Згадати азовське море можна йти довго довго навіть за кілометр від берега води буде по коліна і будуть маленькі піщані острівці люди серед моря просто відпочивають підкладаючи хвилі під голову з морського дна визбирувати пальцями ніг черепашки коричневі мушлі жовтий пісок жовтий пісок очам спокійно тілові затишно просвічується вода м'яка і пружна і зовсім не солона думки витікають не солона вода потім уже навіть не залишається тіла
Харчуватися тільки солоним сиром, садовиною та мінеральною водою. Ходити тільки у сандалях на босу ногу. Носити полотняний одяг і розпущене волосся. Ходити в неділю до напівтемної монастирської церкви та слухати, як співають монахині. Застигати у церковних дверях і про все забувати. Ставити свічки: одну за маму, другу за рідних, друзів і всіх знайомих, а третю — за тих, хто потребує — у цій та в інших країнах. Більше мовчати, ніж говорити. Просити прощення у людей і птахів, у дерев і каміння. Грати на флейті посеред площі, на яку прилітають не тільки голуби, а й горобці. Годувати з рук бездомних собак і радіти, що вони виляють хвостами, отож їм приємно тебе бачити, радіти, що вони підходять до тебе й кладуть голову тобі на коліна або дивляться в очі сумними вологими очима. Ходити по вулицях і все дивуватися: «Боже, чому я мушу жити в цій країні, у якій ніхто не знає, що таке свобода? Боже, чому я мушу жити в цій країні, де люди похмурі й мало сміються? Боже, чому я не хочу жити в іншій країні, бо ноги мені прив'язано до цієї землі, схожої на великий цвинтар?»
Оточити себе огорожею спогадів і жити між них, майже не звертаючи уваги на іншу реальність, ту, що значно реальніша, та, що тече за вікном сьогодні. Вдивлятися у старі й нові фотографії, прислухатися до їхніх розповідей. На фотографії ситуація, про контекст якої може бути нічого не відомо. Але навіть не знаючи справжньої історії фотографії, можна придумати для неї контекст — нехай він навіть не матиме нічого спільного з тим, що було насправді. Дарина любить роздивлятися сімейні альбоми, які їй показують друзі. Вона вдивляється у кожен знімок, намагаючися побачити те, чого на ньому не видно, але що було напевно — до того, як фотограф зафіксував конкретну мить конкретного дня. Фрагментарну історію чийогось життя можна скласти (чи відтворити) із фотографій. Дарина возить із собою по всіх усюдах маленький фотоальбом, розкриває його й читає історії своєї родини, своїх друзів, які дарують їй на згадку свої знімки. Іванна присилає свої фотознімки з Мід-Вест Америки, звідти, де прерії, маїсові поля, руда земля та руде сонце. Придивившися до фотографії, на якій Іванна притискає до себе рудого пса, Дарина розуміє, що вона щаслива. Дарина кладе цю фотографію собі в альбом. Зберігати фотографії людей, яких любиш. Зберігати фотографії людей, яких хотілось би полюбити. Потім ще раз читає і дописує власну історію. Часом вона додає або забирає фотографії. Боїться дивитися на деякі фотографії та закриває їх іншими. Потім приходить час, і вона їх виймає.
«Коли у мене виросте коса до п'ят, я буду королівною», — каже Дарина мамі. Королівна може здійснювати всі свої бажання, досить їй тільки подумати — і воно збувається. Дарина хоче, щоб у неї був вороний кінь із пишною гривою, — вона розчісуватиме щоранку свою косу, а потім кінську гриву, вплітаючи в неї різнокольорові стрічки у неділю й свята. Годуватиме коня цукром і вівсяними коржиками. Кінь їй потрібен для того, щоб їздити на ньому в магазин по хліб, у ліс на озеро — дивитись на латаття та шукати галявини, на яких ростуть суниці й фіалки. Коли Дарина підросте, вона їздитиме на коневі до школи. Поки Дарина сидітиме на уроках, кінь пастиметься на шкільному подвір'ї та радісно іржатиме, коли Дарина вибіжить до нього на великій перерві й почастує його солодким печивом. Коли в мами був день народження, Дарина подарувала їй корону зі срібної фольги — це був справжній королівський подарунок.
