«Не знаю», — відповів він. Його почув Аймар, який закотив очі до неба і шепнув Петрові із Сант'Альбана: «Вони, англійці, всі такі».
Десь близько часу першого, коли вже зійшло сонце, послали пахолків оглянути підніжжя крутосхилу навколо мурів. На третій час вони вернулися, не знайшовши нічого.
Вільям сказав мені, що нічого тут вдіяти не можна. Треба чекати на розвиток подій. І подався до майстерень, де зав'язав жваву розмову з Николою, майстром-склярем.
Я ж примостився в церкві біля центрального порталу, поки там відправляли службу. І святобливо заснув, і то на тривалий час, бо ж молоді, схоже, мають більшу потребу в сні, ніж старі, які вже виспалися досхочу, а тепер готуються заснути на цілу вічність.
Третього дня ЧАС ТРЕТІЙ,
де Адсо у скрипторії замислюється над історією свого ордену і над долею книг
Я вийшов з церкви вже не такий стомлений, але з сум'яттям у душі, бо тіло здатне насолоджуватися спокійним відпочинком лише в нічну пору. Я піднявся у скрипторій, поспитав дозволу в Малахії і почав гортати каталог. Кидаючи неуважні погляди на сторінки, що пробігали мені перед очима, я насправді спостерігав за ченцями.
Мене вразив спокій і безжурність, з якою вони віддавалися своїй праці, мовби їхнього побратима не шукали гарячково по цілому монастирі і мовби ще двоє братів не загинуло раніше за страхітливих обставин. Ось вона, мовив я сам до себе, велич нашого чину: впродовж довгих століть його люди бачили, як юрмища варварів грабують їхні обителі, як цілі царства западаються у вогненні вири, а все ж далі тривали в любові до пергаменів і чорнила, далі, ледь ворушачи губами, читали слова, які передавалися зі століття у століття, і самі переповідали їх майбутнім вікам. Вони читали і переписували, коли наближався кінець тисячоліття, чому ж їм не робити сього зараз?
Напередодні Бенцій зізнався, що готовий допуститися гріха, аби лиш запопасти рідкісну книгу. Він не обманював і не жартував. Чернець, звісна річ, повинен любити свої книги смиренно, прагнучи їхнього добра, а не звеличення власної допитливості; та спокуса знань для ченців є тим самим, чим для мирян є перелюб, а для білого духовенства — жадоба багатства.
Я гортав каталог, і мені перед очима шалено танцювали таємничі назви: Quinti Sereni de medicamentis, Phaenomena, Liber Aesopi de natura animalium, Liber Aethici peronymi de cosmographia, Libri tres quos Arculphus episcopus Adamnano escipiente de locis sanctis ultramarinis designavit conscribendos, Libellus Q. Iulii Hilarionis de origine mundi, Solini Polyshistor de situ orbis terrarum et mirabilibus, Almagesthus [159]…Мене не дивувало, що таємниця злочинів явно пов'язана з бібліотекою. Для цих мужів, які присвятили себе писанню, бібліотека була водночас небесним Єрусалимом і підземним світом на межі між незнаною землею і пеклом. Бібліотека, її обіцянки і заборони панували над ними. Вони жили з нею, для неї і, можливо, всупереч їй, гріховно сподіваючись вирвати у неї колись всі її тайнощі. Чому б їм було не ризикнути життям, щоб втамувати допитливість свого розуму, чому б не допуститися вбивства, щоб перешкодити комусь заволодіти їх ревно береженою таємницею?
Звісно, це все спокуси, гординя ума. Цілком іншого монаха-переписувача уявляв собі наш святий засновник — здатного переписувати, не розуміючи, готового покластися на Божу волю, охочого писати, бо писання — то його молитва. Чому тепер все не так? Ох, не лише в цім, звичайно, занепад нашого ордену! Він став надто могутнім, його старші змагаються з королями, хіба Аббон не був прикладом монарха, який з монаршою поставою намагається владнати спір між іншими монархами? Навіть знання, що його громадили монастирі, тепер використовувалося як товар на обмін, стало підставою для гордині, приводом до хвастощів і величання; як лицарі пишаються зброєю і хоругвами, так наші абати пишаються розписаними фоліантами… Тим паче (це просто божевілля!), що наші монастирі вже втратили навіть першенство в мудрості: катедральні школи, міські корпорації, університети тепер теж переписували книги, ба навіть більше і краще від нас, і творили нові — може, то й була причина всіх нещасть.
