— Хочу вас познайомити! — торочив Комарницький, не зважаючи на нього.
Минуло вже хвилин двадцять, відколи я, Люська, Анжела Сонцева і її сивий кавалер перебралися за «продюсерський» столик. Місця відразу забракло, почалося присунення столиків та стільців, і процес явно напружив режисера Рому. Видно, він звик сам усім керувати, або, що більш ймовірно, не любив, коли хтось втручається в його особистий простір.
Коли почався цей рух, Роман спробував підвестися і перейти зі своїм бокалом, куди він замислено зливав усю горілку з чарочок, у більш спокійне місце. Та з одного боку в нього вчепилася російська акторка, а з іншого — шлях до відступу загородила Люська. Режисер приречено сів, і, розгледівши тепер свого приятеля зблизька, я поставив йому досить професійний діагноз: митець за півкроку від алкогольної істерики. Ось що значить тривале вимушене утримування!
Та коли мене торкнулося стегно Анжели, я геть забув про режисера.
Зрештою я холостякував уже доволі давно. Це не означає, що в сексуальному плані я був на голодному пайку. Навпаки, останні місяці подружнього життя знаменувалися взаємним утриманням, і, ставши вільним, я не те щоб зірвався з ланцюга, але нарешті, як власник вільної однокімнатної квартири, зміг дещо різноманітнити своє інтимне життя.
Ні, тут було щось інше: опинившись так близько від жінки, котра завжди буде для таких, як я, недоступною, я відчув щось більше та навіть глибше за звичайний чоловічий потяг до білявої красуні. Альпініст, який хоч раз чесно зізнавався собі, що саме цю вершину йому ніколи не підкорити, зрозуміє мене.
Анжела Сонцева була в моєму розумінні класичним зразком жінки чоловічих мрій.
Я змусив себе не відсовуватися, і стегно співачки впевнено притиснулося до мого. Аби чимось зайнятися, я підсунув до себе злощасний келих із шампанським. Анжела не звертала на мене уваги, хоча готовий закластися на що завгодно: моя суто кобелівська реакція на неї не могла пройти повз її увагу. Та, мабуть, вона вже звикла до стурбованих і ласих чоловічих поглядів, тому сприйняла мене як чергового прихильника, котрий опинився біля «зірки» й не вірить своєму щастю.
Тим більше, що своїми спробами сказати якийсь тост Коля Кінг-Конг справді всіх утомив — його ніхто не хотів слухати. До Анжели говорили відразу троє: Люська, яка змушена була перехилятися через мене, товстун із хусткою та ще якась жінка в закороткій, як на її ризикований вік, спідниці. Сонцева крутила головою, в результаті не чуючи нічого. Її супутник байдуже спостерігав за цим. Чоловік поряд із ним намагався про щось говорити, пан Сиві Скроні лише кивав.
Режисер зробив ще один ковток із бокала. Затим пальцями зняв з дерев’яних шпажок оливки і для чогось кинув їх у горілку. Потім почав ганяти оливки по горілці пластиковою соломинкою для коктейлів, через яку товстун пив сік із льодом. Він не просив — простягнув руку і взяв. Процес повністю захопив Романа.
Нарешті Комарницькому вдалося перекричати всіх:
— Ви будете слухати мене, мать вашу?
— Колю, ти хочеш щось сказати? — поцікавилася російська актриса, ніби щойно вийшла з паралельного світу.
— Так! Так! Я хочу вас познайомити з одним класним мужиком! Ігор Варава! Встань, Ігоре, покажися!
Я ледь підняв зад, ще міцніше притиснувшись стегном до стегна Анжели.
— Оце, люди, Ігор Варава! Найкримінальніший з кримінальних елементів… Тьфу, мать… Журналістів! Кримінальних журналістів! Якби не він, ми б усі тут не сиділи, отак! А якби сиділи, то з іншого приводу!
— Що ж ви такого зробили? — поцікавилася російська актриса.
— Убив вашого коханця, — спокійно відповів я.
Її очі зробилися правильної круглої форми і, здавалося, полізли з орбіт. Я мовчав, насолоджуючись ефектом, а Комарницький тут же все прояснив:
— Зоєчко, це за сценарієм! Він автор, він усе придумав!
— А-а-а, — з явним полегшенням видихнула актриса. Анжела Сонцева засміялася.
— Та-ак, ну, а наш золотий голос вам, любі друзі, відрекомендовувати не треба!