ІІІ
Він приходить досить часто, хоча ніколи не відомо наперед, коли це станеться. Часом він з'являється через день, хоча видається, що між кожним його приходом пролягли десятиліття, часом — раз на тиждень, а часом його немає місяцями, і вона починає думати, що, може, з ним щось сталося або що він пішов уже звідси, бо все одно колись обов'язково піде. Але коли він з'являється після такого довгого непоявляння, їй здається, що вона бачила його тільки позавчора. Приходить, тихо відчиняючи двері — вона майже ніколи не замикає дверей, відчиняє їх так тихо, що вона майже ніколи не чує, як він появляється. Часом попереджає її, просто телефонуючи до неї, але, коли вона піднімає слухавку, нічого не говорить, а одразу її кладе. І тоді вона ще декілька митей слухає короткі гудки й знає, що він невдовзі прийде. Тож вона виходить на кухню і там його чекає, варячи каву; виймає з пакета вівсяне печиво, бо він його дуже любить, і кладе на мисочку. Це дуже добре, коли люди щось дуже люблять, бо можна приготувати це для них і знати, що вони зрадіють. Часом, коли вона заходить на кухню, він уже там, і вона ніколи не може сказати, скільки часу він уже там сидить — може, чекав на неї годину, може, пів, може, більше, а може, менше, може, щойно увійшов, але їй у такі хвилини все одно здається, що він тут є завжди й ніколи не виходив, і від цього багато залежить для неї — щоб отак просто заходити в кухню і його там бачити. Одного ранку вона вийшла на кухню заспана, ще, мабуть, не було й сьомої, він годував кота, побачивши її, сказав: «Ти багато забуваєш». Вона не встигла нічого сказати, бо він знов сказав: «Не думай, що тобі треба все одразу. Тобі треба трохи менше. Тільки подумай про свої очі». Вона хотіла спитати, що саме їй треба, і що таке «все одразу», і чому треба думати про очі, але він одразу пішов до виходу. Одного разу він прийшов тоді, коли вона дуже застудилася. Сказав, що зготує їй щось помічне та відправив у ліжко, а сам заварив якоїсь трави, те питво пахло липою, чебрецем, безсмертником і ще чимось. Він тоді сам приніс їй кухля в кімнату, і це, здається, вперше, бо ніколи раніше він не заходив так глибоко в її помешкання, залишався на кухні й, здається, навіть не думав, що в цьому помешканні є ще якісь місця, куди варто заходити. Вона сьорбала гарячий настій, схопившись обіруч за кухоль, бо руки в неї були ослабли й вона боялася, що не зможе того кухля втримати. Він роздивлявся книжки, часом виймав якусь, гортав декілька секунд, а потім ставив на місце, їй здавалося, що він бере ті книжки, які колись для нього були дуже цінними, знаходить там найважливіші для себе фрази, пригадує їх — і цього йому буде досить дуже надовго. Може, він уже прочитав усе це, і тепер книжки йому непотрібні, але цього вона не може знати напевно. Хоча нічого ні про кого не можна знати напевно. Вона допиває траву, і тепло розливається по її тілу; вона усміхається напівблаженною посмішкою, він бачить це й каже їй: «Спи, у сні ти видужаєш», — забирає в неї кухоль і зникає. І справді, наступного дня вона вже одужала. Потім його довго не було, і одного ранку вона прокинулася з якимось дуже прикрим відчуттям і не могла зрозуміти, що їй так муляє, бо ніби нічого не ставалося, аж тут зрозуміла, що вона просто не пам'ятає кольору його очей. Вона вийшла на кухню і побачила, що він миє руки, схилившися над раковиною. Він старанно тер їх милом, змивав водою і знову натирав милом. Нарешті вимкнув воду й сказав: «У мене сьогодні дуже брудні руки». Поки вона варила каву, він ще декілька разів мив руки й після кожного разу казав: «Це мені так заважає — коли брудні руки. А часом я ніяк не можу їх вимити». Ще якось, коли вона зайшла на кухню, він сидів на підлозі навпроти вікна, обійнявши руками коліна, і дивився вперед дуже пильно. Коли вона зварила каву, він жестом показав їй, щоб вона сіла поруч нього. І так вони посьорбували каву, жували вівсяні коржики й дивилися у вікно. Він тоді сказав: «Бог вибрав дуже гарний колір для неба, такий дуже добрий колір.