Він узяв мене за руку і підвів до стіни навпроти входу до кімнати. Тепер на хвилястому склі, освітленому зблизька свічкою, я побачив два наші відображення, гротесково спотворені, які міняли форму і зріст залежно від того, чи ми підходили ближче, чи віддалялися.
«Тобі б варто почитати якийсь трактат з оптики, — мовив Вільям весело, — бо засновники бібліотеки, без сумніву, його читали. Найкращі з них написали араби. Альгазен написав трактат De aspectibus [152], де, наводячи точні геометричні доведення, він говорив про силу дзеркал. Деякі з них, залежно від того, яку форму має їхня поверхня, можуть збільшувати менші речі (чим же іншим є мої лінзи?), інші ж показують перевернуті чи нахилені образи або ж відображають два предмети замість одного і чотири замість двох. Ще інші, як от оце, роблять з карлика велетня, а з велетня — карлика».
«Господи Ісусе! — мовив я. — Отже, це і є ті видіння, що їх дехто буцімто мав у бібліотеці?»
«Можливо. Вельми, вельми вигадлива ідея. — Він прочитав картуш на стіні над дзеркалом: "Super thronos viginti quatuor". — Ми вже це бачили, але в тій кімнаті не було дзеркала. А ця, між іншим, не має вікон, хоч вона й не семикутна. Де ж ми? — Він озирнувся навколо і підійшов до шафи: — Адсо, без моїх благословенних oculi ad legendum не можу зрозуміти, що написано на цих книжках. Прочитай мені кілька назв».
Я взяв навмання якусь книжку: «Учителю, тут нічого не написано!»
«Як це? Я ж бачу, що написано, подивись, що там?»
«Не можу нічого прочитати. Це не літери нашої абетки, і це не по-грецькому, я б упізнав. Це щось схоже на хробаків, або змійок, а може, сліди від мух…»
«Ага, це по-арабському. А ще подібні є?»
«Так, є кілька. Але ось, слава Богу, одна латиною. Аль… Аль Куварізмі, "Tabulae"».
«Астрономічні таблиці Аль Куварізмі, переложені Аделярдом з Бата! Вельми рідкісний твір! Нуж-бо, далі».
«Іса ібн Алі, "De oculis" [153], Алькінді, "De radiis stellatis" [154]…»
«Тепер подивись на столі».
Я розгорнув великий фоліант, який лежав на столі, під назвою «De bestiis» [155]. Мені трапилась сторінка з вишуканою мініатюрою, яка зображала прегарного єдинорога.
«Чудово зроблено, — прокоментував Вільям, який зображення бачив добре. — А ця?»
Я прочитав: «"Liber monstrorum de diversis generibus" [156]. Тут теж чудові образки, але, схоже, вони давніші».
Вільям нахилився над книгою: «Мініатюри виконали ірландські ченці щонайменше п'ять століть тому. Натомість книжка з єдинорогом набагато пізніша, мені здається, що зроблена вона на французький манір». Ще раз лучилося мені подивляти вченість мого наставника. Ми ввійшли у наступну кімнату і перейшли ще через чотири кімнати, всі вони мали вікна і були повні фоліантів невідомими мовами, а крім того, там було трохи творів з окультних наук; відтак ми наштовхнулись на стіну, яка примусила нас повернути назад, бо останні п'ять кімнат переходили одна в одну, не маючи інших виходів.
«З нахилу мурів судячи, ми, мабуть, у п'ятиграннику другої башти, — мовив Вільям, — але центральної семикутної зали нема — може, ми помиляємось».
«А вікна? — сказав я. — Звідки тут стільки вікон? Неможливо, щоб всі кімнати виходили назовні».
«Ти забуваєш про центральний колодязь, чимало з тих вікон, які ми бачили, виходять на восьмигранник колодязя. Якби це було вдень, різниця в освітленні підказала б нам, які вікна зовнішні, а які — внутрішні, а може, навіть відкрила б нам положення кімнати відносно сонця. Але ввечері ніякої різниці не видно. Повертаймо назад».
Ми вернулись у кімнату з дзеркалом і підійшли до третіх дверей, через які ми, схоже, ще не проходили. Перед собою ми побачили анфіладу з трьох-чотирьох кімнат, а в останній виднілось якесь слабке світло.
«Там хтось є!» — вигукнув я здушеним голосом.
