Умостившись зручніше, Анжела поклала ногу на ногу, не намагаючись прикрити коліно, котре при цьому відкрилося досить сміливо.
— Ну?
— Тобто?
— Ти журналіст, правильно? Значить, у тебе багато запитань до мене.
— У нашої Люськи до тебе було багато запитань, — відповів я.
І раптом згадав: вона ж збиралася брати в Сонцевої інтерв’ю, а потім просила, аби я дочекався її і підвіз додому. Ніби навздогін моїм думкам у кишені озвався телефон. Номер висвітлювався незнайомий, тільки ж я і правда не знав номера нашої самої культурної Люськи Корбут. Це могла бути вона — з претензіями та скандалами.
Відстрочуючи це хоча б до завтра, я, не відповівши, вимкнув телефон. Усе, абонент не може прийняти ваш дзвінок. Наслідуючи мій приклад, те ж саме зробила і Анжела.
— Дістане? — поцікавився я.
— Хто? — вона зробила круглі очі. — Ти вже починаєш запитувати?
— Що ти хочеш, аби я в тебе спитав?
— Не жуй словесну жуйку… Ми вже по колу ходимо: «що, хто, кому, куди, як». Усі ви якісь такі…
— Я маю на увазі того, з сивиною. Бобрика чи як його…
— Насправді — Микола Бобров, мій перший і останній продюсер, — Анжела зробила чергову затяжку, подивилася на вогник цигарки.
— Перший і останній?
— Зайди в Інтернет, почитай при нагоді, кого в машині возив. Хоча — нічого особливого. Лише Анжела Сонцева. Якщо справді є люди, які роблять з інших людей артистів, то Бобрик зробив мене. Так пишуть, — вона знову усміхнулася. — Я — його останній вдалий проект.
— Знову «останній». Ти його вже поховала?
— Чому — поховала?
Обличчя Сонцевої враз зробилося дуже серйозним. Спокійним, але серйозним. Слово «поховала» їй явно не сподобалося.
Ми проїхалися вечірнім Києвом по набережній, завернули через Корчувате на Московську площу, далі — повз Совські ставки крізь Чоколівку до проспекту Перемоги.
І весь цей час Анжела Сонцева говорила. Вона не скаржилася, не сповідалася — просто видавала нову для мене інформацію.
Вона розказала, що два роки тому Микола Бобров привіз її в Київ. Звідки — не важливо. За рік вона переспівала майже в усіх клубах, на всіх корпоративах[4], більшості збірних концертів. Її запрошували співати на виборах, на відкритті торговельних центрів, у дитячих будинках. Бобров проплачував ефіри в ранкових та нічних програмах, вона робила дві еротичні фотосесії для чоловічих журналів, рекламувала модну білизну в одному жіночому. Нарешті випустили перший альбом «Сонце від заходу до світанку», відзняті кліпи з’явилися на музичних каналах, чотири пісні з альбому стали хітами і закрутилися на радіо.
Вона розповіла, як Микола Бобров черговий раз довів усім, що він — геніальний продюсер. Він спочатку купив їй квартиру на Русанівці, а коли Сонцева стала «зіркою», порадив переселитися в приміську зону, у власний будиночок. Чи спала вона з ним? Так, співачки часто сплять із своїми продюсерами, тільки довго це не тягнеться. Коли робота продюсера дає результат, секс із «своєю зіркою» вже перестає грати якусь серйозну роль і навіть починає заважати. Тому вони вже скоро рік як не коханці, і вона має певну фінансову незалежність. Дім у Бучі Анжела вже купила за свої гроші. «Ауді», на якій вона навчилася їздити зовсім недавно, подарували багаті прихильники. Їй лише двадцять п’ять, а життя вже вдалося.
А ще вона повідала, що лише два місяці тому дізналася про давні проблеми свого «тата» Бобрика. У подробиці вдаватися не хоче, та й не потрібні вони. Микола Бобров кілька разів лікувався в наркологічних клініках. Раз — тут, у Києві, раз — за кордоном. Останнє лікування дало ефект, він протримався більше трьох років. Чому він знову почав, хто йому підсунув кокаїн і де він його взагалі бере — Анжела не знає.
— Оце, — вона показала мені майже скурений косячок, — нічого не означає. Я можу курити, можу не курити. Зате я не п’ю. І не пила ніколи, мені погано від спиртного. Трава попус- кає, розслабляє, мені це зараз треба.
