Як же все це виглядало і доки тривало? Наскільки я зрозумів, років з тридцять тому він пристав до якогось монастиря міноритів у Тоскані і там прийняв габіт святого Франциска, але рукоположення не одержав. Там, гадаю, він і вивчився тієї дещиці латини, якою говорив, мішаючи її з наріччями усіх місцевостей, де він, убогий і безрідний, побував, і з говірками всіх товаришів по блуканнях, з якими водився, — від найманців родом з моїх земель до далматинських богомилів. Там він віддавався покутньому життю (покаяйтеся, твердив він з натхненними очима, і я знов почув формулу, яка зацікавила була Вільяма), але, схоже, міноритів, серед яких він жив, теж біс попутав, бо вони, розсердившись на каноніка поблизької церкви і звинувативши його в грабежах та інших неподобствах, напали якось на його дім і спустили його зі сходів, від чого грішник помер, а вони пішли грабувати церкву. Тоді єпископ наслав на них жовнірів, ченці розбіглися, а Сальватор тривалий час вештався по північній Італії з бандою жебрущих братчиків, себто міноритів, які вже не визнавали ні закону, ні послуху.
Від них він прибився в околиці Тулузи, де пережив дивну історію, яка сповнила його запалом і прагненням повторити славні подвиги хрестоносців. Сила-силенна пастухів та інших простолюдців скупчилась там великою юрбою, збираючись вирушити за море і воювати проти ворогів віри. їх прозвали «пастушками». Насправді вони просто хотіли втекти з цієї проклятої землі. Вони мали двох ватажків, які задурманювали їх всілякими байками, — один був священик, якого через ганебну поведінку прогнали з парафії, а другий — чернець-відступник чину святого Бенедикта. Вони настільки позводили з глузду тих бідолах, що ті кидали все і юрмами бігли за ними, взявши з собою лише торбину і палицю, без грошей, полишивши свої поля, за ними йшли навіть хлопчаки шістнадцяти років проти волі батьків, наче стадо, і була їх тьма. Вони вже не слухалися ні глузду, ні справедливості, а знали лише силу і свою волю. Опинившись в гурті таких самих, як вони, звільнившись від гніту, окрилені невиразними сподіваннями на обітовану землю, вони немов сп'яніли. Носилися селами і містами, забираючи собі все, що бачили, а якщо когось з них хапали, вони нападали на в'язницю і звільняли його. Коли вони ввірвались у паризьку фортецю, щоб звільнити своїх товаришів, яких синьйори звеліли арештувати, паризький прево спробував був чинити опір, та вони побили його, спустили вниз по сходах фортеці і вивалили ворота в'язниці. Відтак вишикувались на Сен-Жерменській луці, лаштуючись до бою. Та ніхто не наважився виступити проти них, тож вони покинули Париж і вирушили до Аквітанії. А по дорозі вбивали всіх гебреїв і відбирали їхнє майно…
«Чому гебреїв?» — спитав я Сальватора. «А чому ні?» — відповів він. І пояснив, що ціле життя вони чули від проповідників, мовляв, гебреї — вороги християнського люду, вони нагромаджують багатства, відбираючи від них, злидарів. Я спитав, хіба не синьйори та єпископи нагромаджують статки, збираючи десятину, хіба то гебреї були справжніми ворогами «пастушків»? Він відповів, що коли справжні вороги надто сильні, треба знайти ворогів серед слабших. Ось чому простаків називають простаками, міркував я собі. Лише сильні світу сього завше добре знають, хто їхні справжні вороги. Синьйори не хотіли, щоб «пастушки» стали загрозою для їхніх дібр, і їм було дуже на руку, що отамани «пастушків» стали ширити думку, буцім багато дібр належать гебреям.