«Якщо так, то він уже помітив наш каганець», — мовив Вільям, одначе прикрив-таки полум'я рукою. Ми застигли нерухомо на хвилину-дві. Світло далі легко колихалося, але не сильнішало і не слабшало.
«Може, це лишень лампада, — сказав Вільям, — одна з тих, які мають переконати монахів, що бібліотеку замешкують душі померлих. Але треба з'ясувати. Ти залишайся тут і прикрий свічку, а я обережно піду вперед».
Я ще відчував сором за те, що оскандалився був перед дзеркалом, і запрагнув реабілітуватися у Вільямових очах: «Ні, піду я, — сказав я, — а ви залишайтесь тут. Я йтиму обережно, я менший і легший. Тільки-но переконаюсь, що небезпеки немає, то гукну вас».
Так я й зробив. Легким кроком, наче кіт (або наче новіцій, який крадеться до кухні, щоб поцупити з комори сиру, бо в Мельку в ділі цім я був неперевершений), я проминув три кімнати, крадучись вздовж стін. Дійшовши до порога кімнати, звідки долинало це досить слабке світло, я прослизнув уздовж муру, став позаду колони, яка правила за правий одвірок, і зазирнув до кімнати. Там не було нікого. На столі стояв якийсь чудернацький світич, він димівся, немов не в силі горіти. То не був каганець, як у нас, він нагадував радше кадило без накривки, полум'я не було, але під легким попелом щось жевріло. Я набрався відваги й увійшов. На столі поруч з кадилом розгорнутою лежала яскраво розмальована книга. Я підійшов ближче і побачив на сторінці чотири смужки різного кольору — жовту, яскраво-червону, блакитну і червоно-брунатну. Там був зображений звір, який жахав око, — величезний дракон з десятьма головами, який хвостом стягав з неба зірки і кидав їх на землю. Тут я побачив, що дракон множиться, а луски на його шкурі стають цілою тьмою блискіток, вони відірвалися від книги і вихором закрутилися мені навколо голови. Я відсахнувся і побачив, що стеля кімнати нахиляється і опускається на мене, тоді почув, немов засичали тисячі змій, але не моторошно, а радше спокусливо, і з'явилася жінка, осяяна світлом; вона наблизила своє обличчя до мого і дихнула на мене. Я відсторонив її простягнутими руками, і мені здалося, що руки мої торкнулися книг у шафі напроти, які немовби непомірно збільшилися. Я вже більше не усвідомлював, де я, де земля і де небо. Посеред кімнати я побачив Беренґарія, він пильно дивився на мене з огидною усмішкою, яка аж просякла жагою. Я прикрив обличчя руками, але вони здалися мені кінцівками жаби, слизькими і перетинчастими. Здається, я закричав, відчув кислуватий смак у роті, а тоді запався у безконечний морок, який немов дедалі більше відкривався піді мною, і більш нічого не пам'ятаю.
До тями я прийшов через відтинок часу, який, здавалось, тривав цілі століття, бо відчув удари, які відлунювали мені в голові. Я лежав на підлозі, а Вільям частував мене ляпасами по щоках. Я був уже в іншій кімнаті, мої очі помітили картуш, який гласив: «Requiescant a laboribus suis» [157].
«Ну ж бо, Адсо, опам'ятайся, — шепотів мені Вільям. — Нічого страшного…»
«Отам… — мовив я, все ще у нетямі. — Там звір…»
«Нема там ніякого звіра. Я знайшов тебе, коли ти марив під столом, на якому лежала чудова мозарабська Апокаліпса, розгорнута на сторінці, де mulier amicta sole [158]виступає супроти дракона. Але із запаху я зрозумів, що ти нанюхався чогось поганого, й одразу виніс тебе звідти. У мене теж болить голова».
«Але що я бачив?»
«Нічого ти не бачив. Там просто горіли субстанції, які викликають видіння, я впізнав їх запах, це арабський знадіб, може, той самий, який Гірський Старець давав вдихати своїм асасинам перед тим, як штовхнути на їхні діла. Ось ми й пояснили таємницю видінь. Хтось накладає на ніч магічного зілля, щоб переконати непрошених гостей, що бібліотеку стережуть диявольські сутності. Що ж ти відчув, зрештою?»
