Будильник дзеленчить, починаючи з сьомої ранку, спочатку кожні п'ятнадцять хвилин, потім кожні десять хвилин, потім кожні п'ять. Дарина нічого не може з ним зробити. Вимикає його, але будильник не слухається Дарини й за п'ять хвилин дзеленчить знову. Дарина не знає, чи довго він так грається і коли заспокоюється, бо ж о дев'ятій вибігає з дому. А коли повертається увечері, одразу підходить до будильника. Але він стоїть на столі сумирно й безневинно дивиться на Дарину — так, ніби це не він бешкетував сьогодні зранку. Дарина знає, що завтра зранку повториться те саме, але чому — не може зрозуміти. Можливо, будильник хоче померти й тому намагається роздратувати її, щоб вона у гніві кинула його на підлогу, і тоді він замовкне назовсім. Або вийняла його серце — маленьку батарейку, куплену на станції метро. Але Дарина не може допитатись у будильника, чого він хоче, бо коли вона питає його про це, він уперто мовчить і дивиться на неї, ніби хоче, щоб вона сама прочитала відповідь на його поцяткованому цифрами обличчі. Тому Дарина тільки махає рукою і йде вечеряти.
У неї випадає волосся, випадає дуже багато. Щоранку, прокидаючись, вона дивиться на себе в дзеркало, аби побачити, скільки ще його залишилося. І проводить пальцями по доріжках шкіри на голові. Вона боїться розчісуватися, бо на гребінці залишаються цілі пасма, вона проводить гребінцем від чола до потилиці й відчуває, як гострі зубчики гребінця дряпають шкіру. Волосся осипається, як листя з осіннього дерева. Воно лежить навколо неї на підлозі, і їй не вистачає сил, щоби нахилитись і визбирати його. Вона знімає з гребінця пасмо тоненьких волосинок, які своєю м'якістю нагадують качиний пух і нюхає його, але воно нічим не пахне. Вона знає, що одного дня волосся не залишиться зовсім. Або залишаться ріденькі кущики, тоді його треба буде виголити бритвою, як голять солдатів-новобранців або жінок-в'язнів. Вона уявляє свою голомозу голову, і їй стає дивно, що й так може бути. Шкіра на голомозій голові м'яка, й видається молодшою за шкіру обличчя. Ця шкіра й справді молодша. Вона сідає на підлогу серед розсипаного волосся, обнімає руками коліна, бо так їй менше страшно від того, що це станеться неминуче, і розповідає собі казку — як робила це, щоб скоротити собі дорогу, коли "їхала в автобусі, аби заснути, коли сон її не брався. Колись жила собі дівчинка, у якої було розкішне волосся, коли вранці вона розчісувала його, стоячи біля вікна, сонце посміхалось і світило яскравіше. Коли вона мила волосся, вітер сам його висушував, і їй не треба було користуватися феном. Якось дівчинка зустріла хитру чарівницю,. яка вирішила виманити її волосся та сказала, що вміє здійснювати всі бажання, тільки за кожне бажання проситиме по одній волосині. Дівчинка подумала, що це зовсім небагато, бо хіба в неї може бути багато бажань, їй треба зовсім мало, і не шкода десяти волосин, бо хіба може в неї бути більше, ніж десять бажань. Але бажань все одно виявилося більше, ніж десять, і навіть більше, ніж двадцять, і зовсім не треба було їй просити, щоб її всі любили, бо за день любові кожної людини чарівниця вимагала по волосині. Але дівчинка вирішила, що цих любовей їй треба не так багато. Тільки щоб її завжди любили тато з мамою, і маленький братчик, і вчителька у школі, і прибиральниця з гострим носом, та сусід через дорогу, який дивиться на неї поверх окулярів і виймає з кишень різні маленькі дрібнички й дарує їй — останнього разу олівця, що пише двома кольорами, чорним і червоним; і червонощока бабуся, що торгує булочками з цинамоном, курагою та родзинками, біля якої завжди так солодко пахне, та ще хлопчик, що живе на сьомому поверсі й часом катає її на велосипеді, та ще песик, який сидить на балконі першого поверху й завжди радісно дзявкає, коли вона проходить повз той балкон, та ще інші люди. Так багато їй треба було любовей, що за них довелося заплатити всім волоссям. І коли в дівчинки не залишилося жодної волосини, хитра чарівниця пішла собі геть. Бо коли просиш, щоби щось було завжди, це означає, що треба все віддати. І сонце зажурилось, бо на чиє волосся воно тепер дивитиметься, щоб яскравіше світити. Вітер засмутився, бо чиє волосся він тепер розвіюватиме. А дівчинка плакала, бо не знала, чи хтось захоче любити її лисою. І чи залишиться щось із тих любовей, за які вона вирішила так дорого заплатити. Вона це також знає, бо ніколи не відомо, що буде з любов'ю. Коли випаде все волосся, хтось помре. Пальцями позбирати волосяний пух, підлога холодна, як вода в колодязі, мені ще не так глибоко років, щоби думати про те, що колись мене може не бути, тільки волосся мені про це нагадує, коли осипається, як листя на зиму. І того дня вона встане, і піде хисткими кроками до дзеркала, і дивитиметься на себе очима, повними сліз, а потім припаде руками до такої молодої шкіри, і вже більше не зможе плакати, і накриватиме свій біль пальцями.