Я спитав, хто нацькував натовп на гебреїв. Сальватор не пам'ятав. Гадаю, коли збирається така тьма народу і окрилюється надією, нетерпеливлячись здобути бажане, ці люди не питають себе, хто першим кинув заклик. Ватажки їхні, помислив я собі, вчилися в монастирях і єпархіальних школах, тому висловлювались як синьйори, але ідеї свої описували словами, зрозумілими пастухам. А пастухів далекий Папа мало обходив, зате гебреї були під боком. Якось вони взяли в облогу високу і міцну вежу, яка належала французькому королю, бо там знайшло схрон чимало переляканих гебреїв. Дехто з гебреїв вийшов під мури вежі, вони боронилися відважно й відчайдушно, відбиваючись від напасників дерев'яними колодами і камінням. Та «пастушки» підпалили ворота вежі, димом і вогнем завдаючи мук забарикадованим там гебреям. Спасіння їм не було, і вони воліли накласти на себе руки, аніж загинути від руки необрізаних, тому попрохали одного зі своїх, найвідважнішого, щоб він повбивав їх мечем. Той погодився і позбавив життя майже п'ять сотень своїх одноплемінців. Відтак вийшов з вежі, ведучи з собою гебрейських дітей, і попрохав «пастушків», щоб вони охрестили його. Та «пастушки» сказали йому: ти вчинив таку різанину над своїми ж одноплемінцями, а тепер хочеш уникнути смерті. І порубали його на шматки, пощадивши дітей, котрих звеліли охрестити. Тоді вирушили на Каркасон, грабуючи і проливаючи кров на своєму шляху. На ту пору французький король зрозумів, що вони перебрали міру, і наказав, щоб у кожному місті, через яке вони проходили, їм було чинено опір, захищаючи навіть гебреїв, немов вони теж люди короля… Чому раптом король став так піклуватись про гебреїв? Либонь, він почав усвідомлювати, що «пастушки» можуть наробити чимало лиха в цілому королівстві, бо стає їх дедалі більше. Тому він став співчувати навіть гебреям, адже гебреї давали користь торгівлі в королівстві, але найголовнішим тепер було знищити «пастушків», — та й дати добру науку всім добрим християнам, яким тепер доведеться оплакувати їхні злочини. Але чимало християн не послухались короля, вважаючи, що захищати гебреїв не слід, адже вони завжди були ворогами християнської віри. В багатьох містах люди, які мали сплачувати гебреям лихву, тішилися, що «пастушки» примушували їх спокутувати за їхні статки. Тоді король під страхом смерті заборонив допомагати «пастушкам». Він зібрав велике військо і напав на них; чимало з них було вбито, інші врятувалися втечею і поховались у лісах, де гинули від голоду і холоду. Одне слово, всіх їх було знищено. А люди короля виловлювали їх і вішали по двадцятеро-тридцятеро за раз на найвищих деревах, щоб видовище їхніх трупів було вічним напоминанням для тих, хто захоче знов збурити мир у королівстві.
Дуже особливим було те, що у Сальваторових устах історія ця звучала так, немов то був якийсь героїчний подвиг. Він справді був переконаний, що натовп «пастушків» прагнув завоювати Христовий Гріб і звільнити його від невірних, — я так і не зміг його переконати, що Святий Гріб вже було славно завойовано за часів Петра Пустельника та святого Бернарда і за правління Людовіка Святого Французького. Хай там як, але Сальватор так і не потрапив до краю невірних, а мусив якнайшвидше драпати з Франції. За його словами, він прибився в околиці Новари, але як там було, так ясно і не сказав. Врешті він дійшов до Казале, де знайшов прихисток у монастирі міноритів (і саме там, гадаю, зустрів Ремиґія). То були якраз ті часи, коли, боячись папських гонінь, багацько міноритів міняло габіт і шукало притулку в монастирях іншого ордену, щоб не опинитися на огнищі. Це ми вже чули від Убертина. Сальватор був вельми повороткий у всіляких чорних роботах (навправлявшись у всьому досхочу спершу в нечестивих цілях, коли блукав сам по собі, а потім у святобливих цілях, коли мандрував заради Христової любові), і келар одразу взяв його за помічника. Тому вже багато років він живе тут, мало цікавлячись пишнотою ордену, а більше — порядкуванням в пивниці і коморі, маючи змогу їсти, не крадучи і, хвалити Господа, не боячись бути спаленим.
Отаку-от історію почув я од нього між одним шматком їдла і другим. І я питав себе, що ж він тут вигадав і що замовчав.
Я дививсь на нього з цікавістю, та не тому, що пригоди його були чимось винятковим, а саме тому, що вони напрочуд ясно підсумовували всі ті численні події і нуртування, які робили тогочасну Італію такою захопливою і незбагненною.
Що ж я дізнався з цих оповідок? Передо мною постав образ людини, яка вела повне пригод життя і здатна була завиграшки убити собі подібного, навіть не усвідомивши власного злочину. Хоч тоді всі переступи божественного закону в моїх очах все ще були однаково ганебні, я вже починав розуміти деякі речі, про які чув, і збагнув, що одна річ — різанина, якої допускається юрба у полоні сливе екстатичного захвату, плутаючи закони диявольські з законами Господніми, і зовсім інша річ — особистий злочин, скоєний холоднокровно, мовчки і лукаво. І я не думав, що Сальватор здатен заплямувати себе таким злочином.
