Даринині записи. Епізод І. Про час.
«Я нахиляюся і зав'язую шнурки на черевиках. Наостанку заглядаю в дзеркало в міру критичним поглядом. Коли щось забуваєш і мусиш повернутися додому, тоді начебто треба подивитися в дзеркало перед тим, як вийти, і все буде добре. Що буде добре, я таки не знаю, але менше з тим. Хоча перш ніж вийти з дому, я кручуся довго й нудно туди та сюди, і не тому, що справді не можу зібратися вчасно, а якраз щоби збавити час, бо коли його надто багато, тоді жити стає зовсім паскудно. Переважно в домі, де я живу, — хаос. Навіть немає сенсу щось упорядковувати, бо порядок зникає буквально за півгодини — на очах звідкись з'являються аркуші паперу, бібліотечні замовлення, використані й невикористані автобусні квитки, дискети, олівці й ручки, монети та різне незрозуміле залізяччя, і ще подиву гідна кількість усіляких речей, від яких очам стає боляче, бо вони спотикаються об весь цей мотлох. Боляче одним словом. На столі в мене лежать старі чотки — тепер вони майже не використовуються, себто я їх не використовую. Хоча можливість скористатися ними часом надихає, а часом вселяє надію. Contra spem spero. Часом я просто беру їх до рук і дивлюся на них, а це вже достатньо багато. Часом, коли виходжу з дому, закидаю їх у торбину, й тоді ходити по місту мені спокійніше. Чотки коричневі (переважно у всіх моїх знайомих чорні, а ше мої зроблені дуже неохайно — всі намистинки майже однакової величини і пальцям доводиться напружуватись, щоб відрізнити намистинки між десятками — вони мають бути більшими, а на моїх — майже однакові. І тому можна пропустити цю більшу намистинку, для якої призначаються інші слова молитви). Не можу згадати, де я їх узяла — себто я знаю напевно, що я їх десь купила, але де саме, згадати не можу. І це мене найбільше дивує — не можу згадати місця, де продавалися так неохайно зроблені чотки. А мені, виходить, тоді на них справді залежало, якщо я їх поспішила купити, не шукаючи кращих. Ще у мене на столі стоять півники — майже такого кольору, які колись росли у мене в дворі. Тільки пахнуть вони зовсім інакше — бо ті, що росли у мене, пахли дуже солодко — медом і ще чимось. Найцікавіше те, що саме цього запаху я не можу знайти, але пам'ятаю його дуже добре. А ті півники, які тепер ростуть у мене вдома, пахнуть зовсім інакше. Ті, що мені потрібні, це, здається, якийсь із підвидів німецьких ірисів. Але їх дуже багато, цих підвидів, і я навіть не знаю, де їх треба шукати, і чи вдасться мені коли-небудь їх знайти. Це справді прустівський синдром. Чи, може, ще щось тут домішане, але все одно цей запах мені потрібен, хоча я просто не знаю, навіщо. Потім лежить складаний ніж — він не мій, але я ним час від часу користуюся. Безперечно, я його віддам господареві, але поки що мені подобається дивитися на нього й час від часу користуватись. Ніж майже завжди у мене був при собі — ще з раннього, передшкільного, дитинства — я носила його в кишені сукні, бо на той час не пам'ятаю, щоб дівчаток одягали у штани, тоді це не було заведено. І виглядало дуже смішно, коли я виймала з кишені сукні маленького складаного ножика з металевою срібною ручкою, а ній були олені. Ніж був дуже гарний, складаний, він уміщався в мене на долоні, коли його скласти. Ним можна було копати ямки та креслити лінії по землі, обтісувати й загострювати палички, і взагалі різати все, що потрапить під руку. Потім я десь загубила цього ножа й дуже довго за ним сумувала.