Світ схожий на величезний мурашник. Безліч людей в один той самий момент у найвіддаленіших точках земної кулі займаються різними речами. Не підозрюють про існування одні одних і ніколи не зустрінуться. Дарина намагається уявити, що діється зараз, ось цієї миті — о 8.30, 13.42, о 23.29 із близькими їй людьми та з людьми, про яких вона нічого не знає, окрім того, що вони є. Десь у місті Маркіян біжить через дорогу, аби встигнути до червоного світла. Люди снідають, спльовують воду з рештками зубної пасти в раковину, розплющують очі, розповідають одні одним важливі речі. Народжуються, народжують, вмирають, кохаються, кудись поспішають, просто нічого не роблять. Чоловіки пестять жінок, і жіночі тіла розквітають під їхніми губами. Жінки цілують чоловіків, і чоловічі тіла напружуються й наливаються соками. Жінки й чоловіки зачинають дочок і синів і засинають, дивно усміхаючись одне до одного, переплітаючись тілами, перемішуючи літери своїх імен, міняючись запахами тіл. Є люди, які потребують її та кличуть у думках, а вона не чує цих голосів. Хтось її згадує, і вона про це нічого не знає. А те, що знає, — до смішного обмежене. Нам випадає так мало і так багато саме тому, що мало.
Телефон мовчить. Нічого не відбувається. Листоноша не приносить ні листів, ні газет. Невідомо, що діється у світі, і невідомо, чи він узагалі є, отой світ. Те, що за вікном, — того небагато видно, але там також нічого не відбувається. І там нічого немає, крім застиглого простору. Дерева дивляться одне на одне — про що вони думають? Асфальт ворушить потрісканими губами — що він говорить? Десь літаки літають із однієї півкулі в іншу, і люди дивляться донизу на океан і на небо й не бачать, де синява води переходить у синяву небес. Десь є війна — вона є напевно, і це страшно. Тільки вона поза мною. Все поза мною. Така тиша, що ніхто нічого не помітить, — навіть якщо щось і відбудеться. Коли задзвонить телефон, двоє шаленців не битимуться за те, кому першому зняти , трубку й отримати свій шанс на спасіння. Шансів мало, можливості спасіння обмежені — як чинити добро, не вміючи? Не знаючи кому? Або ще гірше: як чинити добро, коли невідомо, що це? Все залишається туманним і невизначеним, зорі на небі нічого не показують, віщі сни не сняться, а якщо сняться, то віщують не те, що треба, юродиві не ходять по вулицях голими й босими, тому що їх одразу забирають у божевільню, щоб вони не каламутили громадського спокою, що й так висить на одній волосинці. На одній тоненькій волосинці. І вони не доходять до тих місць, де люди могли би їх побачити. І вона також не ходить по вулицях босоніж — часом тому, що боїться поранити ноги, часом тому, що боїться різного вуличного бруду — він поприклеюється до ніг і доведеться носити його з собою. А часом їй просто страшно, тому що тоді це вже буде значити, що їй треба йти, до чого вона має йти. Так, ніби буде зроблено головний вибір, таку важливу річ — як різні речі, які робляться вперше, а за ними починається нова частина життя. Але поки що вона чекає. Поки що доводиться залишатися з тим, що є. Серед старих і нових книжок — нові нічим не кращі за старі, і так само того, що вони у собі містять, не вистачає. Кожен шукає свого місця під сонцем (коли заходить сонце, теж добре, бо по заході сонця починаються млосні любовні ночі, нічні кіносеанси у напівпорожніх залах, і живий джаз, під який загострюються відчуття, нюх і зір, повертається прапам'ять, і можна обходитися без мови, і можна почати танцювати і стати самою мовою, і танці тоді танцюються безконечно, безсоромно й божевільно — і це добре, бо у нас нічого немає, окрім наших тіл, тільки ще любов круглою жовтогарячою помаранчею гойдається під стелями; тільки ці ночі, коли ми все про себе знаємо, закінчуються. Тоді, підібгавши хвости, повертаємося до тимчасових місць нашого перебування, переховування, перечікування, переживання та пережовування життя — як у кого вийде і хто на що спроможний — можливо, це тільки на коротко, бо ще можна навчитись інакше. Або ще випаде якась добра ніч. І всім на якусь мить часом стає добре в міських мурашниках: ментам із їхньою непробивністю та несентиментальністю, контролерам, що контролюють наявність проїзних документів у пасажирів автобусів, трамваїв і тролейбусів, приватним охоронцям, які охороняють найприватніше, що є у їхніх господарів, лікарям, що запивають заспокійливими ліками невдалі операції, не виходячи з операційної, учителям, що вчаться забувати й не задумуватись; повіям, що ховають попід віями спогади про першу й останню любов; поетові, що з трагічної нерозділе-ної любові до мистецтва зібрався перерізати собі жили, але вчасно передумав, тепер він напише вірш «сльоза на лезі» і ввійде в історію, повернувшися спиною до тазика з теплою водою та леза «Gillette» з нержавійки.