Абатство, де я перебував, було, мабуть, останнім, яке могло пишатися досконалістю у створенні і відтворенні мудрості. Але, мабуть, саме тому його ченців не вдовольняло більше святе діло переписування, і вони, ставши жадібними до нових речей, теж запрагли доповнювати природу. І не помічали, що цим вони освячують занепад своєї слави — я невиразно відчував це тоді і добре знаю тепер, посивівши від літ і досвіду. Бо якщо нове це знання, яке вони хотіли виробляти, вільно випливе за межі цих мурів, ніщо більше не відрізнятиме святе це місце від катедральної школи чи міського університету. Зостаючись сокритим, воно натомість зберігає непорушними свій престиж і свою силу, не зазнає розтління, що його вносять диспути і схоластичне марнославство, яке прагне піддати кожну таїну і кожну велич прискіпливому аналізові sic et non [160]. Ось причина того, міркував я, що бібліотеку огортає мовчання і темрява, вона є заповідником знання, але зберігати це знання недоторканим спроможна, лише не допускаючи до нього нікого, навіть самих монахів. Знання — не монета, якій навіть найганебніші торги не можуть нічого уйняти; воно радше схоже на чудову одежу, яка зношується при вжитку і виставлянні напоказ. Хіба не такою є сама книга, сторінки якої кришаться, чорнило й позолота тьмяніють, якщо її торкається забагато рук? На моїх очах Пацифік з Тіволі неподалік гортав старовинний том, сторінки якого через вогкість злиплися. Він слинив собі вказівний та великий пальці і так гортав цю книгу, і з кожним доторком послинених пальців сторінки втрачачи міцність, гортати їх означало згинати, віддавати на поталу суворої дії повітря й пилу, які нищать делікатні прожилки, що ними вкрився пергамен з часом, дають змогу проростати плісняві там, де слина пом'якшила і ослабила ріжок аркуша. Як від надміру лагідності воїн робиться надто м'яким і недолугим, так від надміру владної, допитливої любові книгу вражає недуга, яка приводить її до згуби. Як цьому зарадити? Перестати читати, а лиш зберігати? Чи були слушними мої побоювання? Що б сказав на це мій учитель?
Недалеко від себе я запримітив рубрикатора, Магнуса з Іони, який саме закінчив шкребти сирицю пемзою і тепер пом'якшував її крейдою, щоб потім шпателем відшліфувати її поверхню. Поряд з ним ще один, Рабан з Толедо, закріпив пергамен на дошці, позначивши його поля ледь помітними дірочками з обох боків, між якими він тепер металевим вістрям проводив тонесенькі лінії. Невдовзі обидва аркуші виповняться барвами та формами, і сторінка, немов релікварій, засяє самоцвітами, інкрустованими в майбутню богоугодну тканину письма. Ці два ченці, помислив я собі, саме переживають свій час земного раювання. Вони творять нові книги, такі ж самі, як і ті, що їх невдовзі безповоротно знищить час… Отже, бібліотеці не загрожує жодна земна сила, вона бо жива… Але якщо вона жива, то чому боїться наразитися на ризик пізнання, відкритися для тих, хто спраглий знань? Чи не цього хотів Бенцій, та й, можливо, ще раніше Венанцій?
Мене охопило сум'яття й острах супроти власних думок. Вони, мабуть, не личили новіцієві, який довіку мав усього лиш сумлінно й покірливо підкорятися правилові — що я згодом і робив, більш не питаючи себе ні про що, а тим часом світ навколо мене поринав у бурю крові й нетями.
Підійшла пора вранішньої трапези, я пішов на кухню, де вже заприятелював з кухарями, і дістав від них кілька ласих шматочків.
Третього дня ЧАС ШОСТИЙ,
де Адсо вислуховує звірення Сальватора, які важко підсумувати кількома словами, але які надихають його на довгі, тривожні розмисли
Снідаючи, я запримітив у кутку Сальватора, який, вочевидь, помирився з кухарем і тепер весело наминав паштет з ягнятини. Він їв так, ніби не їв зроду, пильнуючи, щоб навіть крихта не впала на долівку, і, схоже, воздавав дяку Богові за цю надзвичайну милість.