На столі у мене альбом божевільного Босха, я його дуже люблю, тому що він був такий божевільно гарний маляр. Від його картин хочеться помирати, постійно, коли я дивлюся на них, я помираю. У поля є очі, земля дивиться широко розкритими очима, дерева прислухаються до нас своїми гілками, стовбурами, корою, ми помираємо, і вони на нас дивляться. Є люди, у яких такі пильні очі, що під їхніми поглядами можна стати полем, деревом, лісом, небом, травою та бездомним собакою. А ще біля мене лежить листівка з Пієтою Мікеланджело. Мені дивно, що ця молода жінка (Марія була вже далеко не молодою, коли Христові було 33 роки) тримає на руках тіло дорослого чоловіка так, як тримають немовля. Бо Пієта нагадує образ Мадонни з немовлям. Тільки замість немовляти — мертве тіло дорослого чоловіка. Хоча тіло Христове зовсім не видається мертвим — він просто спить, бо губи в нього трохи розтулені. А на обличчі немає ні страждання, ні мертвої заціпенілості. Просто сон. І Марія також не страждає. Вона просто дивиться на Христа зі спокійною любов'ю. І навіть якщо ця любов печальна — все одно спокою у ній більше. Від цього спокою мені стає часом так само спокійно, а часом моторошно. Наскільки це все далеко від мене, від нас. Такий спокій, на який я нездатна. Від часу, у якому я є, це так далеко — і що мені робити з цим часом?»
Болить волосся. Болить шкіра на голові. Болить шкіра на обличчі, стягнута, і здається, що ось-ось вона почне з тріском розриватись. Болять очі, бо в очах пісок. Важко ними дивитися. Дарина нахиляється над столом, і пісок тоненькими цівочками починає висипатися з очей. Стає спокійніше, бо менш боляче. Але це здається, ненадовго. Потім знову піску насиплеться в очі. Дарина не знає, звідки він береться, постійно в неї в очах, заважає їй дивитися. На вулицях вона мружиться, контури предметів розмиваються, розпливаються і врешті-решт речі зникають. Дарина знає, що все це через пісок в очах, але від нього тепер нікуди не дінешся, бо він не завжди висипається. Так і доводиться ходити по вулицях. Інколи пісок висипається і стає часом. Майстри-го-динникарі насипають його в пісочні годинники, бо цим піском, що насипався з людських очей, добре міряти час, що стікає у вічність.
Інша історія про інших людей, яку розповідає дерево.
Вони любили ходити гуляти до супермаркету — двоє чоловіків у старих черевиках і витертих вельветових штанях, з пожовтілими пальцями від дешевих цигарок і трохи надщербленими голосами, як старий білий кухоль, пошкрябаними після гоління щоками та почервонілими втомленими очима — просто збавити час, повештатись, роздивитися, що там є. Це дуже гарне місце, тут час, якщо його забагато, спливає легко й непомітно, можна загубитися серед людей або серед високих полиць із усілякими яскравими розцяцькованими товарами, на які треба звертати увагу й перестати пам'ятати себе. Якщо час лякає, бо нічого з собою робити, або просто набридає те, що себе нікуди дівати, тоді можна піти до супермаркету й зависнути там дуже надовго. Вони намагалися побувати скрізь, переходячи з відділу до відділу, з поверху на поверх, не пропустити жодного ряду, перемацати речі, яких ніколи не купуватимуть, вони залишали на них відбитки пальців, принюхувалися, шморгали носами, кліпали очима, кашляли, мацали кишені, чи є там ще пачка з цигарками, і чи запальничка не випала крізь дірку, куштували чіпси з беконом та шоколадні молочні батончики, їли свіжі булочки із цинамоном, і зовсім не боялись, що їх десь знімає невидима камера. Вони любили приходити у той відділ, де продають свіжу рибу, і там стояли довго біля великих басейнів, у якому помирає