-Я люблю осіннє небо й осінню воду, коли вона зацвітає. Люблю пізню осінь, і осінню мряку, й імлу, та примерзлу ще зовсім зелену траву. Міські люди дуже небагато з цього помічають». Вона хотіла щось заперечити, але він сказав тільки: «Ти дуже неспокійна й мучиш своє серце». Він доторкнувся до її пальців, і вона відчула, як сльози підступають їй до очей і печуть. І вона думала про те, що останній тиждень надворі стоїть такий густий туман. Але жодна сльоза не вийшла назовні. Саме того дня їй так не хотілося, щоб він ішов, тому що вона боялася, що коли він піде, вона вже не зможе так сісти на підлогу й так дивитися. І того дня він справді був довго, і вже сам зварив кави, і покликав її. Не хотів іти з кухні, все дивився на небо. Якось сказав їй, що, мабуть, невдовзі піде звідси. «Ати повернешся?» — спитала вона, тому що їй було треба, щоб він повернувся. «Я не знаю, цього я ще не знаю». Вона скрушно сказала, що вони ще дуже багато про що не поговорили, та що невідомо, чи колись поговорять. Він відповів: «Деякі розмови чекають на своє продовження багато років, і, може, саме так думки встигають вистоятись, подуматись добре, часом треба, щоб це тривало так довго». Насправді їхні розмови ніколи не були довгими, він скупо витрачав слова, вони перекидались короткими, уривчастими фразами. Але все одно відповідав на питання раніше, ніж вона встигала їх поставити. Він завжди знав, що їй треба почути. Або як йому треба з нею бути. І це виявлялося для неї найважливішим. Сама присутність. Те, що можна так бути, що цього досить. Врешті вона наважилась попросити у нього, щоб він писав їй електронні листи. «Я ж не пишу листів». Вона похопилась, бо справді зовсім забула, що він не пише листів, але їй так хотілося мати знаки того, що він є, і вона попросила, щоб він просто присилав їй порожні повідомлення, такий собі лист, у якому нічого не буде написано.
«Це багато,» — посміхається він, і вона вже знає, що він погодився і що вона дійсно отримуватиме від нього такі порожні листи. І коли приходять порожні електронні листи, вона радіє і дивиться на час, коли він їх відправив, і знає — з точністю до секунди — що у ті миті вони були ближчими. Вона зберігає ці листи всі до одного, і якби їй сказали, що там нічого немає, вона би здивувалася, бо там є все те, що їй потрібно. І часом їй смішно із себе, що вона так боїться загубити його слід у світі, і мусить мати свідчення того, що він є. І ці листи вона саме тому й зберігає, і так радіє, коли вони приходять, і так їх чекає, і починає хвилюватися, коли листа немає понад місяць. І сама пише йому листи, багато листів, часті листи, у яких описує все, що відбувається з нею і в ній, згадує свої дні до дрібниць, щоб не пропустити нічого важливого, описує те, що думає, те, що бачить, читає і що думає з того приводу. їй здається, що її життя тече одним потоком, і виливається в ці листи, і цей потік має бути відісланий у електронному вигляді одному адресатові, який наймудріше відповідає на її листи, тому що не відповідає на них словами — так як можна було би відповідати. Вона не сумнівається в тому, що він їх читає. Хоча для того, щоби написати все, вистачило б одного речення. Але можна й більше, можна багато речень.