Я промовчав, бо, як уже казав, менш за все в цьому житті хотів бути моралістом, таким собі тридцятип’ятирічним «татом» для двадцятип’ятирічного дівчиська. Але вона відчула — треба щось іще говорити, і говорила:
— Бобрик казав, треба в кіно пробиватися. Навіть маленька роль у детективі, який спочатку покажуть у Росії, — це круто. Усі побачать, усі, січеш? А як кіно росіянам продадуть? Його точно продадуть, не парся! Значить, там побачать мене в ролі співачки, і можна вже говорити про російський ринок. У нашому ловити нема чого, доганяєш?
— Чесно — ні. Кажу ж тобі, я від цього далекий.
— Тому я з тобою і втекла від усіх. Не зрозумів? Мені зараз потрібна людина, мужчина, мужик, розумієш?
— У якій ролі?
— А, не важливо! — Анжела опустила скло зі свого боку, викинула маленький бичок, заодно освіживши нас протягом з краплями дощу, потім повела плечима, знову підняла скло. — Головне — аби нічого про мене не знав і не змушував співати!
— Отак! Це, значить, нові враження?
— Швидше — втеча від старих.
— Часто просять співати?
— Дістали! Скільки разів Бобрик попереджав: Сонцева коли виступає, то в неї — своя програма. Мінімум — три пісні: стопудовий хіт, потенційний хіт і нова. Максимум — півгодини. Альбом сорок п’ять хвилин звучить, так щоб не весь його виспівати. Відповідно, бабки різні. Але ось так, вийти до мікрофона і пробекати комусь: «З днем народження, містере президент!» — не до мене.
Я не стримав посмішки. Моя пасажирка справді спробувала зобразити спів, та в неї вийшло дійсно щось схоже на бекання.
— Ось така умова, а решту доводиться терпіти, — вона зітхнула, як мені здалося, досить щиро. — Бобрик казав: ще два, максимум — три роки, і Анжела Сонцева може собі дозволити не ходити на різні там дебільні тусівки, не світитися, де попало. Зможе вибирати, куди йти, а куди — ні, ясно?
— Чого ж не ясно…
— Ага, ну, а тут із ним самим усе почалося… Ти сам же бачив…
— Нічого я не бачив.
Це чиста правда: я бачив, як Бобров пішов у бік сортиру, потім почув недвозначні натяки Люськи Корбут, тепер — зізнання його підопічної. У мене нема особливого бажання дивитися, як хтось нюхає кокаїнові доріжки чи коле якусь гидь собі у вени. Кілька годин тому про існування Сонцевої та її продюсера я, на свій сором чи своє щастя, не знав.
Отже, для мене як для журналіста, котрий свого часу написав кілька непоганих статей за результатами власних журналістських розслідувань, і розповідь Анжели про себе та наркозалежність Боброва, були лише ніким і нічим не підтвердженими словами.
Але я вирішив не пояснювати своїй несподіваній знайомій нічого.
— Коротше, я вирішила на сьогодні від нього втекти. Хай сам з собою розбирається. — Слова зависли в повітрі. — Е-е, ти не думай… Я не збираюся від нього йти чи ще там щось… Просто втомилася, розумієш?
— Ви ж із ним не живете…
— Це нічого не міняє! Він гине, не дай Бог, загине, і я лишуся сама.
— Зірки самі не лишаються, — спробував я скаламбурити. — Он їх скільки на небі.
— І кожна — окремо! — вставила Анжела.
За цими розмовами ми доїхали до Святошина. Біля бульвару Вернадського я пригальмував.
— Ти чого?
— Нічого. Просто мені направо, тобі — прямо і далі. Як їдемо?
— Направо, — просто відповіла Анжела Сонцева.
Так не буває.
Дитинство.
Анжела жила з мамою, батьком, бабусею та молодшим братом у невеличкому будиночку з двох кімнат. Околиця маленького міста, тиша, дерева, алеї, смітники, бомжі та бродячі собаки. Тому моя роздовбана «хрущовка» її не злякала й не зупинила.
Сказавши так — чи приблизно так, — вечірня гостя вимкнула світло, підійшла до підвіконня, відсунула давно не прану штору, поставила сумочку на підвіконня. Клацнув замок, цигарка в руці. Я наспів із запальничкою, відчинив кватирку. Хай там як, у мене в хаті не буде стійкого запаху шмалі.
Якийсь час ми стояли мовчки. Анжела курила, дивлячись перед собою на освітлені прямокутники вікон у новому великому престижному будинку навпроти. Може, треба було щось сказати в такі хвилини, тільки я не знав що. Нарешті, коли її цигарка скурилася наполовину, запитав обережно:
— Тебе підвезти додому… потім?