Він підморгнув мені і сказав своєю чудною говіркою, що надолужує за всі ті роки, впродовж яких мусив постити. Я почав розпитувати його. І він повідав мені про своє страдницьке дитинство у селищі, де повітря було нездорове, часто дощило, поля пріли, і все отруювали смертоносні міазми. Як я зрозумів, цілими місяцями там нуртували повені, тому на полях не видно було борозен, і мірка зерна давала хіба що один гарець, а з гарця вже й зовсім не було нічого. Синьйори були такі ж бліді, як і злидарі, проте, зауважив Сальватор, злидарі мерли більше, ніж синьйори, може, тому (додав він, усміхаючись), що їх самих було більше… Гарець зерна коштував п'ятнадцять сольдів, а мірка — шістдесят, проповідники голосили кінець світу, але Сальваторові батьки й діди пригадували, що так само було і в давнину, і доходили висновку, що світові весь час настає кінець. І от, коли поїли вже всіх здохлих птахів і всіх нечистих тварин, яких тільки можна було знайти, пішов поголос, буцім хтось із селищан став викопувати мерців. Сальватор дуже дотепно, мов якийсь лицедій, зображав, як ці «лихі людяки» наступного дня по якомусь похороні пальцями порпалися в землі на цвинтарі. «Мням!» — мовив він і надкусив свій ягнячий паштет, але на лиці його я побачив гримасу людини у безвиході, яка пожирає труп. А деяким нечестивцям, гіршим від інших, мало було порпання в посвяченій землі, і вони, наче розбишаки, замаювалися в лісі і нападали на подорожніх. «Чик!» — казав Сальватор, приклавши ніж до горла, і «Мням!». А найгірші з гірших приманювали яйцем або яблуком дітей і пожирали їх, але, вельми серйозно уточнив Сальватор, перше їх зваривши. Він розповів, як один чоловік приходив у селище і продавав за безцінь варене м'ясо, а селищани не могли збагнути, звідки в нього таке щастя, але потім священик пояснив, що то людське м'ясо, і розлючена юрба розтерзала того чоловіка. Але в ту ж ніч один селищанин пішов і розкопав могилу вбитого і з'їв плоть канібала, а коли його викрили, селище засудило до смерті і його.
Але Сальватор розповів мені ще дещо. Я натужно намагався згадати відому мені дещицю провансальської мови та італійських говірок, поки він знівеченими словами розповідав мені історію своєї втечі з рідного селища і блукання світами. Тоді в його оповіді я впізнав багатьох з тих, кого мені довелось зустріти по дорозі раніше, а тепер впізнаю багатьох інших, з ким я зазнайомився згодом, тому я далеко не певен, що з відстані часу не приписую йому пригод і злодіянь, що їх чинили інші, до нього і після нього, бо всі ці люди тепер у моїй стомленій тямі зливаються і творять єдиний образ, велика бо сила уяви, яка, поєднуючи спогад про золото і спогад про гору, вміє створити ідею золотої гори.
Не раз під час мандрів я чув, як Вільям говорив про посполитих, і словом цим деякі його брати по чину звали не лише простолюдців, а й усіх невчених людей. Це слово завше здавалось мені надто загальним, бо в італійських містах я зустрічав людей купецького і ремісничого стану, які кліриками не були, але не були й неуками, хоч знання свої висловлювали посполитим наріччям. А деякі володарі, які правили в той час на цьому півострові, нічого не тямили ні в богословській науці, ні в медицині, ні в логіці чи латині, але, безперечно, зовсім не були посполитими чи простаками. Тому уявляється мені, що учитель мій, говорячи про посполитих, теж дещо спрощував. Але Сальватор, без сумніву, був-таки посполитим, він походив з місцевості, яку століттями розпинав голод і знущання феодальних синьйорів. Він був посполитий, але не безмозкий. Утікши з рідного дому, він тягнувся до іншого світу, який, за його словами, мав подобу країни Кокань, де з дерев, які сочаться медом, звисають голови сиру і пахучі ковбаски.
Під спонукою цієї надії, не бажаючи визнати, що світ цей є всього лиш паділ плачу, де (як мене вчили) неправда теж є даром Провидіння, який зберігає рівновагу речей, хоч часто нам цього не збагнути, Сальватор мандрував різними краями, від свого рідного Монферрато до Ліґурії, а тоді з Провансу до земель французького короля.