риба. Вони просто довго дивляться на дохлих коропів із погаслими очима — як ті гойдаються на каламутній поверхні води. Зовсім не треба бути дохлим коропом, щоб так гойдатися. Вони виглядають так гарно, ці коропи, вони такі невагомі, на це можна довго дивитися, і тоді часом попускає, якщо до того фіг зна що коїлось і було маркотно на душі, й усе нависало, і щипали щоки після гоління, і ставало сухо в роті, і гула голова, наче знавіснілі оси. Потім вони любили розповідати знайомим, що ходять дивитися на дохлу рибу. Знайомі дивувались, кривились — як це неестетично — обурювалися, посміхались поблажливо — мовляв, що візьмеш із психопатів, їм уже й так ніщо не допоможе, краще нехай справді мирно стовбичать біля баків із каламутною водою і зирять на дохлих риб. Жінки із солом'яним волоссям посміхалися так, наче щось розуміють, хоча насправді нічого не розуміли. І двоє чоловіків хитро підсміюються, мружать очі, запалюють останню цигарку, і їх зовсім не цікавить, що там думають ті знайомі й ті біляві жінки із губами, які хочеться цілувати, вони все одно дуже мало що тямлять, і це насправді вони всі при-дурки, тому що сміються з того, що хтось ходить дивитися на дохлу рибу в супермаркеті. І вони йдуть собі неквапом їсти деруни зі сметаною в дешеву їдальню неподалік від метро, де в переході можна купити дерев'яні гребінці, льняні шкарпетки, капці зі свинячої шкіри, та ще багато всілякої всячини. У їдальні пахне помитою підлогою, рибними котлетами й томатним соком. Вони замовляють собі, як завжди, дві порції дерунів, і чорнява дівчина з надщербленим переднім зубом, схожим на півмісяць, усміхається до них, як усміхаються до давніх знайомих, яких завжди приємно бачити. І один із них каже, що треба взяти ще чогось гарячого ріденького, бо мама завжди казала, що не можна харчуватися тільки сухою їжею, бо це недобре для шлунка й узагалі для всього недобре. Другий киває головою, це дійсно недобре, і треба взяти щось ріденьке, та ще й якщо мама казала. І вони замовляють дві миски борщу до своїх дерунів і дуже тішаться тим, що день видався гарний. Вони їдять мовчки, заглибившись у спогади, яких уже назбиралося дуже багато, тільки один каже, що дуже рідка сметана тепер у цій країні, як вода, а другий докидає, що у цій країні все тепер, як вода. І вони мовчать собі далі.
Нарешті треба визначитись, що робити із собою, хоча в певний момент можна раптом зрозуміти, чи відчути, чи воно інакше прийде — таке знання того, що воно все саме по собі визначене, й тому можна із собою нічого не робити, бо воно й так потихеньку робиться — повсякчас, безугаву. Сточується, надломлюється, допасовується, треться одне об одне, перетирається, народжується, додається, віднімається, пришпилюється, здирається — хоча, що б воно там не було, але все одно дивно стає збагнути зненацька, що зношується тіло й що можна все це відчувати. І трохи злякано (чи, може, спантеличено) раптом розумієш, що починаєш думати про ті речі, про які ніколи не думалось, що можна думати так просто й всюди — за сніданком, у автобусі, будь-де. Просто з тілом щось дивне коїться — воно начебто перестає слухатися, живе своїм дивно незрозумілим життям і відокремлюється від тебе начебто, хоча ти носиш його постійно, бо воно таки ще. Є. Твоїм тілом. І однієї прохолодної осінньої ночі, коли надворі пахне уже мертвим листям, раптом відчуваєш, що більше не можеш спати на лівому боці, бо він увесь терпне й тяжчає від непосильного для нього тягаря. І ти раптом розумієш, що твоєму серцеві заважає твоє тіло, яким ти на нього тиснеш. І звідкись ти знаєш, що коли воно надто вже заважатиме й це дуже набридне