З другого боку, я хотів з'ясувати, що ж означають настоятелеві натяки, і мені не давала спокою думка про фра Дольчина, про якого я майже нічого не знав. А все ж привид його був немов невидимо присутній при багатьох розмовах, що їх я почув за ті два дні.
Тому я й спитав навпростець: «Чи не зустрічав ти бува у своїх мандрах фра Дольчина?»
Реакція Сальватора була вельми особливою. Він вителющив очі, якщо їх можна було ще більше вителющити, почав безперестанку хреститися, пробурмотів кілька обривистих фраз мовою, якої я того разу справді зовсім не зрозумів. Але мені здалося, що він заперечує. Досі він дивився на мене прихильно й довірливо, я б навіть сказав — приязно. А в ту мить він зиркнув на мене мало не з ненавистю. А тоді під якимось приводом пішов геть.
Мене пожирала цікавість. Ким же був той чернець, який вселяв страх у кожного, хто чув його ім'я? Я вирішив не стримувати більше свого бажання знати. Думка блиснула мені в голові. Убертин! Він сам назвав це ім'я, ще першого вечора, коли ми з ним зустрілися, і він добре знав історію, явну і потайну, братів, братчиків і всіх інших угруповань останніх років. Де ж його знайти о цій порі? Він напевне в церкві, заглиблений в молитву. А позаяк я мав трохи вільного часу, туди я й пішов.
Але там його не було, і я не бачив його аж до вечора. І так моя цікавість зосталася незаспокоєною, а тим часом скоїлися інші події, про які тепер пора розповісти.
Третього дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ,
де Вільям розповідає Адсові про велику ріку єресі, про роль посполитих у церкві, про свої сумніви стосовно пізнаваності універсальних законів і мимохідь пояснює, як він розгадав чорнокнижницькі знаки, що їх залишив Венанцій
Вільяма я знайшов у майстерні, він працював разом з Николою, обоє були вельми заглиблені у свою роботу. Вони розклали на столі силу-силенну маленьких скелець, призначених, мабуть, для вітражів; деякі з них були вже зменшені відповідними інструментами до бажаної товщини. Вільям випробовував їх, підносячи собі до очей. Никола ж пояснював ковалям, як ті мають зробити хомутець, у який потім буде вставлено підхожі скельця.
Вільям роздратовано бурчав, бо лінза, яка поки що найбільше його задовольняла, була смарагдового кольору, а він, мовляв, не хоче, щоб пергамени в його очах були схожі на моріжки. Никола відійшов, щоб понаглядати за ковалями. Поки Вільям перебирав скельця, я переповів йому свою розмову з Сальватором.
«Немало пережив цей чоловік, — мовив він, — може, він і справді братався з дольчиніянами. Монастир цей — цілий мікрокосм, і до повної картини бракує ще хіба легатів Папи Йоана і брата Михаїла».
«Учителю, — сказав я йому, — я геть нічого не тямлю».
«У чому не тямиш, Адсо?»
«Насамперед, у відмінностях між різними гуртами єретиків. Але про це я розпитаю вас пізніше. Тепер же мене мучить питання, що таке сама відмінність. Мені здалося, що, бесідуючи з Убертином, ви хотіли довести йому, що всі вони, святі та єретики, на один копил. Натомість розмовляючи з настоятелем, ви силкувалися пояснити йому відмінності між одним єретиком і другим та між єретиком і православним. Тобто, ви докоряли Убертинові, що він вважає відмінним те, що насправді однакове, а настоятелеві — що він вважає однаковим те, що насправді різниться».
Вільям поклав на мить лінзи на стіл. «Любий мій Адсо, — мовив він, — спробуймо встановити певні дистинкції, застосовуючи термінологію і метод паризької школи. Отже, там кажуть, що всі люди мають ту саму субстанціальну форму, я не помиляюсь?»
«Звичайно, — мовив я, пишаючись своїми знаннями, — вони живі створіння, обдаровані розумом, і їм властива здатність сміятися».
«Чудово. Але Тома відрізняється від Бонавентури, бо Тома гладкий, а Бонавентура — худий, а може виявитися також, що Уґучон лихий, а Франциск — добрий, Альдемар флегматичний, а Аґілульф — жовчний. Чи ні?»