— Моя машина на стоянці біля клубу лишилася. Ключі в мене. Візьму таксі, повернуся, сама доїду, — була відповідь.
— А Бобров?
— Сорок років чоловікові. Його проблеми.
— Може… йому потрібна допомога?
— Ти хочеш врятувати світ? Не пізно?
Як для її двадцяти п’яти — надто зрілі висновки.
— І все ж таки? Раптом йому потрібна допомога? Лікарі, те, се…
— Уже ні. Не сьогодні. Завтра я скажу одним людям, ним займуться.
— Яким людям?
— Так… Є там одні… Не хочеш потягнути?
Її рука з цигаркою — біля мого обличчя.
— Мені вже пізно починати.
— Значить, ти такий правильний?
Досить з мене. Правильний…
Я стиснув Анжелу за плечі. Вона не пручалася, навіть подалася всім тілом вперед. Очей, з яких усе почалося, я не бачив у темряві, але в такі секунди любиш не очима, а руками.
Мої нетерплячі руки вже плуталися в її одязі, звільняючи груди від непотрібної зараз тканини. Мої губи шукали її. Її долоня зупинила їх, і я почав цілувати долоню, а потім не стримався — легенько куснув.
У відповідь її зуби так само легенько стиснули мочку мого вуха. Виявляється, ми були майже одного зросту. Навіть туфлі, які Анжела скинула, не робили її вищою, ніж була.
…Постільна білизна нам знадобилася десь за годину…
Що я, журналюга, міг розповісти про себе співачці?
І чи потрібні їй мої сповіді?
І чи хотів я це робити?
Мабуть, хотів: хоча б як чесний пацан. Вона ж розказала дещо про себе, тепер — моя черга. У такому ж приблизно обсязі.
У її віці я вже починав розуміти, що світ не перевернеш, але все ж таки думав, що буду тим єдиним, кому це вдасться. Коли журналісти почнуть писати правду про світ криміналу, думав я, люди прочитають, що таке добре і що таке — погано, стануть добрими і перестануть бути поганими. Вони почнуть об’єднуватися в спільноти, які здатні протистояти злодіям, грабіжникам, убивцям, наркоманам та їхнім драг-дилерам, маніякам, нечистим на руку політикам та ментам, котрі прикривають кримінал.
Два рази діставши за свої публікації по морді, причому — раз від негативного героя і раз — від того, кого намагався захистити від бандитського та міліцейського свавілля, я майже заспокоївся. Дев’ять разів я стояв перед судом як відповідач — від мене вимагали офіційного спростування власної наклепницької писанини. Нарешті, після того, як стовідсоткові факти, викладені в одній розгромній публікації, несподіваним чином не підтвердилися, газету, в якій я тоді працював, оштрафували. Штраф інвестор заплатив. Редактор звільнив винуватця, тобто — мене.
Після чого я перестав рятувати світ остаточно.
Далі — рік випадкових заробітків, нудна служба в міліцейській газетці і нарешті — зоряна година. Так що, Анжело, з вами в ліжку теж лежить не останній могіканин. І ми колись сяяли. Хоча нічого особливого я не зробив. Просто оперативніше за ментів вирахував, де в Ірпені роблять палену водяру, якою водою розбавляють спирт, де реалізують продукцію. Вищий пілотаж: я пригостив такою горілкою одного знайомого ханурика, потім особисто привів його в лікарню, де на пацієнта вже чекав знайомий лікар, і отримав на руки довідку. Де розписано, що людина влила в себе і до чого це призвело.
Мене зненавиділи ірпінські менти, які кришували бутлегерів. Але несподівано полюбили київські — я своєю активною та небайдужою громадською позицією допоміг їм рапортувати про успішну боротьбу з корупцією. Що в часи президента Кучми вдавалося не кожному. Потім зі мною подружилися «Міські новини». Газету відкрили під президентські вибори, але потім не закрили — надто професійні люди освоювали кошти інвесторів, аби ось так просто похерити проект. Там я пописував на кримінальні теми, а коли прийшла нова влада — сам став невеличкою владою: мене підвищили до завідуючого відділом.
Тепер я перестав бути асом журналістських розслідувань, які вів дуже короткий час. Ця невдячна справа мені набридла, і я почав із чистою совістю схвалювати до друку один забійний матеріал приблизно раз на два місяці, а решту часу збирав колекцію матеріалів, які ніколи не будуть опубліковані при житті фігурантів, та давав «зелену вулицю» репортажам про чергові рейди по наркопритонах, борделях, криївках нелегальних мігрантів, іноді — розповідям про ще одну побутову сварку, яка завершилася вбивством та розчленуванням одного з членів родини.