Уривки з її листів.
«Я знову нещодавно була у Львові, — пише вона, — і заходила у вірменську церкву. Я прийшла туди на літургію, я зовсім не розуміла мови, але мене це не лякало. Я саме так і хотіла — прийти кудись, де я буду німою і глухою. Чутиму, але не розумітиму, могтиму тільки стенати плечима, коли мене щось спитають. Я знала, що я тут чужа, але мені було від цього добре. Правда, священик знав російську мову, але російською мовою він казав тільки «присаживай-тесь». Тому я завжди сідала останньою. Мені вистачало того співу, який я чула навколо себе, і якоїсь миті навіть зраділа, що не розумію слів, бо слова тут уже нічого не важать, і я знову перестала відчувати себе. Задовольняйтеся крихтами, але я отримала більше, ніж крихти. Потім я залишилась, коли відправа вже закінчилась і всі розійшлися, щоби знов подивитися на цю Тайну Вечерю, на якій немає Юди. У мене боліло серце, валідолу не було, я намагалась згадати, як почувалась, коли побачила цю Тайну Вечерю вперше, — здається, так само, як і тепер — хочеться кричати, бо це так, ніби прозріваєш, ніби зір повертається, а все, що до того, бачилось, як через плівку, густу й каламутну. Тоді там ще не було на чому сісти, і мені хотілося опасти під стіною і трохи побути розчиненою. Виходити не хотілося, і я знову думала, що пробула тут замало, хоча досить мені, мабуть, уже ніколи не буде. І я знову думала про те, щоб могти сюди повернутися. Уявляєш, я іще не дійшла до виходу, а вже думала про те, щоб повернутися. І одразу почала цього чекати. І так буває з листами до тебе — я не встигаю дописати одного листа, як уже чекаю, коли зможу почати наступного».
В іншому листі вона пише: «Сьогодні я прала постіль, а потім мусила все повикручувати. І знову відчула, що в мене немає на це сили. Є речі, з якими я зовсім не можу собі дати ради. І я знову згадала, що завжди сварилася через це з мамою, бо ніколи не могла викрутити постелі — ці напинала, простирадла, як я їх ненавиділа, тому що вони завдавали болю моїм рукам. Але мама мене змушувала це робити — мабуть, для того, щоб я зуміла подолати цей біль. Перестати його боятися. Але я тоді дуже боялася фізичного болю».
Ще вона пише: «Мені здається, що найбільше можна принизити людську гідність у безкоштовному громадському туалеті. Я мусила зайти до туалету, що біля нашого базарчика, там, як завжди, була черга, там завжди черга, бо туди ходять випорожнюватись товсті тітки-продавщиці, вони голосно матюкаються, одна тітка каже, що на хрін їй треба тут стояти, вона виходить, і я чую, як за дверима дзюркотить вода, навколо смердить, і потім, коли нарешті приходить моя черга й доводиться залазити у смердючу кабінку, повну людських нечистот, болота, я почуваюся так, наче мене товчуть лицем у цю гидоту, аби відчути, що я нічим не краща за цей бруд. Тільки я не хочу цього відчувати. І мене починає нудити, тому що все це так гидко. І я доповзаю до кабінки, і там на щастя двері зачиняються, бо є кабінки, в яких двері не зачиняються, і до тебе постійно заглядають — що ти там, мовляв, робиш? А там нічого особливого не можна робити — ноги зігнуті й думаєш, щоб тільки пошвид-ше та щоб нікуди не звалитися. А потім виходиш, ще треба помити руки, з умивальника тече смертельно холодна вода й пече руки. Я дуже не люблю, коли мене принижують».
«Мені сумно за те, що я не зробила багатьох речей для мами. Сумно за такі недоказаності, недоговореності, за скупість на ласку, на жести любові й розуміння, я завжди1 буду за цим жаліти. Мені шкода, що я на прощання не обняла її так міцно, щоб у мене заболіли руки, бо це було би востаннє. Тоді мене забракло — на цей один жест болісної любові, і мені його завжди не вистачатиме. Хоча насправді на багато жестів і вчинків мене забракло».