— Я так думаю, Сонечко, раз ти вже прийшла, ти нам і заспіваєш, — швидше заявив, ніж запитав товстун.
— Це, Сашенько, буде вам дуж-же дорого коштувати! — Анжела, граючись, виставила палець і гойднула ним у його бік.
— Чому — мені? Хіба сьогодні не буде концерту?
— Не буде, — розвела руками Анжела. — Купите диск і послухаєте. Правда, Бобрику?
Пан Сиві Скроні зітхнув, підвівся і, тримаючись прямо, рушив через зал у бік туалетів.
— Ясно, — почув я над вухом ремарку Люськи. — Носика пудрити[1] пішов.
Вона сказала це так, щоби відреагував у першу чергу я. Спрацювало: я повернув голову до неї, і колега випередила моє питання:
— Ага. Ти правильно все подумав. Ще той бобрик. Цілий бобер, я б сказала.
Я остаточно перестав розуміти, як себе тут треба поводити. Ситуацію врятувала Сонцева.
Вірніше, не молода жінка, яка сиділа поруч, а співачка в образі шансонетки з провінційного ресторану. Плазмова панель, розташована просто перед нами майже під самою стелею, раптом перестала транслювати кліпи без звуку. З екрана, як і з екранів ще трьох панелей, розміщених у залі, раптом зникло зображення, щоби за мить з’явитися. Тільки тепер це був найсвіжіший кліп Сонцевої.
Чесно кажучи, я не бачив жодного. Але в тому, що зараз усім присутнім показували найсвіжіший, сумнівів не було.
У кліпі використали найсмачніші кадри з фільму «Намисто таємниць», знятого за першою і єдиною книжкою, яку я поки що спромігся написати.
Ролі співачки в моїй історії спочатку не було. Просто для режисера Романа Барабаша це теж був перший фільм. До того ж він, як я прочитав у нашій-таки газеті, багато й успішно знімав кліпи. А Сонцева, кажуть, модна співачка і вже встигла попрацювати з Ромою. Ось так у ресторанчику, де, за сюжетом, квітнула наркоторгівля, і з’явився вставний номер із провінційною співачкою.
Я раніше не бачив цього. Як для задрипаного…
— Для задрипаного кабака надто гламурно, — озвучив хтось мої думки.
Перевівши погляд, я знову зустрівся очима з Анжелою.
— Подобається? — кивнула вона на екран.
— Не знаю, — знизав я плечима. — Наче нормально…
— Класно, — кивнула Сонцева. — Ромашка — кльовий, профі. Кліп піде в ротацію[2] десь за два тижні, ну, перед прем’єрою кіна. Задумка така, фішка…
— Добре, — я не знав, про що треба говорити.
— Добре, — погодилася Анжела. — Значить, ви драматург?
— Журналіст, — я ковтнув ще шампанського. — Просто знав якось більше, ніж можна було написати в газеті. Сів, написав детективчик. Історійка простенька, нічого особливого. Події більш-менш реальні… Не знаю, як кіношники на мене вийшли…
— Це ж добре!
— Мабуть. Для мене все це взагалі нове… Я ось і про вас нічого не чув…
Анжела відкинула рукою біляве пасмо, в її погляді не лишилося нічого від ввічливості — її замінила непідробна цікавість.
— І музику ви не слухаєте?
— Сонечко, він у цьому плані дерев’яний! — вставила Люська.
— Може, вас це образить, але не слухаю. Естрадну, в усякому разі.
— Х-ха… Знаєте, мене ще ніхто не називав естрадою, — жодних натяків на образу в її голосі я не помітив.
— А як називали?
— Попсою в основному. До речі, давай на «ти». — Я кивнув, і відразу після цього пухкенькі губи Анжели Сонцевої опинилися впритул біля мого вуха: — Слухай, може, обережно втечемо звідси? Ти як?
2. Поцілунок у дзеркало
Вона не сказала — «підемо». І це справді була втеча.
Ми діяли, наче партизани-підпільники або радянські розвідники, що мусять відірватися від «хвоста», причепленого гестапівцями або цереушниками (потрібне — підкреслити, ха-ха!). Поки що я не розумів, для чого моїй новій знайомій ця гра, але прийняв її без жодних питань і застережень.
Значить, так треба. Значить, естрадні співачки саме так повинні себе поводити, коли товариство їм набридає.
