як пересохла земля, воно пересихає і стає ніби нетутешнім. Тіло моє говорить до мене своїми тріщинами. Воно втомилося, бо я його не жалію, я ще себе виснажую, бо мені треба багато зробити, багато запам'ятати. Я думаю, що треба щось від себе залишити. І малюю свої долоні на великому аркуші паперу, бо якщо треба від себе щось залишати, то чому б не залишити саме долоні, свої руки, бо я багато роблю руками, бо в мене руки постійно працюють. І я малюю свої почервонілі долоні, порізані тріщинами ліній та каналами вен — вони глибоко під шкірою, але я все одно їх бачу. І пишу в кутку, що це мої долоні, і той, хто мав би щодо цього сумніви, завжди зможе це прочитати. Хоча я могла би написати «Це не мої долоні», — і то також була би правда. Тільки не знаю, чи хтось би про це написав — як про ту магрітову люльку. Хоча про руки завжди можна писати, руки дуже багато значать самі по собі. Але хотіти, щоб хтось написав про мої руки — то вже надто зухвале бажання. Я чіпляю аркуш перед собою на стіну і роздивляюся карту своїх рук, і не знаю, чи багато можу звідти дізнатися про себе — такого, чого би я ще не знала. «Смерть радісна,» — я хапаю ротом відлуння цих слів, а потім прикріплюю їх до своїх червоних долонь, намальованих для того, щоби про все пам'ятати. І про це також.
Жінка зі шкірою, що скидається на риб'ячу луску, пробирається до входу в метро. її тіло, звинне й блискуче, вигинаючись, вклинюється між перехожими, протікає між ними. Вона майже біжить, коли простору навколо неї стає більше, гучно ковтає густе повітря, захлинається ним, притискає до грудей торбинку й закашлюється. Жінка-риба кашляє і на ескалаторі. Це тому, що тут немає води, і вона починає задихатися, — думає Дарина й ховає в кишеню срібну лусочку, що відпала з ліктя жінки-риби. Сьогодні увечері вона покаже її Маркіянові, коли розповідатиме чергову історію.
По вулиці йде дівчинка-підліток із висолопленим язиком. Це могло б виглядати смішно або ж безглуздо. Але, здається, виглядає так, як має бути. Так, ніби по вулицях постійно ходять дівчатка з висолопленими язиками. Вигинають язики, ворушать ними, намагаються дістати кінчика носа. Або смакують язиком повітря. Перехожі не озираються їй услід і не крутять поблажливо пальцем біля скроні. Язик дівчинки витанцьовує тільки йому одному відомий танець. Я куштую світ, я куштую світ, я куштую світ. Я смакую світ, я смакую світ, я смакую світ. По-справжньому пізнати те, що нам не належить. Бути такими, якими нам хочеться.
Не могти повичищати бруд з-під нігтів. Тому що він не вичищається. Нігті ламаються, розшаровуються, як листкове тісто, і з ними так само Дарині не вдається нічого зробити: надати їм форми, обпиляти, відполірувати, щось іще, аби вони виглядали гарно. Вона думає, що якби хотіли скласти про неї думку, подивившись на її нігті, то ця думка була би погана. Але, може, так на краще, думає Дарина. Навіщо мені спілкуватися з людьми, які судитимуть про мене за моїми нігтями? І думатимуть про мене погано, коли дивитимуться на мої нігті.
Людська хвиля заносить Дарину у вагон метро. Затиснута між незнайомими людськими тілами, вона заплющує очі — щоб уникнути небажаних прискіпливих чи байдужих поглядів. Чужа між чужими, чужі очі, чужі плечі, чужі руки. Люди в метро найбільше бояться чужих очей — більше, ніж чужих рук. Ховають очі від очей, намагаються зберегти власний простір, відсторонитися від інших. Це дуже добре — берегти власний простір у метро руками, ногами, очима... Стискатися так, аби займати якомога менше місця. У метро поважати свободу іншого — означає не дивитися йому у вічі. Тому треба вдавати, що в тебе зовсім немає очей. Дивитися понад людськими головами, зачіпаючись поглядом за яскраві реклами над дверима та вікнами. Але Дарина просто заплющує очі — і її більше тут немає.
Дарина любить запах тунелів метро — вони їй пахнуть землею. Ще вона любить, коли поїзд нарешті виїжджає з тунелю і вона дивиться на широку ріку: вода блискуча й схожа на вим'яту фольгу з-під шоколаду. Вона любить довгі ескалатори — на них можна встигнути всмак начитатися, націлуватися, надуматися, настоятися.
У вагон заходить сліпий літній чоловік і починає співати. В руках у нього поліетиленовий яскравий пакет, куди люди кидають монети. Голос у чоловіка ще сильний, але вже трохи надщерблений часом. Дарина знає його дуже добре, декілька років тому вони з дружиною співали тільки в підземних переходах, дружина була також сліпа, співаючи, вони трималися за руки. У них були гарні м'які голоси. Дарина любила їх слухати, невдовзі вона вивчила, де саме вони з'являються, і приїжджала інколи їх послухати, блукаючи підземними півтемними переходами, знаючи, що вони часто співають біля смітників. Тепер він співає сам — мабуть, його дружина померла або вона дуже хвора й уже не може з ним співати. Тому він почав співати в метро, переходячи з вагона у вагон на кожній зупинці, бо так менше відчувається самотність і не так сумно співати, коли не відчуваєш поруч звичного голосу. Дарині шкода його, вона бачить, що він тепер зовсім сивий, шкіра в нього стала коричнева, як волоський горіх, і вона також вкидає у пакет, що може вкинути. Нечастий брязкіт монет стає знаком симпатії.
Саме так воно й буває, що люди співають і грають на різних інструментах у вагонах метро, а також у переходах. І так воно буває не лише в цьому місті. Тут Дарина майже всіх впізнає в обличчя. Вона знає, які пісні вони найбільше люблять співати, і які мелодії у них найкраще виходять. Вона носить із собою почуті мелодії, позапихавши їх у кишені. Цілий день вона ходить по місту, прислухаючись до музики, що живе разом із нею. Часом вона заходить у магазини, де продають музичні інструменти, й довго ходить між рядами скрипок, саксофонів, кларнетів, труб, флейт, гітар, барабанів, придивляючися до мовчазних тіл цих інструментів, і уявляє, як вони звучатимуть у вправних руках і що розповідатимуть. Виходить із магазину лише тоді, коли вже перестає чути їхню мовчанку.