Він тинявся світом, жебраючи, злодюжачи, вдаючи недужого, прислуговуючи часово якомусь синьйорові і знов даючи драла у ліс чи на битий шлях. З його оповіді я зрозумів, що він зв'язався зі зграями вагантів — потім, у наступні роки, дедалі більше їх тинялось по Європі: лжемонахи, шарлатани й махлярі, паливоди і волоцюги, ярижники, моти й п'янюги, прокажені й каліки, казкарі і дудники, клірики-безхатченки і мандровані студенти, шулери, бурлаки, фіглярі і гайдамаки, блудні гебреї, які врятувались од невірних, божевільні, юродиві й вигнанці, зловмисники з відрубаними вухами, содоміти, а між ними — мандрівні ремісники, ткачі, лудильники, столярі, точильники, набивачі опудал, муляри, і ще дурисвіти різного штибу: ворожбити, облудники і пройдисвіти, шахраї, попи і крутопопи, обманщики, негідники, гультяї, ошуканці, плути і звідники, старці, крутії, урвиголови, босяки, святокупці, шельмуваті казнодії і ксьондзи, ще й всілякий люд, що жив з легковір'я інших, підробники папських булл і печаток, бродячі ченці, що втекли з монастирів, торговці святими мощами, продавці індульгенцій, віщуни і хіроманти, чорнокнижники, цілителі й фальшиві збирачі пожертв, блудники різного гатунку, спокусники черниць і дівиць, які домагалися свого обманом і насильством, лжехворі водянкою, чорною неміччю, гемороєм, падучою і виразками, а також меланхолійним божевіллям. Були й такі, що ставили собі наліпки на тіло, які здавались невигойними язвами, інші ж заповнювали рот речовиною кольору крові, симулюючи напад сухот; були шахраї, які придурювались безногими каліками, спираючись на палицю без потреби, удавали падачку, імітували коросту, нариви й набряки за допомогою бандажів, просякнутих шафрановими настоянками, носили ланцюги на руках і пов'язки на голові; вони рачки вповзали у церкви, розносячи страшний сморід, зненацька валилися з ніг на майданах, пускаючи слину і вителющуючи очі, бризкаючи з ніздрів кров'ю, зробленою з соку ожини, змішаного з циноброю, щоб вициганити їжу або гроші у богобійних людей, які пам'ятали заохоту святих отців до милостині: розділи з голодним свій хліб, приведи у дім бездомного, бо так ми навідуєм Христа, приймаєм Христа, одягаєм Христа, і як вода очищує вогонь, так і милостиня очищує гріхи наші. Мандруючи за течією Дунаю, вже після подій, про які я тут оповідаю, я бачив і ще далі бачу багацько цих шарлатанів, різновиди і гатунки яких незчисленні, як незчисленні є демонські легіони: скопці, шептуни, прото-знахарі, убогі христосики, покірники, голодущі, хрестодавці, перелесники, мощеносці, ворожбити, шалопути, тогосвітники, дивоносці, кухонники, обрізанці і вкушені тарантулом, ярижники і постомоли, лихвоносці, трясуни, звіздарі, псалмопівці, падучі, сльозоливці й шепелявці.
Вони багнюкою стікали стежками нашого світу, а поміж них втеребилися і щиросерді проповідники, і єретики у пошуках нововірців, і розмаїті сіячі розбрату. Отож Папа Йоан, який завжди побоювався посполитих рушень, що проповідували і практикували убогість, напосівся на цих жебрущих пророків, бо вони, за його словами, вимахуючи розцяцькованими хоругвами, зваблювали цікавих, задурювали людям голови і вимагали грошей. Чи була правда по боці цього аморального Папи-святокупця, коли він прирівнював ченців, які збирали пожертви і проповідували убожество, до ватаг ізгоїв і харцизяк? У ті дні, після мандрів по італійському півострові, в голові мені геть все перемішалося: я чув про ченців з Альтопашо — у своїх проповідях вони погрожували анатемою тим, хто не купував у них індульгенцій, за дзвінку монету розгрішували від грабіжництва і братовбивства, від душогубства і кривоприсяг, збирали обфиті датки, вихваляючись, що у їхній лічниці щодня відправляється до ста мес і що зі своїх дібр вони справили посаг двомстам бідним дівчатам. Чував я й про брата Павла Кульгавого, який жив у лісовому скиті поблизу Рієті — він нахвалявся, буцім прямо від Святого Духа сподобився одкровення, що тілесне злягання не є гріхом; цим він зваблював до себе жінок, зовучи їх сестрами, велів їм п'ять разів колінопреклонитися і простертися хрестом, а сам шмагав їх по голому тілі, а потім представляв своїх жертв Богові і вимагав од них того, що він звав цілунком миру. Чи була то правда? Що пов'язувало цих так званих просвітлених печерників з братчиками убогого життя, які мандрували шляхами півострова, здійснюючи правдиву покуту, ненависні клірові та єпископам, чиї пороки і побори вони таврували? З Сальваторової оповіді, яка змішувалася з тим, що я вже знав з власного досвіду, різниці між ними видно не було: усі здавались на одне лице. Іноді Сальватор здавався мені схожим на тих туренських старців-калік, про яких оповідає байка: наблизившись до чудотворних мощів святого Мартина, вони кинулись навтікача, боячись, що святий зцілить їх і так позбавить джерела заробітку, але святий безжалісно оздоровив-таки їх і покарав за зловмисність, відновивши справність членів, ще поки вони дістались до кордону. Але іноді звірине його лице променіло ніжним світлом — це коли він повідав мені про те, як, живучи між цих ізгоїв, він почув слово проповідників-францисканців, таких самих утікачів, як і він, і зрозумів, що це його убоге блукальче життя належить сприймати не як похмуру конечність, а як радісний жест посвячення, а тому став прилучатися до гуртів і сект покаяльників, перекручуючи їх назви і геть хибно тлумачачи їхнє вчення. З цього я виснував, що він, либонь, знався з патаринами і вальденсами, а може, й з катарами, арнальдистами та уміліятами. Блукаючи світом, він переходив від гурту до гурту і поступово став сприймати свій блукальчий стан як посланництво і чинив задля Господа те, що раніше чинив для свого власного черева.