Нічого складного в плані нашої втечі не було. Анжела була в цьому невеличкому закладі якщо не своєю в дошку, то, принаймні, завсідницею. Через те знала всі ходи й виходи. Їх тут було небагато: парадний, біля якого стоїть охоронець із фірмовим бейджиком, службовий — просто за барною стійкою, через кухню, і ще один — двері з тильного боку гардеробу, який я за шкільною звичкою іменував роздягальнею.
Через це слово я мав несподівані проблеми. Якось, ще до одруження, я деякий час зустрічався з молодою київською театралкою. Звісно, коли твоя подружка — фанатка театру, рано чи пізно ти мусиш піти з нею до театру. З тим, що в мене в шафі знайшовся не модний, але все ж таки костюм, і не виявилося жодної краватки, вона ще змирилася. Навіть погодилася, що той піджак нормально підходить до джинсів і храм, яким вона вважала театр, я жодним чином не оскверню. Та коли я назвав театральний гардероб «роздягальнею», губи її склалися в тонку лінію, всю першу дію вона вперто скидала мою руку зі свого обтягнутого строгою сукнею коліна, а по закінченні вистави сухо повідомила: «Я поїду додому. Зупини мені таксі».
Відтоді я не став називати роздягальню «гардеробом». Але якщо опинявся в місці, де тьотя чи дядя готові стерегти мій одяг, робив усе можливе, аби прихопити куртку з собою. Або залишав її в машині, як сьогодні.
Навряд чи хтось запідозрив, що я йду кудись далі, ніж покурити: курці тут зобов’язані виходити на свіже повітря. Ні з ким не прощаючись, хоча навряд чи хтось із нових знайомих помер би без мого «до побачення», я неквапом пройшов між столиками. Для Сонцевої я на цей момент перестав існувати, вона почала щебетати про щось із товстуном із шийною хустиною. По дорозі до виходу я вирішив зайти в туалет, двері — навпроти роздягальні. Тут було місце лише для одного. Смикнув ручку — зачинено.
Так ми і думали. Якби чоловік, якого Люська назвала Бобриком, не зачинився або саме виходив з даблу[3], я під будь-яким приводом мусив відволікти його увагу. Але все гаразд — супутник Сонцевої, очевидно, зачинився там назавжди. Що ж, це вирішує частину проблем.
Кивнувши охоронцеві, я неквапом вийшов на свіже, ще вологе від дощику березневе повітря. Дістав цигарку, і раптом у голову стрельнуло: план Анжели не досконалий! Ми повинні вийти окремо, з інтервалом у п’ятнадцять хвилин, я при потребі мусив затримати так званого Бобрика, вона — мило посміхнутися гардеробниці і, взявши курточку, вислизнути через гардеробні двері. Але раптом саме за ці п’ятнадцять хвилин її супутник вийде з сортиру? І перехопить її? Звісно, він не зможе її зупинити, одначе цілком може привернути до неї загальну увагу.
Саме цього Сонцева, за її словами, боялася найбільше. Бо якщо такий, як я, може собі дозволити прийти куди завгодно і так само піти геть, не викликавши загального інтересу, то відомій співачці це зробити складно.
Я вже хотів повертатися, та вчасно зупинився. Якщо цей Бобрик сидить у даблі вже двадцять хвилин, то чому б йому не посидіти там ще п’ятнадцять? Тим більше, коли вірити прозорим Люсьчиним натякам, повним дивного розуміння поглядам усіх інших, хто сидів з нами за столикам, та моїй персональній схильності до аналітики і деякому досвіду роботи з ментами, маємо справу з любителем занюхати кокаїнчику.
Вони, за моїми спостереженнями, діляться на дві категорії.
Представники першої швиденько зроблять своє діло в тихому місці, шморгнуть носом і повернуться назад, ніби нічого не сталося. Так роблять алкоголіки, яким забороняють пити: сховався — зробив великий ковток — і тут як тут. Представники другої чітко знають: їм ніхто нічого не заборонить. Тому усамітнюються швидше для збереження пристойності, намагаються якнайменше звертати на себе увагу, отримувати свій кайф поступово і ґрунтовно.
Той, кого назвали Бобриком, явно тяжів до другої категорії. Отже, особливо не поспішатиме вийти перед людські очі.
Тому я закурив, підійшов до своєї старенької «вольво» і почав чекати.
Не довго.