— Бр-р-р! — бринькнула Анжела губами, сильніше притискаючись до мене.
— А що ти хотіла? Це в мене такий гламур.
— Мур-мур, — промуркотіло під вухом.
— Так що сама бачиш — від такого життя тільки детективи писати. Справа безпечна, хоча й бабла не приносить. Для душі, якщо хочеш. Просто шкода, коли цікаві та корисні історії пропадають.
— Значить, ти пишеш від нудьги?
— Можна і так сказати.
— Корисна нудьга. Вона нас познайомила.
— Ти шкодуєш?
— Ти не даєш мені жодного приводу шкодувати.
— Забери руку, безсовісна…
— Справді? А якщо я її ось так посуну?
— Безсовісна ти…
Клацав годинник на стіні.
Ми ще про щось говорили.
Я вже не можу згадати, на якому етапі я зрозумів, що спілкуюся з тишею. Анжела заснула першою, пірнула в сон якось непомітно. Притиснулася до мого плеча, поклала мені на груди руку, а на стегно — ногу і мирно, мов дитинка, засопіла. Я не рухався, аби не порушити її сон, та все ж таки не стримався — дмухнув в обличчя.
Промуркотівши щось, Анжела розвернулася до мене спиною.
Я так само заснув досить скоро, навіть не заснув — просто заплющив очі, бо зібрався перед сном ще ковтнути мінералки. А коли розплющив їх, крізь нещільно запнуті штори пробивалися сумні ранкові промінчики і диван, який заміняв мені ліжко, був незвично просторим.
Анжели Сонцевої поруч уже не було.
Рвучко підхопившись, як був, голий, я вибіг у коридорчик, смикнув двері. Так і є, відчинені. Ключ від квартири стирчить зсередини, моя коханка просто щільно причинила за собою двері.
Пошукав очима записку. Нема.
Схопив свій телефон, увімкнув його, зупинився. Я ж не знав її номера, куди дзвонити, в рейку? Блиснуло в голові: Люська Корбут, вона точно знає, як знайти Анжелу. Тільки її телефону, як відомо, я теж не знаю. Доведеться вибачатися перед нею за вчорашнє і мало не на колінах просити хоч якийсь контакт. Заодно, до речі, дізнаюся в неї, чи бувають музичні продюсери наркоманами.
Мені здається, ні. Але — це мені здається…
Найбільший облом у цій ситуації — зараз лише восьма тридцять ранку. На роботу всі сповзаються під одинадцяту, тим більше сьогодні — п’ятниця, і редакційної летючки нема. Нічого, атакую нашу секретарку, вона дружить із Люською, та ділиться з нею квитками на різні культурні заходи. Ось хто мені телефончик дасть.
Вирішивши так, я поплентався в ванну, під душ. І, глянувши в дзеркало на свою щасливу пику, хоч нічна фея втекла, не прощаючись, побачив: Анжела все ж таки попрощалася. Просто на рівні мого обличчя, десь навпроти щоки, вона залишила відбиток своїх губ, підмальованих, поза сумнівом, помадою перед виходом на люди.
До дзеркала губи притулила міцно, щедро, не пошкодувала помади. Мимоволі торкнувшись рукою щоки, я побачив, як у дзеркалі ніби проводжу пальцем по сліду її поцілунку. Не стримався — нахилився і спочатку понюхав відбиток — він ще пахнув свіжо накладеною помадою, — а тоді обережно, аби не змазати, торкнувся його губами.
Приймаючи душ, залишив двері в сумісний санвузол відчиненими, аби дзеркало не запітніло від гарячої пари і оригінальний автограф співачки Сонцевої не зіпсувався. Настрій, і без того хороший, суттєво піднявся. Я навіть, як був, голий та мокрий після душу, зробив у три підходи шістдесят відтискань від підлоги.
Їсти не хотілося, та й не було особливо чого. Збирався заїхати вчора в маркет, тільки вчора мені не до того було. Що маємо? Два яйця, два скручених шматочки сиру і сарделька. Та-а-к, сніданок джентльмена.
Каву я частенько п’ю біля нашого маркету. Там у фойє поставили автомат, і можна не заморочуватися вдома, а кинути купюру в щілину — і отримати еспресо, вийти на вулицю, постояти, покурити з кавою, швиденько затвердити або підкоригувати свої життєві та творчі плани на день сьогоднішній. Цього ранку я вирішив не зраджувати традиції.