«Це безперечно так».
«Значить, різні люди тотожні між собою у сенсі їх субстанціальної форми і відмінні у сенсі акцидентальних ознак, себто в тому, що стосується їх зовнішньої форми».
«Звісно, це так».
«То ж коли я кажу Убертинові, що і в основі любові до добра, і в основі любові до зла лежить та сама людська природа у всій складності її діянь, я намагаюсь переконати Убертина в тотожності людської природи. Коли я потім кажу абатові, що є різниця між катаром і вальденсом, я наголошую на розмаїтості їх акцидентальних ознак. І я наголошую на цьому, бо буває, що спалюють вальденса, приписуючи йому акцидентальні ознаки катара, і навпаки. А коли спалюють людину, то спалюють її індивідуальну субстанцію і знищують те, що було конкретним актом існування, а тому чимось благим, принаймні в очах Бога, який підтримував це існування. То що скажеш, хіба це не достатня причина наголошувати на відмінностях?»
«Так, мосьпане, — мовив я із запалом. — Тепер я зрозумів, чому ви так говорили, і подивляю вашу чудову філософію!»
«Це не моя філософія, — мовив Вільям, — і я навіть не знаю, чи справді вона така вже чудова. Але важливо, що ти це зрозумів. Перейдім тепер до другого твого запитання».
«Річ у тім, — мовив я, — що я, мабуть, ні на що не здатен. Я не бачу відмінностей в акцидентальних ознаках між вальденсами, катарами, Ліонськими вбогими, уміліятами, беґінами, святениками, ломбардійцями, патаринами, апостоліками, ломбардськими вбогими, арнальдистами, вільгельмітами, визнавцями вільного духа та люциферинами. Що мені робити?»
«Бідолашний Адсо, — засміявся Вільям, лагідно ляснувши мене по потилиці, - ти не так вже й помиляєшся! Розумієш, схоже, що вже два століття, а навіть ще раніше, цим нашим світом пробігають вихори нетерпимості, надії і розпачу, всі водночас… Та ні, це не дуже вдала аналогія. Уяви собі річку, повноводну й величаву, миля за милею вона протікає поміж високими берегами, і ти знаєш, де річка, де береги, а де суходіл. У певному місці річка втомлюється, бо текла надто довго і надто здалека, бо вже близько море, яке уневажнює в собі всі річки, і вона вже не знає, що вона таке. Вона стає своєю дельтою. Можливо, головний потік залишиться, але від нього відгалузяться багато менших потоків, вони пливтимуть у різних напрямах, деякі злиються з іншими, і ти вже більше не знаєш, що від чого походить, а іноді вже не розумієш, де ще річка, а де вже море…»
«Якщо я правильно зрозумів вашу алегорію, річка — це Град Божий, або царство праведних, яке наближається до тисячоліття, і в цю непевну добу все розпадається, тому народжуються фальшиві і справжні пророки, і все тече до великої рівнини, де відбудеться Армаґеддон…»
«Я не зовсім це мав на увазі. Але й справді, ми, францисканці, завжди леліяли ідею про третій вік і пришестя царства Святого Духа. Ні, я радше намагався тобі пояснити, що тіло церкви, яке століттями було також тілом цілого суспільства, цілого Божого народу, стало надто розмаїтим і густим, ця річка несе у собі жужелицю з усіх країн, через які вона пливла, а тому вона втратила свою чистоту. Розгалуження у дельті — це теж, сказати б, намагання річки якнайшвидше дістатися до моря, тобто до миті очищення. Та алегорія моя недосконала, вона потрібна лише для того, щоб пояснити тобі, як множаться різні гілки єресі і всілякі рухи за оновлення, коли річка вже не тримається купи, і як одне переплітається з другим. До моєї кепської алегорії можеш ще додати образ того, хто намагається силоміць відбудувати береги річки, але це йому не під силу. Деякі відгалуження він засипає, інші штучними каналами відводить назад до річки, ще інші залишає неторканими, бо не можна стримати всього. А щоб зберегти цілісність своєї течії, її виразний напрямок, річка мусить втратити частину своєї води».
«Я дедалі менше розумію».
«Я теж. Я не мастак говорити притчами. Забудь цю історію з річкою. Спробуй натомість зрозуміти, що деякі рухи серед тих, які ти згадував, виникли принаймні двісті років тому і вже давно віджили, а інші постали недавно…»
«Але мовлячи про єретиків, їх завжди беруть як одне ціле».