Один із феноменів, яких Дарина зовсім не розуміє, це феномен святості. Цікаво, що люди відчувають, коли стають святими? І чи знають вони, що святі? Мабуть, що ні. Ще цікавіші від історій просто святих хіба що історії жінок-блудниць, що стали святими. Дивне перетворення. Тут теж є щось для Дарини незрозуміле, пов'язане з жіночим тілом, його гріховністю та святістю. Зрештою, як із будь-яким тілом. Хоча з гріховністю людського тіла стає у певний момент нічого не ясно. Принаймні для Дарини багато що залишається темним і закритим. Те, що людське тіло гріховне — навіть якось нечесно. Можливо, все залежить тільки від ставлення. Якщо бачиш тіло гріховним, значить, так воно і є. І навпаки. Ще її дивують Марія Магдалина та Марія Єгипетська — дивні історії двох жінок, що так багато полюбили. Також грішниці, а потім святі. Дивне ставлення до тіла, дивне розуміння того, що відбувається з ним, — і все так переплутано.
Хворіти часом цікаво, а часом прикро. Дарина лежить у ліжку, натягнувши ковдру майже до самих вух. У неї болить голова, біль тисне на очі, і їй здається, що кімната хитається перед нею туди-сюди, сюди-туди. Речі пританцьовують, міняють форми, дивно вигинаються, підлога поскрипує — кожна дощечка по-своєму. У Дарини в голові кружляють уривки фраз, звуків, і вона не може зрозуміти, звідки це все береться: з віршів, із почутих, підслуханих розмов, зі спогадів — музика очерет далі піщані сліди смак старих сигарет запах сліпої води. Чужі слова тиснуть на чоло, свідомість плавиться, як твердий сир на гарячих канапках. Дарина морщиться: «в очах у мене пісок в очах у мене сльоза якби хтось до мене прийшов і щось мені розказав...» Думки виходять римованими, і Дарині від цього приємно та смішно. Тільки очі справді сльозять-ся і тяжко дивитися. З кухні випливає Маркіян, на ньому картатий старезний фартух із великими кишенями. Він іде похитуючись чи пританцьовуючи. Дарина не впізнає його ходи й дивується. Маркіян ставить перед нею мисочку з чорними маслинами. Маслини нагадують про літо, про Грецію, вагітність і біле вино. Вагітні жінки несуть перед собою кулі животів. Вагітність — це містерія жіночого тіла. Щось дивне, бо в тобі починає жити хтось новий, і ти його ще не знаєш. Вагітні жінки відчувають відповідальність за те, що відбувається з ними. Усередині росте інше тіло, і вони захищають його, накриваючи руками барабани своїх круглих животів. Хтось живий стукає в ці барабани зсередини.
І жіночі тіла все ростуть і з кожним днем змінюються. У жінок важчають і наливаються груди, животи стають великими глобусами. Дарині подобається думати про Клімта, бо він малював вагітних жінок і, здається, йому справді подобались вагітні жінки та їхні животи, тобто він знав, що це гарно. Красива вагітна жінка у чорній вечірній сукні проходить між столиками у кав'ярні, обережно прикриваючи живота руками. Дарина проводить її поглядом і дивується, що та така вродлива. Вона думає про те, що жінки, зрештою, завжди інакше ставляться до своїх тіл, ніж чоловіки. Відчувають обважнілість грудей і знають, що вони можуть боліти — раз на місяць можуть боліти груди. Залежати від передменструального синдрому. Боятися цього та соромитися — на перших порах. А потім перестати і боятися, і соромитися.