твоєму серцеві, воно зупиниться, бо йому більше не захочеться калатати в цьому тілі, і кожному може урватися терпець, навіть найтерплячішим. Воно хоче піти собі — туди, куди йому вже давно хотілося піти. Просто на це треба було чекати — щоб просто піти, перестати, зупинитись. І це таке дивне, і так дуже невчасно воно приходить, але всі ці відчуття все одно нарощуються, гіпертрофуються, аж врешті-решт перетворяться на справжню манію, обсесію, чи як там ще називають усілякі від-чогось-залежності. Бо відчуваєш кайф саме , від того, що можна подумати про це, подумати такими думками — що от щось діється з тілом і так про це химерно й солодкувато думається. Йдеш, а в голові у тебе нічого іншого — тільки ось ця от шиза — і тому, коли вона проводить його на поїзд і йде по перону, і раптом чує, що за її спиною кажуть щось про світло в тунелі, — вона реагує миттєво, блискавично, щось її прошиває від голови до п'ят, наче спалах, і вона обертається, і бачить жменьку підлітків, які сперечаються, і тоді вона знає, що ось це ось саме воно, і вони зі мною, а я з ними. Тому що вони про те саме говорять, вони також знають те, що я знаю. «Життя — це типу хвороба, що закінчується смертю». (Ну ясно, це вони фільм подивились.) Ще тільки вклинюються у неї різні там інші хвороби, пристрасті, відриви, відірваності, залежності, заклинення, запої, депресії, таланти, манії — найнебезпечніша з них манія величі, гріхи — найтяжчий із яких гординя. І тому добре, що все врешті-решт закінчується — навіть смертю, бо чимось же воно мусить закінчитися врешті-решт. Для життя — це дуже непоганий фінал, це навіть прикольно, що от сьогодні ти є, а завтра тебе немає. Просто дуже цікаво, як це. Чи схоже воно на те, як спиш, чи схоже на щось зовсім інше. І ось коли ти нарешті дізнаєшся, то ні з ким навіть про це порозмовляти, бо всі навколо займаються чимось іншим, тим, що тебе немає. Вони це бачать, кажуть, що тебе немає, готуються з тобою прощатися, посилають телеграми в якісь глухі села «похорон завтра 11.30», скидають такий же текст есемесками на мобільники. Твоя смерть стає важливою подією. Всі на неї звертають увагу. Твоє зношене тіло в центрі уваги — його миють, одягають, складають руки на грудях і перев'язують ноги — а то вони розскакуються в різні боки, і, може, щелепу також підв'яжуть. Сумують за тобою, плачуть, читають біля тебе псалми, говорять про упокій. Це дуже добре слово «упокій» — заспокоєння. Мертві здобувають спокій, і це, може, один із найцінніших здобутків. З тілом твоїм уже нічого не коїться, тільки ще вони — ті, чия смертельна хвороба ще триває, намагаються щось із ним зробити. Завжди було дуже шкода, що не можна ніяк поговорити з мертвими та про все дізнатися, і здавалося, що це нечесно — що вони так уперто мовчать. Але якщо добре подумати, то все воно навіть логічно й виправдано. Бо й не мовчать вони насправді, просто живі їх не чують. Не чують, що вони говорять. Хоча, може, про що їм говорити з тими, хто ще ходить тут, вони ж усе одно не знають, як це — бути нарешті без тіла, і що зупиняється серце, і ви разом із ним ідете потихеньку далі, і що з останнім видихом видихається багато чого іншого. Про смерть вже нічого не знаю, о smierci juz nic nie wiem, переді мною тисячі смертей, але тільки одна з них моя. Подивитися на себе збоку нарешті — іншим поглядом нарешті побачити, як виглядає власне — тепер уже не власне — тіло збоку. Дивнувато виглядає. Губи посинілі й кінчики пальців теж. Ось саме це найприкріше зачіпає. Могло би воно виглядати інакше. Може стати шкода свого власного тіла, але це вже востаннє. Шкода, що воно синіє, хоча