«Знаєш, у своєму житті я вчинила три крадіжки, принаймні я пам'ятаю тільки три. Вперше я вкрала булочку в магазині, коли мені було років вісім — тоді мені хотілося дізнатися, чи можу вкрасти, бо я тоді вже знала, що це недобре. Себто чи зможу дозволити собі зробити те, чого я не маю собі дозволяти. Виявилося, що зможу. Єдиним виправданням був голод, бо я справді була голодна й мені хотілося булочки. І я тоді неправильно порахувала ці булочки, вдала, що помилилась, і взяла собі на одну більше, і з'їла цю булочку по дорозі додому, зовсім не відчуваючи смаку. Між першою та другою крадіжкою минуло багато років. Вдруге я вкрала непотрібну книжку і навіть не знаю, навіщо, бо книжка справді була мені непотрібна. Не було жодного сенсу в тому, щоб красти книжку, якої не читатиму, і я її таки не читала. Утретє я вкрала книжку свого улюбленого поета, тому що мені бракувало його віршів і здавалося, що мушу їх вкрасти, щоб могти читати їх завжди. І щоб було звідки їх читати. У цих віршах багато любові, і я також викрала трохи цієї любові».
«Пам'ятаєш, я тобі розповідала про дерево, яке росло в мені. Здається, воно жило в мені із самого дитинства, й тільки нещодавно вирішило вибратися назовні. Через праве підребер'я. Бо із самого дитинства я мучилась від болю в правому підребер'ї. Правда, я відчуваю його й досі. Є такі речі, що ніколи не відходять. Бо я не думаю, що це ще одне дерево росте в мені».
«Я іще не вмію все відпускати від себе, не вмію заспокоюватись, бо є спогади, які заважають. Я би хотіла вміти зовсім нічого не мати, не присвоювати собі. Бути такою прозорою, щоб крізь мене можна було бачити. Якщо це станеться, я перестану писати тобі листи. Тому що тоді вже нічого не зможу написати. Або, можливо, також присилатиму їх порожніми. Хочу, щоб мені всього було досить. Іноді мені здається, що я хочу настільки багато, що ніколи не отримаю й сотої частини. Але, може, я вже маю все...»
«Останні декілька днів я думала про Франциска. Я часто про нього думаю. Думаю про те, що він був низького зросту й не дуже вродливий. Із тих, на кого мало звертають увагу, одразу не помічають і не запам'ятовують. Я думала про те, як воно все в нього почалося, точніше, як воно вийшло на яв — тоді, коли він вирішив нарешті піти, все залишив, від усього відмовився і вийшов голий на площу. Він учинив погано — всі так думали: його батько, сусіди, знайомі й просто добропорядні мешканці. Його батько втратив сина, залишився без спадкоємця, якому можна буде передати все добро, мабуть, тієї ночі в нього боліло серце. А син усім знехтував, повівся невдячно, зрештою, його вважали за ідіота.
За голого ідіота. Думаю, що це буває часто — когось вважають за ідіота, а потім виявляється, що все це зовсім не так. Тому, може, й треба, щоб часом тебе назвали ідіотом, — в обличчя. І щоб, коли це виявиться правдою, не стало страшно. Можна погано зарекомендувати себе. Показати себе з найгіршого боку, мовчати, коли питають, або відповідати невпопад, говорити щось смішне, що купи не тримається, червоніти від цього, тому що тоді також всі думають: «ну й вар'ят чи вар'ятка». Але ти розумієш, що не про те йдеться. Це таке собі випалювання себе. Чужими словами, посмішками. Те, що зробив Франциск, це також була погана самопрезентація. Кажуть, що це все з ним почалося через любов до поезії. Потім трансформувалося в щось інше. Він хотів стати трубадуром. І таки став — Божим трубадуром. А все починалося з поезії».