Маркіян обережно сідає на краєчок ліжка й гладить Дарину по голові великою шкарубкою долонею. Він знову дивно та зніяковіло усміхається. В кутиках очей у нього збирається втома. Його долоні пахнуть холодом і маслинами. Маркіян розповідає про те, що встиг зробити за день, але Дарина його майже не чує і думає про те, що в Маркіяновій бороді могли би жити бджоли. Багато бджіл — цілий рій. Але не тільки. У нього в бороді часом заплутуються бджоли, а часом метелики. Він намотує на пальці золоті нитки втоми. На плечах у нього відпочивають сонечка з темними крапельками роси на червоних крилах. Губи у нього пошерхлі, й слова обривають лусочки шкіри. Він обмітає своїми пензликами павутиння, яке неквапні павуки снують на наших вікнах. Він змітає зі скатертини обрізки моїх нігтів, бо я про них забуваю. Він готує для нас обох канапки з гарячим сиром і морквяний салат із горіхами. Він сідає біля мене на ліжко й обіймає мене за плечі. Мені здається, що моя хвороба фіалкового кольору. Я затуляюся від неї рукавом, я майже не дихаю.
Мріяти про те, щоб літати, — майже так само, як мріяти ходити по воді. Мріяти про невагомість. Дарина обережно ступає по снігу — так, щоби не проламувати його й не провалюватися. Декілька метрів їй удається пройти, не залишаючи слідів. Від легкості тіла перехоплює подих і паморочиться голова. Вона на тверді — і понад твердю. її тіло нічого не важить, і земля його не притягує, земля відмовляється його тримати, земля його відпускає. Мабуть, коли апостол Петро зрозумів, що йде по воді, він помер би від щастя, якби майже одразу не перестав вірити, що те, що з ним діється, — правда. Вона також помирає — цього разу ненадовго.
Могти щось робити одне для одного. Не конче багато. Тоді, коли інші цього потребують. Бути щедрими й одразу про це забувати. Ризикувати всім і знати, що можна все втратити раз і назавжди. Іти в ніч, тому що так треба, бути мандрівником без пристановища. Дарувати спокій одне одному. Дарувати свободу тим, кого любиш.
Вона приїжджає із самого ранку й пробирається до свого будинку ще сплячою вулицею. Заходить у кухню та думає, що робити далі. Скриплять двері й на порозі появляється мама. І здається, що обличчя в неї стало таке, як білий, трохи вим'ятий від зморщок папір. І вона думає, що у мами стало ще менше тіла, що шкіра у неї стала така тонка й вим'ята, до неї навіть страшно доторкатись, бо можна її розірвати і життя почне витікати через розірвану шкіру. Вона приплющує очі, коли мама її цілує, вони починають говорити, і мамин голос шелестить, як осіння трава, і пахне чорнобривцями, мокрими після дощу, і вона думає, що цього надто багато, і розшнуровує наплічник, і виймає гостинці: коричневі медові тістечка-серця, добру каву та м'якого кота-подушку для мами, і мама дивується, і питає, звідки ж вона знала, що треба привезти кота, а їй здається, що вони й так все завжди знають одна про одну. І коли вони зустрічаються очима, вона раптом розуміє, що це уже зовсім швидко, і що так має бути, і що нічого вдіяти вже не можна. І вона знає, що мама знає, про що вона щойно дізналась, і що тепер вона про це думає, і не може від себе відігнати цю думку.
і вони тримаються одна за одну очима й вона хоче закричати але крик застигає у неї на скривлених губах і нічого не виходить і мамині очі такі як вода тільки вони не витікають слізьми я хочу також плакати й не можу
І потім увечері вона розповідає про Майданек, про експерименти над дітьми, про величезну урну з людським попелом і про контейнери обгорілого взуття та газові камери, у які заводили після душу. І не про це треба говорити, просто вона про це все каже, щоб мамі було менше страшно, й це безглуздо, бо хіба може бути менше страшно від чужої смерті?
завжди страшно мені також колись буде дуже страшно тоді коли я теж буду близько від цього я не можу розрадити не знаю що казати тільки може треба закричати що не треба йти не треба
Ті дні минули так недобре; так замало було мене для неї. Не знаю, чи це можна простити собі. Не можна. Перед від'їздом вона шукає серед різних фотографій мамине фото, тому що вже тепер треба взяти його із собою. Мама лежить на ліжку, їй боляче, і сонце світить прямо на її білу, як папір, шкіру, але вона не яснішає. Вона каже: «Мамо, я беру з собою твою фотографію,» — і не може дивитися на її обличчя, на якому сонце не залишає слідів.
моя дитино до побачення моя дитино мамо я беру з собою твою фотографію ти знаєш навіщо моя дитино я завжди буду з тобою мамо це не повинно бути так швидко моя дитино нас мало одне для одного мало одне для одного більше не буду тебе бачити ще тільки голос почути декілька разів бережи себе моя дитино потім не буде навіть голосу
Він кладе руки їй на груди. Накриває долонями груди. Тепло по шкірі і тепло по шкірі і тепло по шкірі. Шкірі тепло шкірі щемно ще і ще щемно. Дарина співає свою пісню пісень і майже задихається від слів, які вириваються з неї разом зі стогоном і шаленою печаллю, бо й пісня пісень доспівується.