Я плутано, як пам'ятав, описав йому своє видіння, і Вільям засміявся: «Наполовину ти розвинув те, що побачив у книжці, а на другу половину дав вираз своїм бажанням і страхам. Саме так діє це зілля. Завтра треба поговорити з Северином, гадаю, він знає про це більше, ніж хоче зізнатись. Це зілля, всього лиш зілля, і нема жодної потреби в цих чорнокнижницьких приготуваннях, про які говорив скляр. Зілля, дзеркала… Сей закуток забороненої мудрості захищають багато мудрованих винаходів. Науку тут використовують для того, щоб ховати, а не щоб відкривати. Мені це не подобається. Святою справою охорони бібліотеки заправляє збочений ум. Але ніч видалась важка, пора йти звідси. Ти перехвилювався і потребуєш води та свіжого повітря. Марно намагатися відчинити ці вікна — вони надто високо і, мабуть, їх не відчиняли вже десятиліттями. Як можна було подумати, що Адельм викинувся звідси?»
Треба йти звідси, сказав Вільям. Немов це так легко. Ми знали, що ввійти в бібліотеку можна лише з одної башти, східної. Але де ми були в той момент? Ми геть втратили орієнтацію. Я все ще ледве тримався на ногах і потерпав од нудоти, а Вільяма турбував мій стан і дратувало те, що знань його виявилося обмаль. І так ми блукали, перестрашені, що нам ніколи не вийти звідти, і це підказало нам, тобто йому, ідею на наступний день. Нам треба повернутися в бібліотеку, якщо ми взагалі з неї вийдемо, з обвугленим шматком дерева чи чимось іншим, що може залишати знаки на мурах.
«Щоб знайти вихід з лабіринту, є лиш один спосіб, — процитував Вільям. — У кожному новому, тобто ще не відвіданому вузлі, вхід слід позначити трьома знаками. Якщо попередньо проставлені знаки на якомусь напрямі вузла покажуть, що цей вузол вже було відвідано, тоді на вході слід поставити один знак. Коли всі проходи вже будуть позначені, тоді треба вернутися назад і повторити шлях. Але якщо один або два проходи вузла ще не мають знаків, тоді на будь-якому слід поставити два знаки. Входячи у прохід з лише одним знаком, ми ставимо на ньому ще два, і тоді прохід матиме три знаки. Коли ми, ніколи не звертаючи у прохід з трьома знаками, дійдемо до вузла, де всі інші проходи матимуть вже знаки, лабіринт пройдено повністю».
«Звідки ви це знаєте? Ви тямите щось у лабіринтах?»
«Ні, я цитую з однієї давньої книги, яку колись читав».
«І за цим правилом з нього можна вибратися?» «Наскільки я знаю, це майже ніколи не вдається. Але ми все ж спробуємо. Зрештою, у наступні дні, коли я знов матиму лінзи, я зможу уважніше роздивитися книги. Може, там, де картуші збивають нас з пуття, книги підкажуть якесь правило».
«Ви матимете лінзи? Як ви собі їх повернете?»
«Я сказав, що матиму лінзи. Зроблю собі інші. Гадаю, що скляр жде не діждеться подібної нагоди, щоб спробувати чогось новенького. Якщо він має відповідні знаряддя, щоб відшліфувати шматки скла. А щодо шматків скла, то у своїй робітні він має їх подостатком».
Поки ми блукали, шукаючи вихід, посеред однієї кімнати я раптом відчув, як моє обличчя немов погладила якась невидима рука, і якийсь стогін, який не міг належати ні людині, ні тварині, відізвався у цім приміщенні і в сусідньому також, немов із зали в залу блукав якийсь привид. Я б уже мав звикнути до несподіванок, які таїла в собі бібліотека, але мене знов охопив жах, і я відскочив назад. Вільям теж, мабуть, відчув щось подібне, бо торкнувся своєї щоки, підніс вище свічку і озирнувся навколо.
Він підняв руку, тоді став розглядати полум'я, яке тепер палало яскравіше, а тоді послинив собі пальця і виставив перед себе.
«Зрозуміло», — мовив він тоді, і показав мені два отвори на висоті людського зросту, що видніли на двох протилежних стінах. То були дві вузькі щілини, і якщо піднести до них руку, відчувалося, що ззовні проникає холодне повітря. А коли наблизити до них вухо, чувся якийсь шелест, немов надворі зараз дме вітер.