Анжела Сонцева випурхнула з-за рогу будинку навіть швидше, ніж ми домовлялися. Хоча ні, не швидше — годинник не поспішав, просто обумовлені п’ятнадцять хвилин спливли, як одна. Білявка помахала мені рукою, наче старому другові, якого давно не бачила. Я розчахнув перед нею дверцята: карету подано. Вона кинула на заднє сидіння курточку, сама швиденько вмостилася біля водія.
Сідаючи за кермо, я зачепив краєм ока символічну, як мені здалося, картину: моє ґрунтовне пальто і легковажна курточка моєї несподіваної супутниці лежать на задньому сидінні впритул.
Поїхали.
Куди — в той момент не мало значення.
Я сподівався, що рано чи пізно ми поїдемо до мене, і одночасно боявся цього. Не назву себе неохайним холостяком, не скажу, що мені в моїй однокімнатній «хрущовській» халупі в Академмістечку так уже погано й незатишно. Інших варіантів розміну нашої спільної з дружиною квартири на Нивках просто не було: «двушку» на сьомому поверсі стандартного «брежнєвського» будинку інакше, як на одну нормальну однокімнатну там же і одну в «хрущовці», не поміняє ніхто. Навпаки, зараз мене все влаштовувало.
Ось тільки чи влаштує комірчина з мінімалістською обстановкою мою несподівану знайому? Не запросить же вона мене до себе. Де вона живе, до речі?
— Куди тікаємо? — поцікавився ніби між іншим, коли виїхав через Контрактову на Набережне шосе.
— Вечір тільки починається, — мовила Сонцева, не дивлячись на мене, а тоді раптом повернулася всім корпусом, підморгнула, порилася в сумочці і видобула звідти срібний портсигар. — Запалимо вогні?
Я, тримаючи лівою рукою кермо, правою підніс їй вогник запальнички. Тільки тоді звернув увагу на нестандартну форму цигарки, яку Анжела недбало стискала пальцями. Коли вона затягнулася, випустила пахучий дим і знову підморгнула, я мовчки опустив скло зі свого боку.
Я зовсім не мораліст.
Коли мені було дев’ятнадцять, від мене через мій недогляд завагітніла однокурсниця, аборт вирішила не робити, просто забрала документи і повернулася до батьків у Конотоп. Жодних претензій до біологічного батька — там вона вдало вийшла заміж за податкового інспектора.
Якщо я сам пишу та пропускаю в газету замовлені та навіть проплачені статті, не роблю з цього жодних моральних висновків. Головне — аби мене ніхто не спокушав хабарями у вигляді премій та інших, нематеріальних благ. Я доволі цинічно ставлюся як до своєї професії, так і до світу, в якому живу.
До розлучення привела не жінчина дурість, а мої специфічні, хоча й не оригінальні погляди на подружнє життя. Часом я напивався, виправдовуючи це потребою зняти стрес. Часом тягався по дівках, виправдовуючи свої вчинки так само і не вважаючи пару годин у чужому ліжку жодною подружньою зрадою.
Є ще багато причин, чому я не маю права когось засуджувати. Того ж Бобрика з сивими скронями.
Я просто проти того, аби в салоні моєї машини смерділо шмаллю.
Не знаю, як зрозуміла мою реакцію Анжела Сонцева і чи взагалі зрозуміла щось. Так само не знаю, чи в сумочці кожної «зірки» шоу-бізнесу є «веселі цигарки». Цей світ почав відкриватися для мене лише пару годин тому, і висновків я не зробив жодних. Крім, хіба що, філософського: «Плавали — знаємо». Та все одно білявка щось відчула, причому це «щось» явно не було для неї ворожим.
— Вибач… Мабуть, я повинна щось пояснити.
— Перш за все — куди ми їдемо. Я везу тебе додому чи ми просто катаємося?
— Кататися до безтями не хочеться. Додому ще рано. Я, до речі, в Бучі живу, так що не близький світ.
— Ну і не такий вже далекий, — у голові я встиг вирахувати, що нам теоретично по дорозі. — Так куди? Зараз зелене світло, рухатися треба. Управо, вліво?
— Прямо, — Анжела зробила ще одну затяжку, затримала дим у роті, потім повільно почала випускати.
— Прямо — через бортик і в воду.
— Тоді давай просто покатаємося. Де зараз пробок менше.
— О’кей, мем, — я повернув кермо в правий бік і повів машину прямо по набережній.