це закономірно, бо йому дуже холодно. Хоча бувають мертві тіла, які виглядають дуже красиво, тільки це не одразу, ще має минути зо дванадцять годин, тіло захолодає остаточно, зморшки розгладжуються, обличчя молодшає, губи трохи посміхаються, спокій розливається по обличчі — це, може, сліди чогось іншого, небесної радості, побаченої в останні півсекунди, чи ще чогось — кожен може називати це по-своєму, я часом думаю, що це тоді, коли ти подаєш руку янголові й починаєш із ним розмовляти потихеньку й трохи несміливо, бо це ж не так просто — одразу почати розмовляти з ангелом, якщо досі ніколи не розмовляли. І ця радість проявляється на обличчі дуже повільно, як фотоплівка, біля якої треба довго помарудитись. Але ти вже осторонь від цього всього, бо тільки ті півсекунди важили, а тепер тобі легко й інакше. І можна на-· віть порадіти, що нарешті тебе немає, а все, що буде тут чи там далі, воно вже буде без тебе, і вони нехай самі дають собі раду зі своїми тілами. Переображення тіл — це щось інше, це не звідси, це також чиста музика, себто містика, цікаво, як мертві мене бачать, як вони одне одного бачать. Переображення — це уже не те тіло, це не матерія, що також тішить.
Нікуди не можна подітися від правил. Бо щоби бути тут, треба мати це на увазі. Виявляється, що доводиться пам'ятати багато правил, які потрібно виконувати, принаймні так воно виглядає. Треба від самого початку виконувати ці правила, і тоді все має бути добре. Можна для годиться трохи побунтувати, можна бунтувати перманентно, але, попри це, користуватися всіма благами та прислухатися до правил. Це може виглядати по-різному, але найпоширеніший, здається, такий варіант: здобути освіту, створити родину, народити дітей і також дати їм змогу отримати освіту й створити родину, жити порядно та спокійно, нікому не роблячи ні зла, ні добра, виконувати громадянські обов'язки, виконувати подружні обов'язки, виконувати інші обов'язки, ощадно витрачати гроші, не викидаючи їх на вітер та на зайві речі, ходити в дешеву перукарню жінкам — раз на два місяці, чоловікам — раз на півтора місяці, купувати одяг на дешевому базарі, приміряти його на очах у десятків перехожих, але тут настільки багато таких вимушених стриптизерів, що ніхто й не зверне уваги, улюбленою стравою називати салат «олів'є» і оселедець під шубою, коли захочеться просвітлення, пити кагор, заїдаючи його дешевим костромським сиром, не знаючи, де Кострома, свят не любити, але святкувати, до релігії ставитись із належною відстороненою пошаною, церкву відвідувати в міру регулярно, священиків боятися і не любити, співчувати молодим монахиням, бо їх життя боляче вдарило, нічого не знати про міжнародну політику, мало орієнтуватись у політиці внутрішній, не бувати в непотрібних місцях, не робити нерозважних вчинків, коли не треба й коли треба, не думати дуже багато про що, себто намагатись не думати зовсім, дивитись перед сном розважальні телепередачі, уже поклавши голову на подушку, мріяти про романтичне кохання, подорожі в заморські країни, уявляти, що було б, якби життя склалось інакше — життя все одно не складається так, як треба — виходить цілковите фіаско — з якого боку не подивись, все залишається незмінним, тому нарешті нічого більше не можна з цим усім зробити, і тоді тільки треба вчасно померти, востаннє зітхнувши, згадавши улюблений запах, улюблені іграшки ще з дитинства — у мене був жовтогарячий колобок і єнот, схожий на живого, і з таким товстенним смугастим хвостом. Так і не вийшло побачити справжнього єнота й жити так, як живуть польові лілії. А ще в дитинстві й справді бувало спокійно та затишно.