«Бібліотека мусить мати якусь систему вентиляції, - мовив Вільям, — інакше тут нічим було б дихати, особливо влітку. Крім того, ці щілини забезпечують і належний рівень вологості, щоб пергамени не пересихали. Та кмітливість засновників бібліотеки на цім не зупинилась. Розмістивши щілини під певним кутом, вони подбали й про те, щоб у вітряні ночі струмені повітря, проникаючи крізь ці отвори, зустрічалися з іншими струменями і, всмоктуючись в анфіладу кімнат, породжували звуки, які ми тільки-но чули. І ці звуки, разом із дзеркалами і зіллям, ще більше страхають тих необачних, яким трапиться сюди проникнути, як оце ми, не знаючи добре цього місця. Ми теж на мить подумали, що це привиди дихають нам в лице. І лише зараз ми зрозуміли, в чому річ, бо лише зараз піднявся вітер. Цю таємницю теж розгадано. Але попри це все, ми й досі не відаємо, як звідси вийти!»
Так бесідуючи, ми, геть збиті зі шляху, блукали без пуття, не читаючи вже картушів, які всі здавалися однакові. Ми набрели ще на одну семикутну залу, обійшли сусідні кімнати, але виходу не знайшли. Вернувшись по своїх слідах назад, ми тинялися ще з годину, геть утративши надію дізнатись, де ми. Вільям вже вирішив був здатися — нам не залишалось нічого іншого, як вкластися спати у якійсь залі і сподіватись, що наступного дня Малахія знайде нас. Нарікаючи на жалюгідний кінець нашого захопливого починання, ми неждано опинились у залі, де починалися сходи. Ми палко подякували небесам і вельми радо спустилися вниз.
Опинившись у кухні, ми кинулися до плити, звернули у коридор, що вів до оссарію, і присягаюсь, що мертвотний оскал цих голих голів здався мені тепер усмішкою дорогих мені людей. Ми дійшли до церкви, вийшли через північний вхід і, щасливі, вмостилися врешті на кам'яних нагробках. Чудове нічне повітря здалось мені божественним трунком. Навколо нас сяяли зірки, і мої видіння в бібліотеці здалися мені вже чимось цілком далеким.
«Який світ чудовий і які паскудні лабіринти!» — мовив я з полегшею.
«Яким чудовим був би світ, якби існувало правило, як орієнтуватися в лабіринтах», — відповів мій учитель.
«Цікаво, яка година?» — спитав я.
«Я втратив відчуття часу. Але нам краще повернутись до своїх келій до того, як задзвонять на полуношницю».
Ми пішли вздовж лівого боку церкви, пройшли перед порталом (я відвернувся, щоб не бачити старших Апокаліпси, super thronos viginti quatuor!)і проминули кружґанок, прямуючи до притулку для прочан.
На порозі стояв настоятель, який глянув на нас суворо. «Цілу ніч вас шукаю, — мовив він до Вільяма. — Нема вас в келії, нема й у церкві…»
«Ми йшли по сліду…» — невиразно мовив Вільям, явно збентежений. Абат довго дивився на нього, а тоді сказав повільно і суворо: «Я шукав за вами відразу після повечер'я. Беренґарія на хорах не було».
«Та ви що!» — весело сказав Вільям. Йому тепер стало ясно хто це загніздився там у скрипторії.
«Його не було на хорах на повечер'ї, - повторив абат, — і він не повернувся у свою келію. Зараз дзвонитимуть на полуношницю, побачимо, чи тепер він з'явиться. Інакше я боюсь якого нового лиха».
На полуношницю Беренґарій не з'явився.
ДЕНЬ ТРЕТІЙ
Третього дня ВІД ХВАЛИТЕН ДО ЧАСУ ПЕРШОГО,
де у келії зниклого Беренґарія знаходять рядно, забрукане кров 'ю, от і все
Пишучи це, я почуваюся таким самим змореним, як тієї ночі, себто того ранку. Що тут казати? Після богослужби абат забив на сполох і кинув на пошуки більшість ченців, і хоч шукали скрізь, усе було намарне.
Перед хвалитнами, нишпорячи в Беренґарієвій келії, один чернець знайшов під сінником біле рядно, забрукане кров'ю. Його показали настоятелеві, у якого це зродило щонайпохмуріші здогади. Там був і Хорхе, який, дізнавшись про це, мовив: «Кров?», немов це здалося йому неймовірним. Коли про це сказали Алінардові, він похитав головою і сказав: «Ні-ні, по третій сурмі смерть приходить з водою…»
Вільям роздивився рядно і мовив: «Тепер усе зрозуміло».
«То де ж Беренґарій?» — спитали його.